Основи цивільного права України
Поняття і система цивільного права України; поняття та структура цивільного законодавства; поняття цивільних правовідносин; система суб'єктів та об'єктів цивільних правовідносин; правочини; поняття права власності та інші речові права; поняття творчої діяльності та інтелектуальної власності; характеристика зобов'язального права, загальні положення про: зобов'язання; договір; договір купівлі-продажу; поставку; контрактацію сільськогосподарської продукції; міну; дарування; довічне утримання (догляд), найм (оренду); прокат; лізинг; позичку; підряд; договір підряду на проведення проектних та пошукових робіт; послуги; перевезення; зберігання; страхування; комісію; позику, кредит та банківський вклад; факторинг; комерційну концесію; загальна характеристика недоговірних зобов'язань: публічна обіцянка винагороди; вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення; рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи; створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи; відшкодування шкоди; набуття, збереження майна без достатньої правової підстави; поняття спадкового права.
§ 1. Цивільне право України: поняття і система
Цивільне право як галузь права регулює певну частину суспільних відносин, яка у своїй сукупності становить предмет цивільного права. Відповідно до ст. 1 нового Цивільного кодексу України, а відповідно, і цивільним законодавством, регулюються особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників1.
1 Див.. Хрестоматія з правознавства. С. 2Э4- 309.
432
Глава 12
Основи цивільного права України
433
Майнові відносини — це правові відносини, яким притаманні такі ознаки: товарно-грошовий, вартісний характер відносин; самостійність та автономність організаційно-майнового статусу учасників відносин; юридична рівність сторін.
Особисті немайнові відносини, які регулюються цивільним правом, тісно пов'язані з особою суб'єкта і їх можна поділити на дві групи:
особисті немайнові права на нематеріальні блага, які породжують можливість одержання грошової винагороди чи іншого матеріального блага. Такими є права на результати інтелектуальної діяльності (авторське право, право на винаходи, промислові зразки, торговельну марку, комерційне найменування тощо). При цьому самі результати інтелектуальної творчості можуть бути будь-якої матеріальної форми, яка їх перетворює на товар (винахід, опублікований роман тощо).
особисті немайнові права на нематеріальні блага, які не породжують у їх носія права на грошову винагороду чи інше матеріальне благо. До них належать право на честь, гідність, ділову репутацію, право на життя і здоров'я, на особисту та сімейну таємницю. Перелік цих особистих немайнових прав є невичерпним. Цим правам присвячена Книга друга ЦК України.
Методом цивільного права визначається, якими засобами воно впливає на визначені нами вище суспільні відносини, тобто який метод впливу закладається в цивільно-правове регулювання особистих немайнових та майнових відносин. Аналіз цивільного законодавства дає можливість визначити такі основні ознаки методу цивільно-правового регулювання:
—юридична рівність сторін;
—самостійний організаційно-майновий статус учасників
цивільного права, що визначається рівною правоздатністю всіх
суб'єктів цивільних правовідносин;
—ініціативно-диспозитивний характер цивільних норм, за
яким суб'єкти цивільного права вступають у правові відносини
на свій розсуд, за власним бажанням, самостійно визначаючи
порядок і доцільність своїх дій;
—відновлювально-компенсаційний характер захисних за
собів порушених цивільних прав, які в першу чергу спрямову
ються на майновий статус особи, а не на саму особу.
Загальними засадами цивільного законодавства є:
а) неприпустимість свавільного втручання у сферу особис
того життя людини;
б) неприпустимість позбавлення права власності, .крім ви
падків, встановлених Конституцією України та законом;
в) свобода договору;
г) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена
законом;
ґ) судовий захист цивільного права та інтересу;
д) справедливість, добросовісність та розумність.
