Традиційні типи та форми сільських поселень українців.

Одним із найважливіших елементів матеріальної культури українського етносу є сільські поселення. Вони створювалися та розвивалися протягом багатьох століть під впливом історичних, природно-географічних, соціально-економічних, культурних факторів. Переважна більшість найдавніших поселень розташовувалася по високих берегах заплавних річок на захищених від вітру місцях, найзручніших для проживання та ведення господарства. Різноманіття форм таких поселень зумовлювалося специфікою освоєння степових, лісостепових та лісових територій, а також тим, що вибір ділянки для садиби був майже довільним.

Типи сільських поселень пройшли довгий шлях розвитку і відображають різні періоди історії України. Так, історично склалися три основні соціально-економічні типи сільських поселень: село, присілок та хутір.

Найдавнішим та найпоширенішими типом українських поселень є село, яке було відоме ще з часів Київської Русі. Села виникали в процесі господарського освоєння під землеробство певної території групою людей і складалися з дворищ-ланів. На першому етапі розвитку села були малодвірні, вони утворювалося з кількох окремих осель або груп дворів (приблизно 5-10 господарств), що поступово розросталися. На їх базі виникли багатодвірні села. Вважається, що перехід від малодвірних до багатодвірних поселень розпочався в XV-XVI ст. Однак, цей процес цей відбувався повільно, і малодвірні поселення існували ще тривалий час. Як свідчать писемні джерела, в XVI ст. у гірських бойківських селах Корчин та Підгородці налічувалося лише по 5 дворів, у Розлучі – 7, Довгому – 10. У XVII ст. такі ж малодвірні поселення траплялися на Закарпатті: у селах Річка – 4 двори, у Воловому – 6, Студеному Потоці – 10 та ін. Така ж картина спостерігалася навіть у другій половині XVIII ст. За станом на 1781 р. ряд сіл Київського повіту все ще були малодвірними (у Боярці – 15 дворів, Крюківщині – 10, Гатному – 28, Борщагівці Петропавлівській – 18 тощо).

Залежно від умов виникнення села могли мати різні назви: кут, кінець, оседок, селище, дворище, земля, хутір.

Село об'єднувало мешканців у сільську громаду, за якою закріплювалася певна територія, податки, обов'язки. Унаслідок цього зазначений тип поселення вважався адміністративною, економічною та юридичною одиницею. У XIX ст. – на початку XX ст. українське село як певна цілісна система складалося з ряду елементів: сельбища, центру, культових споруд, виробничо-побутових та культурно-освітніх об'єктів і установ.

Сельбище охоплювало територію, на якій розташовувалося власне поселення – селянські двори, головна сільська дорога (вулиця), об'єкти інфраструктури. Як правило, воно відзначалося компактним розташуванням. Виняток становить Гуцульщина, де селянські двори розпорошувалися по всій території села.

Центром традиційно вважалася територія поблизу церкви або приміщення громадського управління. Часто ці споруди розташовувалися біля площі і разом з нею становили центр. У деяких етнографічних районах України (Бойківщина, Гуцульщина, Лемківщина) композиційне виділення центру у вигляді площі було відсутнім. Культова споруда – церква – будувалася переважно в центрі села у найкращому місці, поблизу дороги чи проїзду. Часто біля неї розташовувалися цвинтар та домівка священика.

До виробничо-побутових об'єктів, характерних для українського села XIX ст. – початку XX ст., належали кузня, млин, корчма, крамниця, громадська комора.

До культурно-освітніх об'єктів належали церковно-парафіяльні та державні початкові школи, а також громадські організації. Так, наприкінці XIX ст. – на початку XX ст. в західноукраїнських землях набули значного поширення хати-читальні, організацією яких займалося товариство «Просвіта». Хата-читальня споруджувалася на кошти сільської громади і була своєрідним клубом, осередком народного дозвілля.

Іншим поширеним в Україні типом малодвірного сільського поселення був присілок, або ж виселок чи урочище. Він відомий з XV ст. Присілки виникали переважно внаслідок нестачі землі в селах і розташовувалися поза межами їхніх сельбищ. Адміністративно вони підпорядковувалися селу, на землях якого утворювалися. Існували й інші способи утворення присілків. Зокрема в Карпатах поселення цього типу часто утворювалися з тимчасових сезонних житлово-господарських об'єктів (зимівок, зимарок), які розміщувалися в горах на значній відстані від сельбища. Іноді присілки з’являлися поблизу дрібних промислових підприємств, що функціонували на території певного села. Нерідко вони носили назву підприємства (н-д, Гута, Майдан тощо). Населення цих поселень частково було зайняте у промисловому виробництві.

Найінтенсивніше процес виникнення присілків відбувався у XVIII ст. – на початку XX ст. Динаміку зростання чисельності цих поселень можна простежити на прикладі галицької частини Українських Карпат. Так, наприкінці XVIII ст. тут налічувалося 13 присілків, у 1855 р. – 21, 1886 р. – 30, а в 1914 р. – 46 присілків.

