Системний підхід у наукових дослідженнях

До загальнонаукової методології слід віднести системний підхід, застосування якого потребує кожний об’єкт наукового дослідження та займає серед досліджень у галузі методології наукового пізнання важливе місце.

Він базується на ідеях загальної теорії систем і системного аналізу. Можна виділити кілька аспектів його дослідження і використання: онтологічний (чи є системним світ, в якому ми живемо?), онтологічно-гносеологічний (чи є системним наше знання, наскільки воно адекватне системності світу?), гносеологічний (чи є системним процес пізнання, чи існує межа процесу системного пізнання світу?), праксеологічний (чи є системною людська перетворювальна діяльність?).

Початок системним дослідженням поклали праці біологів Л. фон Берталанфі та Р. Жерара, економіста К. Боулдінга, філософа і психолога А. Рапопорт. Саме вони у 1954 р. створили «Товариство досліджень у галузі загальної теорії систем» і визначили такі його цілі: 1) створення ізоморфізмів понять, законів, моделей у різних галузях науки для перенесення їх з однієї дисципліни до іншої; 2) сприяння побудові адекватних теоретичних моделей для таких галузей науки, в яких вони відсутні; 3) мінімізація дублювання теоретичних досліджень у різних наукових галузях; 4) виявлення єдності науки шляхом встановлення зв’язків між спеціалістами різних наук.

У широкому розумінні загальна теорія систем включає: 1) кібернетику, котра базується на принципах зворотного зв’язку і кругових причинних ланцюгів та досліджує механізми цілеспрямованої поведінки і самоконтролю; 2) теорію інформації, що вводить у науковий обіг поняття кількості інформації і розвиває принципи передавання інформації; 3) теорію ігор; 4) теорію рішень; 5) топологію, яка містить теорію графів і теорію мереж; 6) факторний аналіз; 7) теорію систем у вузькому розумінні, котра намагається вивести із загального визначення системи її прикладні галузі (системотехніку, дослідження операцій, інженерну психологію).

У СРСР у 70-х роках для розвитку системних досліджень багато зробили В. Г. Афанасьєв, І. В. Блауберг, В. П. Кузьмін, В. М. Садовський, В. С. Швирьов, Г. П. Щедровіцький, Е. Г. Юдін, Б. Г. Юдін та ін. Більшість з цих дослідників компартійно-державною системою сприймались як люди вороже налаштовані до діалектичного та історичного матеріалізму. Їм інкримінувалася спроба підмінити методологію діалектичного та історичного матеріалізму системно-структурним підходом. Серед українських дослідників загальної теорії систем перш за все слід назвати В. Н. Костюка, О. О. Маліновського, А. О. Стогнія, А. І. Уйомова та ін.

Розробки сучасних дослідників системної проблематики поділяються на чотири такі галузі: філософські проблеми системного підходу; проблеми логіки і методології системних досліджень; проблеми створення спеціально-наукових системних концепцій і теорій; проблеми побудови загальної теорії систем.

Перша група системної проблематики складається з філософських проблем системного підходу, «філософії систем». Вона досліджується у двох основних напрямках: онтологічному і гносеологічному. Онтологія систем має своїм предметом те, що формує системну картину світу. Наприклад, тектологія О. О. Богданова є серйозною спробою побудови нової картини світу. Так саме з точки зору засновника теорії інформації У. Уівера можна визначити три етапи онтологічного ускладнення предметів наукового аналізу: 1) організовану простість (світ класичної механіки), 2) неупорядковану складність (світ класичної статистичної фізики), 3) організовану складність (сучасний світ соціально-економічного життя). К. Боулдінг називає такі принципові шляхи побудови системної онтології: побудову 1) «системи систем» (тобто визначення загальних ознак і характеристик системних об’єктів різної фізичної природи та різного ступеня складності), 2) «ієрархії систем» (відповідно зі зростанням їхньої складності).

Ще одним важливим аспектом у формуванні системної картини світу є принципи підходу до системних об’єктів. А. Рапопорт розглядає серед них у першу чергу: 1) ідеї цілісності організму у біології; 2) кібернетичні принципи побудови технічних систем; 3) математичні принципи виявлення ізоморфізмів у структурах, функціонуванні, поведінці й розвитку різних типів системних об’єктів.

Гносеологія системного підходу включає два кола питань: принципи побудови системного дослідження; специфічний для нього категоріальний апарат. Що стосується першого кола питань, то для розуміння об’єкта системного підходу як цілого необхідно, по-перше, розкрити його сутність, якісну специфіку, системні, інтеграційні властивості; по-друге, визначити його склад, кількісну та якісну характеристику компонентів, їхню координацію та субординацію, головний системовідтворювальний елемент, внутрішні джерела розвитку; по-третє, з’ясувати його структуру, тобто внутрішню організацію і взаємозв’язок компонентів, причини саме такої організації та взаємодії; по-четверте, виявити його функції (комунікаційну, інтеграційну та інші), по-п’яте, реконструювати його історію, тобто відтворити минулий стан; по-шосте, змоделювати його майбутній стан. Що стосується другого кола питань, то слід, по-перше, визначити систему як відмежовану взаємопов’язану множину сукупностей, що саморозвивається; по-друге, знайти її дві протилежності — елемент (складову системи) та хаос (відсутність зв’язків між елементами); по-третє, побудувати певну ієрархію систем, в який задана система складається з підсистем і сама входить до надсистеми, більш складної та більш великої системи.

