Залози внутрішньої секреції.

АНАТОМІЯ ЯК НАУКА

Анатомія (грецьк.) - наука про будову органічних істот. Як багато інших наук, Анатомія має дві сторони: практичну й теоретичну. Перша викладає правила дослідження підлягаючого матеріалу, способи, прийоми й технічні засоби, за допомогою яких здобуваються відомості про будову живих істот (практич. А.); друга займається не самим дослідженням, а його результатами, тобто описує ці результати, пояснює їх, приводить у систему й робить їм порівняльну оцінку (теоретич. А.). Інакше кажучи, перша є мистецтво, друга наука анатомії. За старих часів анатомічні дослідження мали своїм предметом майже винятково людини, і тільки у випадку крайності, коли не можна було мати у своєму розпорядженні людські трупи, прибігали до розсічення ссавціст. Тому під анатомією розуміли та й тепер ще розуміють переважно анатомію людини (Антропотомія). Пізніше наука стала займатися також будовою тварин. У такий спосіб виникла тваринна А., або зоотомія . Нарешті прийнялися за дослідження внутрішньої будови рослин, що склало нову галузь науки, рослинну анатомію, або фітотомію. Тому що між людиною й хребетними, а також між всіма тваринами взагалі існує багато загального з боку їх грубої або тонкої будови, то наука неминуче повинна була прийти до вивчення подібностей і розходжень цієї будови, і в такий спосіб народилася порівняльна анатомія.

2.ІСТОРІЯ АНАТОМІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Величезна важливість науки анатомії для лікаря, фізіолога, натураліста була усвідомлена давно, хоча ми ніколи, ймовірно, не дізнаємося, кому належать перші точні анатомічні дослідження, особливо на людських трупах. У стародавності головною перешкодою до вивчення А. людини довгий час були релігійні вірування й марновірства.

Греки, що вірували, що душі померлих до поховання їхнього тіла скитаются по берегах Стикса, очевидно не могли бути лояльні до анатомічних досліджень. Турбота про тіла померлих доходила в них до того, що афиняни один раз присудили до смерті одного переможного полководця за те, що, захопившись погонею за ворогом, він не поховав воїнів, що залишилися на поле битви. Римляни, зі своєї сторони, почували сильну відразу до А., уважаючи заняття нею принизливим для людського достоїнства. Сама тодішня лікарська наука не мала потребу в спеціальних анатомічних знаннях, а коли потреба в них стала значна, те її намагалися задовольнити розсіченнями тварин, саме собак і мавп. Навіть щодо батька медицини, Гіппократа, не можна з вірогідністю сказати, чи знав він А. чи ні. Сам Аристотель, знаменитий твір якого "Історія тварин" лягло в основу всіх наступних праць по природознавству, цілком ймовірно, був зовсім не знаком з А. людини. А. тварин залишаласяосновою науки, і в той час, коли, принаймні в Олександрії, уже практично займалися А.людини, хоча, звичайно, не в тім виді, як це робиться тепер. Герофил з Халкедон Еразистрат з Кеоса (ок. 300 до Р. X.) користувалися славою таких старанних анатомів, що, за словами Цельзия, вони розсікали живих злочинцівт. Проте, навіть Гален (131 по Р. X.) залишає нас у невідомості щодо способу, яким він придбали свої анатомічні знання, і точно так само в арабів ми не зустрічаємо ніяких вказівок, по яких можна було б укласти, що вони самі досліджували людські трупи. Очевидно, для них, так само як для їхніх спадкоємців, головним джерелом анатомічних знань служили твору Галена, поки, нарешті, Мондини де Лутци, професор у Болоньї, уперше привселюдно не анатомував в ІЗООів 1315 два жіночих трупи; на підставі власних досліджень він написав перший підручник А. людини, що у продовження двох сторіч користувалася значенням анатомічного кодексу. Тільки в XVI столітті авторитет Галена остаточно був скинуть, після жорстокої боротьби, зусиллями Везаля (1548), Євстахія, Коломба, Фаллопия, Фабриция з Аквапенденте, Варолия й ін., яким А. зобов'язана цілим рядом блискучих відкриттіст. XVII сторіччя бадьоро пішло по прокладеному ними шляхи, особливо після того, як відкриття Гарвеем кровообігу (1619) вдихнуло нове життя у фізіологію, а мікроскоп доставив доступ до більше тонкої будови людського й тваринного тіла. Лімфатичні посудини були відкриті Азелли (1622); залізисті органи знайшли собі ревного дослідника у Вартоне, тоді як Мальпиги, Левенгук, Сваммердам і переступив у наступне сторіччя Рюйш завдяки мікроскопу й упорскуванням у посудини підсунули мікроскопічну А. далеко далі своїх попередникіст. В XVIII стол. більше всіх видалися в цій області знов-таки італійці (Пакиони, Вальсальва, Морганьи, Санторини, Масканьи, Котуни). Поруч із ними почесне місце зайняли у Франції: Винслоу, Д'обантон, Лиетод, Вик-Д'азир і Биша; в Англії: Купер, Чезельден, Гентер, Крюикшенк, Монро й Біль; у Нідерландах: Бозргав, Альбин, Кампер і Сандифорт. Германія теж блискучим образом висунулася з колишніх потемків, в особі Галлера й обох старших Меккелей, щоб потім в XIX стол. посісти перше місце. На рубежі обох сторіч ми зустрічаємо імена Земеринга, Лодера, Блуменбаха, Гильдебрандта, Рейля, Тидемана, Боку й Зейлера, які майже усе ще зберегли тісний зв'язок із практичною медициною й сприяли її успіху своїми анатомічними працями. Але вже в перше десятиліття нинішнього століття як у всіх інших галузях науки, так і тут почався процес відокремлення, завдяки якому анатом і фізіолог пішли кожний своїм шляхом, майже не піклуючись про практичну медицину, так що остання витягала мало користі з їхніх блискучих відкриттів і самих анатомів майже винятково розробляли мікроскопічну А. Незабаром необхідність злиття обох наук знову виступила на чергу завдяки ревному вивченню патологічної А., що після класичних досліджень Рокитанского, Вирхова, Конгейма, Клебса й ін. зробилася найголовнішою основою сучасної медицини (дист. Патологію). Після довгострокового й майже виняткового панування мікроскопічної А. деякі новітні німецькі анатоми знову звернулися до грубого А. і розробили її, почасти з нових точок зору. Нормальна А. з особливою любов'ю вивчалася дотепер французами. Між

підручниками по А. на першому плані повинні бути поставлені чудові керівництва Гиртля, Генле, Мейера, Лушки, Гегенбаузра, Гартмана, потім старі підручники Меккеля, Гильдебрандта й Арнольда, а між французькими підручниками - Крювилье й Саппеля. Перелік найважливіших старих і нових творів по всіх галузях А. можна знайти в підручнику Гиртля "Керівництво до А. людського тіла", що існує й російською мовою в багатьох виданнях(дист. Ембріологію, Медицину, Зоологію).

Методологія анатомічних досліджень. Деякі відомості про будову тіла людини у зв'язку з досвідом бальзамування трупів були отримані в Древньому Єгипті, утримувалися в лікарському пораднику китайського імператора Гванг Ти (близько 3 тис. років до н.е.). В індійських Ведах (1-е тис. до н.е.) вказувалося, що в людини 500 м'язів, 90 сухожиль, 900 зв'язувань, 300 костей, 107 суглобів, 24 нерва, 9 органів, 400 посудин з 700 розгалуженнями. Один з основоположників анатомії Аристотель, вивчаючи А. на тварин, указав на розходження між сухожиллями й нервами, увів термін «аорта». Представники олександрійської школи лікарів (3 ст. дон. е.) робили розкриття трупів і вівісекції засуджених на смерть злочинціст. Вони відкрили діафрагму, вивчили кістяк і внутрішності, склали уявлення про лімфатичні посудини, нерви, клапани серця, оболонках мозку та ін. К. Гален (2 ст.), ґрунтуючись на раніше отриманих, часто недостовірних, даних, а також на розкритих трупів тварин, систематизував анатомічні відомості. Його анатомічні подання були основою медицини майже 1,5 тис. років, тому що церква в середні століття забороняла розкриття трупів і вивчення А. В 9-12 вст. на Близькому Сході А. вивчали Ар-Рази (Разес), Ибн Рушд (Аверрозс), Ибн Сина (Авиценна). Розквіт наук і мистецтва в епоху Відродження супроводжувався розвитком анатомічних досліджень. Були переглянуті основні положення навчання К. Галена й створена база для розвитку сучасної анатомії. В 16 ст. Леонардо да Вінчі, А. Везалий, Г.Фаллопий, Б. Євстахій і ін. одержали перші систематичні дані про будову різних органів тіла людини. Анатомічні дослідження лягли в основу або сприяли появі ряду найбільших відкриттів у біології. Відкриття в 1628 У. Гарвем круговороту крові в організмі з'явилося поворотним етапом у вивченні кровоносної системи. Опис лімфатичних посудин брижі італійським анатомом Г. Азелли послужило подальшому розвитку вчення про лімфатичну систему. М. Мальпиги в 1661 відкрив циркуляцію в капілярах, підтвердивши єдність артеріальної й венозної частин кровоносного русла. Француз К. Биша (18 ст.) заклав основи вчення про тканини й створив передумови для розвитку науки про мікроскопічну будову тканин і органів - гістології. Ж. Юов'є узагальнив численні дані по порівняльній анатомії тварин і палеонтології, що дозволило встановити принцип кореляції в розвитку органіст. Відкриття М. Шлейденом (1838) і Т. Шванном (1839) клітки як структурної одиниці тканин у рослин і тварин з'явилося свідченням єдності органічного миру й сприяло вдосконалюванню методичних прийомів мікроскопічної А. Клітинна теорія одержала надалі широке застосування в розвитку Р. Вирховом патологічної А. закон, Що Відкрив, спадкоємної передачі ознак Г. Мендель (1865) заклав основи генетичних досліджень механізмів формообразовательньїх процесіст. Розроблена Ч. Дарвіном еволюційна теорія забезпечила розвиток еволюційного напрямку й в А.

