Зміст і види правової роботи суб'єкта господарювання

На сьогоднішній день існують різні види правової роботи. їхній вибір залежить від волевиявлення і можливостей самого суб'єкта господарювання. Наприклад, керівник підприємства самостійно здійснює правову роботу, при цьому про її якість говорити дуже складно; керівник запрошує зовнішнього консультанта, це най­більш оптимальний і дешевий спосіб; керівник створює на підпри­ємстві юридичну службу, це класичний варіант правової роботи; керівник взаємодіє і із зовнішніми консультантами, і з юридичною службою підприємства, при цьому вони або взаємодіють один з од­ним або ні.

Правова робота в господарській сфері, як указувалося вище, має внутрішні і зовнішні складові, направлені на якомога повніше вирі­шення економічних завдань такого суб'єкта за допомогою правових засобів, а також охорону і захист його прав і інтересів.

Внутрішні аспекти такої роботи включають комплекс засобів, направлених на організацію і нормальне функціонування самого суб'єкта, його структурних підрозділів і органів, посадових осіб і працівників.

Внутрішня частина правової роботи складається з цілої низки складових, а саме: контрольно-облікової, кадрової роботи, організа­ції ліквідаційних процедур, оптимізації оподаткування, локальної нормотворчості, роз'яснювально-консультаційних робіт, візування актів, складання проформ (типових форм) документації, що вико­ристовуються у договірній та іншій роботі, тощо.

Зовнішні складові правової роботи включають різноманітні відно­сини суб'єкта з іншими суб'єктами господарювання, громадянами, і відповідними органами державної влади і місцевого самоврядування. Зовнішні відносини є ще складнішими і динамічнішими, включаючи: реєстраційну, договірну, претензійно-позовну роботу, правову охорону прав підприємств, захист прав і інтересів суб'єкта господа­рювання тощо. Саме ці відносини знаходять загальногосподарське регулювання в приватноправових і публічно-правових нормах, передусім в ГК України. Внутрішньогосподарська частина правової роботи знаходить законодавче закріплення в державному секторі економіки, застосовуючись за аналогією в приватному секторі.

Зв'язок внутрішніх і зовнішніх складових правової роботи обу­мовлений тим, що без належної організації взаємодії між органами і підрозділами юридичної особи, внутрішнього контролю і обліку, роз'яснювальної роботи неможливо досягти законослухняної ді­яльності в цілому суб'єкта господарювання. І навпаки, укладен­ня договорів з іншими суб'єктами господарювання, результати претензійно-позовної роботи, проведення тих чи інших реєстра­ційних процедур, — прямо впливає на внутрішню спрямованість, пріоритети і завдання органів юридичної особи, необхідність вве­дення додаткових внутрішніх правил і інструкцій, підвищення функцій контролю і обліку при здійсненні внутрішньої частини правової роботи.

Організація реєстраційних процедур є, по суті, першим кро­ком у діяльності суб'єкта господарювання і його правової роботи. В даному випадку йдеться про підготовку і підписання установчих документів суб'єкта господарювання, нотаріальне посвідчення підписів засновників на таких документах і протоколах загальних зборів, довіреності, представництво інтересів суб'єкта господарю­вання перед державним реєстратором, заповнення реєстраційної картки, отримання свідоцтва про державну реєстрацію, підготов­ку документів для відкриття банківських рахунків, реєстрацію інвестицій, отримання дозволу на виготовлення друку, ліцензій, патентів, інших документів у процесі легалізації господарської ді­яльності (див. розділ 4 цього підручника).

До реєстраційних робіт приєднується юридичний супровід лік­відації, санації і банкрутства підприємства. Від того, наскільки якісно буде проведена така робота, залежатиме відновлення пла­тоспроможності підприємства — боржника, задоволення вимог кредиторів, повернення інвестицій інвесторам тощо.

