Право на пересування

До права на пересування, відповідно до ст. 313 ЦК України, слід відносити можливість фізичних осіб вільно пересуватися по території України (після 14 років), виїхати за її межі і безпере­шкодно повернутися в Україну (після 16 років), а також вільно ви­значати місце свого перебування, обирати способи і засоби пересу­вання. До досягнення фізичними особами визначеного вище віку вони мають право пересуватися відповідно по території України чи за її межами лише за згодою батьків (усиновлювачів), опікунів чи піклувальників та вїх супроводі або в супроводі осіб, які уповнова­жені ними.

Обмеження цього права можливе лише у випадках, передбаче­них законом, наприклад, у випадку встановлення особливих правил доступу на окремі території, якщо цього потребують інтереси дер­жавної безпеки (наприклад, заклади пенітенціарної системи), охо-

113-285

Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАБОВІДНОШЕННЯ

Глава 13. Особисті немайнові права

рони громадського порядку (наприклад, оголошення військового чи надзвичайного стану), життя та здоров'я людей (наприклад, епіде­мії, епізоотії).

Право на свободу об'єднання та мирні зібрання Право на свободу об'єднання, відповідно до ст. 314 ЦК України, передбачає можливість фізичних осіб за власною ініціативою об'єд­нуватися у політичні партії та громадські організації. При цьому за­коном, статутами об'єднання громадян можуть бути встановлені ви­моги до особи, згідно з якими вона може бути засновником цього об'єднання або її членом.

Фізичні особи, згідно зі ст. 315 ЦК України, мають право на мир­ні збори, куди належить передбачена законом можливість вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі тощо. Обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання може встанов­люватися судом відповідно до закону.

§ 5. Захист особистих немайнових прав

Гарантією нормального здійснення фізичними особами особис­тих немайнових прав виступає їх належний цивільно-правовий за­хист (ст. 275 ЦК України). Право на захист особистих немайнових прав — це регламентоване правове регулювання на випадок оспо-рення, невизнання, заперечення, виникнення загрози порушення чи порушення особистого немайнового права. Змістом права на захист особистих немайнових прав є такі повноваження:

— вимагати непорушення цих прав;

— вимагати припинення всіх діянь, якими порушуються ці права;

— вимагати відновлення вказаних особистих немайнових прав у випадку їх порушення.

Для захисту особистих немайнових прав можна застосовувати за­гальні способи захисту прав (ст. 280 ЦК України) та інші (спеціаль­ні) способи — відповідно до змісту цих прав, способу їх порушення та наслідків, спричинених цим порушенням. До таких спеціальних способів захисту особистих немайнових прав законодавець відно­сить:

— поновлення порушеного особистого немайнового права (ст. 276 ЦК України);

— спростування неправдивої інформації та суміжні способи за­хисту (ст. 277 ЦК України);

— заборону поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права (ст. 278 ЦК України).

Гарантією своєчасного та ефективного захисту особистих немай­нових прав є передбачена ст. 279 ЦК України можливість накласти

на особу штраф, у випадку невиконання покладеного рішенням су­ду зобов'язання вчинити відповідні дії для усунення порушення особистого немайнового права або ж у випадку ухилення від вико­нання судового рішення. При цьому сплата штрафу не звільняє осо­бу від обов'язку виконати рішення суду. Поновлення порушеного права

Даний спеціальний спосіб захисту особистих немайнових прав, передбачений ст. 276 ЦК України, полягає в тому, що орган дер­жавної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган міс­цевого самоврядування, фізична або юридична особа, рішеннями, діями або бездіяльністю яких порушено особисте немайнове право фізичної особи, зобов'язані вчинити необхідні дії для його негайно­го поновлення. У випадку, якщо дії, необхідні для негайного понов­лення порушеного особистого немайнового права фізичної особи, не вчиняються, суд може постановити рішення щодо поновлення пору­шеного права, а також відшкодування моральної шкоди, завданої

його порушенням.

Проте зрозуміло, що даний спеціальний спосіб захисту можна застосувати не до всіх особистих немайнових прав. Так, наприк­лад, неможливим видається відновлення порушення права на та­ємницю кореспонденції чи права на таємницю особистого життя внаслідок того, що з моменту розголошення відповідних відомос­тей зникає відповідне немайнове благо (таємниця), яке є об'єктом цього права. У таких випадках слід застосовувати інші, як загаль­ні (наприклад, відшкодування моральної шкоди), так і спеціальні способи захисту.

