Другий та третiй пересуви приголосних

The Secon Consonant Shift occurred in the dialects of Southern Germany and spread gradually from South to North.

Другий, або верхньонiмецький, пересув приголосних вiдбувся тiльки у нiмецькiй мовi, причому найбiльш послiдовно в її пiвденних дiалектах. Вiн почався iз появою писемних пам’яток, i його активна дiя в основному закiнчилася до VIII ст. Складається з 3-х процесiв або актiв:

Припускають, що цей акт мав кiлька ступенiв:

p > ph > pf > ff > f

t > th > tz > zz > z ( в кiнцi cлова)

k > kh > kh > hh > h

Цей пересув охопив тiльки пiвденнi (баварський та алеманський) дiалекти.

Не зазнавали пересуву спiльногерманськi p, t, k у сполученнi з “s” та спiльногерманське “t” у сполученнях tr, ht, ft: Пор.:

Сучасна нiмецька лiтературна мова зберiгла тiльки перемiщене “t”.

Внаслiдок другого пересуву система нiмецького консонантизму видiлилася з системи спiльногерманських i захiдногерманських приголосних. Оскiльки процес пересуву вiдбувся неоднаково послiдовно в рiзних нiмецьких дiалектах, а в деяких зовсiм не вiдбувся, то другий верхньонiмецький пересув здавна використовується вченими як одна з ознак, що допомагають розмежувати дiалекти нiмецької мови.

Третiй (датський) пересув приголосних полягав у тому, що колишнi глухi проривнi на початку слова перед наголошеним голосним в сучаснiй датськiй мовi зазнають сильної аспiрацiї, що певною мiрою наближає їх до африкат (особливо t). В той же час колишнi дзвiнкi b, d, g є слабкими (ненапруженими). Так у дат. pa “на”, ti “десять”, ko “корова” початковi приголоснi сильно аспiрованi, а в словах bil “автомобiль”, dum “дурний”, gal “божевiльний” початковi приголоснi глухi або приглушенi.

Закон Вернера

Verner's law, stated by Karl Verner in 1875, describes a historical sound change in the Proto-Germanic language whereby voiceless fricatives *f, *þ, *s, *h, *hw, when immediately following an unstressed syllable in the same word, underwent voicing and became respectively the fricatives*b, *d, *z, *g, *gw.

У деяких випадках iндоєвропейським глухим проривним у давнiх германських мовах вiдповiдав не глухий, а дзвiнкий спiрант, який пiзнiше розвинувся в дзвiнкий проривний. Це явище пояснив у 1877 р. датський вчений К.Вернер, який прийшов до висновку, що для розвитку глухих спiрантiв у германських мовах вирiшальне значення мала позицiя наголосу, який, напевно, ще деякий час i пiсля здiйснення германського пересуву приголосних не був закрiплений за якимось певним складом у словi. Спiльногерманськi глухi спiранти f, þ, h, а також s в iнтервокальнiй позицiї i в кiнцi слова зберiгали свою глухiсть, якщо наголос падав на попереднiй голосний. Якщо ж попередній голосний не мав на собi наголосу, то спiранти f, þ, h, s ставали дзвiнкими. Це можна зобразити так:

“о” - будь-який попереднiй голосний, а “а”- наступний.

Як вiдомо, в давнiх iндоєвропейських мовах наголос мог змiнювати своє мiсце у рiзних граматичних формах того самого слова. Слiди цього виявляються в германських мовах у виглядi чергування глухих i дзвiнких спiрантiв ( f:b; þ:d; h:g; s:z,r) або, як його називають, граматичного чергування за законом Вернера.

Воно свідчить про те, що колись у теперішньому часі і однині минулого часу (I і II форма) наголос падав на корінь, а в множині минулого часу і Дієприкметнику II - на суфікс (це - і аблаут, 1,2 форми – нормальний ступінь, 3,4 – нульвий ступінь).

Найстiйкiшим виявилося таке чергування в системi германських сильних дiєслiв:

Причини: довгий час не могли пояснити це явище. Лише при вивченні просодичних систем (тон, сила, тривалість) в останні роки вдалося переконливо висвітлити цю проблему. У відповідності до цих досліджень, чергування за законом Вернера пов'язане з особливими просодичними контурами кореневого складу в герм. мовах. Внаслідок чергування просодем (смислоразлічительних одиниць сили, тона, тривалості) в кореневих складах виникали слабкі і сильні ступені шумних приголосних, які при зміні умов, перетворилися згодом з варіантів фонем в відмінності дзвінких і глухих фонем.