МЕТОДИ ХЕДЖУВАННЯ РИЗИКІВ

Під хеджуванням (від англ. hedge – захищатися від можливих втрат, ухилятися, обмежувати) розуміють діяльність, яка спрямована на створення захисту від можливих втрат у майбутньому. Хеджування — це загальний термін, який використовується для опису дій з мінімізації цінових ризиків.

Стратегія хеджування відбиває загальний підхід, концепцію управління активами і пасивами, зміст якої визначається як обмеження або мінімізація ризиків.

Цінові ризики пов’язуються з невизначеністю майбутніх цін на фінансові товарні активи. До фінансових активів відносять, насамперед , валюту, грошові кошти, цінні папери. Під товарами розуміють певні види ресурсів та сировини, такі як нафта, газ, зерно, метали, електроенергія тощо. Ціни на такі групи товарів істотно впли­вають на загальний стан економіки і зрештою формують вартість продуктів споживання. Хоча зміни цін на сировину безпосередньо не торкаються банківських установ, опосередкований їх вплив через клієнтів та позичальників безперечний. Протягом 80-х — наприкінці 90-х років стійке зниження на міжнародних ринках цін на електроенергію, нафту, нерухомість створило великі труднощі не лише для виробників, а й для банків, які працювали з такими позичальниками.

В економічній літературі поняття фінансових інструментів та товарів, які пов’язуються з ціновими ризиками, часто об’єднані одним терміном «активи». У такому контексті йдеться про реальні активи (на відміну від активних статей балансу), які можуть бути предметом купівлі-продажу та проведення як активних, так і пасивних банківських операцій. Якщо конкретний предмет угоди не суттєвий для розглядуваного матеріалу, терміни «актив», «базовий актив», «фінансовий інструмент» вживаються як синоніми. Таке тлумачення цілком виправдане, коли викладаються питання, пов’язані з банківською діяльністю, хеджуванням, фінансовими ринками. Адже саме в цій сфері такі фінансові інструменти, як грошові кошти, валюта, цінні папери є основним предметом (реальним активом) укладених угод та проведених операцій. Надалі додержуватимемо зазначеного підходу.

Найзначнішими ціновими ризиками у фінансовій діяльності є ризики зміни відсоткових ставок та обмінних валютних курсів, а також ринковий ризик, пов’язаний зі зміною вартості цінних паперів. Цінові ризики належать до категорії фінансових ризиків, оскільки пов’язані з імовірними втратами грошових коштів, причому за можливими наслідками та масштабами вони є найвагомішими. Тому іноді під фінансовими ризиками розуміють лише цінові ризики — відсотковий, валютний та ринковий.

Сама сутність фінансового посередництва — до цієї категорії належать насамперед комерційні банки — передбачає одержання доходів від різниці в цінах купівлі та продажу. Коли балансові позиції чутливі до змін відсоткових ставок, валютних курсів та фондових індексів, завдання ефективного управління банком ускладнюється. Мінливість та нестабільність фінансових ринків протягом останніх десятиріч змусили фінансових менеджерів шукати різноманітні способи мінімізації ризиків. У міжнародній банківській практиці найпоширенішим підходом до управління ціновими ризиками є хеджування.

У широкому розумінні хеджуванням вважають будь-які дії, спря­мовані на обмеження чи мінімізацію цінових ризиків. До хеджування належать способи впливу на структуру балансу з метою обмеження цінових змін та створення систем захисту від ризиків укладанням додаткових фінансових угод, які дозволяють компенсувати можливі втрати. До методів хеджування належать:

1)структурне балансування;

2)управління розривом між чутливими активами та зобов’язаннями (геп-менеджмент);

3)управління середньозваженим строком погашення (дюрація);

4)укладення форвардних та ф’ючерсних угод з метою створення компенсуючої позиції;

5)проведення операцій страхування за допомогою опціонів;

6)обмін платежами згідно з балансовими характеристиками учасників угоди (своп-контракти).

Якщо добір активів і зобов’язань за сумами та строками здійснюється в рамках балансових позицій, то такий підхід до управління ціновими ризиками називають природним (або натуральним) хеджуванням. До такого типу належать перші три методи зі щойно згаданих. Використання позабалансових видів діяльності розглядається як штучне чи синтетичне хеджування. Зміст такого прийому полягає у створенні позабалансової (штучної) позиції, яка дозволяє одержати компенсацію фінансових втрат за балансовою позицією в разі реалізації цінового ризику.

Позабалансова позиція утворюється внаслідок укладення фінансових угод, механізм дії яких дозволяє мінімізувати цінові ризики. Такими угодами є похідні фінансові інструменти, або деривативи (від англ. derivative – похідний), вартість яких є похідною від вартості базового активу (гроші, валюта, цінні папери).

