Суб’єкти соціально-історичної дії

1. Моделі суспільства з економічним і політичним концептом.

2. Культурологічні, інформаційні і психологічні моделі історії і суспільного життя. Співвідношення понять «культура» і «цивілізація».

3. Проблема визначення суб’єкта соціально-історичної дії. Поняття соціального класу і класової боротьби. Етнос і нація як форми спільності людей. Релігійні спільності. Інтелігенція та її роль. Родина і форми соціального життя.

4. Категорії свободи і необхідності в оцінці ролі особистості в історії та соціумі. Співвідношення раціональних, нераціональних і позараціональних дій людей в історії.

Основні поняття: Культура — Необхідність — Свобода — Соціальний Клас — Цивілізація.

Суспільство як надзвичайно складну відкриту систему умовно можна поділити на чотири сфери: економічну (виробничу), соціальну, політичну і духовну.

Економічна сфера є визначальною у структурі суспільства. Серцевиною цієї сфери є матеріальне виробництво, без чого людське суспільство не могло б існувати взагалі, тим більше — розвиватися. В процесі матеріального виробництва люди відтворюють умови свого буття, виробляють засоби, необхідні для задоволення своїх потреб. Потреби завжди лежать в основі діяльності й поведінки людей, є рушійною силою і джерелом реальних суспільних відносин. Вони спонукають людину до практичних дій, до певних вчинків, кінцевою метою яких є задоволення цих потреб.

Причини, що спонукають людину до діяльності, мотиви її поведінки завжди пояснюються потребами, а точніше — прагненнями до їх задоволення. В цьому розумінні потребу можна визначити через діяльне (активне) відношення суб’єкта до об’єкта, який зможе стати предметом задоволення потреби. Для задоволення своїх потреб люди спочатку привласнювали те, що природа давала їм у готовому вигляді. Проте такого «матеріалу», який можна споживати з метою задоволення потреб у готовому вигляді в природі дуже мало. Тому люди почали спрямовувати свою діяльність на об’єкти природи (використовуючи при цьому її закони), щоб виробляти для себе те, чого вона не може їм дати в готовому вигляді. Створення в такий спосіб необхідних благ і є процесом матеріального виробництва.

Потреба як відношення завжди передує безпосередній дії, тобто вона спрямована в майбутнє. В процесі взаємодії потреби і діяльність ніби постійно міняються місцями з точки зору їх визначального впливу одного на інше. Потреби як першопричина людської діяльності одночасно є і результатом (наслідком) цієї діяльності. Саме тому, що потреби людини є «початком» і «результатом» її продуктивної діяльності, вони здатні чинити визначальний вплив на подальший розвиток трудової діяльності. Таким чином, ми приходимо до висновку: суперечлива взаємодія трудової діяльності людини та її потреб є джерелом розвитку як діяльності, так і самих потреб.

Виходячи зі своїх потреб, людина виробляє певне (відповідне своїм потребам) відношення до суспільства, до іншихлю-дей і до самої себе. В особистісному плані людина завжди залежить від суспільства. Ця залежність має опосередкований характер, оскільки опосередковується потребами людини. Задоволення її актуальних потреб стає можливим тільки через діяльність. Отже, потреби є вихідною (стартовою), але не безпосередньою спонукальною силою людської діяльності.

Перш ніж стати спонукальною силою, привести людину в активно-діяльний стан, об’єктивна потреба повинна відобразитися у свідомості. Саме внаслідок своєї усвідомленості потреба виконує роль спонукальної сили, служить основою формування цільових установок на завжди конкретну діяльність.

Усвідомлена потреба виступає як суб’єктивний стан людини, що регулює її діяльність і поведінку, спрямовує мислення, почуття, волю тощо. Процес усвідомлення людиною суспільних і своїх власних потреб, визнання їх актуальними, бачення у зв’язку з цим необхідності в організації певної діяльності з метою їх задоволення є процесом перетворення потреби в інтерес як. чергову ланку загального ланцюга соціальної детермінації процесу діяльності.

Людина може проявити свою активність стосовно якогось соціального явища лише за тих умов, що, по-перше, в ньому вона вбачає потенціальний предмет задоволення своєї потреби, по-друге, це явище є для людини життєво важливим і, по-третє, коли людина чітко усвідомила, що свою потребу вона зможе задовольнити в результаті здійснення процесу діяльності. Сукупність зазначених умов може свідчити про наявність у людини відповідного інтересу. Сама ж діяльність із задоволення усвідомленої потреби виступає при цьому як процес реалізації інтересу.

Між потребами та інтересами існує безпосередній зв’язок, який виступає якдіалектична єдність двох сторін детермінації процесу людської діяльності. Потреби й інтереси спонукають людей до дії і спрямовують їхню діяльність. Однак у якому б відношенні ми не характеризували потреби й інтереси, їх не можна ототожнювати. Вони розрізняються між собою як своїм походженням, так і характером реалізації й тією роллю, яку відіграють у життєдіяльності людини та суспільства.

Аналіз потреб та інтересів людини, яка завжди функціонує в певних макро- і мікроумовах історично конкретного суспільства, дозволяє зробити висновок про те, що вони є необхідними об’єктивними детермінантами в загальній системі факторів, які обумовлюють людську діяльність. Разом з тим слід зауважити, що на цьому ланцюг соціальної детермінації останньої не замикається.

Важливою ланкою в цьому ланцюгу є також мета (ціль). Для того щоб людина розпочала діяльність, вона повинна відчути в ній потребу. Усвідомлюючись людиною, ця потреба пробуджує, формує певний інтерес. Людина стає зацікавленою в цій діяльності. Проте потреба людини не має прямого, безпосереднього виходу в діяльність, навіть якщо вона усвідомлена. Щоб привести себе в діяльний стан для задоволення своєї потреби людина повинна усвідомити не тільки (навіть не стільки) саму потребу, скільки предмет її задоволення. Такий предмет вона може одержати (виробити) тільки в процесі діяльності. Він завжди є результатом діяльності.

На перший погляд, тут виникає нерозв’язна суперечність. Для того щоб здійснити діяльність, людина повинна мати потребу, яка може бути задоволеною тільки реальним предметом даної потреби. Останній же набуває своєї матеріальної реальності лише як результат діяльності. Для розв’язання цієї (уявної) суперечності ми і звертаємося до категорії «мета» або «ціль». Мета є ще однією ланкою процесу детермінації людської діяльності і важливим моментом для розуміння цієї детермінації.

Для задоволення потреби (здійснення відповідної діяльності) людина повинна усвідомити цю потребу і предмет, який зміг би її задовольнити. Оскільки такий предмет може бути тільки результатом діяльності (тобто його ще немає), необхідно сформувати уявний, мислений образ предмета даної потреби, який ідеально випереджав би цей предмет як належну реальність. Сформувати такий образ можна на основі свідомого аналізу і співвіднесення наявної потреби з реальними умовами, можливостями її задоволення. Таким ідеальним (уявним) образом реально ще не існуючого предмета потреби і виступає мета. Процес формування мети включає також уявлення про спосіб і характер практичних дій людини по втіленню цього образу в дійсність, тобто його матеріалізацію.

Мета безпосередньо пов’язана з інтересом і опосередковується ним. Будучи ідеальним образом бажаного майбутнього, вона визначає і спрямовує діяльність людини, є безпосереднім і найсильнішим її стимулом. З постановки мети (цілі) розпочинається людська діяльність, тому вона й називається доцільною (цілеспрямованою). В іншому відношенні діяльність є процесом об’єктивізації, опредметнення мети, в якому вона (мета) втілюється в реальну дійсність. Критерієм матеріалізації мети і конкретним його проявом виступає продукт діяльності як предмет актуальної потреби.