Юридичний супровід трудових відносин на підприємстві включає, насамперед, кадрову роботу. Організація кадрової роботи на підприємстві сприяє його ефективній і результативній роботі і регулюється п. 9 Загального положення про юридичну службу. Також правовою основою даної роботи є Кодекс законів про пра­цю України та інші акти трудового законодавства. Мета кадрової роботи — це формування та ефективна робота законослухняного трудового колективу для досягнення поставлених завдань і цілей суб'єкта господарювання, а також розробка локальних нормативних актів, в яких вказані права і обов'язки конкретних працівників з урахуванням положень чинного законодавства і специфіки виробництва. Наприклад, проекти наказів про звільнення, переведення застосування засобів відповідальності можуть готувати начальники цехів, відділів, служб, але вони зобов'язані отримати погодження від юриста за цими документами для оперативного та остаточного вирішення кадрових питань. У відповідності з п. 9 Загального поло­ження про юридичну службу прийняття актів правового характеру без попередньої перевірки юридичною службою не допускається. Для оптимізації такої роботи юристові доцільно розробити наказ «Про організацію кадрової роботи на підприємстві".

Юридичний супровід трудових відносин на підприємстві не об­межується кадровою роботою. Йдеться про необхідність проведення роботи з укладання колективного трудового договору, договорів про повну матеріальну відповідальність з визначеними в законодавстві категоріями працівників, розробки локальних актів про функціо­нальні обов'язки тих або інших органів, працівників або посадових осіб, контролю за проведенням техніки безпеки, веденням трудових книжок, вирішенням трудових конфліктів і т. п.

Найважливішим напрямом правової роботи є юридичний су­провід управлінських дій: управління майном підприємства, управління якістю продукції, планування господарської діяль­ності, проведення природоохоронних заходів, документування управлінської діяльності.

Організація договірної роботи є найважливішим напрямом ді­яльності юридичної служби або юриста. В основному всі відносини у сфері господарювання опосередкують укладанням між суб'єктами господарювання відповідних договорів, які направлені на забез­печення нормального виробничого процесу, випуск і реалізацію продукції, рентабельності виробництва та отримання максималь­ного прибутку. Основні положення з організації договірної роботи регулює п. 7 ст. 9 Загального положення про юридичну службу.

Договірна робота — це сукупність організаційно-правових, економіко-виробничих і інших дій органів суб'єкта господарювання та юридичної служби (юриста) з укладання, зміни, припинення, розірвання, обліку і контролю за виконанням господарських дого­ворів. При виконанні даної роботи слід ураховувати положення ГК України, ЦК України, всього масиву законів України господарської спрямованості, про яких достатньо сказано в цьому виданні, а та­кож матеріали судової практики, наприклад інформаційний лист Вищого господарського суду України від 7.04.2008 р. «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного і Господарського кодексів України».

Для нормальної і ефективної організації договірної роботи вели­кого підприємства, особливо, коли на підприємстві створений спе-

діальний договірний відділ, додільно підготувати і прийняти низку локальних актів суб'єкта господарювання, наприклад, наказ «Про порядок розробки, укладання, зміни і розірвання господарських договорів», «Про порядок обліку, контролю і виконанню господар­ських договорів» тощо, в яких слід закріпити права та обов'язки юридичної служби (юриста), а також інших служб і підрозділів з організації договірної роботи.

Належне виконання господарських договорів у багатьох випад­ках виявляється неможливим без контрольних і роз'яснювальних заходів юридичної служби, формалізації окремих сторін діяльності суб'єкта господарювання та інших засобів, які сприяють належному здійсненню господарських операцій та забезпеченню доказів при порушенні прав і інтересів підприємства. Зокрема, для забезпечен­ня виконання інструкцій з приймання продукції за кількістю та якістю в цілях забезпечення належної доказової бази на випадок спору юридична служба зобов'язана підготувати посвідчення для осіб, що беруть участь у прийманні, підготувати договір про повну матеріальну відповідальність з такими особами, типову форму по­переднього і остаточного акта про прийом продукції за кількістю та якістю, ініціювати укладення договору з торговельно-промисловою палатою або іншою незалежною організацією в цілях забезпечення участі їхніх представників у прийманні, провести роз'яснювальну роботу з працівниками, що беруть участь у прийманні, тощо.

Контроль за дотриманням публічно-правових вимог госпо­дарського законодавства, зокрема юридичний супровід перевірок суб'єкта господарювання з боку публічних органів (див. наступний параграф підручника), — найважливіша частина правової роботи. Зокрема, при укладенні господарських договорів та інших операцій суб'єкта господарювання не можна обійтися без урахування порядку ліцензування і патентування господарської діяльності, дотримання державної дисципліни цін, вимог антимонопольно-конкурентного законодавства, порядку фінансового обліку та аспектів оподатку­вань діяльності, митного оформлення передач товарів, квотування тощо. Важливо враховувати, що організаційні, тимчасові і матері­альні витрати, необхідні для виконання таких публічно-правових розпоряджень, у більшості випадків зумовлюють можливість і до­цільність здійснення господарської операції.

