Негативний вплив реклами 2 страница. Причини Х-неефективності:

AC

AC_m

0 Q_c Q_m Q

Рис. 9.6 Х – неефективність

Причини Х-неефективності:

- Поганий менеджмент (коли метою менеджерів стає легке життя на роботі, забезпечення роботою некомпетентних друзів та родичів, втеча від підприємницького ризику, тощо).

- Погане стимулювання робітників.

- Порівняно неактивна діяльність фірми - монополії бо відсутні конкуренти.

- Емпіричний метод у прийнятті рішень у протилежність відповідним розрахункам витрат та доходів.

3. Погані стимули в монополії щодо розвитку НТП;

4. Власники монополії прагнуть збагатитися за рахунок другої частини суспільства.

5. Соціальна ціна монополії - це міра втрат суспільством чистої корисності (частини надлишків споживача та виробника), що відбувається внаслідок зменшення доступності товару для споживачів в умовах, коли монополія максимізує прибуток.

P

MC

P_m

A B

P_k d

C

MR D

0 Q_m Q_k Q

Рис. 9.7 Соціальна ціна монополії

Монополія, скорочуючи обсяги виробництва продукції порівняно з тими, які були б досягнуті в умовах досконалої конкуренції, робить споживачів біднішими.

Оскільки Р_m>MC, надлишки споживачів і виробників змінюються. Сукупна втрата надлишку споживача відповідає сумі площ чотирикутника А і трикутника В (А+В). Виробник отримує додатково надлишок, що відповідає площі чотирикутника А, але втрачає частину надлишку, що відповідає трикутнику С. Порівняно з надлишком виробника в умовах досконалої конкуренції у монополіста цей надлишок збільшується на величину: (А-С). За допомогою цих розрахунків отримуємо соціальну ціну монополії, яка дорівнює (В+С).

Недовироблена продукція Q_mQ_k - це чисті збитки від монопольної влади, які визначаються як різниця між потенційно можливим обсягом виробництва в галузі без монополії і реальним обсягом випуску монополіста. В економічній теорії вони також мають назву: мертвий вантаж монополії.

Тема 10. Олігополія

1. Олігополія: визначення, ознаки та причини виникнення.

2. Поведінка олігополістів: некооперативна й кооперативна.

3. Аналіз взаємовідносин двох товаровиробників у статиці.

4. Цінова війна: визначення, мета й наслідки.

5. Основні моделі олігополістичного ціноутворення:

а) “ламана” крива попиту,

б) змова та картелі,

в) лідерство в цінах,

г) ціноутворення за принципом “витрати плюс”

6. Олігополія та економічна ефективність.

1. Олігополія: визначення, ознаки та причини виникнення.

Олігополія – ринкова структура, в якій домінує декілька фірм, а входження нових виробників у ринок ускладнене.

Характерні ознаки олігополії:

- наявність лише декількох фірм, кожна з яких самостійно може впливати на ринкову ціну;

- товар олігополії диференційований або стандартизований;

- фірми усвідомлюють загальну взаємозалежність: приймаючи рішення, вони змушені зважати на реакцію своїх конкурентів. Реакція, яку очікує фірма з боку суперників у відповідь на зміну встановлених цін, обсягів випуску продукції або маркетингової діяльності, впливає на рівновагу олігополістичного ринку.

Причини виникнення олігополістичних структур:

а) Ефект масштабу обумовлює зниження довгострокових середніх витрат виробництва. В умовах олігополії мінімально ефективний розмір фірми повинен бути досить значним: адже за даного обсягу споживчого попиту достатня ефективність галузі може бути досягнута лише малою (приблизно від 2 до 10) кількістю великих підприємств.

б) Переваги злиття: розширення розмірів підприємства за рахунок поглинання конкурентів дає змогу реалізувати ефект масштабу та збільшити ринкову владу шляхом суттєвого зростання концентрації виробництва у галузі.

в) Бар¢єри для вступу до галузі:

- ефект масштабу вимагає від нової фірми інвестицій. Достатніх, щоб розпочати виробництво, а це призводить до значного ризику, і тому стримує фірми від вступу до олігополістичної галузі;

- значні перешкоди пов¢язані з великими фінансовими витратами на нецінову конкуренцію, яка виступає однією з форм конкурентної боротьби в умовах олігополії;

- необхідність володіти патентами дає змогу олігополії здійснювати контроль над технологією та організацію виробництва, обмежуючи таким чином появу конкурентів у галузі;

- власність на стратегічну сировину дає відчутну перевагу вже існуючим фірмам над новими, що тільки утворилися.

