Управління грошовою позицією та обов’язковими резервами банку

Управління ліквідністю банку потребує негайного прийняття рішень, які мають важливий довгостроковий вплив на його прибутковість. Один з основних напрямів такого управління — менеджмент грошової позиції банку. Грошова позиція банку визначається відношенням суми коштів на кореспондентському рахун­ку та у касі банку до його сукупних активів. Показник грошової позиції банку тісно пов’язаний з нормами обов’язкового резервування, як основним інструментом грошово-кредитної політики в більшості країн світу.

Обов’язкові резерви — це певна сума активів, які комерційний банк згідно з чинним законодавством зобов’язаний зберігати в центральному банку. Роль резервів можуть виконувати лише певні види активів — кошти на коррахунку в центральному банку та готівкові кошти в касі комерційного банку.

Обсяг обов’язкових резервів визначається нормами резервування, які встановлює центральний банк, та структурою і обсягом депозитних зобов’язань кожного банку. Як правило, законодавством країни регулюються верхня і нижня межі резервних вимог, у діапазоні яких центральний банк фіксує фактично діючі норми резервування згідно зі станом кредитного ринку та завданнями поточної грошової політики.

Формування обов’язкових резервів має на меті: 1) регулювання грошової маси в обігу; 2) забезпечення своєчасності здійснення платежів за вимогами клієнтів; 3) підтримання ліквідності комерційного банку.

Обов’язкові резерви в повному обсязі можуть бути використані банком лише в разі припинення його діяльності. Тоді централь­ний банк дає дозвіл на використання резервів для розрахунків за зобов’язаннями банку. У решті випадків використання резервних коштів обмежене і регламентується угодою між комерційним та центральним банками, якою визначаються характер та частота використання зарезервованих коштів, терміни поповнення залиш­ків на резервному рахунку, гарантії та санкції. Як правило, на суму обов’язкових резервів проценти не нараховуються, тому резерв­ні кошти є для банку неприбутковими активами.

Створення системи обов’язкового резервування як інструмента регулювання ліквідності — одна з найсуперечливіших проб­лем у діяльності центральних банків. З одного боку, існування механізму резервування знижує загальний ризик банківської системи і є необхідним елементом макроекономічного регулювання грошової маси. З іншого боку, така система має істотні недоліки. Значна частина кредитних ресурсів вилучається з банківського, а зрештою і з виробничого сектору. Резервування залучених коштів збільшує їх вартість, що змушує банки встановлювати підвищені вимоги до дохідності активних операцій.

Отже, система резервних вимог досить дорога з погляду втрачених можливостей банку щодо одержання доходів. Оскільки використання резервів можливе лише в екстремальній ситуації банкрутства, то сформований централізовано фонд служить не стільки для забезпечення ліквідності конкретного банку, скільки для підтримання сукупної банківської ліквідності.

Удосконалення методики встановлення резервних вимог має декілька напрямів, які ґрунтуються на використанні світового дос­віду:

вкладання зарезервованих коштів у державні цінні папери, що приносять дохід;

виплата комерційним банкам часткової компенсації за зберігання мінімальних резервів;

установлення диференційованих вимог резервування залежно від типу кредитної установи; терміну діяльності; розміру активів і капіталу; особливостей регіону та стану грошового ринку; структури та рівня ризиковості активів;

диференціація нормативів резервування залежно від виду депозитного вкладу та його впливу на той чи інший агрегат грошової маси.

У більшості розвинутих країн мінімальні норми обов’язкових резервів диференційовані залежно від виду, розміру та строку депозитних зобов’язань, а деякі види депозитів узагалі не є об’єк­том резервних вимог (додаток 6).