Оптимізація оподаткування суб'єкта господарювання стає ключовим напрямом його правової роботи в контексті вирішення економічних завдань і виконання публічно-правових розпоряджень законодавства.

Цілеспрямовану правову роботу з оптимізації (мінімізації) по­даткового тиску слід відрізняти від поняття «ухилення від сплати податків». Останнє охоплюється кримінальними, адміністративни­ми і адміністративно-господарськими санкціями в межах диспози­цій статей КК України, КУпАП, Закону «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами і державними цільовими фондами» тощо. Положення Конституції України про заборону до примусової поведінки, не передбаченої законодавством (ст. 19), про свободу підприємницької діяльності в межах, не заборо­нених законом (ст. 42), про обов'язок сплачувати податки в порядку і розмірі, передбаченому законом (ст. 67) — орієнтують на вибір платником податків такої правомірної поведінки, яка не призводить до сплати зайвих податків. Тобто оптимізація оподаткування при­пускає обрання таких законних форм опосередкування відносин між суб'єктами господарювання, які призводять до виникнення мінімального об'єкта оподаткування здійснюваних операцій.

Диференціація пільгових баз оподаткування, які виникають на підставі винятків, знижок і податкових кредитів, є державною економічною політикою всіх розвинених країн світу. У Англії, на­приклад, «застосування в судовій практиці принципу буквального тлумачення податкового закону і доктрини первинності форми акта над його змістом призводить до того, що численні випадки фактич­ного ухилення від податків, які не підпадають під формальну дію буквально витлумачених заборон, вирішуються судом на користь платників податків».

Наприклад, О.П. Подцерковний виділяє такі правомірні спосо­би зменшення (оптимізації) податкового навантаження в Україні: метод поділу зобов'язань; метод диверсифікації діяльності; метод зменшення обсягу публічних послуг; метод контролю за термінами виконання зобов'язань; метод використання іноземної преференції тощо.

В економіко-правовій літературі обговорюється багато інших способів законної оптимізації податкового тиску, наприклад, вико­ристання механізму податкового кредиту для мінімізації податку на доходи фізичних осіб, використання комісійних операцій замість продажів з розстрочкою; тобто «метод заміни відносин» тощо.

Водночас, при заміні однієї угоди на іншу в процесі оптимізації оподаткування необхідно брати до уваги, що у разі, якщо з метою зменшення розмірів податків сторони укладають угоду, не направлену на виникнення правових наслідків, обумовлених цим правочином (фіктивний правочин), то це означає не тільки недійсність такого правочину згідно зі ст. 234 ГК України, але і утворює склад право­порушення (ухилення від сплати податків) згідно зі ст. 212 КК або ст. 163-2 КУпАП. В останньому випадку новація операції суперечить суті правової роботи — використанню законних засобів досягнення виробничих цілей.

Найбільш складною і важливою частиною правової роботи є пра­вовий захист прав і законних інтересів суб'єктів господарюван­ня. Використання можливостей правової роботи передбачає активі­зацію дій самих суб'єктів господарювання щодо підвищення рівня реалізації чинного законодавства, направленого на захист їхніх прав і законних інтересів. Під захистом прав суб'єктів господарювання розуміють сукупність взаємопов'язаних правових засобів, способів і форм, за допомогою яких при необхідності забезпечується захист законних прав суб'єктів господарювання при їхньому порушенні, невизнанні або заперечуванні. О.П. Вершинін визначає захист прав як юридичну діяльність з усунення перешкод на шляху здійснення суб'єктами свого права, припинення правопорушень, відновлення положення, яке існувало до порушення прав.