2. Поведінка олігополістів: некооперативна й кооперативна.

Особливістю поведінки фірми-олігополіста на певному ринку є те, що на відміну від досконалої конкуренції чи монополії, при прийнятті рішень вона завжди бере до уваги можливу реакцію конкурентів.

Напрямки поведінки фірми за умов однорідної олігополії:

1. Некооперативна гра –це така гра, коли її учасники приймають самостійні рішення за всіма життєво важливими для них питаннями.

Некооперативна гра поділяється:

- Взаємна гра– це гра, коли учасники олігополії за приблизно рівної економічної сили виходять з припущень щодо можливих рішень конкурентів у відповідь на їхні дії (моделі Курно, Бертрана, “ламаної кривої попиту”).

- Послідовна гра– це гра, коли одна з фірм грає роль лідера і, сподіваючись на свою економічну могутність, примушує інших учасників ринку “грати за її правилами” (моделі Штакельберга, лідерство в цінах). Емпіричні дослідження підтвердили, що дані моделі найбільше розповсюджені у світі.

2. Кооперативна гра– це гра, коли фірми домовляються між собою про певні правила поведінки, зв’язуючи себе певними домовленостями ( картель).

Особливості поведінки олігополіста на ринку визначаються двома тенденціями, що діють у протилежних напрямках:

З одного боку, фірми зацікавлені в максимізації сукупного прибутку галузі через змову та спільні дії, оскільки це дає змогу реалізувати монопольну владу.

З другого боку, кожна фірма прагне отримати надприбуток за рахунок конкурентів, порушуючи угоду, а це відповідно суттєво загострює суперництво.

Суперечності між двома тенденціями ілюструє дилема олігополіста.

Ситуація, з якою стикаються олігополісти, нагадує становище учасників стратегічних ігор таких, як бридж або шахи, і необхідно вибирати варіанти поведінки відповідно до дій та реакцій супротивників. Тому в аналізі олігополістичних ситуацій застосовується теорія ігор.

Теорія ігор математичними методами досліджує поведінку індивідів, що мають протилежні інтереси. Дилема олігополіста (відома в теорії ігор як “дилема в¢язня”) досліджує стратегічні питання ціноутворення, які вирішує кожна фірма: встановити співробітництво і на його основі максимізувати прибутки галузі чи навпаки - намагатися максимізувати особисті прибутки. Це стратегічна гра, принципи якої доводять, що за певних обставин індивідуальна раціональність поведінки індивідів призводить до гірших результатів порівняно з випадком колективної раціональності.

Передумови побудови матриці:

- Фірма А та фірма Б діють в умовах дуополії (ринкова структура, в якій тільки два виробника постачають на ринок стандартизований товар).

- Кожна фірма обирає цінову стратегію, встановлюючи або високу, або низьку ціну.

Прибуток фірми А показаний у верхньому куті матриці, прибуток фірми Б – у нижньому куті.

Матриця результатів ринкової стратегії

двох фірм

Стратегія фірми А

Варіанти цінової стратегії, коли

фірми діють без змови

І. Фірми встановлюють високі ціни – кожна отримує високі прибутки.

ІІ. Фірми встановлюють низькі ціни – прибутки кожної встановлюються на низькому рівні.

ІІІ. Одна фірма встановлює низьку ціну, коли конкурент встановлює високу ціну – ця фірма отримує надприбуток за рахунок ринкової частки конкурента.

Таким чином, у даній ситуації має місце потяг як до змови, так і до свідомого суперництва заради отримання прибутку.

Теорія ігор –це теорія, яка займається аналізом стратегічної взаємодії суб’єктів, що мають протилежні інтереси. Теорія ігор була розроблена Джоном фон Нейманом та Оскаром Моргенштерном, які в 1944 році викликали її в книзі “Теорія ігор та економічна поведінка”.

Результати гри ілюструються за допомогою матриці виплат, яка показує наслідки, що матиме кожний учасник гри при певних рішеннях його та інших учасників, тобто за певної стратегії. Найчастіше чисельність учасників та варіантів стратегії обмежується двома. Якщо існує оптимальне рішення для учасника незалежно від того, яку стратегію обере інший, то кажуть про його домінуючу стратегію. Якщо домінуюча стратегія існує для всіх гравців, то тоді у грі існує рівноважний результат, або рівновага за Нешем.

Рівновага за Нешем– цестан, за якого кожен з учасників діє найкращим для себе чином, виходячи з того, що всі інші учасники діють незмінно, тобто не реагують на його дії. Прикладом рівноваги за Нешем може бути рівновага Курно та рівновага Бертрана.

