Етапи формування української народності

Народ (грецькою - “етнос”) - поняття багатопланове. Частіше за все в цей термін вкладається таке значення: етнос - це історична спільність людей, яка склалася на певній території та володіє стабільними особливостями мови, культури і психічного складу, а також усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших. Останнє зазвичай зафіксоване в етнонімі (самоназві) народу. Сформований етнос виступає як соціальний організм, який самовідтворюється шляхом переважно етнічно однорідних шлюбів і передачі новим поколінням мови, традицій і т.д. Для більш стійкого існування етнос прагне до створення своєї соціально-територіальної організації (держави).

Для внутрішньої єдності народу найважливіше значення має культура, яка надає людям усвідомлення своєї спільності. Культура як необхідний компонент, і як одна з особливостей етносу, забезпечує його повноцінне функціонування. Але часто відбувається й зворотний процес - конвергенція (зближення) етнічних культур внаслідок історичного розвитку і взаємодії народів. Тому сьогодні культуру кожного етносу характеризує сукупність, з одного боку, національно-специфічних, а з іншого – загальнолюдських компонентів.

Формування етнічної культури нерозривно пов'язане з формуванням самого народу (етногенезом). Тож, розглядаючи різноманітні аспекти української культури, слід зупинитися й на проблемах етногенезу українців.

Серед вчених, які вивчають походження народів, зокрема й українського, побутують два погляди – автохтонізм та міграціонізм. Автохтоністи вважають, що народ має органічний, спадкоємний зв’язок з найдавнішими мешканцями своєї землі, незважаючи на різні міграції, злиття чи змішування племен. Міграціоністи ж твердять, що головну роль в етногенезі народу відіграють постійні рухи, пересування (міграції) народів. Із широкого спектру теорій формування української народності виокремимо наступні:

1) теорія “споконвічності” - українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30-40 тис. до 2-3 млн. років;

2) теорія автохтонності (М.Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців складало населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання;

3) теорія “єдиної колиски” (була загальноприйнятою в СРСР у 30-80-і рр. ХХ ст.): зародження і розвиток трьох близьких слов'янських народів з єдиної древньоруської народності;

4) теорія “незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів”, тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.

На сьогодняшній день ряд дослідників вважають, що Київська Русь була поліетнічною державою, тобто багатонаціональною, тож початком націогенезису українців вони визначають період Київської Русі, хоч він і не досяг завершення в зазначений період. Лише згодом, внаслідок несприятливих історичних обставин, цей процес поновився в XV-XVII сторіччях.

Остаточно український етнос сформувався на рубежі XVI-XVII ст., причому каталізаторами цього процесу стали кілька факторів: загроза фізичного знищення з боку Степу (утворення Кримського ханства), національний та релігійний гніт польської шляхти і внутрішня зрада еліти – перехід аристократії до католицтва і укладення церковної унії. На хвилі національної боротьби зростала й національна самосвідомість. Остання проявилася на кількох рівнях: на побутовому – в усвідомленні своєї приналежності до “руського народу”, й на вищому, ідеологічному – у посиленні боротьбі за національні права.

Звичайно, народонаселення, що населяла сучасну територію України на різних етапах формування народності не було етнічно однорідним протягом тисячоліть, та все ж при всіх міграціях та асиміляціях ядро етносу залишалось, зберігало та накопичувало історичну пам’ять, звичаї, вірування, етнографічні особливості — інакше українці не були б тими, ким є нині, тобто, культурний генофонд не переривався протягом довготривалих війн, лихоліть, які випали на долю нашого народу.

В етногенетичних і етнокультурних процесах, що відбувалися в Україні, вчені виділяютю наступні етапи:

І. Трипільська доба (V — ІІІ тисячоліття до н.е.)

ІІ. Післятрипільська доба (ІІ тисячоліття до н.е.)

ІІІ. Скіфо-сарматська доба (VІІ ст. до н.е. — ІІІ ст. н.е.)

ІV. Слов’янська доба (від середини І тисячоліття н.е.)

V. Доба Русі — України (від VІІ ст. н.е.).

Трипільська доба Однією із складових частин індоєвропейскої спільності, що почалася близько V тисячоліття до н.е., є трипільська археологічна культура.

Початок трипільської доби в Україні сучасна історична наука датує першими сторіччями V тис. до н.е. Період ІV — початку ІІІ тис. до н.е. — час найбільшого розвитку трипільської культури. Крім України, трипільці займали величезні простори Східної Європи: їхні поселення знайдені в Словаччині, Румунії, на Балканському півострові.