Отже, цивільне право як галузь приватного права — це сукупність цивільно-правових норм, закріплених у Цивільному кодексі України, інших законодавчих та нормативно-правових актах, які регулюють методом юридичної рівності, диспозитив-ностімайнові відносини товарно-грошового характеру, а також особисті немайнові відносини (як пов'язані, так і не пов'язані з майновими відносинами) за участю суб'єктів (фізичних і юридичних осіб, держави, територіальних громад), які мають самостійний організаційно-майновий статус, діють вільно, на власний розсуд здійснюють свої права, вступають у правовідносини, а також несуть цивільно-правову (майнову) відповідальність за винну протиправну поведінку перед потерпілим за допущене порушення.
Цивільне право, як і будь-яка інша самостійна галузь права, має свою організаційно-технічну структурну побудову. Основним складовими елементами її є правові норми, які, в свою чергу, об'єднуються у певну споріднену категорію цивільно-правових відносин — цивільно-правові інститути (наприклад, інститути позовної давності, права власності, купівлі-продажу тощо). При цьому серед багатьох інститутів цивільного права є такі, що містять норми, які застосовуються при регулюванні усіх цивільно-правових відносин тобто вони утворюють Загальну частину цивільного права (це норми про: основні положення; суб'єктів та об'єкти цивільних прав; правочини; представництво і довіреність; строки і терміни у цивільному праві та позовна давність).
Інші ж, які регулюють безпосередньо конкретні майнові та особисті немайнові відносини, утворюють Особливу (спеціаль
434
Глава 12
Основи цивільного права України
435
ну) частину цивільного права (до них належать норми про: особисті немайнові права: речове право; право інтелектуальної власності; зобов'язальне право; спадкове право).
§ 2. Поняття та структура цивільного законодавства
Цивільне законодавство — це система нормативних актів, які містять цивільно-правові норми.
Найважливішими нормативними актами є закони. Вони поділяються на основні (конституційні) та звичайні.
До основних законів належать конституції. Прийнята 28 червня 1996 р. нова Конституція України як своєрідний суспільно-політичний договір принципово змінює політико-правову ситуацію в Україні на краще. Вона має найвищу юридичну силу Закони та інші нормативні акти приймаються на основі Конституції України та мають відповідати їй. Конституція перед бачає цивільно-правові засади у статтях 13, 14, 41, 85, 92, 116, 142,143. Статті 21,23,24,27,28,29,31 і 32 Конституції України заклали підвалини цивільно-правового регулювання особистих немайнових відносин.
Після Конституції України вищу юридичну силу мають закони. Один з найважливіших законів України — Цивільний кодекс України, який був затверджений Верховною Радою України 16 січня 2003 p., і вступив у дію з 1 січня 2004 р.
Новий ЦК України відзначається чітким приватно-правовим змістом і спрямованістю на приватну особу Він побудований за пандектною системою. Це означає, що норми, які можуть бути застосовані при регулюванні будь-яких суспільних відносин, які становлять предмет цивільного права, представлено окремою книгою під назвою «Загальні положення» Інститути Особливої частини представлено в наступних 5 книгах.
Книга перша «Загальні положення» складається з 5 розділів та 19 глав. Це розділи про основні положення, особи (фізична особа, юридична особа, держава, територіальні громади), об'єкти цивільних прав, правочини, представництво, строки та терміни, позовну давність.
Книга друга «Особисті немайнові права фізичної особи». Охоплює 3 глави: загальні положення про особисті немайнові права фізичних осіб; особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи; особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи.
Книга третя «Право власності та інші речові права». Ця книга має 2 розділи та 11 глав. У них передбачено основні положення права власності, а також інші види речових прав, таких як право володіння чужим майном, сервітутні права та права користування чужою земельною ділянкою для забудови (су перфіцій) або для сільськогосподарських потреб (емфітевзис). Новий ЦК передбачає захист речових прав, який, власне, нічим не відрізняється від захисту, передбаченого у попередньому цивільному кодексі та в Законі України «Про власність» від 7 лю того 1991 p., проте також поширюється на інші речові права, крім права власності. Новий ЦК України уникає понять «право one ративного управління» та «право повного господарського відан ня», які, в свою чергу, мають чітке визначення у Господарському кодексі України, який вступив в дію одночасно з ЦК України, тобто з 1 січня 2004 р.