Щодо співвідношення понять захисту і охорони прав слід врахо­вувати те, що охорона прав найчастіше характеризується статич­ною функцією правового регулювання. Наприклад, охорона прав суб'єкта господарювання на об'єкти права промислової власності включає проспективну роботу з реєстрації права на відповідний об'єкт, створення умови запобігання неправомірному використан­ню, належне оформлення договірних відносин тощо. Захист же передбачає активну діяльність суб'єкта господарювання, пов'язану з усуненням наслідків, відновленням майнового положення, по­каранням винних і вживанням інших заходів у разі порушення, невизнанні або сперечання за права суб'єктів господарювання, по­рушення його інтересів.

Способи захисту закріплені у ст.ст. 6, 20, 47 ГК України, ст. 16 ЦК України і багатьох інших нормативно-правових актах. Перелік способів захисту, передбачений у ГК і ЦК, не є вичерпним, і суб'єкти господарювання можуть використовувати інші способи для захис­ту своїх прав і законних інтересів. Але такі способи повинні бути передбачені в законі або договорі.

Детально про способи захисту див. розділ 10 цього підручника. Важливою частиною правової роботи, що стосується прав і ін­тересів суб'єктів господарювання, виступає претензійно-позовна робота, яка є сукупністю дій юридичної служби ( юриста ) з підго­товки, розгляду, обґрунтування і заперечення претензій і позовних заяв, направлених на захист прав і законних інтересів суб'єкта господарювання. Нормативною базою цієї роботи є ГК України, ГПК України, ЦПК України, КАС України, закони України «Про третейський суд» від 11.05.2004 р., «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24.02.94 р., «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом» в редакції від 30.06.99 р., «Про виконавче провадження» від 12.04.99 р., Декрет Кабінету Міністрів України «Про державне мито» 21.01.93 р., інші законо­давчі акти, рішення Конституційного Суду України, наприклад, рішення від 09.07.2002 р. у справі про конституційне звернення ТОВ " Торговий Дім Кампус Коттон Клаб » про офіційне тлумачення положення частини 2 ст. 124 Конституції України (справа про до- судове врегулювання спорів) та інші акти.

Зміст даної роботи включає: використання прийомів процесуаль­ної стратегії і тактики; незловживання процесуальними правами; оперативність і достовірність інформації; вживання своєчасних, професійних, правомірних і дієвих заходів; підготовку текстів відповідних документів та їх повне і чітке обґрунтування; аналіз та узагальнення даної роботи, а також розробка пропозицій щодо удосконалення такої роботи з урахуванням положень чинного за­конодавства. Для підвищення ефективності виконання даних за­вдань суб'єктові господарювання доцільно розробити і прийняти локальний наказ «Про організацію претензійно-позовної роботи на підприємстві», де слід включити положення про координовану і сумісну роботу всіх відділів і служб щодо претензійно-позовної роботи, з визначенням прав і обов'язків відповідних посадових осіб і працівників.

На сьогоднішній день актуальним є новий напрям правової роботи, а саме захист суб'єкта господарювання від рейдерства. Сьогодні це явище є однією з найбільших проблем корпоративних відносин і практики діяльності суб'єктів господарювання в Україні, оскільки призводить до отримання контролю над суб'єктом, необхід­ного для відчуження його активів з використанням силових методів, підроблених документів і зловживання правами. Під рейдерством традиційно розуміється захоплення суб'єкта господарювання — юридичної особи шляхом незаконного набуття прав засновника (керівника) такого суб'єкта. Слід ураховувати, що вирішальною стадією будь-якої «рейдерської атаки» є створення юридичного оформлення зміни корпоративного контролю. При охороні і захисті від цього явища юридичній службі (юристові) слід дуже уважно

відноситися до всіх фактів скупок акцій (корпоративних прав) під­приємства, змісту його установчих та інших документів і подібного роду, своєчасно прогнозувати і припиняти дані протиправні дії (до­кладно див. наступний підрозділ підручника).

Для припинення рейдерства останнім часом прийнято низку законодавчих новел, серед яких можна відзначити зміни до Гос­подарського процесуального кодексу України — обмеження на застосування деяких забезпечувальних засобів у господарському процесі (наприклад, заборона обмежувати проведення загальних зборів акціонерів господарського суспільства), віднесення розгляду корпоративних спорів до виняткової компетенції господарських судів України. Пленумом Верховного Суду України прийнята ак­туальна постанова № 13 від 24.10.2008 р. «Про практику розгляду судами корпоративних спорів».