В анатомічних дослідженнях, крім розсічення трупів, широко використовують морфометрію, кінозйомку, рентгенографію, різні методи гістологічного й біохімічного аналізу.

Міжнародна організація - Інтернаціональна федерація анатомів, починаючи з 1905 збирає Міжнародні федеративні конгреси. Національні об'єднання анатомів ряду країн також організують і проводять з'їзди, конференції й симпозіуми. Найбільш популярні з'їзди анатомів, гістологів і ембріологів у СРСР, анатомічного суспільства - у ГДР, конференції анатомів і гістологів - у Болгарії.

4. РОЗВИТОК МЕДИЦИНИ ТА АНАТОМІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Анатомія є однієї з найдавніших наук. Уже первісні мисливці знали про положення життєво важливих органів, про що свідчать наскальні малюнки. У Древньому Єгипті у зв'язку із застосуванням ритуального бальзамування трупів, були описані деякі органи, наведені дані про їхню функцію. У папірусі написаним єгипетським лікарем Имхотепом (XXX століття до н.е.) говориться про головний мозок, діяльність серця, поширенні крові по посудинах. Згадування про серце, печінці, легких і інших органах тіла людини втримуються в древнекитайской книзі «Нейцзин» (ХІ-УІІ ст. до н.е.). Тоді ж, китайський імператор Гванг Гі видає «Лікарський порадник» з першими в історичному літописі анатомічними малюнками. У XVIII столітті до н.е. виготовлялися глиняні таблички із зображенням внутрішніх органіст. В індійській книзі «Аюрведа» («Знання життя», ІХ-ІІІ ст. до н.е.) утримується великий обсяг анатомічних даних про м'язи, нерви, типи статури й темпераменту, головному й спином мозку. В І столітті до н.е. у вірменських лікарнях стали проводяться обов'язкові анатомічні дослідження.

Великий вплив на розвиток медицини й анатомії зробили вчені древньої Греції, їм же належить заслуга створення анатомічної номенклатури. Першим грецьким анатомом уважають лікаря й філософа Алкмеона Кротонского, що володів прекрасною технікою препарування. Видатними представниками грецької медицини й анатомії були Гіппократ,

Аристотель, Герофил. Гіппократ (460-377 р. до н.е.) учив, що основу будови організму становлять чотири «соки»: кров, слиз, жовч і чорна жовч. Від переваги одного із цих соків залежать і види темпераменту людини: сангвінік, флегматик, холерик і меланхолік. Названі види темпераменту визначали, по Гіппократові, одночасно й різні типи конституції людини, які можуть змінюватися відповідно змісту тих же «соків» тіла. Виходячи з такого подання про організм, Гіппократ дивився й на хворобі, як на результат неправильного змішання рідин, внаслідок чого ввів у практику лікування різні« засобу, що женуть рідину». Так виникла «гуморальна» теорія будови організму, що у відомій мері зберегла своє значення дотепер, отчого Гіппократа вважають батьком медицини. Гіппократ велике значення надавав вивченню анатомії, уважаючи її першоосновою медицини.

За Платоном (427-347 р. до н.е.), організм людини управлявся не матеріальним органом - мозком, а трьома видами «душі», або «пневми», що містяться в трьох найголовніших органах тіла - мозку, серці й печінці.

Учень Платона Аристотель (384-323 р. до н.е.) зробив першу спробу порівняння тіла тварин і вивчення зародка й з'явився зачинателем порівняльної анатомії й ембріології. Аристотель висловив вірну думку про те, що всяка тварина походить від живого.

У Древньому Римі, медицина багато років була заняттям рабів і не була в пошані, по цьому давньоримські вчені не внесли в анатомію значного внеску. Однак, великою їхньою заслугою варто вважати створення латинської анатомічної термінології. Найбільш яскравими представниками римської медицини були Цельс і Гален.

Гален дивився на організм, як на чудову машину. Він уважав людське тіло состоящим із щільних і рідких частин (вплив Гіппократа) і досліджував організм шляхом спостереження над хворими й розкриття трупів тварин. Він одним з перших застосував вівісекцію й з'явився основоположником експериментальної медицини. Протягом усього середньовіччя в основі медицини лежали анатомія й фізіологія Галена. Його основні праці по анатомії це - «Анатомічні дослідження», «Про призначення частин людського тіла».

В епоху Середньовіччя наука, у тому числі й анатомія, були підлеглі релігії. У цей час в анатомії не було зроблено істотних відкриттіст. Були заборонені розкриття, виготовлення кістякіст. Дослідження в області лікування тривали тільки на сході - у Грузії, Азербайджані, Сирії.

Анатоми епохи Відродження. Анатоми епохи Відродження зруйнували схоластичну анатомію Галена й побудували фундамент наукової анатомії, вони домоглися дозволи на проведення розчленування. Були створені анатомічні театри для проведення публічних розчленувань. Зачинателем цієї титанічної праці з'явився Леонардо да Вінчі, основоположником - Андрій Везалий і Вільям Гарвей.

Габріель Фаллопій (1523-1562) дав перший докладний опис розвитку й будови ряду органіст. Його відкриття викладені в книзі «Анатомічні спостереження». Бартоламео Євстахій (1510-1574) крім описової анатомії, вивчав також історію розвитку організмів, чого не робив Везалий. Його анатомічні пізнання й описи викладені в «Посібнику з анатомії», виданому в 1714 р. Везалий, Фаллопий і Євстахій (свого роду «анатомічний тріумвірат») побудували в XVI ст. міцний фундамент описової анатомії.

XVII ст. з'явився переломним у розвитку медицини й анатомії. У цьому сторіч був остаточно завершений розгром схоластичної й догматичної анатомії середньовіччя й закладений фундамент істинно наукових подань. Цей ідейний розгром пов'язаний з ім'ям видатного представника епохи Відродження, англійського лікаря, анатома й фізіолога Вільяма Гарвея (1578-1657). Гарвей, як і його великий попередник Везалий, вивчав організм, користуючись спостереженнями й досвідом. При вивченні анатомії, Гарвей не обмежувався простим описом структури, а підходив з історичної (порівняльна анатомія й ембріологія) і функціональної (фізіологія) точок зору. Він висловив геніальний здогад про те, що тварина у своєму онтогенезі повторює філогенез, і в такий спосіб передбачив біогенетичний закон, уперше доведений А.О. Ковалевским і сформульований пізніше Геккелем і Мюллером в XIX сторіччі. Гарвей затверджував, що всяка тварина походить із яйця. Це положення стало гаслом для наступного розвитку ембріології, що надає право вважати Гарвея її основоположником.

Після відкриття Гарвея ще залишалося неясним, як кров переходить яз артерій у вени, але Гарвей пророчив існування між ними невидимих оком анастомозів, що й було підтверджено пізніше Марчелло Мальпігі (1628-1694), коли був винайдений мікроскоп і виникла мікроскопічна анатомія. Мальпігі зробив багато відкриттів в області мікроскопічної будови шкіри, селезінки, бруньки й ряду інших органіст. Вивчивши анатомію рослин, Мальпігі розширив положення Гарвея «усяка тварина з яйця» у положення «все живе з яйця». Мальпігі з'явився тим, хто відкрив передвіщені Гарвеем капіляри. Однак він думав, що кров з артеріальних капілярів попадає спочатку в «проміжні простори» і лише потім у капіляри венозні. Тільки А.М. Шумлянский (1748-1795), що вивчив будову бруньок, довів відсутність міфічних «проміжних просторів» і наявність прямого зв'язку між артеріальними й венозними капілярами. Таким чином, А.М.Шумлянский уперше довів, що кровоносна система замкнута, і цим остаточно «замкнув» коло кровообігу. Тому відкриття кровообігу мало значення не тільки для анатомії й фізіології, але й для всієї біології й медицини. Воно ознаменувало нову еру: кінець схоластичної медицини й початок наукової медицини.