Побудова логіки і методології системних досліджень становить другу частину цих розробок. Вона має такі компоненти: 1) формалізовано-логічне описання вихідних понять системного підходу («система», «структура», «зв’язок», «ієрархія» тощо); 2) побудова логічних формалізмів для дослідження різних аспектів системної проблематики (систем зв’язків, біологіки, логіки цілісності тощо); 3) використання апарату формальної логіки для розв’язання тих чи інших системних проблем (наприклад, багатозначної логіки, логіки систем).

Третю частину системних досліджень становлять спеціально-наукові системні концепції та розробки. До них відноситься найбільша частина сучасних системних досліджень. Маються на увазі різні системні дослідження у галузях біології, інформатики, наукознавства, економіки, політології, соціології, конфліктології, антропології, правознавства, адміністративної науки тощо.

Нарешті, четверта частина системної проблематики стосується побудови загальної теорії системи. Дуже багато для цієї частини системних досліджень зробив Л. фон Берталанфі. Його теорія відкритих систем є емпіричним варіантом загальної теорії систем. Альтернативні концепції загальної теорії системи намагалися побудувати У. Росс Ешбі, М. Месарович, О. Ланге, А. І. Уйомов, В. М. Костюк, М. Тод, Е. Шоуфорд та ін.

Системний метод наукового пізнання і перетворення світу передбачає: по-перше, розгляд об’єкта теоретичної і практичної діяльності (наприклад, державної служби) як системи, тобто як відокремленої множини взаємодіючих елементів; по-друге, визначення складу, структури та організації елементів і частин системи, знаходження суттєвих взаємодій між ними; по-третє, виявлення зовнішніх зв’язків системи, відокремлення серед них головних; по-четверте, визначення функції системи та її ролі серед інших систем; по-п’яте, аналіз структури і функцій системи; по-шосте, виявлення на цій основі закономірностей і тенденцій розвитку системи.

Системи поділяються на:

цілісні, в яких зв’язки між складовими елементами є більш міцними, ніж зв’язки цих елементів з довкіллям, і підсумкові, в яких зв’язки між елементами такого ж порядку, що й зв’язки їхніх елементів із довкіллям;

органічні (біологічні організми, жива природа) і механічні (техніка);

динамічні, що знаходяться у постійному русі і статичні, що відносно нерухомі;

відкриті, які обмінюються з іншими системами, і закриті, що ізольовані;

керовані, які управляються, і некеровані, які не піддаються управлінню;

ті, що самоорганізуються, тобто зміни у них відбуваються самопливом, і ті, що не самоорганізуються, тобто є неорганізованими.

Неорганізовані сукупності є також системами, якщо вони: по-перше, складаються з елементів; по-друге, ці елементи певним чином пов’язані між собою, по-третє, цей зв’язок єднає елементи у сукупність певної форми (куча, нагромадження, натовп тощо); по-четверте, це з’єднання відбувається за просторово-часовими закономірностями.

Системний підхід – методологічний напрямок у науці, задача якого полягає в розробленні методів дослідження і конструювання об’єктів, які мають складну організацію, – систем різних типів і класів.

Разом з цим системний підхід виступає і як метод наукового дослідження. При цьому системний підхід не існує у вигляді строгої методологічної концепції. Швидше за все це свого роду сукупність пізнавальних правил, дотримання яких дозволяє певним чином зорієнтувати конкретні дослідження. Сутність системного підходу полягає в представленні об’єкта дослідження як системи, тобто цілісної сукупності взаємозв’язаних елементів.

Основними принципами системного підходу є такі:

– принцип цілісності – зобов’язує розглядати систему як цілісний об’єкт, якості якого не зводяться до властивостей окремих його елементів;

– принцип всебічності – вимагає враховувати всі внутрішні зв’язки і відносини системи, усі фактори, які впливають на її функціонування;

– принцип системо утворюючих відносин – вимагає визначення саме тих зв’язків між частинами (елементами) системи, які забезпечують її цілісність, існування і розвиток;

– принцип субординації – вимагає при дослідженні будувати ієрархію елементів і відносин за будь-якими чітко визначеними критеріями (мобільність, адекватність, керованість тощо);

– принцип динамічності – згідно з цим принципом всі характеристики системи необхідно розглядати не як постійні, а як змінні аж до прямо протилежного значення порівняно з початковим;

– принцип випереджаючого відображення – передбачає наявність постійної актуальної проблематики, тобто вимагає не констатації поточного стану системи, а прогнозування її найімовірнішого стану в майбутньому.

На відміну від класичного системний підхід базується на послідовному переході від загального до часткового, коли в основу розгляду покладено кінцеву мету, заради якої і створюється система.