Книга четверта «Право інтелектуальної власності» містить 12 глав. У ній передбачено основні положення про інтелекту альну власність та права інтелектуальної власності на окремі об'єкти інтелектуальної творчості. За цим кодексом лише пра-вочин (договір) може регулювати відносини між володільцем права інтелектуальної власності та користувачем. Тобто кодек сом проголошено право власності на окремі об'єкти інтелекту альної власності, але лише із зазначенням, що це є особливе пра во власності на безтілесне майно.
Книга п'ята «Зобов'язальне право» містить 36 глав, третя глава має два підрозділи. Ця книга регулює майновий обіг, тобто договірні відносини, пов'язані з переданням майна у власність чи тимчасове користування, виконанням робіт чи наданням послуг тощо. Кожний вид зобов'язань має свої особливості і тому їм присвячена окрема глава, що створює окремі інститути зобов'язального права. Загальні положення, що поширюються на всі види зобов'язань, становлять загальні положення про зобов'язан-
436
Глава 12
Основи цивільного права України
437
ня. Норми договірного права є переважно диспозитивними, не-договірні зобов'язання регулюються імперативними нормами.
Новим у ЦК є інститут суброгації — набуття всіх прав, що належали раніше кредиторові, внаслідок виконання третьою особою (суброгантом) обов'язків боржника щодо цього кредитора; поняття порушення зобов'язань, нову форму відповідальності (штрафна неустойка), нові інститути договірних та недо-говірних зобов'язань (лізинг, франчайзинг, ведення чужих справ без доручення тощо).
Книга шоста «Спадкове право» охоплює 7 глав, у яких висвітлено питання про загальні положення про спадкування; спадкування за заповітом; спадкування за законом; спадковий договір; здійснення права на спадкування; виконання заповіту; оформлення права на спадщину. Новелою ЦК України є суттєве збільшення кола осіб, що мають право на спадщину. Замість двох існуючих черг спадкоємців за законом, в новому ЦК їх передбачено аж п'ять. У п'яту чергу право на спадкування за законом матимуть інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. У цьому випадку ступінь споріднення визначається за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця, причому народження самого спадкодавця не входить до цього числа.
§ 3. Поняття цивільних правовідносин
Серед різноманітних видів зв'язків, що складаються в суспільстві (економічних, політичних, культурних, моральних тощо), існують відносини, поведінка учасників яких регулюється нормами цивільного законодавства. В результаті такої врегу-льованості ці відносини набувають особливих властивостей і стають цивільними правовідносинами. Таким чином, цивільні правовідносини становлять собою врегульовані правом суспільні відносини.
Цивільні правовідносини, крім загальних ознак, властивих будь-яким видам правовідносин, мають ряд особливостей. Перш
за все, це майнові або особисті немайнові відносини, що регулюються нормами цивільного права. Крім того, вони грунтуються на засадах рівності учасників цих відносин і відсутності елементів влади і підкорення. Ця обставина є найбільш істотною особливістю цивільних правовідносин. Учасники цивільних правовідносин мають автономію (відокремленість) та можуть здійснювати права на власний розсуд. Разом із цим, цивільні правовідносини можуть бути захищені специфічними цивільно-правовими засобами захисту, які, в першу чергу, мають майновий характер (відшкодування шкоди, відновлення майнових прав тощо).
Отже, цивільні правовідносини — це майнові або особисті не майнові відносини, врегульовані нормами цивільного права, що ви никає між автономними і рівноправними суб'єктами, наділени ми суб'єктивними правами та обов'язками.
Кожні правовідносини передбачають наявність низки необхідних елементів, без яких вони не можуть існувати. Вони скла даються між його певними учасниками — суб'єктами стосовно майнового або немайнового блага — його об'єкта. Крім цього, важливий елемент будь-яких цивільних правовідносин складає його зміст, що знаходить своє відображення в конкретних суб'єктивних правах і обов'язках учасників правовідносин.