Раніше офіційна історична наука не визнавала трипільців пращурами українців, проте існує досить вагома система доказів визначної ролі трипільської культури у формуванні сучасної української нації. Це перш за все висновки Вікентія Хвойки та інших науковців. Періодизація трипільської культури не має одностайності серед істориків. Це пояснюється тим, що наприкінці ІІІ тисячоліття до н.е., трипільці, мабуть, були підкорені іншими племенами, тому їхні матеріальні пам’ятки зазнали змін, що ускладнює ідентифікацію їх з трипільськими. Та все ж топографія трипільських поселень майже завжди збігається з розміщенням сучасних українських селищ переважно чорноземних районів. Найбільшими трипільськими поселеннями (суперцентрами) були протоміста в межиріччі Дніпра та Південного Бугу: Майданецьке, Доброводи, Талянки та ін. Площа цих поселень іноді сягає 400 г., кількість жител — тисяча й більше.

Великий інтерес становить гончарство трипільців, яким найповніше представлене їх мистецтво. Це різної форми розписний посуд: глечики, миски, макітри, жертовні посудини у вигляді тварин (бика, вепра тощо), модельки житла, біноклевидні (спарені) посудини, які нагадують українські горщики-близнята, а також керамічні писанки, жіночі скульптурки, пряслиця та ін. Це пов’язано з тим, що у сучасному гончарстві, вишивках, килимах, різьбленні, розписах зберігається чимало типових елементів трипільського орнаментально-декоративного мистецтва.

Отже, успадкувавши певну суму елементів матеріальної культури трипільців, українці лише змінили свій антропологічний тип, що аж ніяк не заперечує їхньої автохтонності на нашій землі, адже автохтонність — це не лише наслідок біологічної зміни поколінь. Такі явища відомі й серед інших народів. Так, наприклад, турки зберегли свою мову, але втратили антропологічний тип (з монголоїдів перетворилися в європеоїдів). Можемо сподіватися, що найближчим часом з’являться серйозні наукові докази генетичного зв’язку трипільської культури з людністю сучасної України — адже маємо безліч археологічних, лінгвістичних, етнографічних, міфологічних доказів цього.

Післятрипільська доба На межі ІІІ — ІІ тисячоліття до н.е. трипільська культура зазнає занепаду, припиняється життя в багатьох трипільських поселеннях. Можливо трипільці були раптово винищені іншими племенами. Про це свідчать археологічні знахідки: залишена глина зі слідами жіночих пальців, яка приготована для ліплення посуду, спалене житло.

На зміну землеробським племенам трипільської культури прийшли племена з примітивнішою, грубішою керамікою — культура, яка в археології отримала назву шнурової кераміки за способом орнаментації посуду за допомогою скрученого шнура (мотузки). Провідною галуззю господарства більшості народів у ІІ тисячолітті до н.е. стає скотарство, поширюється також конярство, вдосконалюється зброя. Войовничі племена, що прийшли на зміну трипільців не оселялися на місцях їх поселень. Отже, чорноземи не цікавили прийдешні племена. Натомість свої поселення вони розташовували в добре захищених, недоступних для нападів місцях: на берегових кручах, горбах, обгороджуючи їх захисними валами, ровами, що свідчить про рід їх занять.

Переорієнтація господарства призвела до зростання ролі чоловіка — скотаря, вершника, воїна. Матріархальні відносини поступово переростають у патріархальні, але роль жінки ще довго залишається значною і в післятрипільський час.

Бурхливі еволюційні процеси ІІ тисячоліття до н.е. свідчать про значні зміни в житті людей, які проживали на території сучасної України. Але не варто думати, що трипільська культура була повністю знищена на всіх теренах України, навпаки — багато археологічних досліджень доводять, що у формуванні середньодніпровських та верхньодністровських племен у першу чергу брали участь нащадки пізньотрипільського населення. Наявність мальованого трипільського посуду серед комплексів шнурової кераміки свідчить про те, що трипільці не зникли остаточно, змішалися з новою післятрипільською культурою.

Таким чином епоха бронзи принесла в Україну деякі етнічні зміни, переорієнтацію господарства на скотарство як провідну галузь, але не знищила й землеробства. Слід зазначити, що в міфології, культах чимало рис успадковано від трипільців.