Вищою формою прояву людських потреб і метою будь-якого суспільства є удосконалення способу виробництва матеріальних благ, розвиток продуктивних сил, які складають його зміст. Продуктивні сили і виробничі відносини у своїй нерозривній єдності утворюють спосіб виробництва. Це — сукупність прийомів і методів, за допомогою яких люди виробляють, створюють матеріальні блага й послуги (їжу, одяг, житло, засоби зв’язку тощо) для задоволення особистих і суспільних потреб. У процесі свого життя людина постійно споживає вироблені матеріальні цінності. Безперервність споживання об’єктивно потребує безперервного виробництва: оскільки суспільство не може перестати споживати, воно не може перестати й виробляти матеріальні блага. Звідси випливає, що без створення і розвитку матеріального виробництва життя суспільства неможливе.

Процес суспільного виробництва характеризує взаємодію людини з природою. Працюючи, людина змінює речовини природи і пристосовує їх для задоволення своїх потреб. З цієї точки зору, ставлення людей до природи в процесі виробництва визначається продуктивними силами. Одночасно в процесі виробництва люди вступають між собою в певні суспільні зв’язки й відносини, які називаються виробничими або економічними. Отже, суспільне виробництво має дві сторони: продуктивні сили й виробничі відносини, і процес суспільного виробництва відбувається в результаті їх взаємодії.

Продуктивні сили поєднують у собі речовий елемент (засоби виробництва) і особистий (робоча сила, самі виробники). В процесі взаємодії цих елементів і відбувається процес виробництва матеріальних благ та послуг.

До засобів виробництва відносяться предмети праці і знаряддя праці. Залежно від характеру виробництва предметом праці може бути земля, корисні копалини, різні матеріали, рослинний і тваринний світ тощо. Це все те, з чоголюдина виробляє необхідні для свого життя матеріальні блага. Знаряддями праці служатьлюдині створені нею предмети, включаючи найскладніші й найдосконаліші машини і механізми, з метою перетворюючого впливу на природу, виходячи зі своїх потреб та інтересів. Це те, чим, за допомогою чого люди виробляють матеріальні цінності. Для матеріального виробництва необхідні також відповідні приміщення, транспорт, засоби передачі інформації тощо. Разом зі знаряддями праці вони утворюють засоби праці.

Таким чином, у процесі виробництва задіяні як жива праця — застосування робочої сили, — так і уречевлена, втілена у знаряддях праці, а також у тих її предметах, у які людина попередньо вклала свою живу працю — метали, синтетичні матеріали з наперед заданими властивостями, сільськогосподарська сировина тощо.

Важливу роль у сфері матеріального виробництва відіграють відповідні технології. Розробка нових виробничих технологій свідчить про інтенсивне проникнення у виробництво науки – результату діяльності людини в духовній сфері суспільного життя. Проте ні засоби виробництва, ні наука, техніка й технології не повинні заслонити головного — людини як визначального структурного елементу продуктивних сил суспільства. Увібравши всебе досвід світової історії людства, вона одухотворяє весь процес виробництва. Останній, у свою чергу, виступає могутнім засобом розвитку, вдосконалення самої людини — головної суспільної цінності. Саме в трудовому процесі відбувається відтворення, самоствердження і самовдосконалення людини.

Продуктивні сили суспільства перебувають у постійному розвитку. Відомо, що початком матеріального виробництва було виготовлення й використання найпримітивніших знарядь праціздерева, кісток, каменюіт. п. Найвидатнішимдосягненням ранньої стадії розвитку людства і матеріальної сфери виробництва було відкриття способів добування та використання вогню. Можливості людини значно розширили винахід лука і стріл, виникнення гончарного виробництва тощо.

Поступово людина перейшла від виготовлення найпростіших знарядь праці до виробництва засобів споживання. Відбувся перехід від простого привласнення людиною «дарів природи» в їх готовому вигляді до організованого і спеціалізованого виробництва. Збирання ягід, плодів, злаків підготувало поступовий перехід до землеробства, а полювання — до скотарства. Зрозуміло, що вкрай примітивне мотижне господарство вимагало такої ж виснажливої праці, однак це було тим кроком у розвитку господарювання, котрий залучав у сферу матеріального виробництва землю як надзвичайно важливий елемент засобів виробництва. Винахід мотики послужив поштовхом до винаходу і впровадження у виробництво в сфері землеробства плуга — виникнення плугарського землеробства та інших засобів обробітку грунту і збирання врожаю. Подальший прогрес виробництва пов’язаний з використанням металевих знарядь праці — з міді, бронзи, заліза і т. п.

Землеробство, скотарство і ремісництво — це один ланцюг детермінації матеріального виробництва. Суспільний поділ праці продовжувався. Він відбувся між фізичною і розумовою працею. Виникла письменність. Люди набули нових можливостей акумулювати і передавати від покоління до покоління свій виробничій досвід, що мало неабияке значення для розвитку суспільства. Це призвело до непередбачених соціальних наслідків — підготувало перехід від первісного ладу до класового, соціально неоднорідного суспільства.

Удосконалення знарядь праці, використання природних джерел енергії з новою силою стимулювало виробництво. Це, в свою чергу, призвело до якісного стрибка в розвитку продуктивних сил – виникнення машинного виробництва. Безпосередні технічні передумови для нього підготувало мануфактурне виробництво. Від простого кооперування праці (на рудниках, будівництві, в шахтах, у ремісничих майстернях) мануфактура відрізнялася більш диференційованим поділом праці при виготовленні певного виробу. Тут фактично розпочалася спеціалізація як ремісничих знарядь, так і колишнього ремісника, який до цього при виготовленні певного виробу всі операції виконував сам.

З виникненням машинного виробництва (у XVІІІ ст. в Англії це знаменувало першу промислову революцію) вже перші машини — ткацький верстат і прядильна машина — замінили велику кількість робітників, взявши на себе ті операції, які раніше виконувалися вручну. З часом було винайдено парову машину, яка виконувала роль двигуна. Машинне виробництво набуло вигляду: «двигун — передавальний механізм — робоча машина». Якісно новий кроку розвитку машинного виробництва (виробництво машин машинами) знаменував собою промисловий переворот. Розвиток машинного виробництва пішов від застосування окремих машин до системи машин, а від неї — до створення автоматизованого виробництва, до вивільнення людини з безпосереднього процесу матеріального виробництва.

Ера автоматизації була ознаменована науково-технічною революцією (НТР), початок якої припадає на середину XX ст. З розвитком і застосуванням кібернетики і радіоелектроніки була створена електронно-обчислювальна техніка. Новий ступінь НТР пов’язаний з бурхливим розвитком мікроелектроніки, інформатики, біотехнології, зі створенням робототехніки, масової комп’ютеризації і т.д. Розвиток виробництва пішов від часткової до повної автоматизації виробничих процесів.