Говорячи про способи захисту прав і законних інтересів суб'єктів господарювання в процесі здійснення правової роботи, слід врахо­вувати всю повноту органів і організацій, покликаних здійснювати такий захист. Взаємодія суб'єкта господарювання з такими орга­нами, деколи із застосуванням різних способів захисту, зумовлює ефективність засобів захисту прав і законних інтересів.

Слід враховувати, що органи захисту прав суб'єктів господа­рювання не зводяться тільки до судових органів. Думати так — це означає спрощувати проблему і не бачити всього комплексу засобів, які може застосувати суб'єкт господарювання для захисту своїх прав і інтересів.

При порушенні своїх прав і законних інтересів суб'єкт господа­рювання має право вибрати адміністративний, правоохоронний, третейський (арбітражний) або судовий порядки захисту.

Розмежування адміністративного, правоохоронного, третей­ського і судового порядку захисту прав суб'єкта господарювання ґрунтується на розмежуванні повноважень адміністративних, пра­воохоронних, третейських (арбітражних) і судових органів у сфері охорони і захисту прав суб'єктів господарювання:

— адміністративні органи, тобто органи, що здійснюють адміністративно-юрисдикційні функції з охорони і захисту прав господарюючих суб'єктів у межах спеціальних повноважень, наданих таким органам законом (прикладами таких органів можуть служити Міністерство юстиції України, Антимонопольний комітет України та ін.);

— правоохоронні органи, які сформовані державою з метою захисту прав і законних інтересів суб'єктів від незаконних посягань — припинення, припинення і розслідування право­порушень (прикладами таких органів є прокуратура, міліція), а також органи, що надають юридичну допомогу (адвокатура, нотаріат);

- третейські суди (арбітражі) — спеціально створювані учас­никами суперечки або органи, що постійно діють, для поза- судового вирішення конфліктів у цивільних і господарських правовідносинах.

— судові органи, тобто органи, метою діяльності яких є все­бічний, повний і об'єктивний розгляд справи та ухвалення законного рішення у справі, поновлення права і законних інтересів господарюючих суб'єктів¹.

До адміністративних органів у системі органів охорони і за­хисту прав суб'єктів господарювання можна віднести:

— Міністерство юстиції України;

— Державний комітет України з питань регуляторної політики і підприємництва (Держкомпідприємництво);

—• Державна комісія з цінних паперів і фондового ринку (ДКЦПФР);

— Антимонопольний комітет України;

— органи адміністративно-податкового оскарження;

— Державний комітет із захисту прав споживачів;

—- Державну інспекцію з контролю за цінами;

— Комітет України з питань стандартизації і сертифікації;

— Комітет з нагляду за охороною праці та інші органи.

Вивчення правового статусу спеціально уповноважених дер­жавних органів, повноваження яких можуть бути використані для захисту прав і законних інтересів суб'єктів господарювання, дозволяє комплексно підійти до вивчення змісту правової роботи суб'єкта господарювання.

Основний сенс залучення адміністративних органів до процедури захисту прав і законних інтересів суб'єктів господарювання — це ви­користання владних повноважень таких органів для запобігання та усунення правопорушень відносно суб'єктів господарювання з боку як публічних органів, так і одиничних суб'єктів господарювання.

Законами України «Про захист економічної конкуренції», «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами», «Про звернення громадян» та іншими актами законодавства передбачаються спе­ціальні строки розгляду скарг підприємців. Передбачені також організаційно-владні повноваження (компетенція) державних органів у сфері нагляду і контролю за господарською діяльністю, а також контролю одних публічних органів за здійсненням повно­важень іншими публічними органами. У зв'язку із цим виникає можливість відновлення порушених прав суб'єктів господарювання за допомогою звернення до цих органів без звернення до суду та інші правоохоронні органи.

Міністерство юстиції України (Мін'юст України) є провідним органом у системі центральних органів виконавчої влади щодо забезпечення реалізації державної правової політики і здійснює свою діяльність на підставі Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого Указом Президента України від 30.12.97 р.

Слід враховувати, що відповідно до Указу Президента України від 03.10.92 р. «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» з 01.01.93 р. Міністерство юстиції здійснює обов'язкову державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших центральних орга­нів виконавчої влади, органів господарського управління і контролю, які зачіпають права, свободи і законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, а також веде Єдиний реєстр таких актів.