Одними з представників пізнього етапу цієї культури були племена, відомі в історії як кіммерійці. Деякі вчені вважають, що кіммерійці заселили південь України, прийшовши не з Азії, як гадали раніше, а з Наддніпрянщини, і частина їхньої культури успадкована від пізньотрипільської, з переорієнтацією на скотарство. Мова кіммерійців, залишки якої дійшли до нас у вигляді власних імен царів та деякого топонімічного і гідронімічного матеріалу (назви поселень, річок та ін.), має чимало мовних рис успадкованих від трипільців. Про це свідчить дешифрування найдавнішої у світі абетки трипільців, зразки якої іноді знаходять на глиняному посуді, пряслицях тощо.

Загалом у кіммерійській культурі спостерігається багато рис, успадкованих від попередніх культур. Поховання здійснювалися в курганах і в ґрунтових могильниках, хоча відомі й поховання спалених в урнах. Будівлі — глинобитно-каркасні з жертовниками, як у трипільців. Кераміка — конічні миски, макітри, прикрашені геометричними орнаментами: трикутниками, ромбами, зигзагами, штриховками. Зброя, прикраси, казани виготовлялися з бронзи.

В кіммерійські часи (початок І тисячоліття до н.е.) хліборобство знову починає набувати того значення, яке воно мало за трипільської доби. Роль хліборобської громади стає значно вищою, ніж роль скотарів і вершників. Знову, як і за часів трипільців, зростає кількість населення, відбувається збагачення людності як за рахунок експорту хліба, так і завдяки розвитку ремесел, промислів тощо. Отже, всі ці факти ще раз підтверджують безперервність етнокультурних процесів в Україні.

Скіфо-сарматська доба.

Початок скіфської епохи представлений чорноліською археологічною культурою. Скіфи згадуються в ассірійських джерелах першої половини VІІ ст. до н.е. як войовничий народ, котрий з Причорномор’я проникав у Малу Азію, завойовуючи на своєму шляху місцеві племена, а в кінці цього ж століття знову повернувся в Причорномор’я. Держава скіфів у різний час простягалася від степів України до Волги й Уралу, а їхні кургани є навіть на Алтаї. В цей же період на захід від Дністра жили й племена фракійців, котрі, змішуючись зі скіфами, стали предками сучасних буковинців, гуцулів, бойків, лемків та інших етнографічних груп українців.

Найбільш ранні скіфські поселення відкриті на берегах Бузького лиману (Миколаївщина). Найбільш відомими скіфськими городищами в Україні є Шарпинське і Пастирське (Херсонщина), Немирівське (Поділля), Мотронинське (Київщина), Більське (Полтавщина) — вони навіть більші й величніші, ніж городища князівської доби ХІ-ХІІІ ст.

Досить цікавим аспектом скіфології є те, що за межами України знаходять тільки скіфські могили, а городища їхні розташовані переважно на Полтавщині, Київщині, Поділлі, Причорномор’ї. В культурі скіфів яскраво виділяються риси, які успадкували українці. Скіфи шанували гостей, подаючи їм хліб-сіль, їм було властиве побратимство, яке побутувало ще й у Запорозькій Січі. Поминальний обряд “тризна”, який справлявся на могилі померлого, був традиційним у скіфів, слов’ян, русичів, українців.

Скіфські племена були витіснені племенами сарматів, які проживали на сході від скіфських володінь (Приазов’я, Поволжя, Південне Приуралля). Генетична спорідненість їх зі скіфами не викликає сумніву, адже походження їх спільне і сягає глибокої давнини — від племен зрубної культури. Про спорідненість скіфів і сарматів писав ще Геродот — він переказав легенду про походження сарматів від шлюбу скіфів з амазонками. Чіткі хронологічні межі сарматського періоду на теренах України встановити нелегко і датується він приблизно ІІІ ст. до н.е. — ІІІ ст. н.е.

Пам’ятки культури сарматів мають спільні риси зі скіфськими: подібні орнаменти на глиняному посуді, литі з бронзи казани, котрі, мабуть, виконували роль ритуального посуду. Серед культових предметів можна також назвати бронзові дзеркала, глиняні курильниці, кам’яні тарелі, що застосовувались для розпалювання жертовного вогню. Мистецтво звіриного стилю притаманне сарматам такою ж мірою, як і скіфам. Озброєння істотно нічим не відрізнялося від скіфського. Одяг сарматів, про який дізнаємося з численних зображень на різних мистецьких виробах, складався з короткої сорочки, штанів, пояса, довгого плаща, скріпленого на плечі спеціальною пряжкою чи застібкою (фібулою). Типове взуття сарматів, як і скіфів, м’які шкіряні чобітки. Цікавою пам’яткою сарматського ремесла є чотириколісний віз, зроблений з дерева без жодного цвяха чи металевих деталей, скріплений лише за допомогою дерев’яних шипів.