Розвиток продуктивних сил суспільства необхідно розглядати в нерозривному зв’язку і тісній взаємодії з іншим елементом способу виробництва — виробничими відносинами. Створюючи матеріальні блага і послуги, люди взаємодіють не лише з природою, але й між собою. В найзагальнішому розумінні виробничі відносини — це суспільні зв’язки та відносини, що складаються між людьми в економічній сфері в процесі виробництва матеріальних благ і послуг. При цьому треба пам’ятати, шо виробництво організовується і здійснюється не заради самого себе, адля задоволення суспільних потреб. У процесі виробництва люди виробляють матеріальні цінності, а потім їх розподіляють, обмінюють і споживають. Отже, виробничі відносини — це сукупність відносин, зумовлених виробництвом, розподілом, обміном і споживанням матеріальних благ. Вони виникають, формуються і функціонують у процесі матеріального виробництва об’єктивно, незалежно від волі і свідомості людей. їх основу становлять відносини до засобів виробництва, тобто відносини власності. Останні є основою економічної системи будь-якого суспільства. «Власність» як економічна категорія відображає певну суспільну форму привласнення людьми матеріальних благ і насамперед засобів виробництва та його результатів (продуктів). Кому належать засоби виробництва, тому належить і створений з їх допомогою продукт, тобто вироблені матеріальні блага. Якщо засоби виробництва перебувають у приватній власності, то й продукт виробництва привласнюється цими власниками, якщо ж у державній, то створений продукт привласнюється державою.

В системі економічних відносин суспільства відносини власності займають визначальне місце, є своєрідним ядром цієї системи. Це свідчення того, що відносини власності визначають і зумовлюють характер відносин виробництва. Але процес матеріального виробництва не завершується створенням матеріальних благ. Він має своє продовження в інших сферах. Відповідної виробничі відносини не вичерпуються відношенням людей до засобів виробництва. Вони поширюються також на сфери обміну, розподілу і споживання. Отже, виробничі відносини як цілісна система включають у себе форми поєднання виробника із засобами праці безпосередньо в процесі виробництва, відносини обміну діяльністю і продуктами своєї діяльності, а також розподілу вироблених благ. їх межі визначаються рухом вироблених продуктів, який починається у сфері безпосереднього виробництва, продовжується у сферах розподілу та обміну і завершується споживанням виробленого.

Виробничі відносини, визначаючи всі інші суспільні відносини людей, самі перебувають під постійним впливом останніх. Тому важливо, щоб вони вдосконалювалися не тільки в економічному відношенні, але й у соціальному. Особливе значення при цьому має дотримання принципу соціальної справедливості у сферах обміну і розподілу.

Взаємозв’язок між різними сферами матеріального виробництва свого часу аналізував відомий шотландський економіст і філософ А.Сміт у праці «Дослідження про природу і причини багатства народів». Автор ілюструє цей взаємозв’язок на прикладі господарства окремого селянина, зайнятого у сфері рослинництва. Виростивши зерно, виробник розподіляє його: одну частину залишає для власного споживання; другу частину — на насіння, необхідне для відтворення процесу виробництва; третю — для обміну на ринку, щоб за виручені гроші придбати інші необхідні йому товари. І тільки після цього відбувається споживання вироблених товарів.

Потім знову відбувається повторення цього циклу — виробництво, розподіл, обмін, споживання, і так безперервно. Саме так цей процес відбувається і в масштабах усього суспільного виробництва, що може, хоч частково, ілюструвати виробничі відносини в дії.

Продуктивні сили і виробничі відносини перебувають в діалектичному взаємозв’язку. їх нерозривна єдність утворює складну структуру матеріального виробництва, історично конкретний тип суспільства. Зміни у продуктивних силах зумовлюють розвиток виробничих відносин між людьми в процесі виробництва, які, у свою чергу, покликані забезпечувати подальший розвиток продуктивних сил. При цьому підкреслюється думка про їх активну роль стосовно продуктивних сил у межах способу виробництва. Відповідність виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил є основним принципом, об’єктивним законом процесу створення матеріальних благ і послуг.

Однак треба зауважити, що всякий розвиток часто суперечливий. Це поширюється і на розвиток способу виробництва та його структурних елементів. Тому не дивно, що виробничі відносини не можуть адекватно відповідати продуктивним силам. Вони можуть або прискорювати процес розвитку продуктивних сил, стимулювати його, або сповільнювати, гальмувати. Це свідчить про активну роль виробничих відносин у способі виробництва. Організовуючи виробництво матеріальних благ, необхідно прагнути до того, щоб виробничі відносини були максимально гнучкими, рухливими, щоб вони чутливо реагували на темпи розвитку продуктивних сил і не були перешкодою на шляху розвитку останніх. Діалектика розвитку продуктивних сил і виробничих відносин свідчить про те, що цей процес є складним і суперечливим. Між елементами способу виробництва постійно існують протиріччя. Одні з них розв’язуються, інші лише зароджуються і т.д. Завдання полягає в тому, щоб людина своєчасно їх виявляла і сприяла їх розв’язанню в своїх інтересах.

Аналіз розвитку суспільства свідчить, що не можна розглядати виробничі відносини як простий наслідок розвитку продуктивних сил. Необхідність оновлення форм власності виникає час від часу. Якщо жтаке оновлення не відбувається, то проблеми не зникають, а неминуче накопичуються. Гальмується, спадає творча активність людей, виникають застійні явища. Так сталося з господарським механізмом і в радянському суспільстві, який став істотним гальмом на шляху реалізації ідеї відносин суспільної власності (економічної надії соціалізму і комунізму), перестав відповідати вимогам науково-технічного і соціального прогресу. Цей механізм склався і функціонував в умовах екстенсивного розвитку економіки. В умовах переходу до інтенсивних форм його слід було б замінити.

Демократизація механізму управління господарством, активне і рішуче впровадження економічних методів господарювання (замість командних і адміністративних) є конкретними матеріальними передумовами, які спонукають творчу активність людей. Без цієї діяльності було б неможливим створення, впровадження й експлуатація нових технічних обладнань і технологій.

Вихід на рівень нових технологій — ще не все. Поряд зі швидким розвитком і впровадженням нової техніки і технології існує відчутна потреба в надійних гарантіях їх безпеки для людини і людства в цілому. Інтенсивна технізація всього нашого життя не може не привертати увагу людства до питань всебічної охорони навколишнього середовища і природної основи існування самої людини. Нині природне середовище поки що більшою мірою відчуває на собі тиск механічних технологій, що призводить до надмірного його забруднення. Проблема боротьби з забрудненням довкілля є однією з найгост-ріших серед глобальних проблем сучасності. Забруднення грунту, атмосфери й гідросфери, порушення біосферноїрівноваги нерідко супроводжується виникненням антропо-гео-хімічних аномалій та інших небажаних для людини відхилень у навколишньому середовищі.

Найефективнішим засобом боротьби із забрудненням природного середовища, безумовно, є перехід до якісно нових технологій, що грунтується на широкому впровадженні у виробництво досягнень генної інженерії, безпосередньо природних процесів і т.п. Використання у виробництві принципово нової техніки й технології (де знаряддями виступають такі природні сили, як фотонні, електронні, іонні потоки, фотохімічні, гідродинамічні ефекти тощо) відкриває можливості до екологічно чистого виробництва.

В системі суспільних відносин центральне місце посідають виробничі відносини, які складаються незалежно від волі і свідомості людей і безпосередньо чи опосередковано впливають на соціальну поведінку людей. Серед виробничих відносин, усвою чергу, провідними є відносини власності, які регламентуються правом. У ньому відбивається реальне місце соціальних груп і кожноїлюдини в суспільстві. Відносини власності реалізуються у сфері суспільного розподілу і зумовлюють фактичні можливості людини з реалізації її здібностей.

