Ісус Христос — центральна постать християнства

Ісус Христос — Боголюдина. Центральною постаттю християнства є Ісус Христос (гр. Христос — месія, рятівник), історичність існування якого сучасні дослідження не заперечують. Згідно з християнським ученням Ісус Христос — Син Божий, який з волі Бога-Отця заради спасіння людства зійшов із небес на землю, олюднився через народження його Дівою Марією, ставши Боголюдиною, дав людям заповіді Нового Завіту, прийняв мученицьку смерть (через розп'яття) з метою спокутування вродженого гріха та гріхів людства. На третій день після поховання Христос воскрес, а потім вознісся на небо і як невід'ємна іпостась Святої Трійці зайняв місце справа від Отця. Християни вірять, що Ісус Христос прийде вдруге і почне судити всіх живих і мертвих за заслугами, після чого настане царство Боже.

Тож Ісус для християн не просто достовірна історична особа, що народилася у Віфлеємі (місто у давній Іудеї, нині м. Бейт-Лахм) у 4 р. до н. е. Він Боголюдина, місія якої — вказати шлях до Бога. Ісус описав цей шлях трьома словами: «Бог є любов». Так він вказав людям їх призначення, навчивши їх користуватися своєю свободою. Надзвичайно дохідливою мовою, в очевидно буденних ситуаціях Ісус показував, як виявляти любов. Своєю поведінкою він не стільки заперечив канони іудаїзму, скільки піднявся «над ними. Замість закону розплати «око за око, зуб за зуб» він запропонував прощення у формі іншого закону — «коли тебе вдарять по правій щоці, підстав ліву».

Християнська любов — беззастережне прийняття того, кого любиш, і самовідданість щодо нього аж до самозречення.

Ісус не вимагав жодних ритуалів чи форм літургії, не будував храмів. Він обмежувався лише Господньою молитвою, зміст якої вміщує в собі все, що можна сказати про стосунки з Богом.

Господня молитва («Отче наш»)

Отче наш (усі люди — брати і діти Божі), що ecu на небесах (тобто його не треба шукати в якійсь надлюдині). Нехай святиться Ім'я Твоє (Бог інший за своєю природою, і люди повинні це визнати), нехай прийде Царство Твоє (люди бажають повного тріумфу Господа), нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі (люди повинні зробити свій внесок у справу Бога, слідуючи його волі). Хліба нашого насущного дай нам сьогодні (незважаючи на науку, усі все одно залежать від Бога). І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим (ставлення індивіда до інших може вплинути на ставлення до нього Бога). І не введи нас у випробовування, але визволи нас від лукавого (людська свобода мусить бути скерована Богом).

Усього десять фраз. Але вони ліпше будь-яких інших аргументів переконують, за яких умов, за яких дій людина може досягти Божої благодаті. Особа Ісуса Христа — істинного Бога й істинної людини — поєднує всіх християн. В основі їхнього віровчення — його слова, що закарбовані в Біблії, а в основі культу — святкування протягом року основних подій його життя.

Місія Ісуса. Ісус розпочав публічне служіння на своїй батьківщині — у Галілеї. Він проповідував радісну звістку про прихід царства Божого: «...Настав час і наблизилось Царство Боже: покайтесь і віруйте в Євангеліє» (Мк. 1:15). Іудеї вірили, що в кінці часів Бог втрутиться у земну історію і, здійснивши Страшний суд, установить своє царство на землі — царство миру і гармонії, правити яким буде Месія — цар, Божий помазаник. Ісус учив, що цей час уже настав: здійснювані ним чудеса зцілення та оживлення мертвих покликані були свідчити про присутність Духа Божого. Звертаючись до учнів, Ісус пояснював, що він є не могутній і славний земний цар і вождь, якого вони очікували, а той, кому належить перенести багато страждань. Ісус ототожнював себе із сином людським, виконуючи останній Божий суд над людством. Він підкреслював, що «Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити і віддати душу Свою для визволення багатьох» (Мк. 10:45).

