Біблія — священна книга християн

Священною книгою християн (Святим Письмом) є Біблія (гр. bibliv — книги). Християни її ще називають Словом Божим, Книгою спасіння, Книгою книг тощо. Назва «Біблія» утвердилася із IV ст. Так уперше назвав цю книгу Константинопольський патріарх і богослов Іоан Златоуст (приблизно 350 — 407). Біблія формувалася протягом І тис. до н. е. — II ст. н. е. шляхом відбору, редагування та канонізації текстів, які іудейська, а згодом і християнська традиції вважали богонатхненними.

Структура Біблії. Біблія складається з двох частин: Старого Завіту і Нового Завіту. Слово «Завіт» (дав. євр. berit, гр. diatheke — угода, договір, союз, заповіт) походить від біблійної ідеї про угоду (завіт) Бога з обраним народом та з усім людством. Старим Завітом називається та частина Біблії, де йде мова про угоду Бога з давньоєврейським народом. Цю частину Біблії іудеї вважають священною. Друга частина — Новий Завіт — розповідає про угоду Бога вже з усім людством через місію Ісуса Христа. Для християн обидві частини є священними.

Кожна частина Біблії, у свою чергу, поділяється на окремі книги. Так, Старий Завіт включає в себе 50 книг, Новий Завіт — відповідно 27. Водночас сучасні православні видання мають 77 книг (тобто повний перелік), католицькі — 72, а протестантські — лише 66. Такий різнобій пояснюється тим, що, на відміну від 27 книг Нового Завіту, які визнавали й визнають усі християни, щодо 50 книг старозавітної частини такої одностайності не спостерігається.

Старий Завіт. Причиною суперечок є наявність двох основних версій канону Старого Завіту, що складалися із середини І тис. до н. е. до кінця І ст. н. е., — Александрійської та Палестинської. Александрійська версія була сформована серед євреїв діаспори (тобто за межами Палестини), зазнала впливу грецької культури і була вельми популярною. Вона й стала основою християнського Старого Завіту. Поділений на 50 книг Старий Завіт став надбанням православних, а у 45-книжному варіанті — католиків. Палестинська ж версія була сформована й відредагована іудейськими книжниками. У ній залишено поза увагою 11 книг з Александрійського канону. У XVI ст. ця версія привернула увагу європейських реформаторів на чолі з М. Лютером. Тому протестантська Біблія у Старому Завіті містить 39 книг. Католицька церква як відповідь протестантам канонізувала на Тридентському соборі Старий Завіт із 45 книг, 39 з яких дістали назву протоканонічних, решта — девтероканонічних. Православні включають до своїх видань Біблії усі 50 книг Старого Завіту, умовно поділяючи їх на 39 канонічних й 11 дуже корисних.

Християни усіх напрямів розрізняють у Старому Завіті такі групи книг:

— П'ятикнижжя Мойсееве — книги Буття, Вихід, Левит, Числа та Повторення Закону (Второзаконня);
— книги історичні — книги Ісуса Навина (Єгошуа), Суддів, Рут, чотири книги Царів та дві книги Хронік, Ездри, Неемії, Естер (серед неканонічних книг до цієї групи належать три книги Маккавеїв, Товіт, Юдит, книга Ісуса сина Сарахова, друга й третя книги Ездри);
— книги пророцькі — книги «великих» пророків: Ісаї, Єремії, Плач Єремії, Єзекіїль, неканонічне Послання Єремії — та книги «малих» пророків: Даниїла, Осії, Йоіла, Амоса, Овдія, Йони, Михея, Наума, Авакума, Софонії, Огія, Захарії, Малахії, п'ять неканонічних додатків до книги Даніїла;
— книги учительські (поетичні): Йова, Екклезіаста, Приповісті Соломонові, Пісня над Піснями, Книга Псалмів (Псалтир), неканонічні Премудрості Соломонові.