Виробничі відносини завжди є визначальним фактором науково-технічного прогресу. Саме вони — головний і найпотужніший стимул невпинного і швидкого розвитку продуктивних сил, підвищення ефективності суспільного виробництва. Вони ж можуть стати і головним гальмом на шляху економічного зростання. Це відбувається втих випадках, коли порушується відповідність між конкретними формами виробничих відносин і досягнутим рівнем розвитку продуктивних сил. Відомо, як довго панувала думка про те, що при соціалізмі виробничі відносини завжди і повністю відповідають розвиткові продуктивних сил. І хоч ця думка явно була хибною, однак вона тривалий час була панівною.

Звичайно, на певному етапі виробничі відносини відповідали розвитку способу виробництва. Але згодом ця відповідність була порушена. Між виробничими відносинами і продуктивними силами в межах способу виробництва закономірно почали виникати, розростатися і загострюватися протиріччя, які необхідно було певним чином регулювати, але для того щоб регулювати, треба (як мінімум) їх визнати, без чого неможливим стає черговий етап дії — їх виявлення і наступний — перетворення.

Порушення відповідності між виробничими відносинами і продуктивними силами наочно проявило себе наприкінці 70-х — на початку 80-х років. Розвинуті продуктивні сили нібито вийшли з-під контролю, стали важко керованими при застарілих методах господарювання. Старі виробничі відносини виявилися нездатними забезпечити високі темпи НТП, переведення економіки на інтенсивний шлях розвитку. Виникали серйозні диспропорції, суттєво сповільнилися темпи економічного зростання, почався невпинний етап виробництва.

Ігнорування дії об’єктивного загал ьносоціологічного закону відповідності виробничих відносин характерові й рівню розвитку продуктивних сил виявилося найглибшою і головною причиною тих труднощів, які переживало суспільство в зазначені роки. Шукати причину в чомусь іншому — значить відступити від наукового аналізу проблеми, позбавити себе можливості виробити справді надійні і дієві способи подолання негативних, кризових явищ.

Соціальна сфера — це складна система зв’язків між різними елементами суспільства — етнічними, класовими, іншими спільностями людей. В основі цієї сфери завжди лежить соціальна структура суспільства, яка залежить від панівного способу виробництва матеріальних благ і ним визначається.

Соціальна структура- це спосіб закономірних зв’язків між елементами суспільства на певному етапі його розвитку. Такими елементами є групи людей, які розрізняються економічними, професійними, національними та іншими ознаками. Найпоширенішими є теорії класової структури і соціальної стратифікації.

Соціально-класовий підхід до аналізу суспільства, поділеного на класи, є одним з корінних методологічних принципів марксизму. Поділ суспільства на класи — це результат розвитку його продуктивних сил. Його глибинною причиною був поділ праці в суспільстві. На завершальному етапі первісного суспільства виділилися в окремі галузі землеробство і скотарство, потім реміснича праця відокремилася від сільськогосподарської, розумова — від фізичної. Все це зумовило зростання продуктивності праці й появу додаткового продукту як економічної основи приватної власності, яка прийшла на зміну суспільній формі. Зауважимо, шо приватна власність виникла поетапно: спочатку вона поширилася на результат, продукт праці, потім – на засоби виробництва, а ще пізніше — на самих виробників. У результаті цього в суспільстві з’являються соціальні групи, які займають неоднакове місце у виробництві, виникають класи. З’являється нерівність, суспільство починає ділитися на багатих і бідних.

Утворення класів відбувалося двома шляхами. Перший із них — виділення всередині общини родоплемінної верхівки, знаті; другий —повернення у рабство спочатку чужоплемінників, а потім і одноплемінників, які опинилися в борговій кабалі.

Класи — це великі групи людей, які відрізняються: різним місцем в історично визначеній системі суспіль ного виробництва. Це означає, що рабовласницький спосіб зумовлює поділ суспільства на рабовласників і рабів, феодальний — на феодалів і кріпаків, капіталістичний — на капіталістів і пролетарів. їх місце в суспільстві визначається тим, що одні виробляють матеріальні цінності, а інші їх привласнюють; різним, навіть протилежним їх відношенням до засобів виробництва. У всіх антагоністичних суспільствах одні класи мають їх у власності, володіють ними, а інші —лише користуються ними в процесі виробництва. Завдяки цьому одні класи виступають як експлуататори, інші — як експлуатовані. Відношення до засобів виробництва є головною ознакою класів, яка визначає всі інші їх ознаки; різною роллю в організації суспільної праці — одні є без посередніми виробниками, а інші організовують виробництв во й управляють ним. Панівні класи зосереджують у своїх руках управління виробництвом, ведення державних справ, як правило, перетворюють розумову працю у свою монополію. В наш час на службі у них перебуває великий загін учених, інженерно-технічних працівників і службовців; різними джерелами, способами одержання й розмірами певної частки суспільного доходу. Одні отримують його за рахунок власної праці, інші — за рахунок експлуатації чужої праці.

В контексті марксистсько-ленінської теорії соціальної структури класового суспільства останнє диференціюється за формулою «2 + 1» — два класи і один соціальний прошарок між ними. Йдеться про два основні класи, виникнення й функціонування яких обумовлюється панівним способом виробництва: раби й рабовласники, селяни-кріпаки й феодали, пролетаріат і буржуазія, робітники й селяни. Інші ж класи (з&іиш-кові від попереднього або зародкові стосовно майбутнього способу виробництва) — є неосновними.

Виникає питання: чи є якась порочність у традиційній і офіційній марксистсько-ленінській концепції соціально-кла-совоїструктури суспільства, яка до останнього часу була єдиною і панівною в радянському суспільстві? Безперечно, є.

По-перше. Починаючи з 30-х років «не спрацьовувала» ленінська класотворна ознака «відношення до основних засобів виробництва». Фактично відбулося повне одержавлення основних засобів виробництва, що свідчило про її «розсуспіль-нення». Виникла державна монопольна власність. Це означає, шо соціально-класовою основою радянської влади стали не робітники й колгоспне селянство, а бюрократизовані верстви апарату управління.

По-друге. Ленінська концепція соціальної структури суспільства, яка базувалася на формулі «2 + 1», хибує обмеженістю критеріїв диференціації суспільства, затінює соціальну нерівність, соціальні дистанції у просторі соціальних благ — власності, прибутку, влади,-престижу.

По-третє. Серед ленінських класотворних ознак ми знаходимо первинні (соціально-економічні) критерії і зовсім відсутні похідні, вторинні – рівень соціального престижу, освіти, культури і т.п.

По-четверте. Офіційна радянська ідеологія надзвичайно перекручувала уявлення про об’єктивні критерії соціальної мобільності. Надмірно експлуатувалася утопічна ідея про повну рівність шансів усіх членів суспільства на соціальне просування незалежно від походження, партійності, національності тощо. Взаємовідносини між класами, іншими соціальними групами подавались як такі, що грунтуються на спільності інтересів, а отже, як безконфліктні, гармонійні і т.п. Насправді все це не відповідало дійсності.

