Соціалізація дитини дошкільного віку як соціально-педагогічна проблема

Особистість людини формується та розвивається в результаті впливу багато численних факторів, об’єктивних і суб’єктивних, природних і суспільних, внутрішніх та зовнішніх, незалежних та залежних від волі та свідомості людей, які діють стихійно або згідно визначеної мети. При цьому сама людина не уявляє собою пасивну істоту, яка фотографічно відображає зовнішній вплив. Вона виступає як суб’єкт формування власної особистості, тобто становлення себе, як соціальної істоти, яке проходить у результаті взаємовпливу на неї оточуючого середовища та системи виховання. У середовищі людина соціалізується. З одного боку, індивід засвоює соціальний досвід, цінності, норми, установки, властиві суспільству і соціальним групам, до яких він належить, а з другого – активно входить у систему соціальних зв’язків, завдяки яким і набуває соціального досвіду.

Соціальне становлення відбувається під стихійним або цілеспрямованим впливом величезної кількості відповідних суспільних структур та інститутів, виховна роль яких по- різному виявляється на вікових стадіях цього процесу. Важливим виховним фактором є найближче соціальне оточення, в якому проходить життя і діяльність дитини, тобто середовище у вузькому розумінні цього слова – сім’я, дитячий колектив, товариші, дорослі люди, з якими безпосередньо спілкуються діти.

Інтерес до проблеми соціалізації особистості виник давно. Про це свідчать праці учених ХХ століття Л.Виготського, Л.Буєвої, І.Кона, А.Макаренка, В.Сухомлинського, Л.Рубінштейна, в яких вони вказували на взаємозалежність між умовами соціального середовища та розвитком особистості та зазначали необхідність активного опосередкування особистісного розвитку. Розбудова національної системи освіти в умовах становлення України як самостійної незалежної держави з урахуванням кардинальних змін в усіх сферах суспільного життя, історичних викликів ХХІ століття вимагає критичного осмислення досягнутого і зосередження зусиль та ресурсів на вирішенні найбільш гострих проблем, які стримують розвиток освітньої галузі, не дають можливості забезпечити нову якість освіти, адекватну нинішній історичній епосі. Серед цих проблем особливе місце посідає відсутність цілісної системи виховання, фізичного, морального і духовного розвитку і соціалізації дітей.

У Національній стратегії розвитку освіти в Україні на 2012-2021 рр. робиться наголос на тому, що одним з пріоритетних напрямків державної освітньої політики має стати побудова ефективної системи національного виховання, розвитку і соціалізації дітей та молоді. Це передбачає розроблення нових державних програм та ефективних механізмів взаємодії органів управління освітою, сім’ї, освітніх установ, дитячих і молодіжних громадських організацій у напрямі розвитку, виховання і соціалізації дітей.

Здійснюючи системний підхід до висвітлення феномену соціалізації в історичному процесі розвитку людства потребує на уточнення основні, ієрархічно підпорядковані, ключові поняття заявленої проблематики параграфа (Бех І.Д., Мойсеюк Н.Є., Подласий І.П., Селевко Г.К. та ін.): розвиток людини, формування, соціалізація, освіта, виховання та навчання.

Розвиток людини – це дуже складний інволюційно (згортання) – еволюційний (розгортання) поступовий рух, у ході якого відбуваються як прогресивні (напрям розвитку від нижчого до вищого, поступальний рух уперед, до кращого), так і регресивні інтелектуальні, особистісні, поведінкові, діяльнісні зміни в самій людині.

Соціалізація – процес і результати засвоєння людиною історично створених соціальних норм та культурних цінностей (конструктивних та саморуйнівних), що передбачають його включення у систему суспільних відносин та самостійне відтворення цих відносин.

Освіта – це спеціально спрямована та керована частина соціалізації індивіда; цілеспрямований процес і результат виховання та навчання в інтересах особистості, створення умов для її максимально повної самореалізації.

Виховання – це спеціально організований, цілеспрямований процес формування морально-духовної життєво компетентної особистості, яка успішно самореалізується в соціумі як громадянин, сім'янин, професіонал.

Навчання – це планомірна, організована, спільна і двостороння діяльність учителів і учнів, спрямована на свідоме, міцне і глибоке опанування останніми системи знань, навичок і вмінь.

Отже, спрощуючи та узагальнюючі сутність розглянутих вище феноменів, можна зробити висновок, що поняття соціалізація є складовою частиною таких понять, як розвиток та формування, і у свою чергу поєднує у собі такі дефініції як освіта, виховання та навчання.