В XIX столітті стала зміцнювати діалектична ідея розвитку, роблячи переворот у біології й медицині й ставшая цілому навчанні, що поклало початок еволюційної морфології. Так, член Російської Академії наук К.Ф.Вольф (1733-1794) довів, що в процесі змбриогенеза, органи виникають і розвиваються заново. Тому на противагу теорії преформізму, відповідно до якої всі органи існують у зменшеному виді в половій клітці, він висунув теорію зпигенеза. Ембріологічні дослідження А.О.Ковалевского, а також К.М.Бера, Мюллера, Ч.Дарвіна й Геккеля знайшли своє вираження в так званому біогенетичному законі («онтогенез повторює філогенез»). Останній був поглиблений і виправлений А.Н.Северцовьш, що довів вплив факторів зовнішнього середовища на будову тіла тварин і, застосувавши еволюційне навчання до анатомії, з'явився творцем еволюційної морфології.

Учень і вихованець М.В. Ломоносова А.П.Протасов був першим російським академіком-анатомом, після якого й почався бурхливий розвиток цієї науки в Росії. Розвитку анатомії сприяли й інші послідовники М.В .Ломоносова: К.И.Щепин, що першим став викладати анатомію російською мовою, М.И.Шеин - автор першого російського анатомічного атласу «8у11аЬш» (1744) і один із творців російської анатомічної номенклатури Н.М. Максимович-Амбодик, що склав перший російський словник анатомічних термінів за назвою «Анатомо-фізіологічний словник на російській, латинській і французькій мовах» (1783), С.Г.Зьібелин і його праця «Слово про додавання тіла людського».

В XVIII ст. почали заставлятися основи мікроскопічної анатомії, що зв'язано в Росії з ім'ям А.М.Шумлянского (1748-1795). А.М.Шумлянский завершив правильне подання про кровообіг, тому його ім'я повинне стояти в одному ряді з іменами Гарвея й Мальпиги.

На рубежі XVIII і XIX вст., 1798 г, була заснована Санкт-Петербурзька медико- хірургічна академія. Створену в Академії єдину кафедру анатомії й фізіології, очолив П.А.Загорський (1764-1846), що написав перший підручник анатомії російською мовою «Скорочена анатомія або керівництво до дізнання будови людського тіла на користь лікарській науці» (1802) і створив першу російську анатомічну школу. На честь його була вибита золота медаль і заснована премія його ім'я.

У зв'язку зі зростаючими потребами хірургії створюється як самостійна наука хірургічна, або топографічна анатомія, зобов'язана своїм виникненням И.СТ.Буяльскому й особливо Н.И.Пирогову - геніальному російському анатомові й хірургові.

Завдяки діяльності Н.И.Пирогова, медицина взагалі й анатомія зокрема, зробили гігантський стрибок у своєму розвитку. Н.И.Пирогов (1810-1881) домігся величезних успіхів у розвитку хірургічної анатомії. Світову славу йому створило твір «Хірургічна анатомія артеріальних стовбурів і фасцій» (1837). Він увів в анатомію новий метод дослідження - послідовні розпили заморожених трупів («крижана анатомія») і на підставі цього методу написав «Повний курс прикладної анатомії людського тіла» (1843-1848) і атлас «Топографічна анатомія, ілюстрована розрізами, проведеними через заморожене тіло людини в трьох напрямках» (1851-1859). Це були перші посібника з топографічної анатомії. Вся діяльність Н. И. Пирогова склала епоху в розвитку медицини й анатомії. Після смерті

Н.И.Пирогова тіло його було бальзамовано Д.И.Вмводцевьш, а через 60 років ребальзамировано анатомами Р.Д.Синельниковьм, А.И.Максименковьш і ін.

У другій половині XIX ст. остаточно зложився передовий напрямок у вітчизняній медицині, назване нервізмом. Нервізм - це концепція переважного значення нервової системи в регулюванні фізіологічних функцій і процесів життєдіяльності організму людини. Нервізм, говорив И.П.Павлов, - це фізіологічний напрямок, що прагне попшривати вплив нервової системи на можливо більшу кількість функцій організму. Ідея нервізму зародилася в нашій країні в XVIII сторіччі й стала основою для розвитку вітчизняної медицини. У цей час загальновизнаними виявляються подання про взаємодію нервової регуляції (при збереженні її провідного початку) і гуморально-гормональних факторів - нейрогуморальна регуляція.

В.А.Бец (1834-1894) відкрив в V шарі кори головного мозку гігантські пірамідні клітки (клітки Беца) і виявив різницю в клітинному складі різних ділянок мозкової кори. На підставі цього він вніс новий принцип у розподіл кори - принцип клітинної будови - і поклав початок вченню про цитоархітектоніці мозкову кору. Іншим анатомом, що багато зробив в області анатомії мозку, був професор Московського університету Д.Н.Зернов (1843-1917), що дав кращу класифікацію борозен і звивин головного мозку. Показавши відсутність різниці в будові головного мозку в різних народів, у тому числі й «відсталих», він створив анатомічну основу для боротьби з расизмом.

Великий внесок в анатомію головного й спинного мозку вніс видатний невропатолог і психіатр В.М. Бехтерев (1857-1927), що розширив вчення про локалізацію функцій у корі мозку, поглибив рефлекторну теорію й створив фізіологічну-анатомо-фізіологічну базу для діагностики й розуміння проявів нервових хвороб. В.М. Бехтерев відкрив ряд мозкових центрів і провідників, що одержали його ім'я, і написав капітальну працю «Провідні шляхи головного й спинного мозку» (1896). И.П. Павлов, будучи фізіологом, разом з тим вніс багато нового й коштовного в анатомію, особливо нервової системи. Він у корені змінив подання про мозковий центр і мозкову кору, довівши, що вся кора півкуль великого мозку, у тому числі рухова зона, являє собою сукупність сприймаючих центрист. Він значно поглибив подання про локалізацію функцій у корі мозку, увів поняття аналізатора, створив вчення про дві коркові сигнальні систе

ЛЕКЦІЯ № 2

ТЕМА: БУДОВА ОПОРНО-РУХОВОГО АПАРАТУ

ПЛАН

1. ОСЬОВИЙ СКЕЛЕТ

Скелет голови

Кістки мозкового черепа

Кістки лицевого черепа

2. ХРЕБТОВИЙ СТОВП

3. ГРУДНА КЛІТКА

4.ДОДАТКОВИЙ СКЕЛЕТ

Кістки верхньої кінцівки

Кістки нижньої кінцівки

5.СУГЛОБИ КІНЦІВОК

Література

1.Билич Г.Л., Крьіжановский СТ.А. Біологія. Полньїй курс. В 3-х т. том 1. Анатомия. - М.: ООО «Издательский дом «ОНИКС 21 век,», 2002. - 864 с., ил.

2.Біологія. Навчальний посібник./ А.О. Слюсарев, О.СТ. Самсонов, СТ.М. Мухін та ін.; За ред.. та пер. З рос, СТ.О. Мотузяного. -4-е вид;, стер. - К.: Вища шк., 2003. - 622 с.: іл..

3.Коляденко Г.І. Анатомія людини: Підручник. - 2-е вид. - К.: Либідь, 2004.- 384 с.: іл.

4.Навчальний атлас з анатомії та фізіології. - Львів, - 2000.

5.Сапин М.Р., Брьіксина З.Г. Анатомия и физиология подростков: Учеб. Пособие для студентов пед. Вузост. - М.: Издательский центр «Академия», 2002. - 456 с.: 8 л.: ил.: ил.

6. Свиридост. О.І. Анатомія людини: Підручник /За ред. У.І Бобрика. - К.: Вища шк., 2001. - 399 с.: іл.