Звичайно, на початку свого розвитку сармати жили на далекій периферії Скіфії і складались з багатьох племен. Найбільш значними серед них були алани, роксолани, язиги, аорси, сіраки, аріаки, масагети та ін. Формування сарматського етносу не було лише результатом простого розвитку скіфів — змішуючись із численними місцевими племенами, вони певною мірою змінювали свій антропологічний тип, набуваючи деяких азійських рис. Вчені припускають, що поява сарматів на території сучасної України, в деякій мірі було поверненням нащадків скіфських скотарів на землю своїх предків.

Цікаво, що назва сармати або савромати довго зберігалася у пам’яті українського народу, який традиційно вважав себе нащадком “славних роксоланів”. У козацьких, літописах зустрічаємо такі вислови: “наші козако-сарматські предки”, “князь сарматський і гетьман усього Запорозького війська”, “провінції козако-руські савроматійські” та ін.

Близько ІІІ ст. н.е. відбуваються складні процеси, відомі в історичній науці як доба великого переселення народів. За результатами антропологічних досліджень у часи великого переселення народів населення України принципових етнічних змін не зазнало. Іноетнічні племена готів і гунів, які потрапляли на Подніпров’я та Побужжя поступово асимілювалися місцевим населенням і повністю слов’янізувалися.

Слов'янська доба. Близько середини ІІІ ст. н.е. в межиріччі Бугу й Дністра виникає черняхівська культура. Дослідники стверджують, що у формуванні цієї культури брало участь населення Північного Причорномор’я, Подністров’я і Прикарпаття, яке пов’язують зі слов’янами — антами.

Корені слов’янської культури можна віднайти вже у бронзовому віці. Найбільше пам’яток, що засвідчують безперервність етногенетичних процесів формування слов’ян, знаходять на території Польщі й сусідніх з нею держав. Зародками слов’янських культур вважають лужицьку, пшеворську, зарубинецьку, черняхівську, празьку, корчацьку, луко-райковецьку, роменсько-боршевську та інші археологічні культури, значна частина яких пов’язана саме з територією України. Пам’ятки лужицької культури поширені на широких просторах від Ельби й Вісли до Балтики й Північної Моравії, а пізніше — до українського Полісся і Волині. Пшеворську культуру пов’язують переважно з племенами венедів, що жили між Карпатами і Балтійським морем: “венети походять від одного кореня і нині відомі під трьома назвами — венетів, антів, склавенів”. Зарубинецька культура охоплювала території Півдня Білорусі та Півночі України. Черняхівці (за назвою с. Черняхів на Київщині) вважаються спадкоємцями зарубинецької культури та ідентифікуються в історичній науці з антами. Анти успадкували культуру племен, що жили на цих землях. Спільність мови антів зі слов’янськими засвідчують сучасники. Лінгвісти стверджують, що анти в V — VІІ ст. говорили мовою, близькою до розмовної мови Київської Русі, яка вже мала деякі ознаки української. Отже, анти, успадкувавши частину скіфо-сарматської культури, їхніх вірувань, звичаїв і мови, стали тією ланкою етногенетичного ланцюга, яка поєднала їх із русами, а потім — з українцями.

З VІІІ — Х ст. слов’янські племена починають заселяти лівий берег Дніпра. У східних степах України в ХІ — ХІІІ ст. жили половецькі племена. Деякі з них переходили на службу до Руських князів. Половці лишили в наших степах безліч своїх пам’яток — кам’яних “баб”, які мають схожість зі скіфськими, та й стояли вони переважно на курганах скіфського часу.

Таким чином, в етногенезі українців брали участь ті народи, які протягом тривалого часу проживали на спадкоємних українських землях. Кінцевим результатом процесів етногенезу прийнято вважати виникнення народностей. В Європі цей процес закінчився у середні віки, хоча нині існують нові концепції безперервного розвитку і постійної зміни самого етносу.