Розкриваючи ґенезу поняття "соціалізація" необхідно відзначити, що його запровадив у середині XIX ст. французький соціолог Габріель Тард для позначення процесу інтеріоризації соціальних норм шляхом соціальної взаємодії. Поняття "соціалізація" еволюціонувало з того часу, охоплюючи різні аспекти цього явища. Так, наприклад, представники структурно-функціонального напряму американської соціології (Т.Парсонс, Р.Мертон) під соціалізацією розуміють процес повної інтеграції особистості в соціальну систему, в ході якого відбувається її пристосування. Останнє традиційно розкривається цією школою за допомогою поняття "адаптація". Тому "соціалізація" трактується як процес входження людини у соціальне середовище і її пристосування до культурних, психологічних та соціологічних факторів. Представники гуманістичної психології (Г.Олпорт, К.Роджерс та інші) під соціалізацією розуміють процес самоактуалізації "Я - концепції", самореалізації особистістю своїх потенцій і творчих здібностей, як процес подолання негативних впливів середовища, які заважають її саморозвитку і самоствердженню. Ці підходи не суперечать один одному, а визначають двосторонній характер соціалізації.

Процес соціалізації ніколи не завершується, він продовжується безперервно протягом усього життя. Йому властива внутрішня динаміка здобутків і втрат, безмежність саморозкриття особистості

Соціалізація охоплює всі етапи життєвого шляху людини, протягом якого вона засвоює та використовує цінності культури. Кількісне накопичення засвоєних цінностей у певний період переходить у нову якість, що виявляється у зміні структури та спрямованості особи.

Залежно від віку індивіда розрізняють 5 основних етапів (стадій) соціалізації:

1. Первинна соціалізація, або стадія адаптації (від народження до підліткового періоду дитина засвоює соціальний досвід некритично, адаптується, пристосовується, наслідує).

2. Стадія індивідуалізації (з'являється бажання виділити себе серед інших, критичне ставлення до суспільних норм поведінки). У підлітковому віці стадія індивідуалізації, самовизначення “світ і я” характеризується як проміжна соціалізація, тому що усе ще не стійке у світогляді і характері підлітка. Юнацький вік (18-25 років) характеризується як усталено концептуальна соціалізація, коли виробляються стійкі властивості особистості.

3. Стадія інтеграції (з'являється бажання знайти своє місце в суспільстві, “вписатися” у суспільство). Інтеграція проходить благополучно, якщо властивості людини приймаються групою, суспільством. Якщо ж не приймаються, можливі такі виходи: - збереження своєї несхожості і поява агресивних взаємодій (взаємовідносин) з людьми і суспільством; - зміна себе (стати як всі); - конформізм, зовнішнє угодовство, адаптація.

4. Трудова стадія соціалізації охоплює весь період зрілості людини, весь період її трудової діяльності, коли людина не тільки опановує соціальний досвід, але й відтворює його за рахунок активного впливу людини на середовище через свою діяльність.

5. Післятрудова стадія соціалізації розглядає похилий вік як вік, що робить істотний внесок у відтворення соціального досвіду, у процес передачі його новим поколінням.

З психології відомо, що перехід від одного періоду до іншого – це зміна свідомості і ставлення дитини до оточуючої дійсності та провідної діяльності, це критичні, перехідні віки, коли відбувається ломка старих соціальних взаємовідносин дитини і оточуючих.

У період критичної фази важковиховувані діти, виявляють упертість, негативізм, неслухняність, непокору. Хворобливість і різкість критичних віків посилюється з вини дорослих, якщо в них відсутнє уміння гнучко перебудовувати взаємовідносини з дитиною у зв'язку зі зміною її особистості і розвитком самостійності.

Виділяють великі кризи (новонародженість, криза 3 років, підліткова криза 13-14 років) і малі кризи (криза 1 року, 7 років, 17-18 років).

При великих кризах перебудовуються відносини дитини і суспільства.

Малі кризи зовнішньо проходять спокійно, пов'язані з наростанням умінь, самостійності дитини.

Найбільш інтенсивно процес соціалізації відбувається в дитинстві та юності, але розвиток особистості триває і в середньому, і в похилому віці.