Спростування неправдивої інформації та суміжні способи захисту

Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внас­лідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інфор­мації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інфор­мації (ч. 1 ст. 277 ЦК України).

Під правом на спростування слід розуміти право на визнання осо­бою, яка порушила особисте немайнове право інших осіб, неправо­мірності своїх діянь та визнання цієї інформації неправдивою, яке вчиняється у такий самий спосіб, у який була поширена неправдива інформація. У випадках, коли спростування неможливо чи недоціль­но провести у такий самий спосіб, воно повинно проходити в адекват­ній (схожій, максимально наближеній) формі з урахуванням того, що спростування має бути ефективне, тобто охопити максимальну кількість реципієнтів, що сприйняли попереднє поширення інформа­ції. Так, наприклад, якщо спростування у тому самому засобі масової

Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ

Глава 13. Особисті немайнові права

інформації є неможливим внаслідок його припинення, то воно по­винно бути оприлюдненим в іншому засобі масової інформації за ра­хунок особи, яка поширила недостовірну інформацію.

Право на відповідь — це право на висвітлення власної точки зору щодо поширеної інформації та обставин порушення особистого не-майнового права. Принципова відмінність між відповіддю та спрос­туванням полягає у тому, що:

— відповідь передбачає внесення пояснення щодо поширених відомостей, тоді як спростування зводиться до визнання попередньо поширених відомостей неправдивими;

— відповідь здійснюється особою, щодо якої були поширені відомості, або членами її сім'ї, тоді як спростування — лише осо­бою, яка поширила ці неправдиві відомості. У випадках, коли по­ширювачем неправдивої інформації є посадова чи службова особа при виконанні своїх посадових (службових) обов'язків, то спрос­товувати цю інформацію повинна юридична особа, у якій вона працює.

Право на відповідь та право на спростування неправдивої інфор­мації щодо особи, яка померла, належить членам її сім'ї, близьким родичам, а також іншим заінтересованим особам (ч. 2 ст. 277 ЦК України).

Підставою виникнення права на спростування та відповідь є юридичний факт правопорушення, до змісту протиправної поведін­ки якого входять поширення:

— відомостей, тобто доведення інформації до відома третьої осо­
би будь-яким способом за умови здатності сприйняття останньою її
змісту. При цьому не вважається поширенням відомостей повідом­
лення їх особі, якої вона стосується;

— відомостей про особу, тобто з яких можна було б точно встано­вити, що вони стосуються конкретної особи, чи, принаймні, ця осо­ба входить до кола осіб, яких дані відомості стосуються;

— відомостей неправдивих, тобто таких, що не відповідають дій­сності чи викладені неправдиво. При цьому негативна інформація, поширена про особу, вважається неправдивою, якщо той, хто її по­ширив, не доведе протилежного (презумпція добропорядності).

Подібним до права на відповідь та права на спростування є право на визнання відомостей такими, що не відповідають дійсності (ч. 4 ст. 277 ЦК України). Застосування цього способу захисту мож­ливе у випадку, якщо особа, яка поширила інформацію, невідома. Його реалізація можлива шляхом подання фізичною особою, право якої порушено, заяви до суду про встановлення факту неправдивос­ті цієї інформації та її спростування.

Заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права

Ще одним спеціальним способом захисту особистих немайнових прав є заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права (ст. 278 ЦК України). Сутність цього способу захи­сту полягає в тому, що у випадку, коли:

— особисте немайнове право фізичної особи порушене у газеті, книзі, кінофільмі, телепередачі тощо, які готуються до випуску у світ, може бути захищене завдяки тому, що суд може заборонити їх випуск у світ до усунення порушення цього права;

— особисте немайнове право фізичної особи порушене у газеті, книзі, кінофільмі, телепередачі тощо, які випущені у світ, суд може заборонити (припинити) їх розповсюдження до усунення цього по­рушення, а якщо усунення порушення неможливе — вилучити ти­раж газети, книги тощо з метою його знищення.

При цьому суттєва відмінність певного спеціального способу за­хисту від попереднього полягає в тому, що підставою його застосу­вання є правопорушення, яке іменується дифамацією, тобто поши­рення навіть правдивої інформації, але за умови, що нею порушую­ться особисті немайнові права, наприклад, право на особисте життя чи право на таємницю про стан свого здоров'я.

