Передумови, форми прояву та моделі демократії.

В основі первинних форм демократії лежав багатоманітний досвід життя усіх народів. Однак не всюди демократична традиція змогла успішно реалізуватися у життєво спроможні форми і дієві структури. В одних країнах демократія розвивалася по висхідній і укорінилася відносно швидко та безболісно, а в інших вона утверджувалася через драматичні конфлікти, кризи та інші негаразди. Для того, щоб розглянуті нами демократичні цінності прижилися, необхідно створити в країні певні передумови:

1. Об’єктивні, не залежні від волі і свідомості людей:

− Об’єктивні внутрішні: економічні (економічне зростання і достатньо високий рівень добробуту, приватна власність, ринкові відносини); соціальні (наявність доволі численного середнього класу, розвиток громадянського суспільства); культурно-психологічні (високий рівень масової освіченості, громадянська політико-правова культура, достатньо високий рівень моралі, демократична соціокультурна традиція).

− Об’єктивні зовнішні: вплив геополітичного становища і міжнародних відносин на вибір державою напряму розвитку та на її спроможність перейти до демократії; процеси глобалізації, які впливають на внутрішню і зовнішню політику держави, створюють певне середовище, в якому здійснюється демократизація.

2. Суб’єктивні – чинники, що пов’язані зі свідомими діями людей (насамперед, інтелектуальної та політичної еліти), які демонструють певний ступінь розуміння проблем, що постали перед країною, й можливостей їх розв’язання за допомогою демократичних механізмів, виявляють політичну волю й уміння керувати процесом переходу до демократії.

Не зважаючи на очевидні переваги західних моделей демократії, її становлення у державах колишнього «соціалістичного табору» наштовхується на значні труднощі. Перехід до демократії виявляється не таким легким і безболісним, як уявлялося на початкових стадіях цього процесу. В Україні завжди існували моральні (вимоги здорового глузду і справедливості) та правові чинники (звичаєве право) для обмеження самовладдя — Віче, громади, комуни тощо. Тому український монархізм був завжди обмежений, а потяг народу до самоврядування нездоланний, тобто демократія українського народу має глибоке історичне національно-культурне підґрунтя. Попри те, що Україна за роки незалежності здійснила як певні ліберальні, так і демократичні реформи, вона поки що не подолала ситуації перехідної невизначеності через недостатність як об’єктивних, та і суб’єктивних передумов.

В сучасному суспільстві демократія виступає у декількох "іпостасях": партійної, парламентської, управлінської, соціальної, виробничої демократії тощо. Демократія є не тільки формою урядування, а і способом життя, підходом до прийняття рішень, антиподом тоталітаризму.

Розглянемо деякі з вищевказаних проявів демократії докладніше.

Соціальна демократія передбачає органічний зв'язок громадянського суспільства з владними державними структурами та різними формами самоврядування, у яких забезпечена постійна дієва участь соціуму (народу). Вона у соціальному аспекті означає: децентралізацію адміністративного управління, активізацію форм самоврядування та роботи місцевих, муніципальних органів, поширення соціального партнерства між державними, профспілковими організаціями та громадянами.

Парламентська демократія означає таку форму організації структури і роботи парламенту (представницького органу народної влади), завдяки якій забезпечена постійна участь як більшості, так і меншості у здійсненні його законодавчих функцій. Важливим є також дотримання демократичних процедур при здійсненні виступів депутатів, при прийнятті рішень, правове та інформаційне забезпечення свободи слова (виступів) народних депутатів. Реальна парламентська демократія деформується чварами, аморальними діями, блокуванням роботи парламенту, навіть бійками між парламентаріями, що знижує не тільки ефективність роботи, але і політичний авторитет вищого законодавчого органа.

Партійна демократія виходить з того, що у політичній партії має бути створена атмосфера вільного обговорення будь-якої партійно-політичної проблеми, колегіальної розробки програм і рішень, партією мають керувати колегіальні органи — центральний комітет, колегії та комітети. Водночас партійна демократія пов'язана з внутрішньопартійною дисципліною — після прийняття рішення та демократичного обговорення нагальних політичних чи етичних проблем — воно має виконуватися усіма членами партії.

Виробнича демократія передбачає залучення робітників до обговорення тих чи інших питань поліпшення процесу виробництва чи удосконалення системи управлінні виробничим процесом («гуртки якості» у Японії), поширення акціонерної власності працівників (ESOP).

Демократія як стиль життя означає, що у будь-якій суспільній сфері та у приватному житті завжди має залишатися місце свободі вибору, свободі дій, обговоренню важливих проблем суспільного життя, тим самим вона запобігає як централізму та тоталітаризму, з одного боку, так з іншого боку — децентралізації та анархії (безвладдю). Демократія також протистоїть у цьому сенсі охлократії — незагнузданій владі натовпу. Цікаво, що навіть англійський письменник-фантаст Г. Уелс на початку XX століття серед небезпек людства у майбутньому вбачав "надмірну демократію", загнуздувати яку має "Всесвітній уряд".

Таким чином, демократія — політичне народовладдя — є складним соціально-політичним феноменом, який своєрідно проявляється у всіх сферах суспільного життя на основі визнання народної волі або волі більшості населення даної держави первинною і яка джерелом влади.

Розрізняють наступні моделі демократії: пряма (безпосередня), плебісцит, представницька.

Пряма демократія передбачає безпосередню участь громадян у процесі підготовки, прийняття та реалізації рішень. В найбільш розвиненій формі пряма демократія знайшла втілення в античній полісній демократії. Однак, з часом, розвиток умов політичного життя висвітлив межі безпосередньої демократії, серед яких не останнє місце займає природна кількісна межа. Так, у давньогрецьких полісах на народні збори приходило декілька десятків тисяч громадян. Кількість же громадян сучасних держав, навіть окремих мегаполісів така, що утруднює процеси прийняття рішень на загальних зборах.

Плебісцитна демократія також передбачає відкрите волевиявлення населення, пов’язане з певною фазою підготовки рішення. Це, наприклад, підтримка або негативне ставлення до певного рішення, процесу, що виявляється під час проведення референдуму.

Представницька демократія передбачає опосередковану участь громадян у процесах прийняття рішень через представників, яких вони обирають в законодавчі та виконавчі органи влади.