Явно утопічна ідея соціальної однорідності радянського суспільства мала бути реалізованою. Для її реалізації необхідно було створення могутнього механізму регулювання соціальної структури суспільства. Такий механізм був вироблений. Його завданням були:

ліквідація цілих соціальних груп — буржуазна інтелігенція, куркульство тощо; усунення багатьох соціальних ролей, які були природною перешкодою на шляху цілеспрямованої політики повного одержавлення економіки — кооператори, підприємці, торговці, комерсанти і т.п.;

створення надійної системи номенклатури, тобто системи відбору (за заданими зверху критеріями) керівних кадрів;здійснення цього контролю закритими кадровими службами,підпорядкованими виключно партійним органам;

ідеологічний вплив на суспільну (особливо масову) свідомість з метою імплантації ілюзорних, міфічних лозунгів, утопічних ідей щодо перспективності актуальних суспільних відносин.

Такими основними видами характеризується марксистсько-ленінська теорія соціально-класової структури суспільства. Поряд з нею є й інші концепції. Це, зокрема, теорія соціальної мобільності, середнього класу, соціальної стратифікації.

В теоріях середнього класу, народного капіталізму стверджується, ніби трудівники, громадяни, незалежно від їх належності до певного класу, можуть придбати акції будь-якого підприємства, тобто стати його співвласниками і одержувати певні прибутки. Все це справді так, проте основну частину доходу мають ті прошарки населення, які реально володіють засобами виробництва, є їх власниками.

Іншим підходом до аналізу структури суспільства є теорія соціальної стратифікації, яка виникла на противагу марксистсько-ленінській теорії. її засновниками були німецький філософ, соціолог та історик М.Вебер і американський соціолог російського походження П.Сорокін. Цій теорії віддається перевага, хоч це не означає, що вона позбавлена своїх вад. Нині вона активно розробляється як західними спеціалістами (К.Девіс, У.Мур, Т.Парсонс), так і вченими країн СНД (Т.Зас-лавська, Р.Ривкіна, О.Шкаратан та ін.).

У контексті теорії соціальної структури розшарування суспільства, нерівність людей у суспільстві, диференціація останнього пояснюється системою ознак і критеріїв. Основою поділу на страти (цей термін запозичений з геології, що означає «прошарок») визнаються найрізноманітніші ознаки: рід занять, розподіл благ, освіта, місце проживання, віросповідання тощо. Одним із основних критеріїв виділення страт є рівень доходів. Традиційно визначають кілька страт (класів) — вищий, середній, нижчий. У свою чергу, в середньому класі виділяються різні прошарки.

Поділ суспільства на страти (прошарки, верстви) може відбуватися на основі однієї чи кількох ознак – економічних, національних, расових, професійних, психологічних тощо. Відповідно до цього розрізняють «одновимірну стратифікацію» — на основі якоїсь однієї ознаки — і «багатовимірну стратифікацію» — на основі сукупності ознак: освіта, психологія, зайнятість, прибутки, побутові умови та ін.

Слід зауважити, що теорію соціальної стратифікації, яка грунтується на таких критеріях диференціації суспільства, як освіта, престиж, рівень прибутків, причетність до влади і т.п., не можна визнати бездоганною у методологічному відношенні при дослідженні соціальної структури суспільства. Спеціалісти вважають, що визначити єдину сукупність ознак, яка зас-відчувалаб належність члена суспільствадо тієї чи іншої страти, практично неможливо. З ними треба лише погодитися. Проте в суспільстві завжди є такі три стратифікаційні структури, як економічна, професійна і політична. Вони, на нашу думку, і мають бути визначальними при соціальній диференціації суспільства.

Політична сфера. З появою економічної й соціальної нерівності структура суспільного життя ускладнюється. На певному етапі розвитку суспільства неминуче виникають нові форми суспільних відносин — політичні й правові. Формується сфера політичного життя суспільства, зміст якої віддзеркалюється в політичній системі.

Політична система суспільства — явище історичне. Воно нерозривно пов’язане з виникненням політики і формуванням політичних відносин. Етимологічно слово «політика» означає мистецтво управляти державою. Це особлива форма діяльності, що регулює відносини членів суспільства, об’єднаних у різні соціальні групи з метою збереження певної суспільної структури й організації та подальшого її розвитку й удосконалення в інтересах панівних соціальних сил або суспільства в цілому.

Суспільні відносини між різними соціальними групами і, відповідно, політика, яка відображає корінні інтереси цих груп, випливають з їх місця в економічному житті суспільства. Політика є надбудовою над економічним базисом. У ній найбільш повно й глибоко відображаються корінні економічні інтереси різних соціальних груп і передусім класів. Тому вона є концентрованим вираженням економіки, її узагальненням і завершенням. Політика здійснює великий вплив на економіку і всі інші сфери суспільного життя. Яскравим доказом цього є соціально-політичні процеси, які відбуваються на сучасному етапі становлення української державності.

Політика як суспільне явище виконує ряд важливих функцій. До них необхідно віднести: вираження політично значущих інтересів усіх соціальних суб’єктів; управління соціально-політичними процесами в суспільстві; визначення пріоритетів розвитку суспільства і забезпечення у ході їх реалізації гармонії соціальних груп та окремих індивідів; узгодження інтересів різних соціальних груп населення і відвернення конфліктів, збереження цілісності й стабільності функціонування соціальної системи.

Отже, політика — багатовимірне соціальне явище. В процесі суспільного розвитку змінюються суб’єкти політичних відносин, функції політики, форми політичного устрою і правління, характер політичних відносин,

Культура як предмет філософського осмислення.Одним із найбільш популярних і поширених у роздумах про вічні філософські проблеми є слово "культура". Вивченням культури займаються різні науки – історія, археологія, соціологія, антропологія, етнографія, мистецтвознавство. Нараховується декілька сотень визначень культури, десятки теоретичних концепцій та моделей культури.

Найбільш загальним визначенням культури є таке: культура – це все те, що створила людина, сукупність результатів матеріальної і духовної людської діяльності. Але це надзвичайно широке визначення, воно не враховує розмаїття моделей культури. Розглянемо основні з цих моделей.

"Натуралістична" модель (Вольтер, Руссо, Гольбах). Її представники розуміли культуру як одну зі сходинок природної еволюції, що втілює розвиток здібностей "природної" людини. Вони ЗВОДИЛИ культуру до предметно-речових форм її прояву. Завдяки культурі людина стає вищою ланкою в ланцюгу розвитку природи. Німецькі просвітники пов'язували поняття "культура" з особистісним розвитком людини, в центр своєї уваги ставили моральне виховання.

"Класична" модель культури (характерна для XIX ст.). Вона є своєрідним результатом звільнення людини від жорсткої залежності від природного та божественного світів. Тут людина виступає як розумна динамічна істота, яка розвиває свої духовні здібності і є творцем культури. В основі цієї моделі лежать принципи гуманізму, раціоналізму та історизму.

У класичній моделі культура виступає як суто духовне утворення. Це головна, суттєва, визначальна сфера розвитку людини. Про матеріальний аспект культури тут мова не йде. В цілому, класична модель культури у філософії ідеалістична.

У марксистській філософії класична модель культури отримала матеріалістичне тлумачення. Культура розуміється не лише як духовна проблема виховання та освічення індивіда, а також як проблема створення необхідних матеріальних умов для всебічного розвитку людини. При цьому стверджується, що культура є не лише сукупністю результатів трудової діяльності суспільства, а й самим процесом людської діяльності.