Отже, в цивільному законодавстві України існують чіткі тенден­ції розвитку правової бази щодо регулювання та охорони особистих немайнових прав особи, які покликані забезпечити гармонійний роз­виток людини як особистості та гідного члена громадянського сус­пільства. Подальший розвиток цивільно-правового регулювання осо­бистих немайнових прав в Україні має бути зорієнтований на світові стандарти в галузі прав людини. Проте це не повинно бути необдума­ною рецепцією відповідних міжнародних норм права, а зваженим процесом, який має базуватися на запозиченні світового досвіду, по­єднаного з особливостями національного світосприйняття, правотво-рення та праворозуміння. Також слід зауважити, що навіть наяв­ність наддосконалої правової системи — це лише передумова, яка без належного поєднання із своєчасною, однозначною та повною реаліза­цію і захистом особистих немайнових прав не зможе досягти необхід­ного результату.

Рекомендована література: Красавчикова Л. О. Личная жизнь под охраной закона. — М.: Юрид. лит., 1983. Малейна М. Н. Зашита личньїх неимущественньїх прав советских граждан.

- М.: Знание, 1991.

Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ

Глава 14. Юридичніособи

Стефанчук Р. О. Захист честі, гідності та репутації в цивільному праві. — К.: Науковий світ, 2001.

Флейшиц Е. А. Личные права граждан в гражданском праве Союза ССР и капиталистических стран // Учёные труды Всесоюзного института юридических наук НКЮ СССР. — Выпуск VI. — М., 1941. Ярошенко К. Б. Жизнь и здоровье под охраной закона: гражданско-пра­вовая защита личных неимущественных прав. — М., 1990.

Глава 14 Юридичні особи

§ 1. Поняття юридичної особи та її основні ознаки Розвиток вчення проюридичні особи (концепції, законодавс­тво).Юридичні особи є одним із видів суб'єктів цивільного права. Поява юридичних осіб була викликана розвитком економічних та соціальних відносин у суспільстві, що призвело до необхідності уча­сті в цивільному обігу колективного утворення. На сьогодні не існує усталеної точки зору щодо виникнення та поняття юридичної осо­би. Головне питання, яке є дискусійним уже майже 150 років, поля­гає у тому, хто є носієм властивостей юридичної особистості. У зв'язку з цим можна виділити декілька теорій, що вже дістали певний розгляд у гл. 4 «Порівняльне цивільне право зарубіжних країн». У даній главі, спеціально присвяченій юридичній особі, вони розглядаються детальніше.

1. «Теорія фікції» (Савін'ї) полягає у тому, що волею може воло­діти лише людина, тому юридична особа існує тільки як абстрактне поняття, втілене законодавцем у суб'єкт права¹.

2. «Теорія персоніфікованої цілі» (Бринца та Беккера), заперечу­ючи існування реального суб'єкта — юридичної особи, визначає, що остання має за мету управління майном, тобто сама юридична особа виступає як персоніфікована ціль².

3. «Органічна теорія» (Гірке) визнає реальне існування юридич­ної особи, причому прихильники цієї теорії ототожнюють юридич­ну особу з людською особистістю, розуміючи її як певну союзну особистість, соціальний організм, відмінний від суми осіб, які бе­руть участь у союзі³.

¹ Шершеневич Г. Ф. Учебник русского гражданского права. — М.: Спарк, 1995. —
С. 89; Гражданское право / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. — М.: Про­
спект, 1998. — Ч. 1. — С. 121-122.

² Там само. — С. 89-90; Меиер Д. И. Русское гражданское право. — М.: Статут,
2000. — С. 137; Гражданское право / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. —
М.: Проспект, 1998. — Ч. 1. — С. 122.

³ Там само.

4. «Реалістична теорія» (Саллейля), визначивши реальність іс­нування юридичної особи як суб'єкта права, відійшла від біологіза-ції юридичної особи як суми індивідів¹.

5. «Теорія колективу» (Бенедиктова А. В.) полягає у тому, що державна юридична особа — це організований державою колектив робітників і службовців на чолі з його відповідальним керівником, на якого держава поклала виконання певних державних завдань і надала для здійснення цих завдань відповідну частину єдиного фон­ду державної власності².