У Старому Завіті розповідається про створення світу і людини, про рай, потоп і складні перипетії життя Богом обраного єврейського народу. Є також різні молитви (псалми), філософсько-моралістичні твори, релігійна публіцистика, лірична поезія тощо.

Новий Завіт. Новий Завіт складається з чотирьох Євангелій — від святих Матвія, Марка, Луки та Іоана. Перші три Євангелія, що споріднені спільністю сюжетів та манерою викладу, називаються синоптичними (дослівно — «з однієї точки зору»).

Найдавнішим вважається Євангеліє від Марка, хоча в Біблії воно розміщене після Євангелія від Матвія. Існує версія, що воно було написане приблизно через тридцять років після смерті Ісуса Христа. Ісус у Марка представлений як той, хто має владу над хворобами, гріхами і силами мороку. Чотири з шістнадцяти глав Євангелія від Марка присвячено смерті Ісуса. Автор також описує страту Іоана Хрестителя, чия праця з підготовки до явлення Ісуса згадується у всіх чотирьох Євангеліях.

Євангеліє від Матвія більше за обсягом, ніж Євангеліє від Марка. Воно написане з чітко визначеної іудейської позиції. Автор поміщає вчення Христа у п'ять розділів, повторюючи цим самим П'ятикнижжя — п'ять книг Закону Мойсея на початку Біблії. Ісус постає тут як новий, величніший Мойсей. Однак попри своє іудейське походження й ортодоксальні погляди Матвій описує прихід волхвів зі сходу до малого Христа, даючи цим самим зрозуміти, що Ісус є Спасителем усього світу, а не лише окремого народу.

Лука, мабуть язичницький (не іудейський) теолог, акцентує увагу на вселенському значенні Христа. Він підкреслює співчуття Ісуса до бідних, знедолених, жінок. Говорить про важливість молитви та про діяльність Святого Духа.

Так само вдумливо розповідає про вплив і значення Ісуса четверте Євенгеліє — від Іоана. У ньому найбільша увага зосереджується навколо кількох чудес Христа, які Іоан називає знаменнями. Вони пов'язані з висловлюваннями Ісуса, що здебільшого починаються зі слів «я є...» Так, зцілення сліпого ілюструє слова «я є Світло Світу», воскресіння Лазаря — «я є Життя і Воскресіння». Сам Ісус характеризується як «двері», «шлях до істини і життя», «вино і хліб життя» тощо. У чертвертому Євангелії Святий Іоан дає зрозуміти, що Ісус ламає усталені категорії й пропонує інші — вищі. Навіть такі великі слова, як «вчитель», «пророк» і «Месія» недостатньо значимі для нього. Він є Господь, Бог і Слово, яке стало плоттю.

До Нового Завіту входять також історична книга Діянь (або Дій, Діяння) Святих Апостолів; 21 Послання Святих Апостолів, 14 із яких пов'язано з іменем апостола Павла, решта — з апостолами Яковом, Петром, Іоаном, Юдою; і нарешті, пророцька книга Об'явлення Святого Іоана Богослова (Апокаліпсис).

Формування канону Нового Завіту було тривалим процесом. Протягом І—IV ст. н. е. відбиралися загальновживані тексти шляхом їх співставлення та визначення на церковних соборах ступеня святості. У цій складній і відповідальній справі активну участь на різних її етапах брали такі християнські богослови-апологети, як Юстин Філософ (Мученик), Татіан, Іриней Ліонський, Тертулліан, Оріген, Климент Александрійський тощо. Офіційний список із 26 книг, крім Апокаліпсису, було затверджено Лаодикійським собором у 365 р. Згодом новозавітний канон обговорювався на Гіппонському (393) та Карфагенському (397) соборах. А остаточну редакцію затвердив Трульський собор у 692 p., хоча канонічність Апокаліпсису аж до IX ст. бралася час від часу під сумнів.

Апокрифи. У процесі канонізації книг Біблії значна частина християнських творів до Святого Письма не ввійшла. Та вони продовжували функціонувати у християнському середовищі. Ці книги одержали назву апокрифів.