Існують певні відмінності між соціалізацією дітей і дорослих:

· соціалізація дорослих виражається головним чином у зміні їх зовнішньої поведінки, в той час як дитяча соціалізація коректує базові цінності;

· дорослі можуть оцінювати норми, діти спроможні лише засвоювати їх;

· дорослі не завжди погоджуються з батьками, дітям не дано обговорювати дії батька або матері;

· соціалізація дорослих спрямована на те, щоб допомогти індивіду оволодіти певними навичками, соціалізація дітей формує головним чином мотивацію їх поведінки.

Не слід вважати, що соціалізація – це процес, який відбувається тільки по висхідній. Процес, зворотний соціалізації, називається десоціалізацією. Унаслідок нього людина може частково або повністю втратити засвоєні норми і цінності. Це може бути зумовлено ізоляцією людини, уніфікацією, обмеженням спілкування та можливостей для підвищення культурного рівня та ін.

У перехідних суспільствах часто простежується явище ресоціалізації – докорінної зміни соціального середовища, яке зумовлює необхідність особистості пристосуватися до нових соціальних обставин, норм і цінностей. Це болісний процес, який нерідко вимагає цілковитої зміни поглядів на суспільство, переоцінки свого життя, руйнування попереднього і нового світорозуміння, розриву з традиційними культурними цінностями, необхідності брати на себе незвичну соціальну роль тощо.

Обставини, умови, які спонукають людину до активності, дії називають факторами соціалізації.

У вітчизняній і західній науці є різні класифікації факторів соціалізації.

Найбільш логічною і продуктивною для педагогіки, на наш погляд, є класифікація, яку запропонував Мудрик А.В. Основні фактори соціалізації він об'єднав у три групи: макрофактори, мезофактори, мікрофактори.

Макрофактори (гр. makros - великий, великих розмірів) - космос, планета, світ, країна, суспільство, держава - впливають на соціалізацію всіх жителів планети або дуже великих груп людей, які проживають у певних країнах.

Мезофактори (гр. mesos - середній, проміжний) - умови соціалізації великих груп людей, які виділяються за національною ознакою (етнос як фактор соціалізації"); за місцем і типом поселення, в якому вони живуть (регіон, село, місто,селище); за належністю до аудиторії тих чи інших засобів масової комунікації (радіо, телебачення, кіно та інші).

Мікрофактори (гр. mikros - малий) соціальні групи, що безпосередньо впливають на конкретних людей (сім'я, група ровесників, мікросоціум, організації, в яких здійснюється соціальне виховання, - навчальні, професійні, громадські та інші).

Соціалізація не є одностороннім процесом. Ми вчимося у своїх батьків, одноліток. Під впливом цих людей у нас формуються інтелектуальні, соціальні та фізичні навички, які необхідні для виконання наших соціальних ролей. Якоюсь мірою вони теж вчаться від нас. Люди і установи, які відповідають за навчання культурним нормам і засвоєння соціальних ролей мають назву агентів соціалізації.

Їх можна поділити на агентів первинної та вторинної соціалізації.

Агентами первинної соціалізації є батьки, близькі й далекі родичі, однолітки, вчителі, лікарі, лідери молодіжних угрупувань.

Агенти вторинної соціалізації – представники адміністрації школи, університету, підприємства, армії, держави, ЗМІ.

Але якщо під час соціалізації дитини головною для неї є соціальна адаптація (пристосування до суспільного середовища), то для соціалізації молодої і навіть соціально зрілої людини основну роль відіграє інтеріоризація(формування внутрішньої структури людської психіки, переведення елементів зовнішнього світу у внутрішнє «Я» особистості). Результатом інтеріоризації є індивідуальність особистості.

Кожен із рівнів цієї ієрархії впливає на інші, зазнаючи їх впливу. Який би із рівнів не розглядався, яке б відповідно до нього педагогічне завдання не вирішували (від розробки основ державної стратегії соціалізації поколінь до пошуку форм ефективної допомоги самовихованню конкретного підлітка), успіху можна досягти лише тоді, коли буде враховано всю ієрархію факторів впливу на підростаюче покоління

Тема 2 «Сутність та особливості сучасного освітнього простору, спрямованого на соціалізацію дитини в дошкільні роки»

Сьогодні виховні заклади в Україні перестають бути уніфікованими, без особистісними; вони перетворюються на соціально-педагогічний комплекс, діяльність якого базується на інтересах та потребах дитини. Цінністю такої інноваційної освітньої моделі є усвідомлення кожним учасником навчально-виховного процесу (батьками, дітьми, вихователями) пріоритетних принципів освіти: інтенсифікації, гуманітаризації, індивідуалізації, диференціації, відродження національних традицій, гуманізації, демократизації тощо. Психолого-педагогічною умовою розбудови моделі виховного закладу як соціально-педагогічного комплексу є соціальне становлення та розвиток творчого потенціалу особистості дитини.