Ісус утверджував перевагу справжньої щирості і милосердя над буквальним, але формальним, виконанням вимог закону Мойсеевого. Із багатьох його суджень і притч логічно випливає висновок: убогий, який щиро вірує, є ближчим Богу, ніж фальшивий самовпевнений святоша, що посідає високий щабель у релігійній ієрархії. На Таємній вечері (вечері Господній; в іудейське свято Песах) Ісус оголосив учням, що попередній завіт з іудеями завершився і що Бог уклав новий завіт, викарбований кров'ю його жертви на Голгофському хресті. Християни вірять, що через смерть і воскресіння Ісуса Христа смерть і зло на землі назавжди переможено. Він сам є втіленим словом Божим, завершальним відкриттям Божим, співвічним Богу-Отцю, істинним Богом та істинною Людиною.

Ісус прагнув, аби люди зрозуміли, що царство Боже сходить із небес на землю за допомогою тих справ, які він здійснює, і тієї доброї новини про спасіння, яку він проповідує.

Царство Боже — шлях до спасіння. Яким же є те царство, про яке говорив Ісус Христос? У першу чергу це луховний світ, та реальність, де виконується воля Бога і в яку людей запрошують увійти. Царство не обмежується одним невеликим народом чи географічною областю, воно включає в себе все. Бог здійснює свою верховну владу скрізь. Проте Ісус проповідував щось більше, ніж всеохватне управління світом. Він проповідував царство як світ, у якому виконується воля Бога щодо спасіння. У цьому розумінні царство Боже є нічим іншим, як вічним спасінням. Перебувати в царстві означає бути спасенним; відмовитись увійти в царство — означає загинути.

Ще один важливий аспект проголошеного Ісусом царства полягає в тому, що воно водночас є реальністю теперішнього і майбутнього. В іудейській теології мова йшла про те, що таке царство має настати в кінці цього гріховного світу. Для Ісуса ж воно — одночасно і є, і буде. Люди можуть уже зараз приєднатися до вічного Божого спасіння і почати радіти його благословенню, живучи в цьому грішному світі. Таким чином царство Боже постає як реальність теперішнього. Водночас, коли цей світ завершить своє буття, царство залишиться і в майбутньому.

Шлях до цього царства Ісус указав словами: «Покайтесь і віруйте в Євангеліє» (Мк. 1:14—15). Отже, спасіння слід розуміти як нове життя у царстві Божому. Коли людина, будучи оновленою благодаттю Бога, входить до царства, вона духовно очищається, духовно народжується, стає новою і починає зовсім інше життя. Якщо немає оновлення життя, то незалежно від того, що говорить людина про своє ставлення до Бога, Бог істинно не знає її.

Ісус протиставляє дійсне життя у царстві Божому хибному життю поза ним. Ті люди, що перебувають поза царством Божим, уявляють, що істинна мета життя полягає у примноженні власності або у владі над іншими. Вони можуть навіть мати вигляд благочестивий, радіти плодам людських зусиль чи досягти певної внутрішньої самореалізації. Але ніщо з того не відповідає суті істинного життя. Справжнє життя не зводиться до матеріального багатства, і людям не радиться збирати собі скарби на землі. Не зводиться воно і до привілейованого статусу, яким би високим він не був. Навіть зовнішня побожність і релігійна законослухняність не мають цінності при визначенні істинного життя. Хто бажає здобути весь світ, може втратити при цьому свою душу. Тому блага, які багато значать у цьому світі, при входженні до царства, належить відкинути.

Нове життя, яке пропонує всім людям Ісус, коли вони входять до царства, подібне невичерпному джерелу живої води, яке втамовує спрагу цього життя і веде до життя вічного. Найхарактернішою рисою тієї нової особистості, якою слід стати, є любов. Люди мають полюбити Бога всім своїм єством і понад усе на світі. Важливою умовою перебування у царстві має бути і така ж безмежна любов до свого ближнього. На що нездатна людина, на те здатне її перетворене серце. Кожному дано можливість скинути з престолу власне звеличене «Я» і відкинути власні амбіції, щоб відвести для Бога належне місце в особистому житті, зрозуміти, як він відображається в інших.

Новий перелік позитивних духовних рис має замінити руйнівні й непотрібні риси попереднього життя. Ісус описує їх як «блаженства» для тих, хто убогий духом, лагідний, прагне правди, милосердний, чистий серцем, здатний творити мир та любити і прощати своїх кривдників. Нові духовні риси повинні втілюватись у конкретних діях щодо вороже налаштованих. Це підтвердить, що їхній носій — істинна дитина небесного Отця, який виявляє таку ж любов.