В багатьох іграх існує дві рівноваги Неша, причому найкраща для всіх учасників ситуація може статися тоді, коли учасники грають у кооперативну гру, тобто намагаються спільно досягти найкращого для всього загалу результату.

Приклад:

Фірма А зацікавлена, щоб в галузь не входили нові виробники і має прийняти рішення, чи знижувати їй ціни, чи ні. В свою чергу, потенційний учасник ринку В має вирішувати, чи варто входити до ринку. Якщо В вирішує не входити до ринку і не вступати в конкуренцію з А, то його виграш становитиме 3, виграш А – 10; якщо В вирішує ввійти до ринку, то його виграш залежатиме від того, чи буде з ним боротися А: якщо А почне боротьбу, то виграш кожного складатиме 0; якщо він відмовиться від боротьби, то В отримає 8, тоді як А – 5. Очевидно, що за даних умов домінуючою стратегією В буде “вступити до ринку”, а А – “не боротися”. Отже, матиме місце рівновага Неша (5,8). Фірма А не буде боротися з В, оскільки самий уже вхід конкурента на ринок завдає їй втрат, тому краще для неї залишити все так як є, оскільки боротьба може призвести до ще більших економічних втрат без гарантії перемоги. Проте ситуація зміниться, якщо А має достатній потенціал для боротьби з конкурентом (у лівій верхній клітинці матриці виплат будуть цифри 10/0) – скажімо, резервні потужності чи вільні капітали, завдяки яким можна швидко нарастити випуск за тих самих граничних витрат (при цьому якби не конкурент, А ніколи не скористалася цими резервами, оскільки монополіст постачає на ринок обсяг, який максимізує його прибуток. Якщо при вступі до ринку В монополіст замість нуля отримає виграш 10, цим створюється загроза з боку А для В запровадити в ужиток приховані резерви. Це відіграє роль засобу відлякування – В за даних умов обере стратегію “не входити”; буде реалізована рівновага Неша (10,3).

3. Аналіз взаємовідносин двох товаровиробників у статиці.

Статичний аналіз взаємовідносин двох фірм в умовах дуополії (двох олігополістів) був запропонований в 1838 р. А.Курно. Рівновага Курно є одним з окремих випадків рівноваги за Нешем.

Основним припущенням моделі є припущення щодо поведінкової реакції конкурента: на ринку діють дві фірми з однаковою економічною силою, які випускають ідентичну продукцію; кожна фірма сприймає обсяг виробництва конкурента сталим і потім приймає власне рішення щодо свого обсягу виробництва.

Q

Крива реакції фірми 2

Рівновага Курно Конкурентна

рівновага

Рівновага при таємній змові

Крива реакції фірми 1

Крива контрактів

0 Q

Q - обсяг продукції, що випускає фірма 1;

Q - обсяг продукції, що випускає фірма 2.

Рис. 10.1 Рівновага Курно

Рівновага Курно – це ситуація на ринку, коли в умовах дуополії кожна фірма, діючи самостійно, обирає такий оптимальний обсяг виробництва, який очікує від неї друга фірма. За такої рівноваги кожна фірма реально оцінює обсяг, що вироблятиме її конкурент, і відповідно максимізує свій прибуток.

Недоліком цієї моделі є припущення щодо того, що кожна фірма вважає, що впродовж одного періоду інша не буде змінювати свій обсяг виробництва, а це не є очевидним. Лише в стані рівноваги очікування підприємців можуть бути виправданими.

Модель Штакельберга– це модель олігополістичної поведінки, яка, на відміну від моделі Курно, припускає неоднакову економічну силу конкурентів, що дозволяє сильнішому з них взяти на себе функцію лідера на ринку.

Qа

Лінія реагування ринкового лідера

Рівновага Курно

Рівновага по Штакельбергу

П В

Лінія реагування аутсайдера

К

Qл

Qл - обсяг продукції, що випускає фірма-лідер

Qа - обсяг продукції, що випускає фірма-аутсайдер

Рис. 10.2 Модель Штакельберга

Аутсайдер – фірма будь-якої галузі, що не входить до монополістичного об¢єднання підприємців цієї галузі і займає одне з останніх місць щодо основних показників.