Скелет голови

Череп (сгапіит) є скелетом голови. В ньому розрізняють два відділи: мозковий і лицевий. У мозковому че­репі містяться головний мозок, органи зору, слуху і рівноваги. Лицевий череп утворює кісткову основу дихаль­ного апарату і травного каналу. Межа між ними проходить по надорбітальному краю, виличній кістці і дузі до зовнішнього слухового отвору. Обидва відділи черепа складаються з окремих кісток, з'єднаних між собою не­рухомо або за допомогою швів, за винятком нижньої щелепи, яка бере участь в утворенні парного скронево- нижньощелепного суглоба. Кісткову основу мозкового черепа утворюють парні тім'яні та скроневі і непарні по­тилична, лобова, клиноподібна та решітчаста кістки. Лицевий череп складається з верхньої та нижньої щелепи, парних піднебінних, скроневих, слізних, носових кісток , нижніх носових раковин і непарних лемеша і під'язикової кістки. Мозковий череп ділять на склепіння (дах) і основу. Основу черепа, в свою чергу, поділяють на зовнішню та внутрішню. Зовнішня поверхня склепіння черепа гладенька, на ній видно кісткові шви: лускоподібний, са­гітальний (стріловидний), вінцевий, ламбдоподібний, зубчастий. Внутрішня (мозкова) поверхня склепіння че­репа нерівна, зі швами, пальцеподібними втисненнями — відбитками звивин і борозн верхньої поверхні головного мозку, а також артерій та вен. Внутрішня кісткова пластинка склепіння черепа крихкіша, ніж зовнішня. її називають склоподібною. При травмах голови, що супроводжуються значними втисненими переломами склепіння черепа, вона розтріскується з утворенням численних осколків. Зовнішня пластинка нерідко залишається непошкодженою. Поверхня зовнішньої основи черепа нерівна з численними отворами: хоанами, великим (потиличним), яремним, рваним та іншими отворами. В бокових відділах основи черепа розташовані соско- та шилоподібний відростки. На внутрішній основі черепа розрізняють три заглиблення: передню, середню і задню черепні ямки. В передній черепній ямці розміщені лобові частки великого мозку. В центрі середньої черепної ямки міститься турецьке сідло, в якому розташований гіпофіз, а обабіч нього — скроневі частки. В кістках середньої черепної ямки є отвори, через які в порожнину черепа і з неї проходять судини і нерви. Задня черепна ямка заповнена мозочком і довгастим мозком, який з деякими нервами, хребтовою артерією проходить через великий (потиличний) отвір. Отвори внутрішньої основи черепа, особливо середньої черепної ямки, дно якої утворено тонкими кістками, є місцем виникнення тріщин при травмах черепа. Кістки мозкового черепа: Велике значення для діагностики і лікування різних пошкоджень та захворювань голови має знання топографо-анатомічного розміщення і особливостей будови окремих кісток мозкового черепа. Потилична кістка становить задньо-нижній відділ мозкового черепа. Вона має великий (потиличний) отвір, через який порожнина черепа з'єднується з хребтовим каналом. Через отвір про­ходять спинний мозок, судини та нерви. В кістці розрізняють основну та латеральні частини, потиличну луску. На задній (зовнішній) поверхні розташований зовнішній потиличний виступ, який легко прощупується через товщу шкіри. Лобова кістка бере участь в утворенні переднього відділу склепіння черепа, передньої черепної ямки його основи й орбіт, в яких розміщені очні яблука та їх допоміжні органи (слізний апарат, м'язи, фасції). Складається з луски, носової та орбітальної частин. Зовнішня поверхня лобової кістки закінчується надорбітальним краєм. У носовій частині кістки міститься повітро-носна лобова пазуха. Тім'яна кістка— парна, утворює верх-ньобоковий відділ склепіння черепа. Між собою кістки з'єднуються сагітальним (стріловидним) швом, з лобовою кісткою і потиличною відповідно вінцевим і лямб- доподібним швами. Скронева кістка—- парна, знаходиться між потиличною, тім'яною і клиноподібною кістками, бере участь в утворенні основи і бокової стінки склепіння черепа. Кожна скронева кістка утворює суглоб з нижньою щелепою і з'єднується з виличною кісткою. Вона утворює виличну дугу. В скроневій кістці розрізняють піраміду з соскоподібним відростком, барабанну та лускоподібну частини. В піраміді скроневої кістки розміщені органи слуху і рівноваги, в її каналах проходять судини і нерви (вну­трішня сонна артерія, лицевий нерв та ін.). Барабанна частина скроневої кістки, яка зрощується своїми кінцями з лусковою частиною і соскоподібним відростком, утворює зовнішній слуховий отвір, продовженням якого є зовнішній слуховий хід, що досягає барабанної порожнини. Клиноподібна кістка знаходиться в центрі основи черепа. Спереду вона межує з лобовою і решітчастою кістками, ззаду - з потиличною і скроневою. В ній розрізняють тіло (потовщену її час­тину) і три пари відростків: малі крила, великі крила і крилоподібні відростки. В тілі кістки розміщена повітроносна порожнина — клиноподібна пазуха, яка вистелена слизовою оболонкою і має сполучення з порожниною носа. На верхній (мозковій) поверхні тіла є заглиблення-турецьке сідло, в центрі якого міститься гіпофіз - основна залоза внутрішньої секреції. В крилах і відростках клиноподібної кістки є канали і щілини, які пропускають судини, черепні нерви та їх відгалуження. Решітчаста кістка бере участь в утворенні основи мозкового черепа, стінок орбіт і носової порожнини. В ній розрізняють решітчасту і перпендикулярну пластинки та решітчастий лабіринт. Решітчасту пластинку видно з боку внутрішньої основи черепа. Вона має 30 - 40 невеликих отворів, крізь які в порожнину черепа проникають нюхові нервові волокна та судини. Перпендикулярна пластинка складає передньоверхній відділ кісткової перегородки носа. Знизу до неї приєднується непарна, чотирикутна пластинка - леміш, який утворює задньонижній відділ носової перегородки. Задній край лемеша гладенький, вільний і відокремлює один від одного задні носові отвори (Ноапа). На кінцях до низу від країв решітчастої пластинки звисає решітчастий лабіринт, який складається з вели­кої кількості решітчастих комірок, що містять повітря. Вони вистелені слизовою оболонкою, сполучаються між собою і з порожниною носа. Латеральна сторона лабіринта називається орбітальною пластинкою. Вона тонка та гладенька, бере участь в утворенні медіальної стінки орбіти. Медіальна сторона лабіринта шорстка, виступає в порожнину носа у вигляді двох відростків — вільно вигнутих по краях і закручених назовні пластинок. Вони отримали назву верхньої і середньої носових раковин. Інколи буває недо­розвинена третя носова раковина . Мозковий череп у новонародженого має відмінні особливості. Найхарактернішою ознакою черепа ново­народженого є тім'ячка, які являють собою неокостенілі ділянки склепіння черепа. Всього тім'ячок шість. Найпрактичніше значення мають переднє і заднє тім'ячка. Переднє тім'ячко ромбовидної форми, знаходиться на місці перетину вінцевого шва з стріловидним, заднє — між двома тім'яними кістками спереду і потиличною лускою ззаду. Переднє тім'ячко при нормальному розвитку дитини заміщується кістковою тканиною до кінця другого року життя, заднє — на другому місяці життя. При деяких захворюваннях терміни окостеніння тім'ячок подовжуються. Кістки лицевого черепа: Верхня шелепа (тахilа)— парна, найбільша кістка лицевого черепа. В ній розрізняють тіло і чо­тири відростки: лобовий, виличний, альвеолярний, піднебінний. Верхні щелепи носовими поверхнями тіла бе­руть участь в утворенні бокових стінок порожнини носа, піднебінними відростками разом з піднебінними кістками замикають порожнину знизу і відділяють її від ротової порожнини. Лобовим відростком верхня щелепа з'єднується з носовою частиною лобової кістки, виличним відростком — з виличною кісткою. По нижньому краю передньої поверхні тіла верхньої щелепи напівду-іою розташований альвеолярний відросток. Нижній вільний край відростка - альвеолярна дуга, має заглиблення — зубні альвеоли для восьми верхніх зубів. Тіло верхньої щелепи має повітряносну верхньощелепну (гайморову) пазуху, в якій нерідко є кісткова перегородка і заглиблення по ходу відростків. Пазуха вистелена слизовою оболонкою, яка з'єднується широкою верхньощелепною розщілиною з середнім носовим ходом. Верхньощелепна, лобова і клиноподібна пазухи, а також решітчасті комірки складають приносові пазухи. Нерідко запалення, що виникає в слизовій оболонці носа, розповсюджується і на слизову оболонку приносових пазух. Запалення слизової оболонки, однієї або декількох приносових пазух називається синуситом, верхньощелепної пазухи — синуситом верхньощелепним (гайморит), лобової-фронтитом, клиноподібної - сфеноідитом, решітчастої - етмоідитом та ін. Нижня щелепа (тandibula)-непарна кістка, яка займає передньонижній відділ лицевого черепа, складається із тіла та парної гілки нижньої щелепи. В тілі розрізняють два краї - верхній і нижній і дві поверхні - зовнішню та внутрішню. Нижній край являє собою основу нижньої щелепи, верхній утворює альвеолярну дугу, яка має альвеоли для 16 зубів. Гілки нижньої щелепи закінчуються двома відростками - він­цевим і суглобовим. До вінцевого відростка прикріплюється скроневий м'яз, а суглобовий відросток закінчуєть­ся головкою нижньої щелепи, яка бере участь в утворенні парного скронево-нижньощелепного суглоба. На вну­трішній поверхні гілки нижньої щелепи є отвір, що веде в канал нижньої щелепи, який проходить у середині тіла нижньої щелепи й закінчується на її зовнішній поверхні підборідним отвором — місцем виходу підборідних судин і нервів Вилична кістка— парна, з'єднується з виличними відростками скроневої та лобової кіс­ток, великим крилом клиноподібної кістки і з верхньою щелепою. Скроневий відросток виличної кістки, з'єднуючись з виличним відростком скроневої кістки, утворює етичну дугу, яка є межею між мозковим і лицевим черепом. Нижня носова раковина— парна самостійна кістка, розміщена в порожнині носа у вигляді тонкої вигнутої пластинки. Під кожною з трьох носових раковин містяться верхній, середній і нижній носові ходи .Верхній і середній ходи з'єднують порожнину носа з повітряносними пазухами клиноподібної, решітчастої, верхньощелепної й лобової кісток. Нижній носовий хід з'єднується з порожниною орбіти крізь носослізний канал. Слізна кістка— парна, найтонша з усіх кісток черепа пластинка чотирикутної форми, що утворює передню частину медіальної стінки орбіти. На боковій поверхні кістки є задній слізний гребінь, спереду якого проходить слізна борозна. Разом з такою самою борозною верхньої щелепи слізна борозна утворює ямку слізного мішка. Носова кістка—парна, медіальним своїм краєм з'єднується з такою самою кісткою протилежної сторони, утворюючи кісткову спинку носа. Нижній вільний край носових кісток обмежує зверху грушоподібний (вхідний) отвір порожнини носа. Піднебінна кістка— парна, розміщена назад від верхньої щелепи. Вона бере участь в утво­ренні порожнини носа, рота, орбіти. Складається із горизонтальної та перпендикулярної пластинок, які з'єд­нуються між собою під прямим кутом. Піднебінна кістка має пірамідальний, орбітальний та клиноподібний відростки. Під'язикова кістка розміщена між нижньою щелепою та щитоподібним хрящем гортані, має форму дуги. Вона складається з тіла і двох пар відростків: малих і великих ріжків. Малі ріжки відходять від тіла кістки вгору, назад і латерально в тім самім місці, що й великі. Вони значно коротші від великих. До ріжків кістки прикріплюються над- і підпід'язикові м'язи. За допомогою м'язів і зв'язок під'язикова кістка ніби підвішена до основи черепа і з,єднана з гортанню.