У XX ст. виникає криза класичної моделі культури. Криза була викликана, в основному, такими причинами. По-перше, стало очевидно, що у вивченні культури недостатньо посилатися лише на точну наукову об'єктивність. Слід враховувати переживання, смисли, тлумачення, інтереси суб'єктів культури в її дослідженні. По-друге, класична модель втілювала ідеологію європоцентризму, тобто неєвропейські форми культури сприймалися як недорозвинені, неповноцінні. Але бурхливе розширення зв'язків з неєвропейськими культурами, криза колоніалізму показали "некоректність" такого ставлення до цих культур.

"Некласична" (модерністська) модель. Ця модель спрямовує увагу на повсякденне життя людини. Культурну реальність розглядають як культуру окремої особистості, етносу, соціуму, які взаємодіють між собою, і сприймається ця культурна реальність людиною в процесі переживання, а не раціонального осмислення.

Для некласичної моделі характерні песимізм, ідея абсурдності, "темноти" світу, пріоритет особистого над суспільним у житті людини, тенденції небажання упорядкування світу тощо.

Постмодерністська модель. Ця модель пов'язана з думкою, що світ немовби чинить опір впливу на нього людини, що порядок, який існує в Світі, "мститься" людським спробам творчо його переробити, перевести з "нерозумного" стану в "розумний" (класична модель культури). Відмова від перетворення світу спричиняє відмову від спроб його систематизації. Звідси випливає висновок: світ не тільки не піддається людським зусиллям, ай не уміщається ні в які теоретичні схеми.

Поняття "культура" не можна виразити лише шляхом виділення сукупності її ознак, як це спостерігається в кожній з розглянутих моделей культури. Необхідно враховувати її тлумачення залежно від конкретного аспекту розгляду культури, тобто конкретного підходу до осмислення культури.

Аксіологічний (ціннісний) підхід полягає у зосередженості уваги на сфері буття людини, яку можна назвати світом цінностей. Саме до цього світу, на думку прихильників підходу, і прийнятне поняття культури. Культура є сукупністю матеріальних і духовних цінностей, складною ієрархією ідеалів і смислів та їх реалізація в інтересах певного суспільного організму. Головними проблемами аксіологічного підходу є розуміння природи цінностей, їх походження та загальнозначущість.

Діяльний підхід. Культуру розуміють як діалектичний процес реалізації в єдності об'єктивних і суб'єктивних моментів, передумов і результатів. Вона виступає способом регуляції, збереження, відтворення і розвитку суспільства, це "технологія виробництва та відтворення людини і суспільства", основа творчої активності людини, механізм пристосування особистості в суспільстві. Культура – це свого роду "технологія" людської діяльності.

Семіотичний підхід. Оскільки культура є суспільним утворенням, то принципово важливим для її розуміння є розгляд, аналіз ролі знакових систем, що забезпечують соціальну спадкоємність. Крім того, символи, знаки є тими засобами реалізації цінностей та смислів культури, які найбільш доступні для вивчення.

Структуралістський підхід. Культуру розглядають як сукупність соціальних елементів – носіїв ціннісних відносин, що регулюють людську діяльність, тобто сім'ї, шлюбу, звичаїв, символів, текстів ТОЩО, Але особистісний фактор тут не враховується.

"Соціологічний" підхід. Культуру тлумачать як соціальний інститут, що дає змогу розглядати суспільство як стійку цілісність, відмінну від природи. Культуру розглядають з погляду її функціонування в конкретній системі суспільних відносин та інститутів, що визначають ролі і норми поведінки людей у суспільстві.

Гуманітарний підхід. При цьому підході зосереджується увага на вдосконаленні людини як духовно-морального суб'єкта культури. Культуру розуміють як процес, що поєднує всі види людської творчості і який регулюється людиною як членом колективу. Вона охоплює всі сторони життя людини, виступає як процес відтворення людини в усьому розмаїтті її властивостей і потреб.

Всі ці підходи заслуговують на увагу. Адже у кожному з них увага звертається на певний суттєвий аспект культури. Але зберігається необхідність у формуванні узагальненого розуміння культури, тобто у філософському розумінні.

Філософія вивчає культуру не як особливий об'єкт, що досліджується поряд із природою, суспільством, людиною, а як всезагальну характеристику світу як цілого. Культура відображає прагнення до безмежності й універсальності людського розвитку. Для філософії культура – це увесь світ, в якому людина знаходить себе.

Культура і цивілізація. Історія суспільства – це розвиток людської цивілізації, що проходила певні етапи і закономірні стадії соціального поступу. Поняття "цивілізація" формувалося історично, а філософи в різні часи вкладали в нього різний зміст.

Вперше це поняття стало широко використовуватися в епоху Просвітництва у Франції і розглядалося просвітителями як близьке за своїм змістом поняттям "духовна культура", "розум", "справедливість".

У подальшому поняття "цивілізація" уточнювалося, вводилися нові характеристики цивілізаційного процесу. Так, Кант розмежовував поняття культури і цивілізації. Цивілізація, на його думку, є лише зовнішній "технічний тип культури". В процесі розвитку суспільства їх взаємодія суперечлива, тому що духовна культура, особливо в її моральному аспекті, відстає від цивілізації. Цієї думки дотримувалися Шпенглер, Ніцше (друга половина XIX ст.). Вони стверджували, що розвиток цивілізації неухильно призводить до деградації та духовної загибелі суспільства. Зокрема, Шпенглер заявляв, що цивілізація – це етап занепаду культури, її старіння.

Одночасно в соціальній філософії поняття цивілізації використовується для характеристики конкретного суспільства як соціокультурного утворення.

Так, А. Тойнбі виділяв цивілізації Стародавнього Єгипту або Вавилону, арабську цивілізацію тощо.

Крім того, в суспільних науках подекуди фігурує поняття цивілізації як фіксація певного рівня технологічного розвитку.

Засновники марксистської філософії розглядали цивілізацію як результат досягнень матеріальної і духовної культури, типи якої визначаються змістом суспільно-економічних формацій. Говорячи про ступені розвитку світової цивілізації, вони підкреслювали її конкретно-історичний характер, обумовлений рівнем і розвитку суспільного виробництва.

У сучасній філософії цивілізацію розглядають як універсальне поняття, що визначає зміст усіх суспільних процесів і лежить в основі класифікації основних історичних етапів розвитку суспільства.

Під цивілізацією розуміють не тільки і, головним чином, не стільки результати матеріальної і духовної діяльності людей, хоча самі по собі вони також важливі, а й спосіб або технологію відтворення суспільних відносин, "соціальну організацію, що творить і відтворює суспільне життя" (П. Сорокін). Тобто, цивілізація поєднує в собі перетворену людиною природу та засоби цього перетворення, людину, що засвоїла культуру і здатна жити і діяти в окультуреному середовищі, а також сукупність суспільних відносин як форм соціальної організації культури, що забезпечують її існування та розвиток.

У наш час до змісту цивілізації додається також здатність суспільства вирішувати глобальні проблеми, в тому числі основну з них – виживання людства. Таким чином, в основі цивілізації лежить діяльнісний підхід, який вирішальну роль у цивілізаційному процесі відводить суб'єктивному фактору та духовній культурі.

Отже, цивілізація є соціокультурним утворенням. Якщо поняття "культура" характеризує людину, визначає рівень її розвитку, способи самовиразу в діяльності, творчості, то поняття "цивілізація" характеризує соціальне буття самої культури.

Залежно від ступеня технічної оснащеності у сфері суспільного виробництва, свободи особи в соціальній і духовній сферах, типу культури визначаються і якісно різні типи цивілізацій:

– космогенна (охоплює стародавній світ та епоху Середньовіччя);

– техногенна, або індустріальна (відповідає капіталістичній і соціалістичній суспільно-економічним формаціям);

– антропогенна, інформаційне суспільство (формується в наш час).