Ісус про природу і долю людини. У вченні Ісуса немає досконало розробленого вчення про людську особистість. Він був занадто обтяжений практичними наслідками людської недосконалості й гріховності, щоб мати час для теоретичних досліджень на цю тему. Ісус співчував людям, що збивались у натовп і нагадували йому овець, які не мають пастуха. Головне ж у його ставленні до людей — це те, що люди створені Богом. І як творіння Божі вони зідповідальні лише перед Богом. Ісус учив, що кожна людина має велику цінність. Небесний Отець знає про потреби людей і турбується про них. Навіть волосся на головах людських пораховано. Бог посилає свої благословення однаковою мірою як для праведних, так і для неправедних, не розрізняючи їх. Оскільки Бог цінує всіх людей, вони здатні цінувати і себе та інших.

Та обставина, що людство гріховне, також було предметом вчення Ісуса Христа. Та він не вважав гріховність нездоланним бар'єром між людиною і Богом. Це лише підґрунтя для підйому, зростання. Якщо індивід бажає вдосконалюватися, то йому слід починати з відвертого визнання своєї безпорадності. «Я прийшов закликати не праведників, а грішників до покаяння», — так говорив про це Ісус (Лк. 5:32). Усюди зустрічаючи трагічні наслідки гріха, він докоряв тим, хто виправдовував себе, не визнаючи свою гріховність, і суворо засуджував тих, які спонукали інших людей творити зло. Разом із тим Ісус стверджував, що людська гріховність є не сутністю людини, а лише її викривленням. Спасіння у царстві Божому відродить людей такими, якими їм призначив бути Бог.

Згідно з ученням Ісуса Христа кожну людину чекає смерть. Деякі люди, як ті, хто спокутував, так і ті, хто не спокутував свої гріхи, після своєї смерті перейдуть у проміжний стан, щоб, перебуваючи в ньому, чекати кінця світу — або у благословінні, або у обраній ними самими відокремленості від Бога. У життя після смерті людина візьме з собою те, що заслужила — прощення гріхів або осудження за них. Ісус говорив, що після смерті другої можливості для спасіння у людини не буде, і ніяка реінкарнація не надасть шансу для спасіння у наступному житті. Тому смерть віруючого — це фактично не смерть, а перехід від обмеженості у спілкуванні з Богом до його повноти, оскільки «кожна людина віруюча в Мене не помре ніколи» (Ін. 11:25—26). Невіруючі ж завершать своє життя у гріхах і ніколи вже не зможуть прийти туди, де перебуває Ісус (на небо), тому що вони відмовилися від Божого спасіння.

Цей світ буде існувати до другого пришестя Христа. Своїм учням у бесіді на Оливній горі (Мт. 24—25) він розповідав, що знаменнями кінця будуть віровідступництво (Мт. 2:10), поява псевдохристів і псевдопророків (Мт. 24:6) та проповідь Євангелія по всьому світу (Мт. 24:14). Остаточна дата цієї події не відома нікому (Мт. 24:42; 25:13). Вона станеться несподівано і раптово. На думку деяких богословів, у цей час воскреснуть і виправдані, і засуджені. Тоді ж відбудеться і Останній суд над людством. Після тисячолітнього царства на землі прощені успадкують життя на небі, яке Ісус називав домом Отця свого і своїм місцеперебуванням. Ті ж, хто відкинув запропоноване їм Богом спасіння, потраплять у місце осудження, мук і погибелі. Ісус порівнював його з вогняною піччю, з вогнем вічним і називав геєною, де гинуть і душа, і тіло.

Отже, християнство у певному розумінні і є Христос. Воно існує разом із своїм засновником, а він нероздільний зі своїм ученням — новим заповітом Бога людству.

Моральне вчення

Перші віросповідні правила християн було сформульовано апостолом Павлом у його Посланнях (Рим. 10:9; Кор. 12:3; 15:3—5). Вони вимагали передусім сповідання віри в Ісуса Христа, його викупну жертву та чудесне воскресіння. Це був своєрідний загальнообов'язковий для всіх християн догматичний мінімум.