§ 4. Суб'єкти цивільних правовідносин
Суб'єктами цивільних правовідносин або їх учасниками є фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Рес публіка Крим та територіальні громади. В одних правовідносинах можуть брати участь фізичні особи (договір купівлі-про-дажу між громадянами), юридичні особи (договір поставки), а також фізичні та юридичні особи (договір перевезення пасажирів). Поняття «фізичні особи» включає три категорії суб'єктів — це громадяни України, іноземні громадяни і особи без громадянства.
У деяких випадках учасником цивільних правовідносин є Українська Держава. Це можливо, наприклад, тоді, коли держава укладає міжнародні договори позики, застави, виступає гарантом по договорах, успадковує майно, є учасником інших цивіль-
438
Глава 12
Основи цивільного права України
439
них правовідносин. У всіх цих випадках держава діє через відповідні державні органи — міністерства, відомства тощо. Суб'єктами цивільних правовідносин можуть також виступати Автономна Республіка Крим та територіальні громади, Ці суб'єкти є власниками майна і в межах, встановлених законом, мають право володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном. При цьому вони не відповідають за зобов'язаннями держави, а держава не відповідає за зобов'язаннями територіальних громад. Кожен з цих суб'єктів є самостійним учасником цивільних правовідносин.
У кожних цивільних правовідносинах діють дві сторони — уп-равомочена і зобов'язана. Вони називаються кредитором і борж ником. Кредитор має певні права, в той час як боржник висту пає носієм певних обов'язків. Але існує багато видів цивільних угод, за якими кожна сторона водночас має права і несе обов'язки. Наприклад, за договором купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати покупцю річ і має право вимагати передачі грошей, і навпаки, покупець зобов'язаний передати гроші і має пра во вимагати від продавця передачі речі.
Для визнання людини учасником цивільних правовідносин або суб'єктом цивільного права недостатньо мати здоровий глузд, здатність мислити та діяти. Для цього потрібна ще цивіль на правоздатність.
Цивільна правоздатність — це здатність людини бути носієм цивільних прав і обов'язків, здатність мати цивільні права і нести цивільні обов'язки. Всі громадяни незалежно від віку і стану свого здоров'я наділені цивільною правоздатністю. Отже, здатність громадянина мати права і нести обов'язки виникає з моменту народження і припиняється зі смертю або визнанням громадянина померлим.
Жоден громадянин за своє життя не може бути позбавлений цивільної правоздатності, але може бути обмежений в ній. Зміст цивільної правоздатності визначається законом.
Але наявність у громадянина лише одної правоздатності ще не робить його повноцінним суб'єктом цивільного права. Для цього необхідна ще цивільна дієздатність, тобто здатність гро мадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки. Іншими словами — це здатність громадянина самому розпоряджатися своїми правами і нести відпо-
відальність за свої дії. Цивільна дієздатність настає тоді, коли особа досягла певного віку і має відповідне психічне здоров'я. За своїм обсягом дієздатність поділяється: а) повну; б) часткову, в) неповну; г) обмежену; ґ) визнання громадянина недієздатним.
Повна дієздатність настає з досягненням повноліття, тобто 18 років. У випадках одруження до досягнення повноліття повна дієздатність настає з моменту одруження. З настанням повноліття громадянин стає достатньо психічно і розумово зрілим, має певний життєвий досвід і може вчиняти будь-які правомірні дії. Повна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана батьком чи матір'ю дитини. Надання такої повної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою особи та письмовою згодою батьків. Повна цивільна дієздатність може бути також надана особі, яка досягла шістнадцяти років і бажає займатися підприємницькою діяльністю. У цьому разі, крім вищезазначеної згоди, вона повинна бути зареєстрована як підприємець.
Неповна дієздатність настає у громадян віком від 14 до 18 років і має такий обсяг:
а) право розпоряджатися своєю заробітною платою, стипен
дією або іншими доходами;
б) самостійно здійснювати права на результати творчої, інте
лектуальної діяльності, що охороняються законом;
в) бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це
не заборонено законом або установчими документами юридич
ної особи;
г) право вносити вклади до кредитних установ і розпоряд
жатися ними.
Неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників. Згода на вчинення неповнолітньою особою правочину має бути одержана від будь-кого з батьків. У разі заперечення того з батьків, з яким проживає неповнолітній, необхідна згода органу опіки та піклування.
За наявності достатніх підстав суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальника чи органу опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права.
440
Глава 12
Основи цивільного права України
441
Часткова дієздатність надається малолітнім, які не досягли 14 років: а) право самостійно вчиняти дрібні побутові угоди; б) здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом. Малолітня особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду.
Обмежена дієздатність може бути визначена судом громадянам, які страждають на психічний розлад, що істотно впливає на їх здатність усвідомлювати значення своїх дій і ( або) керувати ними; а також які зловживають спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю у скрутне матеріальне становище. Об-межено дієздатний громадянин може укладати угоди щодо розпорядження майном лише за згодою піклувальника. Вона може самостійно вчиняти лише дрібні побутові угоди.
Визнання громадянина недієздатним може мати місце лише за рішенням суду, якщо громадянин внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатний усвідомлювати значен ня своїх дій та (або) керувати ними. Визнання громадянина недієздатним тягне за собою певні правові наслідки: над ним встановлюється опіка, він не може учиняти будь-які правочини. їх укладає замість нього та в його інтересах опікун.
Згідно з ЦК України кожен громадянин може займатися підприємницькою діяльністю і бути зареєстрованим як підприємець. Право на заняття підприємництвом має фізична особа з по вною дієздатністю. Законом може бути встановлений перелік посад, обіймання яких є перешкодою до заняття підприємництвом.
Суб'єктами цивільного права можуть бути не лише громадяни, а й господарські та інші структури, державні, кооперативні, громадські організації, господарські товариства, приватні, орендні й колективні підприємства, господарські об'єднання (асоціації, спілки тощо). Учасниками цих відносин можуть бути спільні підприємства за участю закордонних фірм, релігійні об'єднання тощо.
Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачем і відповідачем в суді, господарському чи третейському суді. З цього визначення можна вивести правові ознаки юридичної особи:
а) організаційна єдність. Юридична особа — це певним чи
ном організований колектив трудящих, колективне утворення,
тобто організоване об'єднання трудящих.
б) наявність відокремленого майна. Кожна юридична особа має
своє власне майно, що робить її економічно незалежною органі
зацією. Це майно відокремлене від майна держави, інших органі
зацій і громадян, що утворюють колектив юридичної особи.
в) у цивільному обороті юридичні особи виступають від свого
власного імені. Кожна юридична особа має своє найменування
(ім'я).
г) вони здатні нести самостійну майнову відповідальність,
оскільки в них є своє власне майно.
Юридична особа має такі самі цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати тільки людині. Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення. Юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів.
Юридична особа може бути створена шляхом об'єднання осіб та (або) майна. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Цивільне право розглядає правове регулювання лише юридичних осіб приватного права.
Юридичною підставою діяльності будь-якої юридичної особи є її установчі документи. Це комплект документів установленої законом форми, згідно з якими юридична особа виникає і діє як суб'єкт цивільного права.
Для різних юридичних осіб — це різні комплекти документів, але основними з них є, по-перше, рішення одного чи кількох власників або уповноваженого ним (ними) органу про створення юридичної особи. Якщо засновників двоє чи більше, рішен ням про створення є засновницький договір. По-друге, це статут юридичної особи. Безумовно, це локальні нормативні акти, зміст яких не повинен суперечити чинному законодавству.
Засновницький договір — це цивільно-правовий договір, який регулює відносини між засновниками в процесі створення і
442
Глава 12
Основи цивільного права України
443
діяльності юридичної особи. Він повинен укладатися в письмовій формі, тому що чинне законодавство вимагає його подання для здійснення державної реєстрації.