2. ХРЕБТОВИЙ СТОВП

Хребтовий стовп () складається з 33—34 хребців, з яких 24 хребці в дорослої людини вільні (7 шийних, 12 грудних, 5 поперекових), а решта зрослись між собою та утворили крижову (5 крижових хребців) й куприкову (4—5 куприкових хребців рудиментарних) кістки. Інколи крижову кістку утворюють 4 або 6 хребців. У рідкісних випадках загальне число хребців досягає 35—37 за рахунок збільшення числа куприкових хребців.

Хребці незалежно від відділу хребтового стовпа, В якому вони знаходяться, мають однакову будову. Хребець () (за винятком першого шийного— атланта) має тіло, розташоване спереду, та дугу, обернену назад і з'єднану з тілом за допомогою двох ніжок, що обмежують хребцевий отвір. Отвори усіх хребців формують хребтовий канал, в якому міститься спинний мозок з його оболонками. Дуга хребця має 7 відростків, до яких кріпляться м'язи. Ззаду по серединній лінії відходить непарний остистий відросток, з боків у фронтальній площині розміщені парні поперечні відростки, вгору і вниз від дуги підходять парні верхні та нижні суглобові відростки, якими хребці з'єднуються один з одним.

Велике значення в практиці дитячих хвороб, особливо в шкільній гігієні, мають викривлення хребта: фізіологічні (два вперед— шийний і поперековий лордоз І два назад — грудний і крижовий кіфоз) і набуті. Набуті викривлення хребта найчастіше виникають у фронтальній площині (вбік) і називаються сколіозом. Сколіоз різної вираженості нерідко виявляється у школярів, хоч він формується ще в дошкільному віці. Розвиток сколіозу у школярів прогресує від неправильного сидіння за партою або столом.

3. ГРУДНА КЛІТИНА

Грудна клітка () утворена грудними хребцями, дванадцятьма парами ребер і грудиною. В ній розрізняють два отвори, або верхню і нижню апертури. Простір, обмежений грудною кліткою і діафрагмою, називається грудною порожниною. Діафрагма відділяє грудну порожнину від черевної. Зміна об'єму грудної клітки забезпечується скороченням дихальних м'язів, що прикріплюються до ребер. Завдяки цьому відбувається вдих і видих.

Грудина складається з трьох частин: ручки, тіла та мечоподібного відростка. На верхньому краю ручки грудини є яремна вирізка. До бокових поверхонь грудини (до ключичних і реберних вирізок) прикріплюються ключиці та 7 пар ребер. Ребра (созіае) — вигнуті кісткові, а в передньому відділі хрящові, пластинки, розміщені симетрично обабіч грудних хребців. Ребер є 12 пар; кожному грудному хребцю відповідає пара ребер. Рахують їх зверху донизу. Сім пар верхніх ребер з'єднуються з грудиною і на­ зиваються справжніми. Хрящі VIII, IX і X пар ребер з'єднуються з хрящем ребра, яке розташоване вище, і утворюють реберну дугу. Ці ребра називаються н є -справжніми. XI і XII пари ребер вільно закінчуються в м'язах передньої стінки живота, відрізняються від інших більшою рухливістю і називаються коливними ребрами. З хребцями ребра з'єднуються за допомогою суглобів.

В кожному ребрі розрізняють головку, шийку та тіло ребра. Вздовж нижнього краю внутрішньої поверхні тіла ребра проходить борозна, що відповідає приляганню міжреберних судин і нерва.

4. ДОДАТКОВИЙ СКЕЛЕТ

У процесі еволюції людини скелет кінцівок зазнав значних змін. Верхні кінцівки стали органами праці, нижні зберегли функції опори і переміщення, утримують тіло людини в вертикальному положенні. У скелеті верхньої та нижньої кінцівок виділяють пояс і скелет вільної кінцівки.

4.1. Кістки верхньої кінцівки

Пояс верхньої кінцівки складається з двох кісток: лопатки та ключиці.

Лопатка (зсариіа) - парна, плоска, трикутної форми кістка, що міститься на задній поверхні грудної клітки на рівні 2-1-то ребра. В ній розрізняють передню (вгнуту) реберну і спинну (дорзальну) випуклу поверхні і три кути: нижній, латеральний і верхній. Заглиблення на реберній поверхні лопатки називається підлопатковою ямкою. На спинній поверхні лопатки міститься добре розвинутий і різко виступаючий назад кістковий гребінь - ость лопатки, яка продовжується в широкий і плоский плечовий відросток - акроміон. За допомогою акроміона лопатка з'єднується з ключицею. Ость лопатки відділяє розміщену над нею надосну ямку від підосної, що лежить нижче.

Латеральний кут лопатки потовщений, сплюснутий і утворює суглобову западину для зчленування з головкою плечової кістки. За суглобовою западиною міститься шийка лопатки. Від верхнього краю лопатки (за її шийкою) вгору відходить добре виражений дзьобоподібний відросток. Ключиця (сіауісиїа) - парна, довга, трубчаста 8-подібно зігнута

кістка, що розміщується майже горизонтально між ключичною вирізкою грудини й акромюном спереду та зверху від першого ребра. Ключицю можна легко прощупати крізь шкіру. Грудинним кінцем ключиця з'єднується з грудиною, акроміальним — з лопаткою.

Скелет вільної верхньої кінцівки складається з плечової кістки, кісток передпліччя (ліктьової та променевої) та кисті, які, в свою чергу, включають кістки зап'ястка, п'ястка і фаланги пальців.

Плечова кістка (Ьшпегиз) являє собою типову довгу трубчасту кістку. В ній розрізняють тіло (середній її відділ - діафіз) і два кінці (епіфізи): верхній (проксимальний) і нижній (дистальний). Своїм верхнім кінцем плечова кістка з'єднується з лопаткою, нижнім - з кістками передпліччя. Верхній кінець утворює головку плечової кістки, частину якої можна прощупати крізь шкіру в глибині пахвової ямки. Донизу головка закінчується звуженою ділянкою — анатомічною шийкою, за якою містяться два горбки — великий і малий. Від кожного горбка донизу відходять відповідні гребені, які обмежовують міжгорбкову борозну. Ділянка кістки, яка розміщена під горбками, між головкою і тілом плечової кістки, має назву хірургічної шийки. На хірургічну шийку припадає 53 % усіх переломів плечової кістки.