Історична наука ХХ ст. нав’язувала ідеологічні стереотипи у вирішенні питань етногенезу, за якими єдино-правильним вважався погляд на походження “трьох братніх народів” (російського, українського та білоруського) від одного “спільного кореня”, причому — не раніше XIV ст. Нині не виникає жодного сумніву, що розглянуті вище слов’янські племена, а пізніше народ Київської Русі, були предками українців. Вже на самому початку нашої писаної історії бачимо виразні риси українського народу — звичаї, обряди, ремесла, одяг, архітектура, мистецтво тощо. Мова давніх пам’яток, незважаючи на те, що вони написані старослов’янською, зберегла чимало лексичних українізмів, фонетичних та морфологічних рис, притаманних саме українській мовній традиції.. Етнічне виділення українців з маси слов’янських народів відбувалося не внаслідок розпаду держави Київська Русь, а навпаки — шляхом консолідації українських племен в одній державі зі спільною мовою та етнографічними особливостями, які почали складатися близько VІІ ст., і в ІХ ст. уже мали виразні українські риси. Саме так етногенез слов’янських народів розглядається й зарубіжними вченими, які визначають спадкоємний зв’язок українців з народом Київської Русі.

Оскільки одна й та ж людина може вважати себе і слов’янином, і українцем, і гуцулом, прийнято розрізняти такі поняття як суперетнос — група народів зі спільною самосвідомістю, спорідненими мовами та рисами культури (напр., слов’яни, угрофіни); термін етнос функціонально відповідає поняттю народ. У межах кожного етносу можуть існувати субетноси — певні етнічні групи зі спільними етнографічними особливостями (напр., лемки, бойки, гуцули тощо). Певні відмінності в побуті, звичаях, одязі, навіть зовнішності наші предки мали з давніх давен, так само як і зараз мають свої регіональні особливості культури. Це явище цілком закономірне для будь-якого народу, бо воно зумовлене як природно-географічними умовами, так і характером історичного розвитку. Нині, коли в Україні відбуваються активні процеси консолідації, українці відроджують свої загальнонаціональні цінності, і намагаються зберегти й розвинути традиції своїх етнографічних районів.

Особливості мови, культури, самосвідомості, господарських зв'язків формують не тільки етнос, а й етнічну територію як географічний простір проживання і діяльності певного етносу. Власне територія як фізичний вимір знеособлена, однак з її освоєнням з'являються результати діяльності того чи іншого народу. Здебільшого це пам'ятки матеріальної культури, виробничої і побутової сфери, які відбивають особливості етнічної культури.

Традиції і побут українського народу, які мають багато загальнонаціональних рис, і сьогодні зберігають ряд територіальних особливостей.

З історико-етнографічної точки зору на території України можна виділити такі культурно-історичні зони: Середнє Придніпров'я (Надднiпрянщина); Подiлля; Слобожанщина і Полтавщина; Полiсся; Прикарпаття (Галичина); Волинь; Закарпаття; Буковина; Південь. Остання зона заселена декількома міграційними хвилями, і остаточно її населення сформувалося у XVIII-XIX ст. Це наймолодший з точки зору етнографії район України. Південь можна в свою чергу розділити на ряд реґіонів: Причорномор'я, Таврію, Донщину (Подоння, Донеччину). Потрібно зазначити, що наведений розподіл багато в чому умовний. У процесі становлення української нації етнічна територія змінювалась. Звісно, що у різні історичні епохи загальна площа і кордони зазнавали змін у напрямку відчуження цілих регіонів від етнічного ядра.

В Україні досьогодні зберігаються етнографічні групи, які мають свої особливості в культурі і мові. Найбільш значні з них українські горці (гуцули, лемки, бойки) в Прикарпатті і поліщуки, пінчуки, литвини в Поліссі. Раніше серед українців було більше таких груп. Але з часом поступово пішли у минуле багато архаїчних, консервативних звичаїв і обрядів. В свою чергу набули розвитку нові елементи в побуті і духовному житті. Значного поширення набули елементи нового одягу, нові типи житла, знаряддя праці. Тобто соціально-економічні умови стали вирішальними чинниками, які визначили формування сучасного обличчя української нації, вплинули на чисельність і географічне розміщення інших етнічних груп, на характер етнічних процесів в Україні загалом.

Такі особливості розвитку українського нації залишає й на сьогоднішній день широке коло питань для подальших досліджень, оскільки цей процес є досить складним і суперечливим.