Проте вказана реєстрація не є незаперечним доказом відповіднос­ті підзаконного акта законам України. Тому суб'єкт господарювання у випадку, якщо він вважає, що зареєстрований нормативний акт ущемляє його права в порівнянні з чинним законодавством, має право подати до суду позов про визнання такого акта недійсним. Таким чином, Міністерство юстиції здійснює переважно функції охорони прав суб'єктів господарювання. Про захист порушених прав суб'єктів господарювання з боку цього органу можна говорити лише у разі, коли даний орган (за допомогою функцій державної виконавчої служби) здійснює виконання вирішень судів та інших органів (посадових осіб).

Державний комітет Украіни з питань регуляторної полі­тики та підприємництва (Держкомпідприємництво України) здійснює свої повноваження на підставі Положення, затвердженого Указом Президента України від 07.02.2006 р., та Положення, за­твердженого постановою КМУ від 26.04 2007 р., та є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, який забез­печує реалізацію державної політики у сфері підприємництва. Крім того, Комітет є спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування.

Держкомпідприємництво має право видавати роз'яснення з пи­тань регуляторної політики у сфері господарювання. Ці роз'яснення суб'єкт господарювання має право використовувати для захисту своїх прав у взаєминах з різними органами управління.

Крім того, суб'єкт господарювання може звернутися в терито­ріальний орган Комітету, який, наприклад, може направити по­дання до органів державної влади або місцевого самоврядування про скасування або зупинення регуляторних актів, що прийняті із порушенням установлених законом вимог.

Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку (ДКЗЦПФ) здійснює повноваження відповідно до Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» від 30.10.96 р. та Указу Президента від 14.02.97 р. «Про Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку». Комісія встановлює вимоги з випуску (емісії) та обороту цінних паперів та їх похідних;

встановлює порядок і видає дозвіл на здійснення діяльності з ви­пуску та обороту цінних паперів, на депозитарну, реєстраційну, розрахунково-клірингову діяльність з цінними паперами та інші спеціальні дозволи (ліцензії) на здійснення окремих видів професій­ної діяльності на ринку цінних паперів, а також анулює ці дозволи (ліцензії) у разі порушення вимог законодавства про цінні папери; роз'яснює порядок застосування законодавства про цінні папери; ви­значає порядок ведення і веде реєстр аудиторів і аудиторських фірм, які можуть проводити аудиторські перевірки фінансових установ, що здійснюють діяльність на ринках цінних паперів та їх похідних, а також виконує інші функції, покладені на неї законодавством.

Анти монопольний комітет України здійснює свою діяльність відповідно до законів України «Про Антимонопольний комітет України» від 26.11.93 р., «Про захист від недобросовісної конку­ренції» від 07.06.96 р., «Про захист економічної конкуренції» від 11.01.2001 р., іншими нормативно-правовими актами та є держав­ним органом із спеціальним статусом, мета діяльності якого — за­безпечення державного захисту конкуренції в підприємницькій діяльності.

Основним завданням АМКУ є участь у формуванні і реалізації конкурентної політики в частині здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції, контролю за концентрацією, узгодженими діями суб'єктів господа­рювання, сприяння розвитку добросовісної конкуренції.

По суті, суб'єкт господарювання має можливість здійснити за­хист своїх прав від порушень конкурентного законодавства шляхом ініціації відповідних розслідувань у рамках повноважень Антимоно- польного комітету України. Окрім організаційних переваг фахівці АМКУ володіють могутнім професійно підготовленим апаратом і методиками, такий спосіб захисту має і очевидні матеріальні пере­ваги — не вимагає судових витрат.

Найважливіше місце в системі органів захисту суб'єктів гос­подарювання від порушення їхніх прав як платників податків і власників майна займають органи адміністративно-податкового оскарження (апеляційного узгодження). До цих органів належать органи податкової служби, що розглядають скарги платників по­датків у порядку адміністративного оскарження (апеляційного узгодження). Ці органи діють на підставі Закону України «Про по­рядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» від 21.12.2000 р., Закону Укра­їни «Про державну податкову службу» від 04.12.90 р., «Положення про порядок уявлення і розгляду скарг платників податків органами державної податкової служби» в редакції наказу Державної подат­кової адміністрації від 02.03.2001 р.

