ІІ етап – ХVІ-ХVІІІ ст.

Характеристика даного етапу:

1. Антифеодальна, національно-визвольна боротьба проти соціального, національного і релігійного гноблення українського народу польськими магнатами, насильницького насадження в Україні Брестської Унії 1656 р. і католицизму, возз’єднання з Росією.

2. Релігійна полеміка Г.Смотрицького, Х.Філалета, І.Вітенського, С.Зизанія, З.Копистянського та ін. значною мірою вплинула на об’єднання сил українського народу проти соціального і національного гноблення, за возз’єднання з Росією. Їх твори були спрямовані проти Брестської Унії, католицької церкви, верхівки православного духовенства, що зрадила свій народ у боротьбі проти польських і українських феодалів.

3. Переклади Біблії на слов’янські мови.

4. Демократична інтерпретація її текстів, звернення до ідей рівності й братерства, ідеалізація відносин у ранньохристиянській общині об’єднували письменників-полемістів і діячів братських шкіл із західноєвропейськими реформаторами, сприяючи формуванню ідеології Реформації.

Із братськими школами (Луцькою, Львівською, Київською), з Острозьким культурно-освітнім центром, заснованим українським магнатом князем Костянтином Острозьким в 1576 р., була пов’язана діяльність українських полемістів.

Основними вченнями були гуманістичні вчення про людину, її місце в світі (К.Ставковецький, К.Сакович, М.Смотрицький, Р.Євлевіч).

Києво-Могилянська академія булла відкрита за ініціативою Петра Могили. В 1701 р. перейменована в академію.

Її роль у розвитку філософської думки:

1. Переосмислення схоластичних концепцій:

- схоластику використовують для раціонально-логічного обґрунтування православного віровчення;

- піддають суворій критиці ряд її напрямків, наприклад, томізм.

2. Перехід від схоластики до філософських концепцій нового часу, пов’язаних із пантеїзмом, деїзмом, своєрідним сполученням принципів механізму і стихійної діалектики.

3. Вивчення:

- слов’янської, латинської, грецької, польської мов;

- арифметики, геометрії, музики і граматики;

- у старших класах - філософії.

4. Розповсюдження наукових знань, культурних традицій.

5. Центр розвитку філософії в Україні: тут філософію вперше почали викладати окремо від теології; серед вихованців і слухачів – провідні філософи – Ф. Прокопович, Г.С. Сковорода та ін.

Феофан Прокопович (1681-1736 рр.) – видатний вітчизняний мислитель, творчість якого є досягненням культури українського і російського народів, представник науково-просвітницького напрямку. Про офіційний характер вітчизняної суспільної думки свідчить його теорія просвітницького абсолютизму.

Значення теорії просвітницького абсолютизму:

- дана теорія – опора на досягнення західноєвропейської суспільної думки;

- вивчення про природне право виконувало ідеологічні функції захисту сильної централізованої російської держави, на чолі якої повинен стояти освічений монарх;

- рушійною силою в розвитку суспільства є боротьба освіти з неосвіченістю;

- державна влада має божественний вплив і стоїть вище батьківської.

Три форми державного правління:

1. Демократія – суспільство править в інтересах усіх громадян із їх допомогою.

2. Аристократія – “кілька вибраних мужів правлять вітчизною”.

3. Монархія – вся держава в руках однієї людини, монарха.

Розглядає філософські питання з позиції деїзму (лат. deus - бог), - вчення, яке визнає існування Бога в якості безособистісної першопричини світу, що розвивається потім за своїми власними законами.

Давав високу оцінку відкриттям Г.-В.-Ф.Гегеля, М.Коперніка, спробував знайти компромісне розв’язання проблеми взаємовідношення знання і віри.

У його працях порушуються морально-етичні проблеми (розглядаючи боротьбу добра і зла, він порівнює добро з багатством, зло з бідністю).

Велике значення приділяє праці, яка сприяє виникненню в душах людей благородних почуттів. Ідеалом для Ф.Прокоповича є добра людина. Він різко засуджує лицемірство: “блажен алчущий и жаждущий, но алчущий и жаждущий правды”.

Григорія Савич Сковорода (1722-1794 рр.) – представник етико-гуманістичного напряму освіти. Видатний український мислитель, основоположник класичної української філософії, демократ, прибічник об’єктивного ідеалізму. Відомий етичним вченням. Критикує соціальну нерівність, багатство, моральний розпад, пануючих верств сучасного йому суспільства. Розробляє концепцію “спорідненої праці”, пов’язує щастя з працею, яка відповідає покликанню і самовдосконаленню. Людське щастя - в центрі уваги Г. Сковороди. Його він розглядає в зв’язку зі “спорідненою”, творчою працею, тобто працею, яка відповідає природним нахилам людини.

Створює концепцію трьох світів:

1. Макрокосму (нескінченного світу, який складається з множини світів).

2. Мікрокосму (людина).

3. Символічного світу (образи Біблії).

Ці “три мира” на думку Г.Сковороди, складаються із двох “натур” – видимої і невидимої.

Видима натура – тлінна оболонка, тінь вічного древа життя, тобто духу - невидимої натури.

Визнаючи традиції раціоналізму і просвітительства щодо пізнання світу, звеличує могутність розуму, спрямованого на пізнання таємниць природи.