6. «Теорія держави» (Аскназія СІ.) заснована на положенні про те, що за кожним державним підприємством стоїть власник май­на — сама держава, тому людський субстрат юридичної особи не можна зводити до трудового колективу даного підприємства³.

7. «Теорія директора» (Толстого Ю. К.) виходить з того, що голов­
на ціль наділення організації правами юридичної особи — це забез­
печення можливості її участі у цивільному обігу, й оскільки дирек­
тор уповноважений діяти від імені організації у сфері цивільного
обігу, тому саме він і є носієм юридичної особистості державної юри­
дичної особи⁴.

Поняття юридичної особи у новому ЦК України визначає ст. 80, відповідно до якої юридичною особою є організація, створена і за­реєстрована у встановленому законом порядку, наділена цивільною правоздатністю і дієздатністю, яка може бути позивачем і відповіда­чем у суді.

Виділяють такі ознаки юридичної особи, що є невід'ємними і су­купними її властивостями:

1. Організаційна єдність характеризується наявністю стійких взаємозв'язків між членами (учасниками, акціонерами) юридичної особи, внутрішньою структурою і функціональною диференціацією. Завдяки цьому воля окремих членів юридичної особи трансформу­ється в єдину волю юридичної особи. Так, акціонери акціонерного товариства, незалежно від їх кількості, мають право приймати

¹ Гражданское право / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. — М.: Проспект,
1998. — Ч. 1 — С. 122.

² Венедиктов А. В. Государственная социалистическая собственность. — Гл. XII.—
Ленинград, 1948; Гражданское право Украины / Под ред. А. А. Пушкина,

8. М. Самойленко — X.: Основа, 1996. — Ч. 1 — С. 115-116.

³ Аскназий С. И. Об основаниях правовых отношений между государственными со­
циалистическими организациями // Ученые записки Ленинградского юридичес­
кого института. — 1947. — Вып. 4. — С. 33; Гражданское право / Под ред.
А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого — М.: Проспект, 1998. — 4. 1. — С. 123.

⁴ Гражданское право. / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого — М.: Проспект,
1998. — Ч. 1. — С. 123.

Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ

Глава 14. Юридичні особи

рішення на загальних зборах товариства, де воля кожного акціоне­ра перетворюється на єдине волевиявлення юридичної особи.

2. Реєстрація відповідно до вимог чинного законодавства, що по­
лягає у легалізації того чи іншого виду юридичної особи з боку дер­
жавних органів, які здійснюють державну реєстрацію. Юридична
особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому зако­
ном, і дані державної реєстрації включаються до єдиного державно­
го реєстру, відкритого для загального ознайомлення. Тільки з мо­
менту державної реєстрації організація набуває статусу юридичної
особи і може бути суб'єктом цивільних та інших відносин.

3. Наділення цивільною правоздатністю і дієздатністю. Юри­
дична особа здатна мати такі самі цивільні права та обов'язки (ци­
вільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю
природою можуть належати лише людині (наприклад, право на
приватне життя).

4. Наявність можливості виступати позивачем і відповідачем у суді надає право захищати свої права та відповідати за взяті на себе зобов'язання. Відповідно до ч. 2 ст. 102 ЦПК України сторона­ми у цивільному процесі, крім громадян, можуть бути державні підприємства, установи, організації, кооперативні організації, їх об'єднання, інші громадські організації, що мають права юридич­ної особи.

5. Майнова відокремленість юридичної особи є матеріальною базою діяльності юридичної особи. Ступінь майнової відокремле­ності у різних юридичних осіб неоднаковий. Так, господарські това­риства є власниками свого майна. Відповідно до ст. 73 ГК України майно державного унітарного підприємства перебуває у державній власності, але закріплене за такими підприємствами на праві госпо­дарського відання чи оперативного управління.

6. Принцип самостійної цивільно-правової відповідальності юри­дичної особи полягає у тому, що організація обов'язково повинна не­сти самостійну майнову відповідальність за своїми зобов'язаннями у межах закріпленого за нею майна, якщо інше не встановлено законом.

7. Участь у цивільному обігу від власного імені. Для індивідуа­лізації юридичної особи вона повинна мати своє найменування, яке містить вказівку на її організаційно-правову форму. Найменування установи має містити інформацію про характер її діяльності.