Статут, на відміну від установчого договору, не укладається засновниками, а затверджується ними. Але статут, так само як і установчий договір, визначає правове становище юридичної особи, найменування юридичної особи, її місцезнаходження, органи управління, їх компетенцію та регулює відносини між засновниками і юридичною особою. Статут набуває чинності лише з моменту реєстрації юридичної особи. В момент реєстрації юридична особа стає і дієздатною, тобто має можливість своїми діями набувати прав та обов'язків.
Юридичні особи можуть класифікуватися за різними критеріями. Але в будь-якому випадку підстава класифікації повинна мати юридичне значення, тобто відповідні організації—юридичні особи мають бути поділені на різні групи залежно від особливостей їх правового становища. Юридичні особи за метою діяльності поділяються на підприємницькі та непідприємницькі. Перші переслідують основну мету — одержання прибутку і тому завжди фінансуються за свій рахунок, другі — безпосередньо спрямовують свою діяльність на задоволення ними тих чи інших немайнових потреб і не переслідують мету одержання прибутку як основну.
Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом.
Товариством є організація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створене однією особою, якщо інше не встановлено законом.
Установою є організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.
Господарське товариство — це родове поняття, яке об'єднує з самостійних видів товариств: акціонерні, з обмеженою відповідальністю, повні та командитні, для яких загальною ознакою є наявність статутного фонду, поділеного на частки між учасниками.
Акціонерним товариством визнається товариство, яке має статутний капітал, поділений на певну кількість акцій одної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язання тільки майном товариства.
Товариством з обмеженою відповідальністю (ТОВ) визнається товариство, що має статутний капітал, поділений на частки, розмір яких визначається статутом. Учасники ТОВ несуть відповідальність у межах своїх вкладів до статутного фонду ТОВ.
Повним товариством визнається товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору займаються підприємницькою діяльністю від імені товариства і солідарно відповідають за його зобов'язаннями усім майном, що їм належить.
Командитним товариством визнається товариство, в якому разом з учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і відповідають за зобов'язаннями товариства всім своїм майном (повними учасниками), є один чи кілька учасників (вкладників), які несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах сум зроблених ними вкладів та не беруть участі в діяльності товариства.
Філії та представництва — це відокремлені підрозділи юри дичних осіб, що розташовані поза місцем їх знаходження. Філія виконує таку саму діяльність (частину), що й юридична особа в цілому. Що ж стосується представництва, то воно не може ви конувати виробничу, наукову та іншу діяльність, а здійснює лише представництво та захист інтересів юридичної особи (ук ладення договорів, прийняття товарів тощо). Філії та представництва не є юридичними особами.
§ 5. Об'єкти цивільних правовідносин
Об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні та нематеріальні блага.
Річчю визнається предмет матеріального світу, який задовольняє потреби людей і щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки.
444
Глава 12
Основи цивільного права України
445
До нерухомих речей належать земельні ділянки та все, що розташоване на них і міцно з ними пов'язане, тобто об'єкти, переміщення яких без непропорційного збитку їх призначенню є неможливим.
Режим нерухомої речі може бути поширений законом і на інші речі, зокрема на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти — як такі, що підлягають державній реєстрації.
Рухомими речами визнаються такі, що їх можна вільно перемішувати у просторі.
Право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
Подільною визнається річ, внаслідок користування якою кожна її частина зберігає властивості цілого та не втрачає при цьому свого господарського (цільового) призначення.
Неподільною визнається річ, внаслідок поділу якої ЇЇ частини втрачають властивості первісної речі та змінюють господарське (цільове) призначення.
Індивідуально-визначеною визнається річ, наділена тільки їй властивими ознаками, які вирізняють її з безлічі однорідних речей і тим самим індивідуалізують цю річ, вони є незамінними.
Родовими визнаються речі, що визначаються родовими ознаками, властивими усім речам того самого роду, та вимірюються числом, вагою, мірою. Речі, що визначаються родовими ознаками, є замінними.
Споживними визнаються речі, які внаслідок одноразового їх використання знищуються і припиняють існувати у первісному вигляді.