Апокрифи (гр. apokriphos — таємний, секретний) — релігійні твори, які офіційно не визнані священиками, а відтак не є канонічними.

Біблійні апокрифи поділяють на старозавітні і новозавітні. До старозавітніх належать, наприклад, Завіти 12 патріархів, книга Єноха, варіанти книги Буття та Второзаконня. До апокрифічних творів новозавітної пори відносяться у першу чергу різного ґатунку Євангелія (іудео-християнські, гностичні) — Євангеліє евіонітів, Євангеліє євреїв, Протоєвангеліє Якова, Євангеліє досконалості, Євангеліє Істини, Євангеліє Фоми. Відомі також Євангелія, які були поширеними серед деяких етнічних груп (Євангеліє до єгиптян, арабське Євангеліє) чи серед послідовників окремих релігійних лідерів (Євангелія Валентина, Василіда, Керинфа, Левнія, Лукіана, Маркіона, Фалдея) тощо.

Із прийняттям відповідних канонічних текстів більшість апокрифів церква заборонила. Водночас ті, що явно не суперечили прийнятим догматам, мали дозвіл на існування. Деякі, наприклад «Пастир» Герма, Дидахе (Повчання дванадцяти апостолів), Євангеліє народження Марії, Євангеліє дитинства Спасителя, Протоєвангеліє від Якова, навіть служили джерелом християнської церковної практики.

Мови Біблії — давньоєврейська та арамейська (або халдейська — державна мова колишнього Вавилону) у Старому Завіті та грецька (діалект койне) у Новому. Найдавніші переклади Старого Завіту — Таргуми — з'явились у другій половині І тис. до н. е. Серед них — Таргум Цонафана (V ст. до н. е.), Таргум Онкелос (III ст. до н. е.), Таргум Самарян (І ст. н. е.). Найвідомішим перекладом Старого Завіту грецькою мовою є Септуагінта, або переклад Сімдесяти (близько III ст. н. е.). Він був створений на основі Александрійського канону і став основою старозавітної частини християнської Біблії. Ним послуговувалося східне грекомовне (пізніше — православне) християнство. А західне християнство користувалося латинськими перекладами, зокрема тим, що був здійснений протягом 383—405 pp. під керівництвом Ієроніма Блаженного (347—420). Цей переклад у XV ст. отримав назву Вулгата (загальноприйнята). Латинська Біблія за цією назвою була канонізована Тридентським собором 1546 р. і донині є офіційною в католицькій церкві.

Українські видання християнського Святого Письма. Історія поширення Біблії в Україні розпочинається з часів появи тут перших християнських місіонерів. Поширюючи християнське вчення, вони принесли із собою і книги Святого Письма, які з часом почали перекладатися давньою літературною українською мовою. Першою в Україні книгою Святого Письма є Остромирове Євангеліє (1056— 1057). Найціннішим із перекладів народною мовою є Пересопницьке Євангеліє (1556— 1561), що вийшло з монастиря в Пересопниці (Волинь). У ньому чи не найповніше та найяскравіше зміст Біблії передано українською — «для лєпшого виразумління люду християнського». Дуже популярним в Україні був Псалтир, який використовувався і як посібник для домашнього читання. Поширеними були й книги Нового Завіту — Четвероєвангеліє і Апостол, найдавніші з яких з'являються в 1195—1220 pp.

У 1581 р. побачила світ знаменита Острозька Біблія, що була надрукована першодрукарем Іваном Федоровим у м. Острог. Перший переклад Біблії живою народною літературною мовою здійснили в 1903 р. Пантелеймон Куліш, Іван Пулюй та Іван Нечуй-Левицький за ініціативи Всесвітнього біблійного товариства. До нього ввійшли лише канонічні книги — 39 із Старого Завіту і 27 — із Нового. Протягом XX ст. повністю переклали Біблію українською Іван Огієнко (1962), Іван Хоменко (1963).