В моделі Штакельберга дві фірми мають різні економічні сили. Виходячи з того, що функція реакції фірми-аутсайдера відома, лідер намагається привести себе до стану, який дозволяє йому досягти найвищого прибутку; інакше кажучи, фірма-аутсайдер має залежну, а фірма-лідер – незалежну позицію. У випадку, коли фірма-аутсайдер матиме таку саму економічну силу, як і лідер, остання не зможе реалізувати незалежну позицію, оскільки друга фірма може змусити її змінити обсяги і зрештою прийти до рівноваги Курно. Тому єдиною умовою досягнення рівноваги Штакельберга є наявність у лідера такого запасу міцності, який дозволив би йому, незважаючи на спроби конкурента, утриматися на незалежній позиції (точка К). Якщо конкурентна сила другої фірми значна, вона теж може спробувати зайняти незалежну позицію (точка П ). За цих умов реалізується точка конкурентної рівноваги В, за якої прибутки обох фірм будуть дорівнювати нулю і така рівновага не може бути стабільною. Це означає, що якась з фірм має вийти з ринку або вони мають домовитися про спільну політику збуту на ринку (кооперативна гра) – утворити картель.

Модель Бертрана –це модель поведінки фірм-олігополістів, коли, на відміну від моделей Курно та Штакельберга, кожна ділова одиниця визначає не обсяг випуску, а ціну на свою продукцію за даних уявлень щодо цін, які виберуть інші. Кожен учасник ринку шукає такі ціни, які дають йому змогу отримати максимум прибутку за даної ціни конкурента. Якщо фірми продають однакову продукцію, то умова досягнення рівноваги Бертрана збігається з умовою конкурентної рівноваги – ціна дорівнює граничним витратам. Логічно це пояснюється тим, що, якщо ціна буде вищою за граничні витрати, один з конкурентів матиме великі стимули трохи знизити свою ціну, щоб завдяки цьому захопити більшу частку ринку.

Р Цінова реакція фірми 1

Цінова реакція фірми 2

Р

В

0 Р Р

Рис. 10.3 Модель Бертрана

Спрощена модель Бертрана представлена на малюнку 8.3. Кожна з рівних за економічною силою фірм має функцію реагування, що відображає всі значення ціни, які за очікуваної ціни її конкурента забезпечують отримання максимального прибутку. Якщо друга фірма встановить ціну, яка відповідає її монопольному стану, перша відреагує на це встановленням своєї ціни, це викличе реакцію пристосування другої фірми; процес взаємного пристосування триватиме доти, аж доки не встановиться рівновага в точці В.

4. Цінова війна: визначення, мета й наслідки.

Цінова конкуренція в умовах олігополістичної взаємозалежності призводить до цінової війни.

Цінова війна – циклічне, послідовне зниження ціни з метою витіснення конкурентів з олігополістичного ринку.

Наслідки олігополістичної цінової війни:

- ринкова ціна знижується до рівня середніх витрат;

- обсяг випуску продукції в галузі встановиться на рівні досконалої конкуренції;

- економічні прибутки кожної фірми будуть дорівнювати нулю.

Руйнівні дії цінових війн примушують фірми до співробітництва та змови.

5. Основні моделі олігополістичного ціноутворення.

Розрізняють декілька типів поведінки олігополій відносно ціноутворення, які дають змогу створити формальні моделі.

Емпіричні спостереження інколи дають підставу вважати, що для олігополістичних ринків характерна тенденція до збереження постійної ціни. Як правило, зміна цін несе фірмі досить значні витрати: фірма змушена змінювати цінники, повідомляти всіх покупців, корегувати угоди з оптовиками та платити штрафи за порушення зобов’язань. Крім того, зміна цін може відштовхнути покупців, знизити інтерес до товару.

Одна з моделей для пояснення феномену збереження постійної ціни була вперше запропонована П. Свізі. Це модель “ламаної” кривої попиту.

а) Модель “ламаної” кривої попиту – це модель цінової стратегії олігополістів без змови.

P

D₁ MC₂

P₀ MR A MC₁

b

c

MR D₂

0 Q₀ Q

Рис. 10.4 Олігополістична “ламана” крива попиту.

P₀ – ринкова ціна

D₁,D₂ – ламана крива попиту: на відрізку D₁A більш еластична (для рівня ціни, що вищий за Р₀), а на відрізку AD₂ – менш еластична (для рівня ціни, що нижчий за Р₀);

MR MR – крива граничного доходу: будь-який зсув МС на відрізку bc (тобто з МС₁ до МС₂) не вплине на рівень ціни Р₀.

Основні передумови моделі:

- кожна фірма вважає, що коли вона підніме ціну, решта фірм не наслідуватимуть її і вона втратить значну частину своїх прибутків;

- коли фірма встановить нижчу ціну, інші фірми наслідуватимуть її, оскільки не захочуть втратити своєї частки на ринку.