Неспоживними визнаються речі, призначені для неодноразового використання і зберігають при цьому свій первісний вигляд протягом тривалого часу.
Головною річчю визнається самостійна річ, пов'язана з іншою річчю.
Приналежність покликана слугувати головній речі та пов'язана з нею спільним господарським призначенням. Приналежність поділяє долю головної речі, якщо інше не визначено законодавством.
Складовою частиною речі є все те, що не може бути відокремлене від неї без пошкодження або істотного знецінення речі. При переході права на річ складові частини не підлягають відокремленню.
Якщо різнорідні речі утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за призначенням, яке визначається сутністю з'єднання, вони вважаються за одну річ (складна річ). Дія правочину, вчиненого щодо складної речі, поширюється на всі її складові частини, якщо договором не визначено інше.
Продукцією, плодами та доходами визнається все те, що виробляється, добувається, дістається з речі або приноситься річчю. Продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо інше не визначено договором власника з іншою особою, або законом.
Майном як особливим об'єктом визнається окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки.
Гроші (валюта). Гривня— це законний платіжний засіб, обов'язковий до приймання за номінальною вартістю на всій території України. Іноземна валюта може використовуватися у випадках і в порядку, передбачених законі України.
Цінним папером є документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право, здійснення або передання якого можливе тільки у разі пред'явлення цінного папера.
§ 6. Правочини
Правочином визнається дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав чи обов'язків. Правочин — завжди волевиявлення, вольовий акт, оскільки особа має намір досягти певних юридичних результатів. Воля і волевиявлення повинні відповідати одне одному. Правочин — це дія, спрямована на досягнення певного юридичного результату. Особа прагне досягти цього результату. Правочин — завжди дія, яка вчиняється громадянами та організаціями як суб'єктами цивільного права.
Правочин — це завжди правомірна дія, тобто вона відповідає вимогам закону щодо форми, суб'єктного складу, змісту тощо.
446
Глава 12
Основи цивільного права України
447
Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин створює обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.
Залежно від того, чи відповідає обов'язку однієї сторони в правочині вчинити відповідну дію зустрічний обов'язок іншої сторони надати матеріальне або інше благо, правочини поділяються на оплатні та безоплатні.
Залежно від моменту, з яким пов'язується виникнення пра-вочинів, останні поділяються на консенсуальні та реальні.
Відповідно до ступеня залежності дійсності правочинів від її підстави вони можуть бути каузальними та абстрактними. Кожний правочин має свою правову підставу - правову мету, досягнення якої прагнуть сторони.
Правочини можуть бути строковими та безстроковими У безстрокових правочинах не визначається момент їх припинення.
Дійсність правочину означає визнання за ним якості юридичного факту. Правочин завжди є дією, спрямованою на досягнення певної правової мети. Особи, які вчиняють правочини, бажають зв'язати себе правовідносинами, взяти на себе певні права та обов'язки. Проте для того, щоб ці права та обов'язки виникли, правочин повинен відповідати певним вимогам. Ці вимоги називаються загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину.
До загальних вимог належать:
а) зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу
України, іншим актам цивільного законодавства, а також мо
ральним засадам суспільства;
б) учасники правочину повинні мати необхідний обсяг ци
вільної дієздатності;
в) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і
відповідати його внутрішній волі;
г) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;
ґ) правочин має бути спрямований на реальне настання пра
вових наслідків, що обумовлені ним;
д) правочин, що вчиняється батьками, не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Недійсні правочини, залежно від того, який елемент їх фактичного складу є дефектним, можна поділити на певні групи, а саме на правочини з вадами суб'єктного складу; правочини з вадами волі; правочини з вадами форми; правочини з вадами змісту.
Фіктивний правочин — це правочин, вчинений лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки. Такий правочин визнається недійсним незалежно від мети його укладення.