Нижній, дистальний, кінець плечової кістки розширений і трохи зігнутий наперед, закінчується виростком плечової кістки. З медіальної та латеральної сторін над виростком помітні два підвищення - медіальний та латеральний надвиростки, до яких прикріплюються м'язи. Кожний з надвиростків добре прощупується крізь товщу шкіри. Медіальна частина виростка має форму блока і зчленовується з ліктьовою кісткою. З боку від блока міститься кулеподібна головка виростка плечової кістки, яка з'єднується з променевою кісткою.

Ліктьова кістка (ціпа) розміщена збоку мізинця (V пальця), променева - збоку великого (І) пальця.

Верхній кінець ліктьової кістки потовщений, на ньому міститься блокова вирізка, обмежена вінцевим (переднім) і ліктьовим (заднім) відростками. Цією вирізкою ліктьова кістка зчленовується з блоком плечової кістки. До горбистості, що розміщена нижче від вінцевого відростка, прикріплюється плечовий м'яз. На нижньому кінці ліктьової кістки є головка, від якої з медіальної сторони відходить шилоподібний відросток. На проксимальному кінці променевої кістки міститься циліндричної форми головка променевої кістки з суглобовою ямкою для зчленування з головкою горбка плечової кістки. Нижче від головки розташована шийка та горбистість променевої кістки, до якої прикріплюється двоголовий м'яз плеча. Нижній кінець променевої кістки потовщений. На ньому з зовнішньої сторони міститься шилоподібний відросток, з внутрішньої - ліктьова вирізка. Променева кістка з першим рядом кісток зап'ястка з'єднується зап'яствою суглобовою поверхнею.

Зап'ясток (сагриз) має 8 невеликих кісток, які розміщені в два ряди (по чотири кістки). В першому (проксимальному) ряді, якщо розглядати в медіальному напрямку, знаходяться човноподібна, півмісяцева, тригранна та горохоподібна кістки. Другий (дистальний) ряд утворюють кістка-трапеція, трапецієподібна, головчаста та гачкувата кістки.

П'ясток (теїасагрш) складається з 5 (1-У) коротких трубчастих кісток - п'ясткових кісток. Рахунок їх ведуть з боку великого пальця до мізинця. Кожна п'ясткова кістка має основу (проксимальний кінець), тіло (середня частина кістки) і головку (дистальний кінець

кістки). Кістки пальців кисті. В кисті розрізняють великий, вказівний, середній, безіменний пальці та мізинець. Фаланг пальців є 14. Великий палець складається з двох фаланг, чотири інші - з трьох: проксимальної, середньої та дистальної. Це короткі трубчастої форми кістки, які мають основу, тіло і головку фаланги.

Окостеніння кісток верхніх кінцівок починається в період статевого дозрівання: у дівчаток у 12-13 років, кістки передпліччя можуть зазнавати переломів на різних рівнях. Але найчастіше при падінні на витягнуту вперед розігнуту долоню променева кістка пошкоджується в нижній її третині. Кістки кисті. Кисть (тапиз) складається з кісток зап'ястка, п'ястка та кісток пальців кисті Терміни окостеніння потрібно враховувати при навчанні дітей і при фізичних навантаженнях.

4.2. Кістки нижньої кінцівки

Пояс нижньої кінцівки складається з тазових кісток, які парним крижово-клубовим суглобом з'єднуються з крижовою кісткою (оз засгшп).

Тазова кістка (оз сохае) утворена трьома кістками: клубовою (верхньозадній відділ), сідничною (нижньозадній відділ) та лобковою (передній відділ тазової кістки). До періоду статевої зрілості ці кістки зростаються між собою. Тіла кісток на зовнішній своїй поверхні утворюють сферичної форми заглиблення - кульшову западину, яка є суглобовою ямкою для головки стегнової кістки. Остання разом з кульшовою западиною являє собою кісткову основу кульшового суглоба.

Тазові і крижові кістки, з'єднуючись за допомогою крижово-клубових суглобів і лобкового симфіза, утворюють таз (реМз).

Розрізняють таз великий і малий. Великий таз обмежений з боків крилами клубових кісток, а ззаду - нижніми поперековими хребцями та основою крижової кістки. Від малого таза він відмежовується лінією, що проходить спереду назад по верхньому краю лобкового симфізу до основи крижової кістки. Великий таз спереду відкритий, знизу сполучається з порожниною малого таза, вгорі продовжується в черевну порожнину. В ньому розміщені органи нижнього поверху черевної порожнини (тонка та товста кишки тощо). Малий таз е вмістилищем деяких органів сечостатевої системи і травного каналу (у жінок: матки, яєчників, прямої кишки, сечового міхура, піхви; у чоловіків: передміхурової залози, сім'яних міхурців, частини сім'явиносних протоків, прямої кишки, сечового міхура), а також судин і нервів. До кісток таза прикріплюються м'язи живота та стегна.

Форма та розміри таза мають статеві відмінності. У жінок таз ширший і нижчий, ніж у чоловіків. Відстань між гребенями клубових кісток у жінок більша, ніж у чоловіків, оскільки крила цих кісток у них більше розсунуті в боки. Розміри жіночого таза під час пологів можуть збільшуватися за рахунок розтягнення крижово-клубових суглобів і лобкового симфізу.

Будова таза може змінюватися при різних захворюваннях (захворюваннях кісток, рахіті тощо), які призводять до його деформації. При значній деформації таза нормальні пологи неможливі.

Повне окостеніння кісток таза і зрощення окремих його частин завершуються до 20-25 років.

Скелет вільної нижньої кінцівки подібний за будовою до скелету верхньої кінцівки і складається із стегнової кістки, кісток гомілки та стопи.

Стегнова кістка - найбільша і найдовша трубчаста кістка в скелеті людини. На її проксимальному кінці розміщується головка для з'єднання з тазовою кісткою. Шийка стегнової кістки з'єднує головку з тілом і утворює з ним кут близько 130°. На межі шийки і тіла є два кісткових горби - вертлюги. Великий вертлюг розміщений латерально, ззовні,

легко прощупується. Малий вертлюг знаходиться біля нижнього краю шийки, за великим. Нижній, дистальний, кінець стегнової кістки потовщений. В ньому розрізняють два виступи — медіальний (присередній) та латеральний (бічний) виростки. Над суглобовою поверхнею медіального виростка є медіальний надвиросток, на латеральному боці одноіменного в'їростка міститься латеральний надвиросток менших розмірів.

Тіло стегнової кістки наближається до циліндричної форми, вигнуте вперед і ніби викручене довкола поздовжньої осі.

Скелет гомілки складають дві кістки; медіально, з боку великого пальця, розміщена товстіша великогомілкова кістка, латерально, з боку мізинця стопи,- малогомілкова кістка (йЬиІа). Обидві відносяться до довгих трубчастих кісток. На проксимальному кінці великогомілкової кістки, яким вона бере участь в утворенні колінного суглоба, є два суглобових виростки: медіальний та латеральний. Між суглобовими поверхнями виростків стегнової і великогомілкової кісток розміщені два хрящі - меніски, які нерідко травмування головки для з'єднання з великогомілковою кісткою. Донизу головка звужується і за допомогою шийки малогомілкової кістки переходить у тіло кістки. Нижній, дистальний, кінець малогомілкової кістки і потовщений і утворює бічну кісточку,довшу за присередню кісточку великогомілкової кістки.Скелет стопи утворений 26 кістками. В ньомурозрізняють: заплесно із 7 губчастих кістокКістки стопи, з'єднані зв'язками і сухожилками м'язів, утворюють склепіння стопи. Наявність склепіння стопи допомагає рівномірному розподілу навантаження та забезпечує пружність і еластичність при ходьбі. При послабленні зв'язок і м'язів, які підгримують склепінчасються, особливо у спортсменів. Внизу великогомілкова кістка зчленовується з надп'ятковою кісткою заплесна (стопи). Дистальний кінець великогомілкової кістки закінчується спрямованим донизу відростком - присередньою кісточкою, яка добре примітна і прощупується під шкірою.

Малогомілкова кістка має тіло і два кінці. На верхньому, проксимальному, кінці місти­ться головка малогомілкової кістки. З медіального її боку розташована суглобова поверхня.