Символ віри. Зі становленням і розвитком християнства виникла ціла низка правил та Символів віри, які регламентували й спрямовували життя християнських громад перших століть нашої ери. Та найсуттєвішим із них став Нікео-Константинопольський Символ віри, що був затверджений на перших двох Вселенських соборах.

Символ віри — стислий виклад головних догматів певної релігії, безумовне виконання яких є обов'язком віруючого.

Усі християни дотримуються такого Символу віри:

— існує один всемогутній Бог, який своїм словом усе створив, всім керує та існує вічно;
— Бог є справедливий суддя, що за добро нагороджує, а за зло карає;
— Бог — один, але в трьох іпостасях (особах): Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух Святий; три іпостасі утворюють Пресвяту Трійцю;
— Син Божий став людиною, страждав, помер і воскрес задля спасіння людей;
— Ісус Христос заснував єдину соборну й апостольську церкву, в якій відбувається спасіння людини Божою благодаттю;
— є вічне життя і воскресіння покійників.

Ці положення є обов'язковими для визнання їх християнами. Аби витлумачити їх глибинну сутність, було створено особливі тлумачні книги — катехізиси. Це дохідливі посібники для релігійного навчання. Символ віри, сформований на Нікейському та Константинопольському Вселенських соборах, визнається трьома основними напрямами християнства: православ'ям, католицизмом та протестантизмом. Католицька церква сповідує ще й восьмий пункт Символу віри (про Святого Духа) з додатком filio que (філіокве, тобто «і від Сина»), який означає, що Святий Дух виходить не лише від Бога-Отця, а й від Бога-Сина.

Заповіді Мойсея. Основою і першим джерелом моральної доктрини християнства є Десять заповідей Божих, які були дані пророкові Мойсею на горі Синай (Вих. 20:2—17).

1. Я Господь, Бог твій, що вивів тебе з єгипетського краю, з дому рабства. Хай не буде тобі інших богів передо Мною.
2. Не роби собі кумира і всякої подоби з того, що на небі вгорі і що на землі долі, і що у воді під землею. Не вклоняйся і не служи їм.
3. Не призивай Імення Господа, Бога твого, надаремно.
4. Пам'ятай день суботній, щоб святити його! Шість днів працюй і роби всю працю свою, а день сьомий — субота для Господа Бога твого.
5. Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі!
6. Не вбивай!
7. Не чини перелюбу!
8. Не кради!
9. Не свідчи неправдиво на свого ближнього.
10. Не жадай дому ближнього свого, не жадай жони ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що у ближнього твого!

Перші чотири заповіді, що зводяться до праведного боговшанування та богопоклоніння, є витоками людської моральності. Їх дотримання породжує цілу низку інших чеснот: смирення, щедрість, шанобливість, відсутність користолюбства, щирість, правдивість тощо.

Заповіді Ісуса Христа. Другим джерелом християнського морального вчення, за Біблією, є дев'ять заповідей блаженства Нагірної проповіді Ісуса Христа (Мт. 5:3—12).

1. Блаженні убогії духом, бо їхнє Царство Небесне.
2. Блаженні засмучені, бо вони будуть утішені.
3. Блаженні лагідні, бо землю вспадкують вони.
4. Блаженні голодні та спрагнені правди, бо вони наситяться.
5. Блаженні милостиві, бо помилувані вони будуть.
6. Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога.
7. Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться.
8. Блаженні вигнані за правду, бо їхнє є Царство Небесне.
9. Блаженні ви, як ганьбити та гнати вас будуть, і будуть облудно на вас наговорювати всяке слово лихе ради мене. Радійте та веселіться — нагорода бо ваша велика на небесах! Бо так гнали й пророків, що були перед вами.

Осмислення стверджувальних заповідей Нагірної проповіді Ісуса Христа засвідчує, що людина може досягти повноти власного духовного існування — блаженства — тільки шляхом культивування в собі таких моральних чеснот, як смиренність, каяття, правдолюбство, милосердя, лагідність, миролюбство, мужність у борні за правду і справедливість. Нагірна проповідь принципово по-новому переосмислює моральні настанови старозавітного закону.