Розглядаючи сутність поняття “соціалізація особистості”, слід зауважити, що між ученими немає єдності, насамперед, у його визначенні.

Так, Михайло Михайлович Фіцула з урахуванням сучасних досліджень педагогіки та психології ототожнює це поняття з терміном „соціальне становлення”. Інша група вчених (Лідія Василівна Сохань, Іван Гнатович Єрмаков, Леонід Валентинович Максименко, Ольга Василівна Сухомлинська) розглядають цей процес як формування соціальної компетентності, обізнаності, поінформованості, досвідченості у колі питань, пов’язаних з її функціюванням у людському оточенні [15]. За Бехом Іваном Дмитровичем процес соціалізації особистості, зокрема підлітка – це процес формування дорослості й почуття дорослості, який є специфічним за соціальною формою самосвідомості.

У „Концепції виховання дітей та молоді в національній системі освіти” одним із завдань освітньої діяльності виховних закладів зазначається формування соціальної активності та відповідальності особистості через включення вихованців у процес державотворення, реформування суспільних стосунків.

Аналіз наукових робіт, присвячених з’ясуванню умов організації освітнього процесу, спрямованого на соціалізацію особистості, дає можливість установити фактори, які впливають на його ефективність.

До них належать:

- біологічний (рівень активності, сприйняття нових ситуацій, людей, інтенсивність реакцій, здатність до адаптації)

- - соціальний, який містить у собі вплив життєвих середовищ: сім’ї, дитячого садка, школи, позашкілля, колективу ровесників.

- З урахуванням цих факторів, а також вікових особливостей дітей, процесів, що зумовлюють якісні зміни їх життєвої діяльності (стиль виховання в сім’ї, узгодженість вимог та виховних дій між родиною таДНЗ, природовідповідність змісту та форм виховання, навчання та розвитку, вироблення потреби в комунікаціях, самосприйняття та самооцінка, творча активність) й має вибудовуватися сучасний освітній простір.

- Простір” — це педагогічне явище, яке акумулює потенціал сім'ї та навчального закладу, інтегрує різноманітні впливи на особистість з боку інших соціальних інститутів з метою усунення будь-яких перешкод, ускладнень процесу соціалізації особистості.

- Сутність інноваційних змін, які можуть настати внаслідок розбудови такого освітнього простору, полягає у формуванні готовності дитини, підлітка, юнацтва до взаємодії з соціумом, тобто простором у широкому соціальному значенні.

- Тому, об'єктами змін в освітньому соціалізуючому просторі можуть бути:

- * зміст освіти;

- * форми організації навчально-виховного процесу;

- * управлінська діяльність;

- * зміст виховання

- * співпраця з соціумом

- * співпраця з науковими, науково-методичними установами

- Слід зазначити, що для визначення напрямів, змісту, видів діяльності та сфер спілкування особистості в освітньому соціалізуючому просторі має значення вибір підходів до процесу соціалізації дитини.

- Одним з них є особистісно-ціннісний підхід, який не лише забезпечує культивування гуманістичних орієнтирів і ставлень, які втілюють загальнолюдські, національні та особистісні цінності духовного життя людини, суспільства та становлять одну з його сутнісних основ, а, насамперед, визнає особистість найвищою цінністю, навколо якої грунтується решта суспільних пріоритетів. Тому духовними орієнтирами освіти визначаються самостійність особистості, її здатність до самореалізації, її творча активність, що є основою демократичного громадянського суспільства, фактором розвитку і духовно-моральної збалансованості.

- Континіумний підхід, за якого освіта розглядається як єдність процесів навчання, виховання, саморозвитку, соціалізації, тобто єдності всіх процесів, що впливають на становлення особистості..

- Слід зауважити, що умовний ступінь їх узгодженості та взаємозв’язку визначається такими чинниками: - взаємообумовленість фізичного та психічного розвитку дитини, - соціальна спрямованість виховання, - взаємозв’язок особистості та близького оточення, - взаємозалежність особистісного мотиваційного поля (мотиви, потреби, інтереси) та соціальних установок. Тому ознакою успішності процесу соціалізації особистості дитини є його готовність взаємодіяти з соціумом.

- Виділяються три шляхи формування цієї ознаки:

- - перший шлях, коли дорослі самі формують ті чи інші життєві компетентності підлітків у практиці особистісних взаємовідносин;

- - другий – набуття життєвого досвіду відбувається в стосунках з ровесниками;

- - третій – одночасно і в стосунках з дорослими, і в стосунках з однолітками.

