Допомога людям з обмеженими можливостями

Дитина, яка має якусь ваду, мабуть, потребує лікування, але ще більше, зви­чайно, хорошого ставлення до неї оточуючих.

Треба підкреслити, що душевний стан дитини залежить від її ставлення до своєї фізичної вади, а не від самої фізичної вади.

Іноді діти почуваються абсолютно щасливими, поки не усвідомлять, спогля­даючи за поведінкою людей навколо, що в них щось не так. Деколи цьому спри­яють самі батьки. Страждаючи, вони морщаться, здригаються, як від болю, коли помічають, що люди розглядають їх дитину. Оберігаючи її психіку, вони вважа­ють за справедливіше не піддавати її сторонній нездоровій цікавості і знаходять різні причини, щоб не брати її на люди. Однак дитина з помітною фізичною вадою повинна звикнути до пильних поглядів і зауважень (невихованих і нетактовних) людей, і чим вона молодша, тим їй це легше. Якщо ж дитину "ховають", на вулиці вона буває рідко, то навіть одного пильного погляду буде досить, щоб вивести її з рівноваги й щоб вона відчула себе неповноцінною, нещасною.

Отже, батьки повинні поводитися з хворою дитиною як з нормальною. Якщо батьки ваду дитини будуть сприймати як щось таке, що не має особливого значен­ня, якщо вони дозволятимуть їй бувати всюди, де бувають інші діти, не звертати­муть уваги на погляди і зауваження, тоді дитина не буде вважати себе якоюсь особливою.

Ще одна помилка батьків — це невиправдане всепрощення і м'якість до дитини з якоюсь вадою поряд зі суворістю у вихованні інших своїх дітей. Часто таких дітей звільняють від усіх домашніх доручень, прощають капризи і грубість, неслухняність. Така дитина не викликає симпатій у оточуючих. Звичайно, у став­ленні до дитини з фізичними вадами потрібна чуйність. Від розумово відсталої дитини ніколи не слід чекати виконання роботи, яка не відповідає її розумовому розвитку, а дитину з погано діючими руками не слід критикувати за поганий почерк. Але дитина з фізичною вадою може і повинна бути ввічливою і вихова­ною в розумних межах, перебувати на загальних умовах з іншими дітьми, викону­вати посильну роботу вдома. Дитина сама цього хоче, і вона буде щасливою, якщо її не жаліють.

Батьки можуть багато зробити, щоб виховати дитину задоволеною і корисною для суспільства людиною, навіть якщо вона відстає в розумовому розвитку і якщо ця хвороба не піддається лікуванню. За такою дитиною треба уважно спостерігати, коли вона грається, майструє, будує, вчить тощо. Саме батьки можуть відчути, яка іграшка, книжка, гра, робота може сподобатися і відповіда­тиме її розвитку; що саме намагається засвоїти дитина і тактовно їй у цьому допомогти.

Спостерігайте, що може принести їй задоволення. Купуйте їй іграшки, які ви вважаєте корисними для неї. Допоможіть їй подружитися з дітьми, з якими вона буде гратися із задоволенням. Любіть дитину, яка вона є!

Від вчителів класу, в якому буде навчатися дитина з якою-небудь вадою, також вимагається особливого такту, чуйності, вміння і підходу. Можливо, до приходу такої дитини в клас слід провести попередню виховну роботу з учнями, погово­рити з їхніми батьками, щоб перший прихід її минув спокійно, доброзичливо, без зайвої уваги і цікавості з боку однокласників, а тим більше глузливого став­лення. Вчителю також необхідно врахувати рекомендації спеціалістів щодо навчання та виховання такої дитини.

3. Профілактика ВІЛ-інфікування.

СНІД— синдром набутого імунодефіциту.

Набутий — тому що виникає внаслідок зараження, а не передається гене­тичним шляхом.

Імунний — тому що уражає імунну систему організму, яка бореться з хво­робами.

Дефіцит — тому що імунна система перестає працювати належним чином.

Синдром—тому що у хворих виникає безліч різних симптомів і опортуніс­тичних захворювань.

Що таке СНІД?

СНІД — синдром набутого імунодефіциту—це кінцева стадія інфекційного захворювання, викликаного вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ). Цей вірус вражає спеціальні клітини крові (лімфоцити), які відповідають за захист організ­му людини від різних мікробів та пухлин і поступово вбиває ці клітини. Імунітет організму повільно, протягом багатьох місяців та років, знижується, і це призво­дить до виникнення різних захворювань, перш за все інфекційних, що вражають легені, органи травлення, шкіру, нервову систему та ін.

Вперше про СНІД заговорили в 1981 році, і вже більше 20 років ця абревіату­ра не зникає зі шпальт газет та журналів світу.

СНІД — одна з найважливіших проблем, що виникли перед людством в кінці XX століття. Справа не в тому, що наразі Всесвітня організація охорони здоров'я офіційно зареєструвала більш ніж 36 мільйонів ВІЛ-інфікованих та 16 мільйонів померлих. І навіть не в тому, що ми вже звикли до того, що 1 грудня — Міжнаро­дний день СНІДу. А в тому, що ми як і 20 років тому не хочемо повірити в те, що проблема СНІДу і його наслідків безпосередньо стосується кожного з нас.

Згідно з термінологією Всесвітньої організації охорони здоров'я, СНІД (синдром набутого імунодефіциту людини) — це вірусна хвороба, яка заважає організму боротися з інфекціями та раковими захворюваннями. Інфікованим ВІЛ людям загрожує велика кількість незвичайних і загрозливих хвороб. Ці хвороби часто лікуються, однак методів лікування імунної недостатності, що лежить в їх основі, до цього часу немає.