До 2001 р. Національним банком України встановлювалася єдина норма резервування, яка переглядалася залежно від економічної ситуації в державі. Обов’язковому резервуванню в нашій країні підлягали усі кошти юридичних і фізичних осіб, залучені комерційним банком у національній та іноземній валюті, незалеж­но від джерел, розмірів та строків їх розміщення на рахунках. До залучених комерційними банками коштів належать кошти, що перебувають на депозитних, розрахункових, поточних, бюджетних рахунках юридичних і фізичних осіб, а також кошти інших загальнобанківських рахунків. Такий підхід спрощував розрахунок обсягу обов’язкових резервів.

Починаючи з січня 2001 р. НБУ використовує диференційовані нормативи резервування (додаток 6). Обов’язкові резерви формуються в цілому за консолідованим балансом комерційного банку, а відповідна сума коштів обов’язко­вих ре­зервів у національній валюті утримується на кореспондент­ському рахунку комерційного банку в НБУ та в касі банку за певний період.

Обсяг обов’язкових резервів комерційний банк визначає щодекади в розмірі встановлених нормативних вимог від середньоарифметичних залишків залучених банком коштів. Недотримання норм обов’язкового резервування означає здійснення несанк­ціонованої кредитної емісії. Коли банк порушує резервні вимоги, з нього в беззаперечному порядку стягується штраф, розмір якого залежить від облікової ставки НБУ та суми дефіциту обов’язко­вих резервів.

Така ж практика має місце й в інших країнах. Наприклад, у США допускається дефіцит у розмірі 2 % від суми обов’язко­вих резервів, а на будь-яку суму, що перевищує 2 %, накладається штраф у розмірі облікової ставки ФРС плюс 2 % від суми дефіциту. У разі повторного виникнення проблем комерційний банк підлягає ретельній перевірці з боку органів банківського нагляду.

Основна мета менеджменту банку у сфері управління обов’язко­вими резервними вимогами — підтримати передбачені законом резерви на мінімальному рівні та не допустити ні надлишків, ані дефіциту. Надлишкові резерви не приносять процентних доходів, і тому знижують можливості одержання прибутку, а дефіцит резервів тягне за собою втрати, зумовлені застосуванням штрафних санкцій, порушує налагоджену роботу банку, знижує її ефективність.

Визначивши обсяг необхідних резервів, менеджер має порівняти його з обсягом наявних готівкових коштів у касі та на корес­пондентському рахунку в центральному банку. Якщо сума наявних сукупних коштів вища за ту, яку розраховано згідно з резерв­ними вимогами, то банк має надлишкові резерви. Отже, менеджер повинен швидко інвестувати надлишки, оскільки такі активи не приносять доходу. Як правило, банк продає залишки резерв­них коштів на міжбанківському ринку іншим фінансовим устано­вам, що їх потребують. Якщо очевидно, що надлишок може зберігатися тривалий час, банк купує цінні папери або надає клієнтам нові кредити. Альтернативна вартість надлишкових резервів — це втрачені можливості одержання доходу за інвестування коштів хоча б під мінімальну ставку.

У разі, коли розрахунковий обсяг резервних вимог перевищує фактичну суму резервних активів, банк має справу з дефіцитом резервів, який необхідно негайно ліквідувати. Ресурси для поповнення обов’язкових резервів можуть бути запозичені в центральному банку або на міжбанківському ринку. Якщо прогнозується значний за розмірами дефіцит або збереження його протя­гом тривалого часу, менеджмент може вдатися до реструктуризації балансу, продавши ліквідні цінні папери або зменшивши обсяги кредитування.

На вибір джерел поповнення обов’язкових резервів впливають такі чинники:

терміновість покриття дефіциту;

тривалість потреби поповнення резервів;

можливість доступу банку до ринків ліквідних активів;

відносна вартість джерела поповнення резервів;

ризикованість джерел;

можливість проведення операцій хеджування для уникнення відсоткового ризику;

правила регулювання, які обмежують використання деяких джерел;

перспективи грошово-кредитної політики в країні, прогноз зміни облікової ставки, норм резервування;

результати прогнозування кривої дохідності та очікувані зміни відсоткових ставок порівняно з відсотковим ризиком, на який наражається банк у разі запозичення коштів.