Операції з деривативами проводяться на строковому ринку. У вертикальному зрізі фінансовий ринок представлений двома сегментами: спотовим і строковим. На спотовому ринку укладаються угоди, умовами яких передбачається проведення реальної операції (купівлі, продажу, надання кредитів тощо) протягом не більш як двох робочих днів від дати підписання контракту. Інша назва такого ринку — готівковий (касовий). На спотовому ринку угоди укладаються за діючою ринковою ціною.

Якщо період від дати укладення угоди до дати її виконання становить понад два робочі дні, то угоду називають строковою, а ринок — строковим, або форвардним. На практиці зазначений період може сягати кількох років, хоча здебільшого він становить 1 — 3 місяці. На строковому ринку угоди укладаються за форвардною ціною, яка відбиває очікування щодо майбутніх змін у ціні базового активу. Строковими контрактами передбачається попереднє визначення всіх умов угоди, у тому числі й контрактної ціни, за якою відбудеться реальна операція в майбутньому. Це дозволяє обом учасникам стати незалежними від коливань ринкових цін протягом періоду від дати укладення угоди до дати її виконання.

Ринок строкових контрактів являє собою складний і розвинений організм. Інфраструктура ринку включає провідні біржі світу, міжнародні системи позабіржової торгівлі на базі електронних засобів зв’язку та широкий спектр організацій, які виконують брокерські й дилерські функції. Найактивнішими й безпосередніми учасниками строкового фінансового ринку є комерційні банки, що здійснюють операції як з власними коштами, так і з коштами клієнтів за їхнім дорученням. Похідними фінансовими інструментами є форвардні угоди, фінансові ф’ючерси, опціони і своп-контракти, а також гібридні інструменти — свопціони, опціонні форвардні угоди, опціони на купівлю (продаж) ф’ючерсів і т. ін.

Операції з деривативами проводяться з метою як хеджування цінових ризиків, так і одержання прибутків спекулятивного характеру (за рахунок сприятливих цінових змін). Операція зі строковими угодами класифікується як хеджування в тому разі, коли банк має балансову позицію, за якою існує ризик фінансових втрат через зміну ринкових цін, а між ціною базового активу, що обліковується за даною балансовою позицією, і ціною деривативу існує залежність, яка дає змогу істотно знизити загальний ціновий ризик. Якщо сума та строки позабалансової позиції збігаються з відповідними параметрами балансової позиції, то це дозволяє компенсувати втрати за однією із цих позицій прибутками за іншою. Іноді під хеджуванням розуміють лише проведення операцій з деривативами, які забезпечують захист від цінових ризиків.

Залежно від мети, з якою здійснюється операція на строковому ринку, усіх учасників можна поділити на дві групи: хеджерів і торгівців (спекулянтів). Хеджер — це фізична чи юридична особа, яка має балансову позицію і проводить операції з деривативами аби хед­жувати ризик за цією позицією. Сутність операції хеджування полягає в перенесенні цінових ризиків з хеджера на іншого учасника ринку. Хеджери зацікавлені в кінцевому результаті як сумі прибутків і втрат за балансовою та позабалансовою позиціями. Торгівці, навпаки, розраховують лише на одержання прибутку від різниці між ціною купівлі та продажу деривативів. Сподіваючись на отримання спекулятивних прибутків, торгівці беруть на себе ризик хеджерів. Для ефективної роботи ринку необхідні і хеджери і торгівці, які забезпечують йому високу ліквідність.

З метою захисту від можливих втрат у майбутньому поряд з операціями хеджування на строкових фінансових ринках проводяться операції страхування. Операція страхування полягає в укладенні угоди з учасником ринку, який за певну винагороду зобов’язується компенсувати втрати, пов’язані зі зміною ціни активу. Отже, ризик зміни ціни активу переноситься на учасника, який отримав винагороду — страхову премію. Операція страхування базується на попередній виплаті премій за можливу компенсацію майбутніх збитків, незалежно від того, чи стануться ці збитки чи ні. Це не виключає можливості отримання переваг від сприятливих змін ціни активу. Між операціями хеджування та страхування існує істотна різниця.

Наслідки хеджування симетричні. Якщо за однією з позицій одержано прибуток, то за іншою матимуть місце втрати. А наслідки страхування асиметричні. Це означає, що страхування компенсує негативні наслідки, дозволяючи отримати переваги від сприятливої кон’юнктури ринку. Ціною за можливість отримати додатковий прибуток є страхова премія. Вартість страхових операцій значно перевищує вартість операцій хеджування, витрати за якими досить незначні і, порівняно із сумами операцій, можуть не братися до уваги. Операції хеджування проводяться за допомогою таких інструментів, як форвардні та ф’ючерсні контракти, угоди своп, а операції страхування фінансових ризиків здійснюються за допомогою опціонів.