Юридична особа, крім повного, може мати скорочене наймену­вання (ст. 90 ЦК України).

Юридична особа, що є підприємницьким товариством, може ма­ти комерційне (фірмове) найменування (ч. 2 ст. 90 ЦК України).

Порядок реєстрації та використання фірмового найменування визначається положеннями глави 43 ЦК України, іншими закона­ми та нормативно-правовими актами.

Орган державної реєстрації дає змогу попередньо здійснити пере­вірку заявленого найменування суб'єкта підприємницької діяльно­сті — юридичної особи на тотожність найменування вже зареєстро­ваного суб'єкта, внесеного до відповідних реєстрів. Орган державної реєстрації може зарезервувати терміном на один місяць (для від­критих акціонерних товариств — на дев'ять місяців) найменування суб'єкта підприємницької діяльності, яке включається до окремого переліку зарезервованих найменувань та враховується під час пере­вірки на тотожність поряд з найменуванням уже зареєстрованих суб'єктів. Перелік зарезервованих найменувань є складовою части­ною Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності. Положення про порядок резервування найменувань суб'єктів підприємницької дія­льності — юридичних осіб затверджується Держпідприємництвом.

Поряд з організаціями, які мають права юридичних осіб, у сус­пільстві існують і такі організації, які не наділяються такими пра­вами. Так, відповідно до ст. 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» громадяни мають право створювати ре­лігійні громади. Релігійна громада є місцевою релігійною організа­цією віруючих громадян одного й того самого культу, віросповідан­ня, напряму, течії або толку, які добровільно об'єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб. Релігійна громада повідо­мляє про своє створення державні органи, однак таке повідомлення громади не є обов'язковим.

Відповідно до ст. 93 ЦК України місцезнаходження юридичної особи визначається місцем її державної реєстрації, якщо інше не встановлено законом. Місцезнаходження юридичної особи зазнача­ється в її установчих документах.

Згідно зі ст. 87 ЦК України для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи, які ви­кладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновни­ками), якщо законом не встановлений інший порядок їх затвер­дження. Зокрема, відповідно до ч. 6 ст. 81 ГК України у разі ство­рення акціонерного товариства громадянами договір між ними має бути посвідчений нотаріально.

Установчим документом товариства є затверджений учасника­ми статут або засновницький договір між учасниками, якщо інше не встановлено законом. Так, повні і командитні товариства ство­рюються і діють на підставі засновницького договору, а товариство з обмеженою відповідальністю — на підставі статуту. Товариство,

Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ

Глава 14. Юридичні особи

створене однією особою, діє на підставі статуту, затвердженого цією особою.

Відповідно до ч. З ст. 87 ЦК України установа створюється на підставі індивідуального або спільного установчого акта, складено­го засновником. Установчий акт може міститися також і в заповіті. До створення установи установчий акт, складений однією або кіль­кома особами, може бути скасований засновником у будь-який час.

Юридична особа вважається створеною з дня її державної реєст­рації.

Стаття 96 ЦК України закріплює, що юридична особа самостій­но відповідає за своїми зобов'язаннями.

Учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'я­заннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобо­в'язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом. Так, відповідно до ст. 119 ЦК України учасники повного товариства несуть додаткову (субси-діарну) відповідальність за його зобов'язаннями усім своїм май­ном. А відповідно до ч. 2 ст. 151 ЦК України учасники товариства з додатковою відповідальністю солідарно несуть додаткову (субси-діарну) відповідальність за його зобов'язаннями своїм майном у розмірі, який встановлюється статутом товариства і є однаково кратним для всіх учасників до вартості внесеного кожним учасни­ком вкладу. У разі визнання банкрутом одного з учасників його відповідальність за зобов'язаннями товариства поділяється між ін­шими учасниками товариства пропорційно їх часткам у статутно­му капіталі товариства.

Особи, які створюють юридичну особу, несуть солідарну відпо­відальність за зобов'язаннями, що виникли до її державної реєст­рації.

Юридична особа несе відповідальність за зобов'язаннями учасни­ків (засновників), що пов'язані з її створенням, тільки у разі подальшого схвалення їхніх дій відповідними органами юридичної особи.

Стаття 88 ЦК України встановлює вимоги до змісту установ­чих документів.