Наслідки моделі:

- олігополіст має “ламану” криву попиту;

- на кривій граничного доходу має місце розрив;

- крива граничних витрат проходить через розрив у кривій граничного доходу.

Модель “ламаної” кривої показує відносну жорсткість цін при олігополії, але не пояснює принципів олігополістичного ціноутворення.

Жорсткість цін, що нерідко притаманна олігополістичним галузям, пояснюється, передусім, бажанням фірм уникати спільної руйнівної конкуренції цін.

б) Відверта чи таємна змова.

Змова – це явна, таємна чи мовчазна домовленість між фірмами в галузі з метою встановлення фіксованих цін та обсягів випуску.

Картель – це змова декількох фірм-виробників (продавців) з метою максимізації прибутку, які спільно діють на ринку як фірма – монополіст, контролюючи обсяг виробництва та ціну блага.

При організації картелю фірми повинні:

1) узгодити спільні ціну і галузевий обсяг випуску продукції;

2) встановити квоти кожного учасника;

3) виробити механізм запровадження угоди і контролю за її виконанням.

Розмір квоти залежить від домовленості і, як правило, є приблизно пропорційним частці кожної фірми – члена картелю на ринку. За умови виконання угоди про квоти кожним учасником картелю, картель перетворюється у монополію. Кожний учасник картелю виграє, отримуючи надприбуток.

Умови створення картелю:

1. Встановлення бар¢єрів на шляху входження в галузь конкурентів.

2. Визначення загального рівня випуску та монопольної ціни, що максимізує прибуток.

3. Встановлення квоти для кожної фірми, що входить у картель.

4. Забезпечення процедури контролю щодо встановлених квот.

Фактори, що сприяють змові олігополістів:

а) фірми виготовляють стандартизовану продукцію;

б) в галузі невелика кількість фірм;

в) не дуже поширені нецінові методи конкуренції;

г) галузь переживає період економічного піднесення;

д) легко може бути виявлено порушення угоди;

е) існують високі бар¢єри на шляху входження нових фірм у галузь.

Причини нестійкості картелю:

1) Різниця в попиті та витратах. Навіть при дуже стандартизованій продукції фірми мають різні ринкові частки й діють з різним рівнем виробничої ефективності. Відмінності у витратах та попиті означає, що будуть відрізнятися і ціни, що максимізують прибуток для кожної фірми. Отже, немає прийнятної для всіх ціни. Це стоїть на заваді в олігополістів, коли вони складають угоду про єдину ціну чи про прийнятнішу групу цін,що заважає створенню таємної угоди.

2) У кожного учасника картелю виникає спокуса продавати свою продукцію за високу картельну ціну, але перевищувати картельну квоту, отримуючи додатковий прибуток. Якщо такої поведінки дотримується більшість фірм у картелі – він приречений розвалитися.

3) Потенційну загрозу картелю несе об¢єднання аутсайдерів у контркартель.

4) Монопольні ціни принаджуватимуть до ринку нових виробників, що неминуче позначиться на ринковій рівновазі.

5) Падіння ділової активності, яке дуже скорочує ринки та викликає зростання середніх витрат із-за недостатнього завантаження виробничих потужностей і падіння прибутків. В таких умовах фірми, щоб уникнути серйозних скорочень прибутку знижують ціни в надії збільшити обсяги продажу продукції за рахунок конкурентів.

6) Правові бар’єри: антитрестовське законодавство.

У більшості країн відверті змови картельного типу заборонено законом, тому частіше існують таємні змови, які дуже небезпечні для суспільства, бо практично уникають контролю з боку держави. У галузях, де ціни мають тенденцію бути стабільними відносно довгий час, для координації дій застосовується лідерство в цінах.

в) Модель “лідерство в цінах” – це модель ціноутворення, в якій фірма-лідер встановлює ціну, а інші фірми її наслідують.

Модель “лідерство в цінах” (мовчазна таємна домовленість) є засобом, за допомогою якого олігополісти можуть координувати свою поведінку в галузі цін, не звертаючись до прямої таємної змови. Формальні угоди та нелегальні зустрічі при цьому не передбачаються. Отримує розвиток практика, згідно якої “лідуюча” фірма (як правило, найбільша за обсягами виробництва чи найбільш ефективна в галузі) змінює ціну, а всі інші фірми більш чи менш автоматично наслідують цю зміну.

Напрямки тактики цінового лідера:

· Оскільки зміна цін завжди пов’язана з деяким ризиком у відношенні того, що конкуренти можуть не наслідувати лідера, корегування цін робиться рідко. Ціна змінюється тільки тоді, коли умови витрат та попиту зміняться значно й в усій галузі.