Так, не лише звертається увага на обов'язковість зовнішніх дій («не кради», «не вбивай»), а й наголошується на важливості праведного внутрішнього стану, духовного спрямування. Тобто праведними мають бути не тільки вчинки, а й помисли. Старозавітна норма «око за око, зуб за зуб» взагалі нівелюється скасуванням помсти і встановленням домінування принципу любові, що випливає з двох заповідей Божих: «Люби Господа Бога всім серцем своїм і всією душею, і всією своєю думкою» і «Люби ближнього свого, як самого себе». Адже на цих двох заповідях, як учив Ісус Христос, увесь Закон і пророки стоять (Мт. 22:37—40).

З Нагірної проповіді слідує головне правило практичної моралі: «Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви. Бо в цьому — Закон і Пророки» (Мт. 7:12).

Культ

У системі християнської релігії вельми розвинутою є культова практика як форма зовнішнього вияву релігійності та засіб встановлення і підтримки містичного спілкування віруючого з Богом. У структурі християнського культу виокремлюють таїнства та обряди й систему відправ богослужінь.

Сім святих таїнств. В основу культу християнства покладено сім святих таїнств, які визначають повноту й досконалість благодаті Божої.

Таїнство — обрядова дія в християнстві, через яку, за вченням церкви, віруючому передається Божа благодать.

Здійснення таїнства є реальною подією поєднання небесного і земного світів, запорукою прилучення віруючого до божественного. Ортодоксальна християнська традиція (православ'я, католицизм) визнає сім таїнств, кожне з яких має догматичний смисл, започаткований ще Ісусом Христом:

1) хрещення — символізує прийняття людини в лоно християнства, зняття з неї вродженого гріха і відкриття таким чином їй шляху до спасіння;
2) миропомазання — символізує освячення і зміцнення духовних сил християнина на шляху до спасіння;
3) сповідь (покаяння) — звіт віруючого про порушення заповідей Божих;
4) євхаристія (причастя) — символізує єдність Бога з людьми; полягає в частуванні віруючих хлібом і вином, які, за вченням церкви, при здійсненні обряду таємниче перетворюються на «тіло і кров Господні»;
5) священство — за християнським вченням, це повноваження і сила, які Бог надає чоловікам і які необхідні для виконання спасительних обрядів Євангелія;
6) шлюб — зводиться до того, що майбутнє подружжя, обіцяючи перед вівтарем бути вірним один одному, отримує через священнослужителів благодать однодушності «до благословенного народження і християнського виховання дітей»;
7) оливоосвячення (соборування) — символізує зцілення людини від душевних і тілесних хвороб й одночасно є засобом відпущення нерозкаяних гріхів.

Серед інших культових дій у християнстві поширеними є молитва; іконовшанування; вшанування хреста, реліквій святих та священних місць; богослужіння, пости.

Молитва. Християнська молитва зазвичай звернена до Бога-Отця через Ісуса Христа під керівництвом Святого Духа. Вона троїста за формою. І це не випадковість. Форма молитви випливає з природи Божого одкровення, найвищим виявом якого є життя, смерть і воскресіння Ісуса Христа. В основу християнської молитви покладено розуміння того, що Ісус усунув перешкоди, що відділяли Бога від людей, оскільки своєю смертю на хресті він спокутував і здолав відчуження, породжене їхніми гріхами. Молитва — не просто спосіб переконати Бога зробити щось для людей. Скоріше це спосіб приєднання до його промислу. Тому в Біблії молились Авраам і Давид, Ілія й Іона. Часто молився Ісус і вчив цьому своїх учнів. Він звертав особливу увагу на довірливість, щирість і лаконічність молитви. Центральною молитвою християнського культу є Господня молитва («Отче наш»), яка читається в християнських церквах регулярно. Вона визнається всіма християнськими течіями.

Іконовшанування. Починаючи з VIII ст., в християнстві офіційно визнано іконовшанування. Православне та католицьке богослов'я, обґрунтовуючи цю традицію, зазначають, що ікона допомагає віруючому зосередитися, спрямовує його увагу до предмета молитовного розмірковування, а тому невіддільна від молитовної діяльності.