- Готовність дитини взаємодіяти з соціумом є умовним показником його позитивної соціалізації та визначається за такими критеріями:

- а) суспільно ціннісна спрямованість;

- б) свідома соціальна поведінка;

- в) соціально-психологічні компетентності, які формуються в ході засвоєння особистістю системи спілкування та через включення в суспільну діяльність.

- Доведено, що на ефективність формування готовності дитини взаємодіяти з соціумом впливають такі чинники освітнього простору:

- - інтеграція виховного та навчального процесів, психолого-педагогічна служба,

- - взаємодія сім’ї, ДНЗ, місцевої громади;

- - засоби - рідна мова, культура, позитивний приклад батьків, родинні цінності, традиції, ідеали, спільна праця, державницько-громадський характер управління навчальним закладом.

- На разі набуває великої значущості діяльнісно-комунікативний підхід, що сприяє встановленню партнерських відносин між усіма учасниками виховного процесу. Це значною мірою також вплине на формування у дітей таких компетентностей: соціальних, комунікативних, полікультурних, самоосвітніх, ціннісно-утворювальних.

- З метою мотивації особистості до соціально значущої діяльності, підвищення соціальної активності дітей бажано програму виховної роботи вибудовувати на основі проектно- рольового підходу. У свою чергу синергетичний підхід спонукає дорослих до надання дитині якнайбільше можливостей для самореалізації в межах соціокультурних норм. Здебільшого ці можливості мають багато в чому випадковий характер, тому завданням освіти є залучення особистості до соціального та духовного шляху саморозвитку.

- Не менш важливим є середовищний підхід — створення системи потрібних освітніх умов з метою збагачення освітнього простору, який сприятиме засвоєнню особистістю її соціально значущих способів діяльності. У контексті соціалізації одним із таких способів є культура мислення особистості як вищий ступінь пізнання наукової картини світу, який передбачає усвідомлення протиріч, які виникають у суспільних відносинах, їх творчого вирішення на основі усвідомлення відповідності чи невідповідності нового потребам та інтересам людини. Це сфера її духовного життя, що відтворює її ціннісну орієнтацію, закріплену в мотивах, знаннях, уміннях, навичках, у зразках і нормах поведінки, та забезпечує прийнятність їх новим ідеям, готовність і здатність до підтримки та реалізації нововведень у всіх сферах життя [5].

- Тому логічно постає питання про забезпечення такого типу організації навчально- виховного процесу, що орієнтується на створення готовності особистості до швидко зростаючих змін у суспільстві, готовності до невизначеного майбутнього за рахунок розвитку здібностей до творчості, до різноманітних форм мислення, а також до здатності до співпраці з іншими людьми..

-

ОСОБЛИВОСТІ ГЕНДЕРНОЇ СОЦІАЛІЗАЦІЇ ДІТЕЙ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ

-Що таке соціалізація?

Соціалізація – процес і результати засвоєння людиною історично створених соціальних норм та культурних цінностей (конструктивних та саморуйнівних), що передбачають його включення у систему суспільних відносин та самостійне відтворення цих відносин.

- Що таке гендерна соціалізація?

Гендерна соціалізація — це процес засвоєння гендерних (соціостатевих) ролей і відтворення типів поведінки, очікуваних суспільством від чоловіків та жінок.

Етапи формування статевої самосвідомості дітей

У дошкільному віці йде інтенсивний процес становлення самосвідомості дитини, важливим компонентом якого є усвідомлення себе як представника певної статі.

Від народження до 3-х років. У цей період відбувається становлення статевої самосвідомості малюка. Дитина починає усвідомлювати себе представником людського роду і одночасно неповторною унікальною особистістю. Вчиться керувати своїм тілом. Прагне оцінити свої можливості, зрозуміти почуття та емоції. Відбувається первинна статева ідентифікація. Вчиться орієнтуватися в тому, хто хлопчик, хто дівчинка. Починає порівнювати себе з іншими людьми. Проявляє увагу до різних частин свого тіла. Може гратися зі своїми статевими органами, з цікавістю спостерігати за роздягненими людьми. Задає питання про відмінності між статями, запитує, звідки беруться діти. У розмові використовує займенник «він», «вона». Рідко допускає помилки у вживанні родових закінчень дієслів (ходив-ходила), відмінності в статевій приналежності пов'язує з такими ознаками, як одяг, зачіска. Грає в ігри, яким навчають дорослі. В іграх хлопчики більш активні, дівчатка пасивні.