Як можна заразитися ВІЛ?

Зараження можливе лише у випадку, коли кров, сперма чи грудне молоко людини, зараженої ВІЛ, потрапляє в організм іншої людини. ВІЛ міститься практич­но в усіх біологічних рідинах зараженого організму, але в різних концентраціях.

Найбільше його в крові, спермі, виділеннях статевих органів жінок і грудно­му молоці. Тому найпоширенішим способом зараження ВІЛ є статевий акт без презерватива, коли через мікротравми слизової оболонки статевих органів чо­ловіка чи жінки вірус проникає в організм людини. Особливо небезпечними є:

- анальні сексуальні контакти, так як слизова кишечника дуже легко травмується;

- статеві зносини під час менструації;

- статеві зносини між партнерами з запальними захворюваннями статевих органів.

Небезпека зараження існує у разі використання загальних шприців для вве­дення наркотиків шляхом ін'єкцій. Вірус може передаватися від зараженої матері дитині під час годування, вагітності, пологів. Ризик інфікування під час переливан­ня крові чи використання препаратів з неї в Україні практично виключений. З 1987 року кров кожного донора перевіряється на наявність ВІЛ і у випадку одержання позитивного результату не використовується ні для яких цілей.

Якими шляхами ВІЛ не передається?

До цього часу не відомо жодного випадку зараження ВІЛ через сечу, кал, слину, піт, сльози: у цих виділеннях організму інфікованої людини ВІЛ міститься в кількостях, недостатніх для зараження іншої людини. Отже, немає ніякої небез­пеки зараження під час рукостискання, обнімання, поцілунків, так як нічого не загрожує людині, коли носій вірусу кашляє або чхає в його бік. Тарілки, склянки, ножі та ложки, телефони, дверні ручки та інші предмети побуту, якими користу­ються чи до яких доторкаються носії ВІЛ чи хворі на СНІД, не є небезпечними. Немає також небезпеки при користуванні одними вбиральнями, ваннами чи саунами. Робота чи спільне проживання із зараженими людьми, догляд за ними не пов'язані з якою-небудь небезпекою. ВІЛ також не передається комахами та тваринами.

Як боротися з ВІЛ?

ВІЛ сам по собі є дуже нестійким вірусом. Він швидко гине під дією простих дезінфікуючих речовин — спирту, марганцівки, хлораміну, а також високої тем­ператури (кип'ятіння миттєво вбиває ВІЛ). Тому елементарні гігієнічні заходи як вдома, так і в медичних закладах легко його знешкоджують. Але якщо ВІЛ потрапляє в організм, знешкодити його там вже неможливо: на сьогоднішній день ще не існує ні ліків, за допомогою яких можна було б убити чи вивести ВІЛ з організму, ні вакцини, яка могла б запобігти розвитку захворювання чи потра­пляння ВІЛ в організм. Медики всього світу наполегливо шукають радикальні способи боротьби з ВІЛ, і в деяких напрямках медицина вже досягла значних успіхів. Створено препарати, що уповільнюють розвиток захворювання (азидотимідин) та такі, що ефективно впливають на деякі інфекційні захворювання, що виникають на фоні СНІДу.

Що потрібно зробити, щоб виявити ВІЛ?

Захворювання розвивається поволі і на перших порах виявити його нелегко. Перші ознаки зараження ВІЛ зустрічаються лише у 15-25 % інфікованих через 2-4 тижні після проникнення ВІЛ і нерідко нагадують звичайне гостре інфекційне захворювання, наприклад, грип чи ангіну.

Єдина можливість виявити зараження в даний період — це зробити аналіз крові, щоб виявити, чи є в ній ВІЛ. При цьому виявляють не сам вірус, а тільки антитіла, які організм виробляє у відповідь на потрапляння в нього ВІЛ. У 90 % заражених їх можна виявити через 3 місяці після інфікування, а у 10 % — і в пізніші терміни. Цю особливість треба враховувати для вибору часу першого та подальших звернень на дослідження.

Адже, коли присутність вірусу ще не можна виявити, заражена людина вже може інфікувати своїх друзів чи партнерів, маючи з ними сексуальні контакти. Якщо у вашого друга здоровий зовнішній вигляд — це ще не говорить, що вам нічого не загрожує.

Якщо наявність антитіл вдається встановити, то результат аналізу оцінюють як "позитивний". Щоб уникнути помилки, кожен позитивний результат ще не одноразово перевіряють додатковими аналізами, і тільки після цього роблять кінцевий висновок. Позитивний результат не говорить про те, що у людини СНІД. Він свідчить лише про наявність в організмі вірусу імунодефіциту людини.

Треба пам'ятати: аналіз не гарантує від зараження ВІЛ. Негативний резуль­тат свідчить лише про те, що в момент аналізу антитіла до ВІЛ визначити не вдалося. Цілком впевнитися в тому, що ви не заражені, можна лише при повтор­ному аналізі через 3 місяці за умови відсутності за цей час розвитку зараження.

Дані Українського Центру профілактики і боротьби зі СНІДом свідчать, що за дев'ять місяців 2004 року 23,2 % випадків інфікувань припадали на статевий шлях передачі і близько 9,7% — на перенитальний.

В Україні немає жодного не враженого епідемією регіону. На перших позиці­ях щодо поширеності ВІЛ перебувають: Донецька (15 тис. інфікованих), Дніпро­петровська (13 тис.) та Одеська (10 тис.) області. У столиці зареєстровано майже 2,8 тис. людей, які живуть із ВІЛ.