Статут товариства, якщо додаткові вимоги щодо його змісту не встановлені, має включати найменування юридичної особи, вка­зівку на її місцезнаходження, адресу, органи управління товарист­вом, їхню компетенцію, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до товариства та виходу з нього. ЦК України та деякі інші законодавчі акти встановлюють вимоги до статуту товариства. Так, ст. 143 Кодексу встановлює додаткові вимоги до статуту това-

риства з обмеженою відповідальністю, ст. 154 — до статуту акціо­нерного товариства, ст. 12 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації» встановлює, що у статуті благодійної орга­нізації, крім загальноприйнятих відомостей, має бути зазначено статус та організаційну форму такої організації, предмет, мету, за­вдання, джерела фінансування та порядок використання майна і коштів тощо.

Статут, як правило, затверджується засновниками. Він може прийматися установчими зборами. Тому його не потрібно підпису­вати усіма засновниками. Статут набуває чинності з дня державної реєстрації. Внесення змін та доповнень до статуту, прийняття його нової редакції провадиться органом, який має на це право відповід­но до закону.

Засновницький договір товариства, якщо додаткові вимоги до його змісту не встановлені цим Кодексом та іншими законами, має містити обов'язок учасників створити юридичну особу, визначати порядок спільної діяльності щодо її створення, умови передання їй свого майна.

Засновницький договір підписують усі засновники. Він може укладатися як у простій письмовій, так і в нотаріальній формі. За­сновницький договір набуває чинності з дня його підписання.

В установчому акті установи зазначається її мета, визначається майно, яке передається установі, необхідне для досягнення цієї ме­ти, організація управління установою. Якщо в установчому акті, який міститься у заповіті, відсутні деякі із зазначених вище поло­жень, їх встановлює відповідний орган юстиції, що здійснює дер­жавну реєстрацію юридичних осіб.

Існують юридичні особи, які діють на підставі положення. Так, відповідно до Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» на підставі положення можуть діяти професій­ні організації.

§ 2. Види юридичних осіб

Стаття 81 ЦК України виділяє такі види юридичних осіб: — залежно від мети їх створення: юридична особа, створена шляхом об'єднання осіб та (або) майна. Засновник (чи засновники) при створенні юридичної особи ставлять перед собою певну мету і для цього об'єднують свої матеріальні ресурси або об'єднуються са­мі для виконання безпосередньо поставленої мети. Якщо засновни­ки ставлять перед собою мету отримання прибутку, вони об'єдну­ють свої капітали. До таких юридичних осіб належать господарсь­кі товариства. До об'єднання юридичних осіб відносять благодійні

Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ

Глава 14. Юридичні особи

фонди, партії, до об'єднань осіб і капіталу — виробничі кооперати­ви, члени яких формують майно кооперативу з пайових внесків і одночасно своєю працею беруть участь у діяльності кооперативу;

— залежно від порядку створення юридичні особи поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного пра­ва. Юридичні особи приватного права створюються на підставі уста­новчих документів відповідно до ст. 87 ЦК України, а юридичні осо­би публічного права — на підставі розпорядчого акта Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Респуб­ліки Крим або органу місцевого самоврядування. Так, Указом Прези­дента України затверджуються положення про міністерства, держав­ні комітети.

Відповідно до ст. 167 ЦК України держава може створювати юридичні особи публічного права (державні підприємства, навчаль­ні заклади тощо) у випадках та в порядку, встановлених Конститу­цією України та законом.

Держава може створювати юридичні особи приватного права (підприємницькі товариства тощо), брати участь у їх діяльності на загальних підставах, якщо інше не встановлено законом.

Порядок створення і правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією України та законом.

Юридична особа може бути створена шляхом примусового по­ділу (виділу) у випадках, встановлених законодавством. Прикла­дом такого створення юридичної особи є положення ст. 48 Закону України «Про захист економічної конкуренції». Відповідно до вка­заної статті у випадку, коли суб'єкт господарювання зловживає монопольним (домінуючим) становищем на ринку, органи Анти-монопольного комітету України мають право прийняти рішення про примусовий поділ суб'єкта господарювання, що займає моно­польне (домінуюче) становище. Рішення органів Антимонопольно-го комітету України про примусовий поділ суб'єкта господарюван­ня підлягає виконанню в установлений строк, який не може бути меншим шести місяців.