Дії дорослих. Важливо створити умови для становлення особистості дитини, її мужності-жіночності (повна гармонійна сім'я, в якій відносини між батьками будуються на основі взаємної поваги чоловічого і жіночого начала). У відношенні як до хлопчиків, так і до дівчаток проявляти ласку, ніжність, любов, увагу до фізичних і емоційних потреб дітей. У спілкуванні з дітьми емоційно реагувати на їхні дії. Давати дитині ім'я обдумано. Відноситися до дитини відповідно до її статевої ідентифікації. Одягати дітей в одяг, робити зачіску відповідно. Підкреслювати приналежність до певного кола. Виховувати гігієнічні навички. Хлопчиків краще навчати за допомогою зорового аналізатора, дівчаток – за допомогою слухового аналізатора.

Дитина від 3-х до 4-х. У цьому віці дитина розрізняє стать оточуючих її людей. Робить спроби без допомоги дорослих розділяти ролі в іграх у відповідності зі статтю учасників гри. Хлопчики починають проявляти ініціативу, активність, змагальність. Починають складатися інтереси і ціннісні орієнтації і переваги певних видів діяльності і способів поведінки, характерних для хлопчиків і дівчаток, з'являються перші уявлення про соціальні ролі тата й мами: сюжетно рольова гра «Сім'я». З'являється інтерес до свого тіла.

Дії дорослих. Необхідно розвивати позитивне ставлення і повагу до імені дитини, вчити пишатися своїм ім'ям. Розповідати про походження імені (хто ще з родини мав таке ім'я, що воно означає). Разом з дитиною вимовляти його по різному: ласкаво, скорочено, повністю з прізвищем та по батькові. Розвивати моделі рольової, чоловічої або жіночої, поведінки. Показувати зразки правильної статево-рольової поведінки. Спрямувати свої зусилля на формування у дітей найбільш повних уявлень про себе – про своє тіло, ім’я, вік, статеву приналежність. Розвивати позитивне ставлення дитини до себе. У доступній формі дати дітям знання про спільне і відмінне у чоловіків і жінок. Зріст, сила, зачіска, одяг, манера поведінки, тон мовлення, рід занять, відмінності в статурі, насамперед, ті, які доступні погляду дитини (немає необхідності заглиблюватися в анатомічні особливості).

Діти від 4х до 6-ти років. У дітей відбувається формування відносин між хлопчиком і дівчинкою. Діти здатні розподіляти ролі в іграх за статевим принципом (винятки допускаються в тому випадку, коли не вистачає хлопчиків для «чоловічих» або дівчаток для «жіночих», це трапляється і тоді, коли дівчатка чи хлопчики, граючись наодинці, змушені самі виконувати обидві ролі. Імітують в ігровій діяльності професійні жіночі та чоловічі якості та вміння. Ігри дівчаток відбуваються в обмеженому середовищі, хлопчики освоюють всю близь лежачу територію – і горизонтальну, і вертикальну. Починають цікавитися питаннями про пристрій і роботу організму. До 5-ти років виражений інтерес до анатомічних відмінностей статей зникає. З'являються питання про дитинство батьків. До 5-ти 6-ти років діти твердо знають свою статеву приналежність і усвідомлюють її незворотність і незмінність. Починається етап рольових чи статевих ігор. Діти грають в те, що вони побачили, при цьому наслідують відносини батьків. Можуть з'явитися захоплення, палка закоханість, причому предметом любові може бути будь-яка доросла людина з оточення дитини. Починається поділ дітей у спілкуванні: хлопчики дружать лише з хлопчиками, дівчатка дружать лише з дівчатками. Хлопчики активно (підсвідомо) шукають приклад для наслідування.

Дії дорослих. Виробляти у хлопчиків і дівчаток поважне і доброзичливе ставлення один до одного, формувати правильне ставлення між хлопчиками і дівчатками на особистому прикладі. Створювати ігрові ситуації, необхідні для закріплення статево-рольової поведінки. Показувати характерні відмінності професійних якостей і умінь людей різних професій. Розмовляючи з дітьми про відмінності хлопчиків і дівчаток, підводити їх до думки про те, що головною відмінною характеристикою є поведінка. Заохочувати в дівчаток жіночні риси, в хлопчиків – мужні. Показувати фотографії, на яких діти зображені маленькими. Розмовляти про те, чим дорослі відрізняються від дітей, якими будуть діти, коли виростуть. Пам'ятати про те, що особливе значення має контакт дитини з матір'ю, її материнська любов. Вона закладає основи доброзичливих відносин дитини з навколишнім світом, дає їй відчуття безпеки, впевненості. Відповідати на дитячі питання, пов'язані з відмінностями статей, народженням дитини (доступно згідно з віком дитини).