Проблема суб'єкта історичного процесу.Поняття "суб'єкт" (від лат. subjectus – кладу основу) означає: носій предметно-практичної діяльності й пізнання, джерело активності, спрямованої на зміну, розвиток або збереження об'єктивних суспільних умов.

З визначення поняття "суб'єкт" зрозуміло, що не кожна особистість є суб'єктом історичного процесу. Особистість може бути суб'єктом, якщо вона володіє певними рисами. По-перше, необхідно мати знання, що характеризують ситуацію, в якій перебуває індивід, тобто усвідомлювати соціальне середовище, в якому знаходиться людина, своє місце в ньому, роль, яку вона може виконувати в процесі соціального розвитку. По-друге, суб'єкт історії повинен на основі знань, усвідомлення існуючого вміти прогнозувати, передбачати можливі наслідки діяльності. По-третє, особистість має бути діяльною. Знання, усвідомлення себе потрібні не для пасивного споглядання, а для свідомої діяльності з активного впливу на соціальні процеси з метою їх спрямування в потрібне русло. По-четверте, особистість має бути відповідальною за свою діяльність. Необхідно, щоб відчуття відповідальності супроводжувало кожну дію, кожний крок особистості. Це почуття необхідне як критерій оцінки своєї діяльності. Воно застерігає від необачних вчинків, егоїстичних намірів. Тобто людина спрямовує діяльність на користь суспільства, а не на задоволення особистих потреб.

За наявності таких ознак особистість стає суб'єктом історичного процесу. Його можна назвати індивідуальним суб'єктом. Разом з тим, існує поняття соціального суб'єкта. В його ролі виступає та чи інша соціальна група: клас, народ, нація, людство.

Соціальна група може бути суб'єктом історичного процесу, якщо крім названих вище рис, властивих індивідуальному суб'єкту, вона характеризується внутрішньою єдністю. Група має бути цілісною, згуртованою, мати спільні інтереси, спільну мету своєї діяльності.

Особливе значення в історичному процесі мали і мають такі історичні спільності, як класи. Але не кожний клас здатний бути суб'єктом історичного процесу. Клас виконує роль суб'єкта в тому разі (ще раз наголошуємо), якщо він приводить до усвідомлення свого місця в суспільстві, ставлення до інших соціальних груп, формування мети, якої хоче досягти, а також може діяти як організована сила у відстоюванні своїх прав та інтересів.

Отже, стає очевидним, що не кожен народ чи нація є суб'єктом. Коли в суспільстві спостерігається відсутність злагоди, взаєморозуміння, а отже, і спільних дій у досягненні поставленої мети, то успіх покидає таку соціальну спільноту і вона не здатна позитивно впливати на історичний процес.

Деякі філософи схильні і людство в цілому вважати суб'єктом історичного процесу. Погодитися з цим твердженням важко. Адже, виходячи з визначення поняття "суб'єкт історичного процесу", ми бачимо, що людство як суспільно-історичне явище позбавлено основних рис, що характеризують "суб'єкта". По-перше, людство поки що далеко не є цілісністю, злагодженим витвором, по-друге, відсутня спільна, єдина ідеологія, тобто теоретична програма діяльності. Спостерігаються постійні суперечки, непорозуміння, а також військові сутички. Отже, можна зробити висновок, що, можливо, лише в далекому майбутньому людство стане суб'єктом історичного процесу.

Суспільство у своєму розвитку проходить шлях постійного ускладнення. Для його розуміння і пояснення важливе значення мають знання про різні соціально-етичні спільності, починаючи з невеликих племен та родів і завершуючи багатомільйонними народами й націями. Останні функціонують на певній території, мають спільну мову, історичну долю, беруть участь у єдиному культурно-творчому процесі, формуванні й розвитку певного економічного укладу, є но–сіями своєрідних вірувань, звичаїв і традицій. Сучасне людство складається приблизно з двох тисяч націй, народностей і племен. Значна частина з них входить у багатонаціональні держави.

Що ж становлять собою історичні спільності людей? Що таке рід, плем’я, народність, нація, етнос?

Рід— історична спільність людей, поєднаних кровно-родинними і певними господарськими зв’язками, необхідністю захисту загальних інтересів. Він є невід’ємною складовою частиною племені.

Плем ‘я — це економічна й кровно-родинна спільність людей, яка складається з кількох родів. Воно характеризується єдністю території, економічним життям (спільним виробництвом, розподілом і споживанням, володінням засобами виробництва), кровно-родинними зв’язками, спільністю мови, духовної культури — звичаїв, традицій, вірувань, а також психології й самосвідомості, що фіксувалося в етнонімі (самоназві).

Народність— це економічна і соціально-етнічна спільність, переважно рабовласницького періоду й доби феодалізму. Історично вона формувалася двома шляхами: по-перше, на грунті етнічно однорідного матеріалу, союзу кількох племен (наприклад, стародавні греки); по-друге, змішуванням кількох чи багатьох етноплемінних спільностей (наприклад, формування французької народності).

Однією з головних ознак народності є спільність території, мови, елементів матеріальної і духовної культури, психології й самосвідомості. На відміну від племені, народність характеризується соціально-класовою диференціацією та іншими ознаками.

Нація, згідно з історико-матеріалістичним підходом, пов’язується із становленням капіталізму й буржуазного суспільства. Головними ознаками нації є спільність економічних зв’язків, території, мови, особливостей культури, психології і самосвідомості. Культура нації розглядається як діалектична єдність загальнолюдського, соціально-класового і етнічно неповторного. Національна культура, психологія і самосвідомість мають соціально-класову диференційованість.

Діалектико-матеріалістична концепція нації фіксує дві тенденції в її розвитку. Перша з них властива періоду її формування й виражається у пробудженні національного життя і рухів проти будь-якого гноблення за створення держави, як правило, однонаціональної.

Друга тенденція проявляється в розвитку міжнаціональних економічних, політичних, культурних та інших зв’язків, тобто в інтернаціоналізації матеріального і духовного життя, що логічно завершує послаблення, усунення всіляких національно-державних перешкод, кордонів, веде до міжнаціональної інтеграції (наприклад, сучасне європейське співтовариство).

Поняття етносу використовується для означення сукупності етнічних ознак, рис неповторності матеріальної та духовної культури, мови, психології, які характеризують те, що властиве одній спільності людей на різних ступенях соціально-економічного розвитку (народність, нація). Вважається, що етноси з’являються в період формування народності.

З давніх часів людина ставила перед собою питання, чи є певні закони, згідно з якими функціонує і розвивається суспільство, чи ці процеси протікають стихійно?

З позицій деяких мислителів, у суспільному житті не існує ніяких об’єктивних закономірностей. На думку багатьох сучасних соціологів, суспільство є проста, механічна сукупність людей. Все суспільне життя, його закони, вважають вони, є породження людської свідомості. Закони можуть існувати лише тоді, коли вони створені людиною. Таке розуміння суспільства і закономірностей його розвитку є суб’єктивістським і веде до волюнтаризму. Заперечення закономірностей суспільного розвитку спричинює заперечення історичної необхідності, ставить суспільний розвиток у сферу випадковостей і свавілля окремих людей.