Удаваний правочин — це правочин, укладений з метою приховання іншого правочину. В такому правочині також відсутня основа -учасники прагнуть досягти зовсім іншої мети, ніж це випливає з правочину Встановивши це, суд визнає удаваний правочин недійсним, а дійсним буде визнано той правочин, який сторони дійсно мали на увазі. У разі, коли такий правочин суперечить закону, суд постановляє рішення про визнання його недійсним.
Нікчемними (абсолютно недійсними) правочинами визнаються такі правочини, недійсність яких прямо встановлена законом. Якщо недійсність правочину прямо не випливає із закону, але один із учасників або інша зацікавлена особа заперечує його дійсність, то такий правочин може бути визнаний судом недійсним {оспорюваний правочин).
Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати його вартість, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.
Недійсність окремої частини правочину не має наслідком визнання недійсними інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
448
Глава 12
Основи цивільного права України
449
§ 7. Право власності та інші речові права
Право власності - це право особи на річ (майно), яке вона здійснює за своєю волею, незалежно від волі інших осіб, на свій розсуд, з додержанням вимог закону та моральних засад суспільства.
Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання та місцезнаходження майна.
Право володіння — це право фактичного, фізичного та господарського панування особи над річчю. Є володіння законне і незаконне, добросовісне і недобросовісне.
Законне — це таке володіння, яке виникає внаслідок правовідносин, що мають правові підстави. Незаконне володіння таких підстав не має.
Добросовісне володіння це володіння майном, коли набувачі його не знали і не могли знати про незаконність такого володіння. А недобросовісні знали або повинні були знати про таку обставину, але попри це володіють річчю.
Право користування — право на вилучення з речі її корисних властивостей, привласнення плодів і доходів, які можна отримати від речі.
Право розпоряджання — це право власника визначати юридичну долю речі.
Власник може здійснювати зі своїм майном будь-які дії, що не суперечать закону. Проте вони також при використанні не можуть завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Форми права власності в чинному законодавстві є однаковими для всіх її носіїв. Законом надана всім власникам рівна можливість щодо здійснення своїх прав і недопущення обмежень або надання пріоритетів тим чи іншім власникам.
Суб'єктами права власності визнаються Український народ, фізичні та юридичні особи, держава, інші держави, їх юридичні особи, міжнародні організації, територіальні громади.
Підставами набуття права власності вважаються первісні й похідні способи набуття права власності. Первісними вважають-
ся такі, при яких право власності на річ виникає вперше або незалежно від волі попереднього власника. До них відносять виробництво або переробку речей, змішування та приєднання ре чей, відділення плодів, заволодіння, конфіскацію, реквізицію, знахідку (якщо власник не знайшовся), скарб. До похідних належать такі підстави, за яких набуття права власності даної особи засновується на праві попереднього власника. При переході права власності має місце правонаступництво, тому що права на придбану річ є такими ж, як вони були у попереднього власника.
Момент набуття права власності залежить також від способу виникнення права власності. Так при первісному способі воно виникає з моменту заволодіння річчю, надання речі нової форми. В інших випадках також застосовується принцип виникнення права власності з моменту передачі речі новому власникові, якщо інше не передбачено законом або договором. Також таке право виникає у нового власника з моменту передачі речі поштою. Відповідно і ризик випадкової загибелі речі несе власник цього майна, якщо інше не передбачене законом або договором. Крім того, якщо відчужувач прострочив передачу речі або набувач прострочив її прийняття, ризик випадкової загибелі чи псування речі несе сторона, що прострочила.
Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключно (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу.
Суб'єктами права приватної власності є окремі фізичні та юридичні особи. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних чи юридичних осіб, не обмежуються, проте законом можуть бути встановлені окремі обмеження для певних видів об'єктів (наприклад, зброя, радіоактивні речовини тощо).
Право приватної власності виникає також первісним чи похідним способом. Проте перелік підстав виникнення права власності поряд із звичайними значно розширився. Це — приватизація квартир, набуття права власності на квартиру в будинку житлового чи житлово-будівельного кооперативу, дачі або гаражу у відповідному кооперативі чи товаристві; приватизація
Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 1148;