І хеджування і страхування мають на меті захист від ризиків, а тому цілком правомірно розглядати ці операції як складові процесу хеджування загалом. Саме тому опціони, механізм дії яких відбиває сутність страхування, відносять до інструментів хеджування ризику поряд із форвардами, ф’ючерсами та свопами. Докладно техніку хед­жування відсоткового та валютних ризиків за допомогою похідних фінансових інструментів розглянуто далі (підрозд. 6.3, 6.4, розд. 7, 8).

Добираючи балансові позиції за строками та сумами (тобто здійснюючи натуральне хеджування), банк не має потреби в участі інших учасників ринку, які б прийняли на себе ризик. Головні принципи та механізм хеджування узгодженням структури балансових позицій банку розглянуто нижче (підрозд. 7.1, 7.2).

У цілому процес хеджування дозволяє відчутно зменшити або повністю усунути ризик. Теоретично хеджування слугує імунітетом для банківського балансу, захищаючи від непередбачених цінових змін на ринку. Хеджування є способом стабілізації ринкової вартості банківської установи. Але оскільки між ризиком і прибутком існує пряма залежність, то низький рівень ризику означає обмеження можливостей одержання прибутку. Отже, недолік хеджування полягає в тому, що воно не дає змоги хеджеру використати сприятливий розвиток кон’юнктури ринку.

Тому менеджери банку можуть хеджувати не всі балансові позиції, а лише певну їх частину. Створення захисту від цінових ризиків для всього банківського балансу називається повним, або макрохеджуванням, а проведення операцій, які хеджують окремі активні, пасивні чи позабалансові позиції, — частковим або мікрохеджуванням.

Ризики, які виникають внаслідок зміни майбутньої ціни фінансового інструменту, хеджувати не обов’язково. Банки можуть ризикувати в надії на сприятливі зміни цін, які дали б змогу одержати спекулятивний прибуток. Такий підхід до управління називають стратегією нехеджування.

З огляду на неможливість отримати переваги від сприятливих обставин при операціях хеджування ризику банки та їх клієнти можуть свідомо використовувати стратегію нехеджування, коли деяка частина активів чи пасивів лишається чутливою до зміни параметрів ринку (відсоткової ставки, валютного курсу). Стратегія нехеджування має на меті максимізацію прибутку і супроводжується підвищеним рівнем ризику. За такого підходу банк не захищений від несприятливих змін на ринку і може зазнати чималих фінансових втрат.

Стратегія хеджування стабілізує прибуток за мінімального рівня ризику і надає можливість одержати однакові результати незалежно від мінливості фінансових ринків. Вибір стратегії залежить від багатьох чинників, і насамперед — від схильності банку до ризику.

Проте не завжди вибір стратегії управління ризиками є внутрішньою справою. Деякі банки можуть не дозволити своїм клієнтам спекулювати. При наданні послуг клієнтові банк має право наполягати на хеджуванні, оскільки ризики, на які наражається клієнт, можуть призвести до збитків самого банку. У деяких країнах органи банківського нагляду забороняють комерційним банкам проведення операцій спекулятивного характеру. А іноді керівництво банку самостійно обмежує рівень допустимого ризику встановленням лімітів. Отже, потреба проведення операцій хеджування постає перед багатьма учасниками ринку.

На міжнародних фінансових ринках існує багато потенційних хеджерів:

· дилери з торгівлі державними цінними паперами та іноземною валютою, які захищаються від зниження дохідності та валютних курсів;

· інвестиційні банки, які використовують строковий ринок для продажу більшої кількості короткострокових активів, ніж це можна зробити на готівковому ринку;

· експортери та імпортери для захисту майбутніх платежів від зміни валютних курсів;

· корпорації для фіксації відсоткової ставки за залученими або розміщеними коштами;

· компанії, які здійснюють операції із власністю, при випуску конвертованих акцій захищаються від можливого зростання відсоткових ставок до завершення випуску та розміщення;

· пенсійні фонди захищають дохід від інвестицій в першокласні цінні папери та казначейські зобов’язання;

· банки, які захищаються від зниження кредитних відсоткових ставок та підвищення депозитних ставок у майбутньому;

· інвестиційні фонди захищають номінальну вартість фінансових активів, якими вони володіють, або фіксують ціни на ті фінансові інструменти, які заплановано купити в майбутньому.

Цей перелік хеджерів далеко не повний, але він дає уявлення про різноманітність типів організацій, які можуть використовувати ринок строкових угод для зменшення ризику валютних курсів, відсоткових ставок чи ризику на фондовому ринку.