5. СУГЛОБИ КІНЦІВОК

Плечовий суглоб утворений головкою плечової кістки і суглобовою западиною лопатки. Капсула плечового суглоба скріплена зв'язками і м'язами. Крізь суглобову порожнину проходить сухожилок довгої головки двоголового м'яза плеча. За формою суглобових поверхонь плечовий суглоб - типовий кулястий, найрухоміший суглоб. У ньому можливі рухи навколо трьох осей: фронтальної (згинання й розгинання), сагітальної (відведення і приведення) та вертикальної (обертання плеча разом з передпліччям і кистю до середини та назовні).

Ліктьовий суглоб - складний суглоб, утворений зчленуванням трьох кісток: плечової, ліктьової та променевої. Він об'єднує в собі три суглоби: плечоліктьовий (з'єднання між плечовою і ліктьовою кістками), плечопроменевий (з'єднання між плечовою і променевою кістками), променеліктьовий (з'єднання між променевою і ліктьовою кістками в проксимальному відділі). Ці суглоби мають загальну капсулу, зміцнену зв'язками. В ліктьовому суглобі можливі згинання, розгинання, пронація (обертання передпліччя всередину) та супінація передпліччя (обертання його назовні). При цьому рухи в суглобі відбуваються навколо вертикальної осі; ліктьова кістка зберігає звичайне положення на передпліччі, а променева обертається разом з кистю навколо неї.

Променезап'ястковий суглоб являє собою з'єднання променевої кістки з проксимальними суглобовими поверхнями човноподібної, півмісяцевої та тригранної кісток. У цьому суглобі відбуваються такі рухи: згинання (в долонному напрямку), розгинання (тильне згинання), приведення та відведення, а також обертання по колу.

Кістки кисті з'єднані декількома суглобами, які закріплені короткими та міцними зв'язками,- середньозап'ястковим (між кістками першого і другого рядів кісток зап'ястка), міжзап'ястковим (між окремими кістками зап'ястка і основами п'ясткових кісток) і міжфалан-говими, що дозволяють здійснювати різноманітні рухи -згинання, розгинання, протиставлення великого пальця іншим пальцям тощо.

Кульшовий суглоб утворений головкою стегнової кістки та кульшовою западиною тазової кістки. Суглобова капсула охоплює більшу частину шийки стегнової кістки і прикріплюється до тазової і стегнової кісток так, що значна частина шийки розташована всередині суглобової порожнини. Всередині порожнини суглоба міститься також зв'язка головки стегнової кістки, через яку проходять судини і нерви. Кульшовий суглоб має кулясту форму і відноситься до бага-тоосевих суглобів. У ньому можливі різноманітні рухи: згинання, розгинання, відведення, приведення, кругові.

Колінний суглоб утворений суглобовими поверхнями виростків стегнової і великогомілкової кісток. До його передньої поверхні прилягає на-колінок - найбільша сесамовидна (від грец. схожий на кунжутне сім'я) кістка, що міститься в товщі сухожилка чотириголового м'яза стегна. Наколінок сприяє плавному ковзанню сухожилка цього м'яза і збільшенню обсягу рухів у суглобі. Суглобові поверхні стегнової і великогомілкової кісток доповнені внутрішньосуглобовими хрящами: медіальним і латеральним менісками. Колінний суглоб зміцнений зв'язками, які розміщені в порожнині суглоба, і тими, що лежать поза нею. Ці зв'язки з'єднані з менісками, суглобовою сумкою, виростками і надвиростками стегнової та великогомілкової кісток.

Колінний суглоб має декілька синовіальних сумок, в яких при пошкодженні й захворюваннях колінного суглоба скупчується значна кількість рідини. За формою суглобових поверхонь колінний суглоб належить до типових виросткових суглобів. У ньому можливі рухи навколо двох осей: згинання і розгинання по фронтальній осі, а також обертання гомілки при зігнутому коліні навколо вертикальної (поздовжньої) осі.

Гомілковостопний суглоб . В утворенні гомілковостопного суглоба беруть участь суглобові поверхні обох кісток гомілки і надп'яткової кістки. З'єднані разом великогомілкова і малогомілкова кістки своїми дистальними кінцями - медіальною (при-середньою) та латеральною (бічною) кісточками — подібно до виделки щільно охоплюють блок надп'яткової кістки. Це з'єднання закріплене міцним зв'язковим апаратом. Гомілковостопний суглоб відноситься до блоковидних суглобів. У ньому можливі рухи навколо фронтальної осі (згинання, розгинання - тильне згинання стопи) і невеликі рухи вбік при значному підошовному згинанні.

ЛЕКЦІЯ № 3

ТЕМА: БУДОВА І ФУНКЦІЇ М'ЯЗОВОГО АПАРАТУ

ПЛАН

1.РОЗВИТОК М'ЯЗІВ

2.ВЛАСТИВОСТІ М'ЯЗІВ

3.ОСОБЛИВОСТІ БУДОВИ ТА ФУНКЦІЇ ПОСМУГОВАНИХ (СКЕЛЕТНИХ) М'ЯЗІВ

4.РОБОТА М'ЯЗІВ. СТАТИСТИЧНА І ДИНАМІЧНА РОБОТА М'ЯЗІВ, ЇХ ВТОМЛЮВАНІСТЬ ТА її ФІЗІОЛОГІЧНІ МЕХАНІЗМИ СКОРОЧЕННЯ М'ЯЗОВИХ КЛІТИН.

ЛІТЕРАТУРА

1. Билич Г.Л., Крьшановский СТ.А. Біологія. Полньїй курс. В 3-х т. том 1. Анатомия. - М.: ООО «Издательский дом «ОНИКС 21 век,», 2002. - 864 с., ил.

2. Біологія. Навчальний посібник./ А.О. Слюсарев, О.СТ. Самсонов, СТ.М. Мухін та Ін.; За ред.. та пер. З рос. СТ.О. Мотузяного. -4-е вид., стер. - К.: Вища шк., 2003. - 622 с.: іл..

3. Коляденко Г.І. Анатомія людини: Підручник. - 2-е вид. - К.: Либідь, 2004 - 384 с.: іл.

4. Навчальний атлас з анатомії та фізіології. - Львів, — 2000.

5. Сапин М.Р., Брьпссина З.Г. Анатомия и физиология подростков: Учеб. Пособие для студентов пед. Вузост. - М.: Издательский центр «Академия», 2002. - 456 с.: 8 л.: ил.: ил.

6. Свиридов О.І. Анатомія людини: Підручник /За ред. У.І Бобрика. - К.: Вища шк., 2001,-399 с.: іл.

1. РОЗВИТОК М'ЯЗІВ

Опорно-рухова система - комплекс кісток, хрящів, суглобів, зв'язок і м'язів, який дає опору тілу і забезпечує пересування в просторі, а також рух окремих частин тіла відносно один одного.

У людини - близько 600 скелетних м'язів. Які дають змогу їй пересуватися у просторі - ходити, бігати, рухати окремі частини тіла; підтримувати рівновагу та певну позу тіла. Вони є місцем, де запасається глікоген. Скелетні м'язи містять специфічні рецептори м'язового чуття, які дають змогу контролювати положення тіла. Один з результатів м'язового скорочення є вироблення тіла. М'язи виконують захисну функцію - м'язи живота (органи черевної порожнини від зовнішніх факторів) та беруть участь у дихальних рухах - діафрагма, міжреберні м'язи. Основними фізіологічними функціями м'язівє збудливість і скоротливість.

М'язи - це активна підсистема опорно-рухової системи.

В організмі людини є три види м'язової тканини: поперечно-смугаста скелетна (посмугована), поперечно-смугаста серцева та гладенька (непосмугована). М'язи, що прикріплюються до кісток скелета і прииводять в рух тіло складаються з поперечно­смугастої м'язової тканини скелетної.

Ріст м'язової маси відбувається в основному за рахунок збільшення подовжніх і поперечних розмірів кожного м'язового волокна (90 %), тоді як загальне число їх збільшується трохи ( 10% ). Зростання ж міона в товщину відбувається за рахунок збільшення кількості міофібрилу в ньому.

Менш інтенсивний ріст м'язової маси спостерігається в перший рік життя, коли дитина ще не почала ходити.

Маса м'язів в кінці першого року життя складає 16% маси тіла. Після першого року в результаті тренування м'язова маса збільшується більш інтенсивно і до 8 років життя досягає 27 % маси тіла, в підлітків 15 років-33%, в хлопців 17-18 років-44 %, тобто як в дорослих (до 15 років щорічний приріст м'язової маси складає 0,7- 0,8 %, у віці від 15 до 17 років - 5- 6%)

В перші три роки життя відбувається не тільки посилене утворення міофібрилу, але і інтенсивний розвиток всіх видів внутрішньом'язової сполучної тканини.