Відповідно до ст. 83 ЦК України юридичні особи можуть створюва­тися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених за­коном. Кодексом регулюються порядок створення, організаційно-пра­вові форми, правове становище юридичних осіб приватного права, зо­крема господарських товариств, виробничих кооперативів, установ.

Відповідно до ч. 2 ст. 83 ЦК України товариством є організація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право учас­ті у цьому товаристві. Товариство може бути створене однією осо­бою, якщо законом це прямо не заборонено.

Згідно з ч. З ст. 83 ЦК України установою є організація, створе­на однією або кількома особами (засновниками), які не беруть уча­сті в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їхнього май­на для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цьо­го майна.

Установа може задовольняти культурні, соціальні чи економічні потреби суспільства (суспільно корисна установа) чи потреби третіх осіб-дестинаторів (приватно корисна установа).

Залежно від того, має юридична особа на меті отримання прибут­ку чи ні, виділяють підприємницькі та непідприємницькі товарист­ва (статті 84-86 ЦК України).

До всіх товариств та установ застосовуються положення глави 7 ЦК України, якщо інші правила для окремих видів товариств або установ не встановлені цим Кодексом та іншими законами.

Слід зазначити, що ЦК України не визначає вичерпного переліку видів юридичних осіб.

ГК України виділяє такі види юридичних осіб, як підприємства та об'єднання. Відповідно до ст. 63 цього Кодексу залежно від форм власності, передбачених законом, в Україні можуть діяти підприєм­ства таких видів:

— приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

— підприємство, що діє на основі колективної власності (підпри­ємство колективної власності);

— комунальне підприємство, що діє на основі комунальної влас­ності територіальної громади;

— державне підприємство, що діє на основі державної власності;

— підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).

Слід зазначити, що виокремлення таких видів підприємств, як колективні, суперечить ЦК України, оскільки цей кодифікований акт не виокремлює такої форми власності.

ГК України виокремлює такі види юридичних осіб, як об'єднан­ня. Відповідно до ст. 118 цього Кодексу об'єднанням підприємств є господарська організація, утворена у складі двох або більше підпри­ємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльно­сті для вирішення спільних економічних та соціальних завдань.

Об'єднання підприємств утворюються підприємствами на добро­вільних засадах або за рішенням органів, які відповідно до цього Кодексу та інших законів мають право утворювати об'єднання під­приємств. До об'єднань підприємств можуть належати підприємст­ва, утворені за законодавством інших держав, а підприємства Укра-

Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ

Глава 14. Юридичні особи

їни можуть належати до об'єднань підприємств, утворених на тери­торії інших держав.

Залежно від порядку заснування об'єднання підприємств мо­жуть утворюватися як господарські об'єднання або як державні чи комунальні господарські об'єднання.

Господарське об'єднання — це об'єднання підприємств, утворене за ініціативою підприємств, незалежно від їх виду, які на добро­вільних засадах об'єднали свою господарську діяльність. Вони діють на основі установчого договору та/або статуту, що затверджу­ється їх засновниками.

Державне (комунальне) господарське об'єднання — це об'єднання підприємств, утворене державними (комунальними) підприємствами за рішенням Кабінету Міністрів України або, у визначених законом випадках, рішенням міністерств (інших органів, до сфери управлін­ня яких входять підприємства, що утворюють об'єднання), або рішенням компетентних органів місцевого самоврядування. Воно діє на основі рішення про його утворення та статуту, який затверджуєть­ся органом, що прийняв рішення про утворення об'єднання.

Відповідно до ст. 120 ГК України господарські об'єднання утво­рюються як асоціації, корпорації, консорціуми, концерни, інші об'єднання підприємств, передбачені законом.

Асоціація — договірне об'єднання, створене з метою постійної ко­ординації господарської діяльності підприємств, що об'єдналися, шляхом централізації однієї або кількох виробничих та управлінсь­ких функцій, розвитку спеціалізації і кооперації виробництва, ор­ганізації спільних виробництв на основі об'єднання учасниками фінансових та матеріальних ресурсів для задоволення переважно господарських потреб учасників асоціації.

Корпорація — договірне об'єднання, створене на основі поєднан­ня виробничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, що об'єдналися, з делегуванням ними окремих повноважень центра­лізованого регулювання діяльності кожного з учасників органу управління корпорації.