Менеджмент банку має уважно вивчити та зіставити переваги і недоліки кожного джерела, з’ясувати вплив перелічених чинників і зробити правильний вибір серед альтернативних джерел поповнення обов’язкових резервних вимог.

Як бачимо, управління рівнем ліквідності та обов’язкового резервування потребує швидкого прийняття рішень, які мають важливі довгострокові наслідки і впливають на прибутковість банку. Тому в банках часто створюються спеціалізовані структурні підрозділи, які вирішують проблеми ліквідності й одночасно управляють грошовою позицією банку. Фахівці таких відділів називаються «менеджерами, які ведуть грошовий напрям».

Багато банкірів-практиків вважають, що основним індикатором стану ліквідності банку є оцінка його становища ринком, який чутливо реагує на будь-які зміни. Менеджмент має приділяти особливу увагу сигналам, що надходять із ринку, таким як втрата частини депозитів, зниження ринкової ціни акцій банку, підвищення вартості запозичених коштів, ускладнення в реалізації депозитних сертифікатів та цінних паперів, низький попит на відкриття нових рахунків. Для клієнтів та партнерів банку сигналами, що свідчать про зниження його ліквідності, може бути відмова надати потенційно вигідні кредити, великі обсяги й висока частота запозичень на міжбанківському ринку та в центральному банку, продаж високоліквідних цінних паперів, продаж активів зі збитками для банку.

Зрештою саме рівень довіри до банку з боку ринку визначає межі діапазону, в якому регулюється грошова позиція. Привабливий для клієнтів банк може дозволити собі більш ризиковано управляти грошовою позицією, постійно підтримуючи її на граничному рівні. І навпаки, банк, довіра до якого з боку ринку похитнулася, змушений створювати не лише обов’язкові, але й страхові резерви на випадок кризових ситуацій.

В умовах України ризиковий підхід до управління грошовою позицією прийнятний тільки для досить великих і стабільних бан­ків, які мають міцну клієнтську базу та відповідний рівень організації розрахунково-касового обслуговування для прогнозування руху грошових потоків. Такі банки мають широкий доступ до ринку ліквідних коштів і можуть у критичній ситуації оперативно поповнювати резерви та підтримувати грошову позицію. Розгалужена мережа кореспондентських рахунків та відповідна інформаційна база дають змогу регулювати прибутковість, узгоджуючи цей процес із граничними розмірами ризику незбалансованої ліквідності. Проте більшість банків змушені оперувати переважно високоліквідними активами, які мають високу вартість. Політика постійного підтримання резервів на рівні, достатньому для задоволення вимог щодо норм обов’яз­кових резервів, особливо під час пікових періодів зростання депозитів, призводить до зниження показників прибутковості таких банків.

Поки що можливості вітчизняних банків щодо вибору методів управління ліквідністю досить обмежені. Брак розвиненого ринку цінних паперів та внутрішнього строкового ринку, непередбачуваність стану фінансового ринку та економічної ситуації в цілому, високий рівень політичного ризику країни, що майже повністю блокує вихід банків на міжнародні ринки, — усі ці чинники унеможливлюють застосування досконалих інструментів управління ліквідністю в сучасних умо­вах. Не маючи змоги використовувати гнучкі підходи до регулювання ліквідності, банки вирішують дилему «ліквідність — прибутковість» на користь останньої. Така практика призвела до кризового становища та банкрутства багато вітчизняних банків.

Менеджмент українських банків має ширше використовувати методи дослідження та прогнозування перспектив грошово-кредитної політики НБУ для визначення напрямів зміни умов кредитування й відсоткових ставок на фінансових ринках, а також сміливіше впроваджувати практику хеджування цінових ризиків, аби уникнути невизначеності вартості ліквідних коштів.