Суспільство, як і природа, розвивається закономірно. Така діалектико-матеріалістична точка зору. Закони суспільного життя подібні до законів природи. Існують і діють незалежно від свідомості й волі людини. Люди не можуть створювати або знищувати суспільні закони. Вони можуть лише відкривати, пізнавати їх і використовувати у своїх інтересах у процесі суспільної практики.

Разом з тим, закономірності суспільного життя не тотожні закономірностям природи. В природі закони діють стихійно. В суспільстві об’єктивні закони прокладають собі дорогу через свідому діяльність людини, яка ставить перед собою певну мету з тим, щоб її реалізувати. Це зовсім не означає, що закони втрачають свою об’єктивність. Вони діють так само нездоланно, неминуче, як і в природі. Це — історична необхідність. Але дія законів суспільства проявляється як тенденція. Це зумовлено взаємодією об’єктивних умов і суб’єктивного фактора.

Під об’єктивним фактором розуміють такі умови, які не залежать від волі й свідомості людей і визначають напрями й межі їх діяльності. Це передусім природні умови регіону, досягнутий рівень розвитку продуктивних сил, історично назрілі потреби суспільного розвитку та ін.

Суб’єктивним фактором є діяльність народних мас, держави, класів, політичних партій, громадських рухів, окремих осіб — їх свідомість, воля, рівень розуміння об’єктивних потреб розвитку суспільства тощо.

Люди у своїй діяльності змушені зважати на об’єктивні умови. Тільки їх врахування у конкретних історичних обставинах дає змогу вирішувати проблеми суспільного життя й розвитку. Разом з тим, наявність об’єктивних умов недостатня для перемоги нового, перетворення можливості в дійсність у розвитку суспільства. Рушійною силою історичного процесу виступають прогресивні, революційні елементи суб’єктивного фактора. Своєю активно-творчою діяльністю прогресивні елементи дають простір для дії об’єктивних законів розвитку. Але поряд з ними є й такі елементи, які перешкоджають соціальному прогресу, дії об’єктивних законів розвитку суспільства — фашизм, расизм, неонацизм та ін.

Дію об’єктивних умов і суб’єктивних факторів у суспільному розвитку треба розглядати нероздільно, вїхдіалектичній єдності. Абсолютизація ролі свідомості, волі людей чи соціальних інституцій, ігнорування об’єктивних умов і законів веде до волюнтаризму й авантюризму. Фетишизація об’єктивних законів і умов при ігноруванні ролі суб’єктивного фактора, навпаки, породжує фаталізм, схиляння перед стихійністю.

Співвідношення історичної закономірності і свідомої діяльності людей треба розглядати в діалектичному взаємозв’язку, який розкривається в категоріях необхідності і свободи.

Історична необхідність — це те, що закономірно випливає з дії об’єктивних законів розвитку суспільства. Вона впливає на дії, вчинки людей, які, в свою чергу, зворотно впливають (як позитивно, так і негативно) на цю необхідність. Тим самим людина (суспільство) відкриває шляхи для розширення своєї свободи.

Свобода є продуктом історичного розвитку людства. Дії об’єктивних законів людина уникнути не може. Свобода зовсім не означає протиставлення суб’єкта цим законам або «звільнення» від них. Такий шлях до свободи є ілюзорним. Від необхідності втекти неможливо. Реальна свобода досягається шляхом пізнання і використання необхідності. Свобода людини, як підкреслював Ф.Енгельс, полягає не в уявній незалежності від законів природи й суспільства, а в пізнанні їх та вмінні використовувати у своїй діяльності.

Оволодіння природною необхідністю реалізується в розвитку продуктивних сил. їх прогрес можна інтерпретувати як поступовий процес звільнення людства від підкорення стихійним силам природи, тобто розширення свободи суспільства стосовно природи. Відношення до природи завжди опосередковане певною формою суспільних відносин, законами суспільного розвитку. Свобода суспільства визначається мірою оволодіння цими законами, їх перебування під свідомим контролем, подолання панування соціальної стихії. В міру розвитку суспільства, його продуктивних сил і виробничих відносин свобода розширює свої межі, панування людини над природними і суспільними процесами посилюється.

У живій і неживій природі немає прикладів абсолютної свободи, свободи від усього, від будь-якої залежності. Ще складнішим і багатограннішим є соціальний зміст поняття свободи. При його аналізі необхідно підходити завжди конкретно-історично. Людина як частина природи і суспільства всіма своїми діями вплітається в різноманітні відносини з природою і суспільством, державою і нацією, класом та партією, трудовим колективом і сім’єю. Тому при визначенні свободи особи природно виникають питання: свобода від чого і від кого, а також свобода для чого і для кого? Свобода в чому?

Абсолютна свобода неможлива не тільки тому, що людина включена у всезагальні зв’язки з природою і суспільством, а ще й тому, що завжди обмеженими є її власні можливості. Природні й соціальні умови завжди обмежували і будуть обмежувати свободу особи. Але можливості останньої постійно розширюються. Людина не може бути повністю незалежною від зовнішніх природних і суспільних умов. Це означає, що вона завжди має лише відносну свободу. При цьому, зрозуміло, рівень її свободи залежить від міри свободи суспільства, в якому вона живе.

Для розуміння свободи важливе значення має пізнання необхідності. Однією із особливостей взаємозв’язку свободи і необхідності є те, що необхідність виступає основним елементом свободи, її об’єктивним змістом. Характеристика свободи як пізнавальної необхідності складає сутність її гносеологічного аспекту. Однак свободу не можна зводити тільки до необхідності. Досягнення свободи пов’язане з пізнанням дійсності й активною практичною діяльністю людини. Історична необхідність, на відміну від необхідності в природі, реалізується в діяльності людей. Необхідність обмежує свободу діяльності і разом з тим утверджує її.

Існування необхідності в реальному світі створює умови для свідомої діяльності особи, для вибору. Людина в процесі і в результаті своєї діяльності пізнає необхідності не тільки в природі, але й у людському суспільстві. В результаті пізнання необхідності особа спрямовує свою діяльність у відповідності з нею. В процесі практичної діяльності наше пізнання необхідності може коригуватися, доповнюватися, уточнюватися і т.д. За рахунок цього відбувається розширення нашої свободи, яка необхідна людині для її розвитку. Чим краще ми пізнаємо природні й суспільні явища, власну природу, потреби, ідеали і т.д., тим ефективніше використовуємо свої сили, тим ширшої свободи набуваємо.

Контрольні питання

1. Що таке суспільство?

2. Що є предметом соціальної філософії?

3. З’ясуйте сутність поняття “суспільні відносини”.

4. В чому полягає специфіка соціального пізнання?

5. Яке місце займає соціальна філософія в системі суспільних наук?

6. З’ясуйте зміст понять “природа”, “географічне середовище”.

7. Що таке ноосфера?

8. Що таке біосфера?

9. В чому полягає сутність географічного детермінізму?

10. Охарактеризуйте сучасну екологічну ситуацію у світі. Назвіть її головні чинники.

11. Як ви розумієте поняття “матеріальне” та “духовне” виробництво?

12. Яка структура продуктивних сил?

13. Яка структура виробничих відносин?

14. В чому полягає основний соціологічний закон?

15. У чому сутність науково-технічної революції?

16. Які найважливіші наслідки НТР?

17. Яка структура суспільства?

18. Який зміст вкладається у поняття “соціальна група”?

19. Причини виникнення й існування класів.

20. Що включається в поняття “середній клас”?

21. У чому сутність теорії соціальної стратифікації?

22. Які види соціальної мобільності?