Статево-рольова соціалізація в дошкільному віці

Стать – комплекс репродуктивних, тілесних, поведінкових і соціальних ознак, що визначають індивіда як чоловіка (хлопчика) або жінку (дівчинку) (В.Є. Каган).

Статеве виховання – комплекс виховних та освітніх впливів на дитину, спрямованих на залучення її до прийнятої в суспільстві системи статевих ролей і взаємин між статями в суспільному і особистому житті.

Статево-рольове виховання – складова частина статевого виховання. У результаті його здійснення дитина-дошкільник повинна значною мірою опанувати культурою взаємин статей, в основі якої – доброта, взаємоповага і делікатність, адекватна статі модель поведінки, правильне розуміння ролі чоловіка і жінки в суспільстві.

Статевий розвиток – результат не стільки біологічних особливостей статі, хоча не можна принижувати роль фізіології та генетики, скільки соціальних вимог до хлопчиків і дівчаток з боку найближчих людей – членів сім'ї, а також вихователів дошкільних освітніх установ і однолітків, з якими вони себе ідентифікують. Статеве виховання відбувається за типом ототожнення дитиною себе з батьком своєї статі і наслідування йому. Син у поведінці батька знаходить зразок своєї власної статевої ролі, в образі матері - прообраз своєї майбутньої обраниці. Відносини батьків служать для нього моделлю взаємин статей. Те ж саме можна сказати і про дочку: зразком поведінки для неї служить мати, прообразом майбутнього обранця – батько. Тому оптимальний варіант для статево-рольового розвитку дитини – наявність у сім'ї обох батьків, тобто повна сім'я, яка живе за законами любові і взаємоповаги. У такому випадку у дітей формуються початкові ідеали родини і своєї соціальної ролі, моральні уявлення про роль протилежної статі. При відсутності одного з батьків, наприклад батька, важливо, щоб у тій чи іншій мірі його заміщав інший дорослий – родич, друг, вихователь.

Для формування уявлень про мужність і жіночність широко використовуються усна народна творчість і художня література.

Завдання статево-рольового виховання дітей дошкільного віку:

- оволодіння культурою у сфері взаємовідносин статей;

- формування певної моделі поведінки;

- правильне розуміння ролі чоловіка і ролі жінки в суспільстві.

Робота з дітьми повинна бути спрямована на вирішення таких виховно-освітніх завдань:

- виховувати у дошкільнят стійкий інтерес і позитивне ставлення до себе, формувати в дитини «внутрішній погляд» на себе як на об'єкт пізнання і переживання. Закладати основи для становлення здатності усвідомлювати свої особливості, то, як вони сприймаються іншими, будувати свою поведінку з урахуванням можливих реакцій інших людей;

- підтримувати фізичне і психічне здоров'я дитини, її життєздатність, радість світосприйняття, оптимістичне ставлення до навколишнього світу;

- виховувати у дошкільника стійкий інтерес і позитивне ставлення до оточуючих людей (рідних, близьких), бажання бути приємним партнером у спілкуванні з ними;

- розвивати у дошкільника уявлення про себе та інших людей як осіб фізичних і соціальних зі своїми перевагами і недоліками, типовими та індивідуальними особливостями;

- створювати умови для практично-дієвого ставлення дитини до навколишнього середовища взагалі і до людського оточення зокрема, стимулювати самостійність, уміння розпоряджатися собою, здійснювати мотивований усвідомлений вибір, віддавати перевагу будь-кому, будь-чому;

- розвивати чуйність як якість особистості, вміння відчувати і розпізнавати стан і настрій оточуючих людей, керувати своїми емоціями і поведінкою;

- збагачувати знання про свою сім'ю, рід, сімейні реліквії, традиції, знайомити з основними функціями сім'ї як психологічної групи і соціального інституту;

- закладати основи майбутніх соціальних ролей, пояснювати особливості їх виконання, виховувати позитивне ставлення до різних соціальних ролей, до необхідності їх існування;

- поглиблювати знання дітей про зміст понять «хлопчик», «дівчинка», про поділ всіх людей на чоловіків і жінок. Сприяти статевій ідентифікації, правильно і компетентно реагувати на прояв сексуального розвитку дітей різних статей;

- формувати здорове ставлення дітей до статевих відмінностей у відносинах осіб обох статей, до факту народження дитини.