Органи адміністративно-податкового оскарження займають особ­ливе місце в структурі інших адміністративних органів, що розгля- дають скарги на рішення і дії нижчестоящих податкових органів. Це зумовлено особливим порядком взаємодії суб'єктів господарювання з такими органами оскарження, що виходять за рамки Закону «Про звернення громадян». Даний порядок підпорядкований жорстким процедурам, що передбачають:

а) пресекательні терміни розгляду скарг, коли порушення таких термінів з боку органів адміністративно-податкового оскарження вабить задоволенню скарги платника податків, а порушення тер­мінів з боку суб'єкта господарювання — втрату права на процедуру адміністративно-податкового оскарження;

б) припинення на час адміністративно-податкового оскарження дії оскаржуваного рішення, зокрема припинення нарахування штрафних санкцій;

в) дія принципу тлумачення законодавства на користь плат­ника податків. Зокрема, відповідно до Закону від 21.12.2000 р. у випадку, якщо норма закону або іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів або різних нормативно-правових актів допускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, унаслідок чого є можливість ухвалити рішення як на користь платника податків, так і контролюючого органу, то рішення в рамках апеляційного узгодження ухвалюється на користь платника податків;

г) можливість досягнення податкового компромісу, коли врахо­вується реальна можливість погашення податкового боргу в певному (не повному) розмірі на користь сторін і т. п.

Органи адміністративно-податкового оскарження (апеляційного узгодження) мають триланкову структуру, до якої належать:

Начальник податкової інспекції, якою прийняте рішення про стягнення податкового боргу.

Обласне управління апеляцій Державної податкової адміністра­ції в області (м. Києві та м. Севастополі).

Головне управління апеляцій Державної податкової адміністра­ції України.

Важливо враховувати, що рішення ДПА України щодо розгляду скарги суб'єкта господарювання є остаточним для порядку адміні­стративного оскарження (апеляційної процедури), але не перешко­джає зверненню платника податків — суб'єкта господарювання до суду за захистом своїх прав.

Важливим етапом правової роботи з адміністративними органа­ми є зустрічний контроль суб'єкта господарювання за тим, аби поведінка таких органів та їх посадових осіб не виходили за рамки повноважень, передбачених у законах, зокрема, в Законі України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері госпо­дарської діяльності» від 06.04.2007 р.

Система правоохоронних органів, які покликані здійснювати охорону і захист прав та інтересів суб'єктів господарювання, вклю­чає: нотаріат, адвокатуру, міліцію і прокуратуру.

Органи нотаріату, що складаються з державних і приватних нотаріусів, здійснюють свою діяльність на підставі Закону Украї­ни «Про нотаріат» від 02.09.93 р., а також Інструкції про порядок здійснення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 р.

Адвокатура України відповідно до законодавства є добровільним професійним суспільним об'єднанням, покликаним згідно з Кон­ституцією України сприяти захисту прав, свобод і представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм іншу юридичну до­помогу (ст. 1 Закону «Про адвокатуру" від 19.12.92р.)і здійснює свою діяльність на принципах верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму і конфіденційності.

Міліція в Україні — це державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, здоров'я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань (ст. 1 Закону «Про міліцію» від 20.12.90 р.). Функції міліції можуть бути направлені на захист і охорону прав і інтересів суб'єктів господарювання у разі злочинних посягань на їх власність, при фізичному захисті від злочинних посягань, для надання допомоги державному виконавцеві при виконанні рішень судових та інших органів, в інших випадках, встановлених законом.

Прокуратура України також відіграє важливу роль у захисті прав і законних інтересів господарюючих суб'єктів. Згідно з Законом України «Про прокуратуру» від 05.11.91 р. Генеральний прокурор України і. підлеглі йому прокурори здійснюють прокурорський нагляд за дотриманням і правильним застосуванням законів Кабі­нетом Міністрів України, органами виконавчої влади і місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями неза­лежно від форм власності, підлеглості і приналежності, посадовими особами і громадянам^.

Звернення в третейські (арбітражні) і судові органи за захистом порушених прав і законних інтересів суб'єктів господарювання є найбільш дієвим способом захисту прав. Про цей аспект правової роботи буде сказано докладніше надалі.