Вшанування хреста, реліквій, святих та священних місць. Ґрунтується на їхній причетності до реальних чи легендарних подій в історії християнства. Згадки про них посилюють релігійні почуття віруючих та слугують запорукою єдності церковної традиції.

Богослужіння. Християнські богослужіння складаються з добового, тижневого та річного богослужбового кіл. Добове коло богослужінь, що вельми розвинуте у східному християнстві, передбачає вечірні, повечірні, опівнічниці, ранкові та години «часів». Це здебільшого колективні молити, що супроводжуються богослужбовими співами та читанням біблійних текстів. Своєрідним центром добового кола християнських відправ є літургія (меса), що має дві частини — «літургію оголошених» та «літургію вірних». Під час першої частини можуть бути присутніми як хрещені, так і не хрещені, але наближені до християнства й підготовлені до таїнства хрещення. Літургійна відправа у своїй другій частині передбачає вже присутність і участь лише охрещених членів церкви, які сповідалися та приготувалися до участі у таїнстві євхаристії як центральній події літургії.

Літургія (гр. litos — загальний, ergov — справа) — обідня, найголовніше християнське богослужіння, що проводиться у всіх християнських віросповіданнях.

Тижневе коло відправ є сукупністю добових кіл богослужінь протягом тижня. Кульмінацією тижневого кола є недільна літургія.

Річне коло богослужань — це система християнських свят, що склалася протягом І—IV ст. н. е. У першу чергу до них відносяться дванадесяті свята, або дванадцять найвизначніших (після Пасхи) свят. Вісім із них установлено на честь основних подій із життя Ісуса Христа, чотири (так звані Богородичні) — на честь Богородиці.

Ці свята мають ще одну класифікацію: вони поділяються на неперехідні, дати відзначення яких чітко фіксовано, і перехідні, дні проведення яких залежать від дати святкування християнської Пасхи. До неперехідних належать дев'ять свят:

— Різдво Христове — 25 грудня (7 січня за новим стилем);
— Хрещення Господнє (Богоявлення, Водохреща) — 6 (19) січня;
— Стрітення Господнє — 2 (15) лютого;
— Благовіщення Пресвятої Богородиці — 25 березня (7 квітня);
— Преображення Господнє — 6 (19) серпня;
— Успіння Пресвятої Богородиці — 15 (28) серпня;
— Різдво Пресвятої Богородиці — 8 (21) вересня;
— Воздвиження хреста Господнього — 14 (27) вересня;
— Введення в храм Пресвятої Богородиці — 21 листопада (4 грудня).

До групи перехідних належать три свята:

— Вхід Господній до Єрасулима (за тиждень до Пасхи);
— Вознесіння Господнє (на 40-й день після Пасхи);
— П'ятдесятниця, інша назва — день Святої Трійці (50-й день після Пасхи).

Пасха (Великдень) встановлена на честь воскресіння Ісуса Христа. Це свято свят християн має три етапи: 1) передпасхальний тиждень («страсний» — пов'язаний із згадкою про останній тиждень земного життя Ісуса); 2) пасхальну неділю (свято світлого Христового Воскресіння); 3) післяпасхальний тиждень («чистий»).

До великих свят річного кола богослужінь належать також:

— Обрізання Господнє — 1 (14) січня;
— Покрова Пресвятої Богородиці — 1 (14) жовтня;
— Різдво Іоана Хрестителя — 24 червня (7 липня).

Протягом року відзначаються дні народження та дні пам'яті святих, а окремі християнські громади святкують так звані престольні (або храмові) свята, тобто дні святих, на честь яких було побудовано їхні храми.

Пости. В особливій пошані у християн і пости: щотижневі (середа і п'ятниця), на деякі дванадесяті та великі свята і чотири багатоденні пости — Великий, Петрів, Успенський і Різдвяний. Великий піст передує Великодню і розпочинається за 49 днів до Пасхи. Петрів піст (Петрівка) триває від дня Усіх Святих до 29 червня (12 липня); Успенський піст — з 1 до 15 (14 до 28) серпня, а Різдвяний (Пилипівка) — з 15 (27) листопада до 25 грудня (7 січня). Пости передбачають не стільки утримання від певних видів їжі, скільки духовне очищення та самовдосконалення віруючих християн.