Виховуючи дітей як представників певних статей і прагнучи до досягнення мети статевого виховання, педагоги і батьки повинні керуватися основними принципами в цій роботі. Це:

- висока духовна спрямованість;

- комплексність, систематичність і сталість виховних впливів

- перманентність статевого виховання;

- випереджаючий характер виховання;

- облік кола спілкування дітей та джерел інформації;

- оптимальне використання всіх можливостей.

Роботу з дітьми рекомендується здійснювати комплексно, використовуючи всі життєві ситуації і спеціально підготовлені. Це можуть бути: організовані заняття (групові, індивідуальні); етичні бесіди; ігри; момент спілкування з дітьми; прогулянка, екскурсія; самостійна робота дітей; вирішення моральних ситуацій і т.ін.

«Використання прикладу дорослого як носія знань, норм, цінностей у процесі соціалізації дитини»

Оволодіння особистістю ролі під час входження в нове соціальне середовище, це - конкретний процес соціалізації – адаптація.

Проблема адаптації до умов дошкільного навчального закладу виникає у дитини будь-якого віку, коли вона вперше поступає до ясел або дитячого садка. Для такої дитини незвичне все: відсутність близьких, незнайомі дорослі, велика кількість дітей, новий розпорядок дня, нове приміщення тощо. Змінені звичні умови життя вимагають від дитини перебудови раніше сформованого стереотипу поведінки. Як відомо, він формується вже з перших днів життя дитини в сім'ї і до 2-3 років стає досить усталеним. Така різка зміна звичних форм життя викликає, насамперед, нервово-психічне напруження, не завжди проходить без утруднень, а в деяких дітей супроводжується важкими емоційними переживаннями. У дітей у період адаптації можуть порушуватися сон, апетит, настрій, інколи підвищується температура тіла. У деяких може простежуватися тимчасова втрата мовлення, порушуватися раніше набуті позитивні навички.

Як показують педагогічні та медичні дослідження, характер та тривалість адаптаційного періоду залежать від таких факторів, як:

- вік дитини (найважче адаптуються до нових умов діти у віці 10-11 місяців до 2 років; після 2 років діти значно легше пристосовуються до нових умов життя);

- стан здоров'я та рівень розвитку дитини (здорова, добре розвинена дитина значно легше переносить труднощі соціальної адаптації);

- індивідуальні особливості дитини (значною мірою поведінка дитини залежить від типу нервової системи);

- рівень натренованості адаптаційних механізмів (діти, які до дитячого садка неодноразово перебували в різних умовах життя, легше звикають до дитячого закладу);

- досвід спілкування з дорослими та ровесниками (уміння позитивно ставитися до вимог дорослих та адекватно спілкуватися з іншими дітьми).

Залежно від зазначених факторів адаптація дитини до умов дошкільного закладу може проходити по-різному. Виділяються групи дітей з «легкою адаптацією», «адаптацією середньої важкості» та з «важкою адаптацією».

За «легкої адаптації» негативний емоційний стан дитини триває недовго. У перші дні в неї погіршується апетит та сон, вона мляво грається з іншими дітьми. Але під час подальшого звикання до нових умов усе це проходить протягом першого місяця перебування дитини в дитячому закладі.

За «адаптації середньої важкості» емоційний стан дитини нормалізується повільніше. Протягом першого місяця вона хворіє, як правило, на гострі респіраторні інфекції. Хвороба триває 7-10 днів і завершується без будь-яких ускладнень.

За «важкої адаптації» емоційний стан дитини нормалізується досить повільно. Інколи цей процес триває кілька місяців. За цей період дитина або хворіє ще раз, часто зі значними ускладненнями, або виявляє стійкі порушення поведінки (намагається сховатися, кудись вийти, сидить та кличе маму тощо). У таких дітей простежується бурхлива негативна емоційна реакція і негативне ставлення до оточення дитячого закладу в перші дні, згодом ця поведінка досить часто змінюється в'ялим, байдужим станом.

Легку адаптацію і певною мірою адаптацію середньої важкості можна вважати закономірною реакцією дитячого організму на змінені умови життя. Важка ж адаптація свідчить про надмірність психоемоційних навантажень на організм дитини і потребує відповідної уваги як із боку вихователя так і з боку батьків дитини.