В період від 3 до 7 років число міофібрилу в м'язовому волокні збільшується в 15-20 разів. У всіх м'язах інтенсивно ростуть сухожилля, продовжує розростатися сполучна тканина. В 6 років в основному закінчується дозрівання міонів, розташування в них міофібрилу стає щільним. В 15-18 років продовжується подальше зростання поперечника м'язових волокон, внутрішньом'язових з'єднувально-тканинних волоконних утворень. Розвиток м'яза, її судинної системи і іннервації продовжується до 25 - 30 років.

2. ВЛАСТИВОСТІ М'ЯЗІВ

Збудливість м'язів плоду вкрай низька, що виявляється при прямому і непрямому роздратуванні дітей також наголошується знижена збудливість нервово-м'язової системи великий поріг роздратування і тривала хронаксія.

Провідність. Для раннього дитячого віку характерним є відсутність песимального гальмування м'язів. М'язи незалежно від характеристики подразника по частоті і інтенсивності, відповідають тонічним типом скорочення, яке триває стільки, скільки продовжується роздратування, без ознак переходу в стан песиуму. Відсутність вираженого песиуму пов'язують з недостатнім структурним оформленням міоневральних синапсів.

Стабільність. В ранньому дитячому віці, скелетні м'язи і іннервуючі їх нерви також характеризуються ознаками низкою лабільності. Низька лабільність пояснюється тривалістю абсолютної і відносної рефрактерньїх фаз, тривалістю одиночного м'язового скорочення. З віком лабільність м'язів збільшується, що веде, природно, і до збільшення швидкості рухів.

Еластичність м'язів дітей раннього віку значно більше, чим в дорослих, з віком вона зменшується. Пружність і міцність м'язів, навпаки, з віком збільшується.

3. ОСОБЛИВОСТІ БУДОВИ ТА ФУНКЦІЇ ПОСМУГОВАНИХ (СКЕЛЕТНИХ)

М'ЯЗІВ

Скелетних м'язів налічується близько 6000 (становлять 44% загальної маси тіла. Кожний скелетний м'яз являє собою складну конструкцію, котра побудована з посмугованої м'язової тканини (формує скоротливу частину - тіло м'яза або м'язове черевце). Сполучної тканини (формує нескоротливу частину - сухожилля та оболонки і фасції м'яза). Як правило, м'яз має 2 сухожилки, якими він прикріплюється до кісток (місце прикріплення сухожилка до кістки позбавлене окістя і називається горбистістю. Нервової тканини (чутливі нервові закінчення). Кровоносних судин, котрі кровопостачають м'яз.

Скелетний м'яз, складається з м'язових клітин (міоцитів) або м'язових волокон. Вони мають циліндричну форму і розташовані паралельно одне одному. Це багатоядерні клітини 0,01-0,1 мм у діаметрі, завдовжки близько 12 см. Зовні вкриті сарколемою (сполучна тканина). Кожне волокно має велику кількість міофібрил - м'язових ниток (скорочувальні волоконця). Міофібрили складаються з двох типів протофібрил: товстих - утворених скоротливим білком міозином; тонких - утворених білком актином.

Протофібрили надають м'язовим клітинам смугастості, що можна побачити у мікроскоп. У клітинах м'яза є величезні запаси глікогену. Вони потрібні йому як джерело енергії під час скорочення, а організм може використати ці запаси у надзвичайних ситуаціях. Оскільки робота м'язової клітини дуже напружена і потребує багато енергії й кисню, то в ній міститься багато мітохондрій.

М'язові волокна утворюють пучки, оточені сполучнотканинною оболонкою - фасцією, яка відокремлює різні групи м'язів робить їх відносно самостійними.

Скелетні м'язи повністю вкривають скелет людини; тільки в деяких місцях кістки розміщені безпосередньо під покриттям шкіри. Тому не тільки скелет, але й м'язи визначають фігуру людини.

За кольором розрізняють білі та червоні м'язи. В основі такого поділу лежить більший (червоні м'язи) або менший (білі м'язи) вміст білкового пігменту міоглобіну. Міоглобін зв'язує кисень, завдяки чому в червоних м'язах запаси кисню більші і вони можуть довше працювати без втоми. Білі м'язи, навпаки, втомлюються швидше, але зате відрізняються сильнішими та більш швидкими скороченнями.

У дорослої людини кількість м'язових волокон стала, а їхній діаметр залежить від тренованості м'язів. Чим частіше і напруженіше працює м'яз, тим його волокна товщі, а отже, сам м'яз міцніший.Початковий нерухомий відділ м'яза називають головкою, а протилежний, перекинутий через суглоб до іншої кістки - хвостом, між ними потовщена частина - його тіло або черевце.

За формою м'язи поділяються на:

-Веретеноподібні (більшість м'язів, кінцівок).

-Прямі (м'язи спини, грудей).

-Кругові (м'язи рота, ока).

-Двоперисті (міжкісткові м'язи кисті, стопи).

-Одноперисті.

Веретеноподібні м'язи можуть мати кілька головок, що визначає їх назву: двоголовий м'яз плеча, триголовий м'яз гомілки, чотириголовий м'яз стегна.

За розмірами розрізняють м'язи: довгі, короткі, широкі.

У відповідності з функцією можна розглядати м'язи, як і згиначі та розгиначі; відвідні та привідні; привертачі та відвертачі; стискачі або сфінктери.

За видами рухів м'язи умовно поділяють на антагоністи, синергісти.

Скелетні м'язи. На поперечному перетині продовгуватоволокнисті м'язи видно, що вони складаються з первинних пучків, що містять 20-60 волокон. Кожний пучок відокремлений сполучно тканинною оболонкою - перимізіумом, а кожне волокно - ендомізіумом.

Окреме волокно покрито істинною клітинною оболонкою - сарколеммою. Відразу під нею, приблизно через кожні 5 мкм по довжині, розташовані ядра. Волокна мають характерну поперечну покреслену, яка обумовлена чергуванням оптично більш і менш щільних ділянок.

Волокно утворене безліччю (1000 - 2000 і більше) щільно упакованих міофібрилл (діаметр 0,5-2 мкм). Між міофібриллами рядами розташовані мітохондрії, де відбуваються процеси окислювального фосфорилування, необхідні для постачання м'яза енергією. Під світловим мікроскопом міофібрилли представляють утворення, що складаються з правильно чергуючихся між собою темних і світлих дисків. Диски А називаються анізотропними (володіють подвійним променезаломленням), диски І - ізотропними (майже не володіють подвійним променезаломленням). Довжина А-дисків постійна, довжина І-дисків залежить від стадії скорочення м'язового волокна. В середині кожного ізотропного диска знаходиться X- полоска, в середині анізотропного диска - менш виражена М-смужка.

Структурно-функціональною скоротливою одиницею міофібрили є саркомер - ділянка волокнини, обмежена двома смужками X. Он складається з половини ізотропного, цілого анізотропного і половини іншого ізотропного дисків, що повторюється. Величина саркомера в м'язах теплокровних складає близько 2 мкм. На електронному мікрофото саркомери виявляються виразно.

Гладка ендоплазматична мережа м'язових волокон, або саркоплазматичний ретикулум, утворює єдину систему трубочок і цистерн. Окремі трубочки йдуть в подовжньому напрямі, утворюючи в зонах Н міофібрилл анастомози, а потім переходять в порожнині (цистерни), оточуючі міофібрилли по колу. Пара сусідніх цистерн майже стикається з поперечними трубочками (Т-каналами), що йдуть від сарколемми впоперек всього м'язового волокна. Комплекс з поперечного Т-каналу і двох цистерн, симетрично розташованих по його боках, називається тріадою. Біля амфібій тріади розташовуються на рівні Х-смуг, у ссавців - на межі А-дисків. Елементи саркоплазматичного ретикулума беруть участь в розповсюдженні збудження всередину м'язових волокон, а також в процесах скорочення і розслаблення м'язів.

У 1 г поперечносмугастій м'язовій тканині міститься близько 100 мг скоротливих білків, головним чином міозину і актину, утворюючих актоміозиновий комплекс. Ці білки нерозчинні у воді, але можуть бути екстраговані розчинами солей. До інших скоротливих білок відносяться тропоміозин і комплекс тропоніну (субодиниці Т, 1, 3), які містяться в тонких нитках.

У м'язі містяться також міоглобін, гліколітичні ферменти і інші розчинні білки, що не виконують скоротливої функції

Гладкі м'язи. Основними структурними елементами гладкої м'язової тканини є міодити - м'язові клітини веретеноподібної і зірчастої форми завдовжки 60 - 200 мкм і діаметром 4-8 мкм. Найбільша довжина клітин (до 500 мкм) спостерігається в матці під час вагітності. Ядро знаходиться в середині клітин. Форма його еліпсоїдна, при ск