Консорціум — тимчасове статутне об'єднання підприємств для досягнення його учасниками певної спільної господарської мети (реалізації цільових програм, науково-технічних, будівельних про­ектів тощо).

Концерн — статутне об'єднання підприємств, а також інших ор­ганізацій, на основі їх фінансової залежності від одного або групи учасників об'єднання, з централізацією функцій науково-технічно­го і виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньо­економічної та іншої діяльності.

Об'єднання підприємств не відповідає за зобов'язаннями його учасників, а підприємства-учасники не відповідають за зобов'язан­нями об'єднання, якщо інше не передбачено установчим договором або статутом об'єднання. Підприємства — учасники об'єднання мо­жуть вийти з його складу зі збереженням взаємних зобов'язань та договорів, укладених з іншими суб'єктами господарювання. Вихід підприємства зі складу державного (комунального) господарського об'єднання здійснюється за рішенням органу, що прийняв рішення про утворення об'єднання.

§ 3. Правоздатність та дієздатність юридичної особи Правоздатність юридичної особи

Юридична особа, відповідно до ст. 91 ЦК України, здатна мати цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність) такі самі, як і фізична особа, за винятком тих, які за своєю природою можуть на­лежати лише людині. Відповідно до ч. 2 ст. 91 цього Кодексу ци­вільна правоздатність юридичної особи може бути обмежена лише за рішенням суду.

Окремими видами діяльності, перелік яких визначається зако­ном, юридична особа може займатися після одержання нею спеціаль­ного дозволу (ліцензії). Відповідно до ст. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» ліцензуванню підлягає діяльність щодо виробництва лікарських засобів, оптової, роздрібної торгівлі; медичної практики; організації та утримання то­талізаторів, гральних закладів, випуску та проведення лотерей; на­дання послуг з перевезення пасажирів, вантажів повітряним транс­портом; надання послуг, пов'язаних з охороною державної та іншої власності, надання послуг з охорони громадян тощо.

Правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення запису до єдиного державного реєст­ру про її припинення.

Дієздатність юридичної особи

Юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до закону та установчих документів. Порядок створення органів юридичної особи встанов­люється законом та установчими документами (ст. 92 ЦК України).

У передбачених законом випадках юридична особа може набувати цивільних прав та обов'язків і здійснювати їх через своїх учасників. Статтею 122 ЦК України встановлено, що кожен учасник повного то­вариства має право діяти від імені товариства.

Органи, які за законом чи установчими документами юридичної особи виступають від її імені, мають діяти в інтересах юридичної

Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ

особи, яку вони представляють, добросовісно і розумно та не переви­щувати своїх повноважень. Юридична особа може мати як один ор­ган (директор), так і декілька одночасно (голова правління, правлін­ня). Зазначені органи можуть бути як колегіальними, так і одноосо­бовими. У зв'язку з цим на практиці непоодинокими є випадки, коли, наприклад, угоду від імені юридичної особи укладають органи, які на це не мають права. Стаття 92 ЦК України вперше ввела прави­ло на випадок укладення органом юридичної особи угоди з переви­щенням повноважень, встановлених установчими документами.

У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім ви­падків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Цивільних прав і обов'язків для юридичної особи можуть набу­вати її представники, які діють на підставі довіреності.

Члени органу юридичної особи, які порушують свої обов'язки щодо представництва, несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі.

§ 4. Державна реєстрація юридичної особи Юридична особа підлягає державній реєстрації органами юстиції у порядку, встановленому законом.

На сьогодні в Україні не існує єдиного органу державної реєст­рації юридичних осіб. Так, відповідно до Положення про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р. № 740^і, державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності проводиться у виконавчому комітеті міської, районної у місті Ради або в районній, районній міст Києва і Севастополя державній ад­міністрації (далі — органи державної реєстрації) за місцезна­ходженням або місцем проживання суб'єкта, якщо інше не передба­чено законом. Забороняється реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності, у найменуваннях яких використовуються повні або ско­рочені найменування органів державної влади, органів місцевого самоврядування та похідні від цих найменувань, а також наймену­вання, тотожні найменуванням інших суб'єктів підприємницької діяльності — юридичних осіб чи об'єднань громадян, внесених до

відповідних реєстрів.

Для державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності — юридичної особи власник (власники), уповноважений ним (ними'

¹ Офіційний вісник України. — 1998. — № 21.