До традиційних типів сільських поселень українців належить хутір. Здебільшого це малодвірне, переважно однодвірне, поселення. Певна частина хуторів виникла у період феодалізму внаслідок освоєння нових земель. Це стосується насамперед козацьких хуторів-зимівників. Наприклад, у другій половині XVIII ст. у Золотоніській сотні Переяславського полку налічувалося 66 хуторів. Серед них були як однодвірні, так і малодвірні: на хуторі козака Копила – 1 господарство, хорунжого Верещаки – 1, сотника Лукашевича – 1, козаків Ювженка і Пилипенка – 5, козаків Побиванців – 5, хорунжого Жили – 11 тощо. Хутори, які походять з початку XX ст., пов'язані зі столипінською аграрною реформою 1906 р., яка спричинила руйнування сільських общин і утворення хуторів. У 1906-1912 pp. в Україні вийшли на хутори 226,5 тис. господарств.

У процесі історичного розвитку типи поселень українців змінювалися під впливом різноманітних чинників: географічного розташування, наявності торговельних шляхів, розвитку промислів, торгівлі, промислового виробництва тощо. За сприятливих обставин деякі села перетворювалися на містечка, хоча інколи мав місце й зворотний процес: окремі містечка внаслідок ряду причин (розвитку залізничного транспорту, занепаду промислів і торгівлі тощо) деградували в села (н-д, Стара Сіль, Сможе, Ляшки Муровані у Галичині).

Проведена у 30-40-х роках XX ст. колективізація спричинила істотні зміни у структурі українського села: утворилися колгоспи, МТС, розпочалася руйнація храмів тощо. Повністю були ліквідовані хутори та присілки, їхніх мешканців насильно переселяли до сіл. Деякі великі присілки перетворювалися на села. Політика так званих «неперспективних сіл» призвела до спустошення та занепаду традиційних українських сільських поселень.

Що стосується основних форм традиційних українських поселень, вони також розвивалися під впливом особливостей географічного середовища, етнічних традицій, умов соціально-економічного розвитку, господарських занять населення, державного законодавства тощо.

Для поселень українців найбільш характерними є безсистемна, рядова, кругова, ланцюгова, вулична та комбінована форми. Виділяють також чотири основні типи забудови: розсіяна, гніздова, скупчена, комбінована.

Найбільш давньою та поширеною в Україні є безсистемна форма поселення. Її поява пов’язана з колонізацією нових земель і відсутністю регламентації щодо планування. Відповідно до типу забудови розрізняють два варіанти безсистемних поселень: розсіяно-гніздові та скупчені.

Безсистемні поселення із розсіяно-гніздовою забудовою характерні для Гуцульщини. Їхньому виникненню у цьому етнографічному районі сприяли складність гірського рельєфу та провідна роль скотарства в структурі господарських занять гуцулів. Селянські двори у такому поселенні розташовані на значній відстані один від одного і розсіяні по гірській долині та схилах навколишніх гір. Інколи вони утворювали «гнізда» – групи, що складалися з 2-4 дворів. Центральна дорога в таких поселення проходила паралельно гірській річці по дну гірської долини, вона сполучала між собою лише певне село із сусідніми поселеннями. До селянських дворів окремих під’їздів не існувало.

Безсистемно скупчені поселення побутували практично в усіх регіонах України. Від центральної дороги чи вулиці відгалужувалися у різних напрямках проїзди, що вели до селянських садиб. Густа мережа таких проїздів покривала усе село. Безсистемні поселення зі скупченою та скупчено-гніздовою забудовами особливо характерні для ряду місцевостей Полісся, зокрема для північних районів Волинської та Рівненської областей. Цей варіант траплявся й на інших територіях України, зокрема на Чернігівщині, Полтавщині, Одещині тощо. Поява ж гніздової забудову в цих поселеннях була спричинена нестачею земель у XIX – на початку XX ст.: із створенням нових сімей і браком землі під забудову нові двори часто виникали за рахунок поділу батьківських садиб. Це призводило до скупчення забудови села, утворення нових «гнізд», появи нових проїздів.

Давньою за походженням і широко розповсюдженою в Україні є також рядова форма поселення, для якої характерним є розташування дворів у ряд і їхня орієнтація в одному напрямі: уздовж берега водойми або дороги. Дані археологічних досліджень свідчать про те, що в часи середньовіччя багато слов'янських поселень мали рядове прирічкове планування. Рядові поселення були двох видів: однорядовими та багаторядовими. Нерідко утворенню рядової форми сприяла традиція орієнтувати фасади осель на південні румби («на літо», «до сонця»).

Глибокі слов’янські корені має кругова форма поселення українців. При такому типі планування садиби розташовувалися найчастіше навколо площі з церквою і цвинтарем або ж навколо ставу. Відомі кругові поселення двох видів: у першому випадку будівлі розміщуються по колу, охоплюючи незабудовану площу, городи тягнулися у бік поля, а двори виходять на площу; в другому випадку селянські двори виходили в бік поля, а садиби – на площу. На думку вчених, походження цього типу планування було пов’язане з необхідністю оборони поселень. Кругові поселення українців знаходилися переважно на мисах та в луках рік, а найбільшого поширення набули в передстеповій оборонній зоні. Кругову конфігурацію мали також давні східнослов’янські городища та козацькі табори, споруджені з возів.

При ланцюговій формі поселення селянські двори розташовувались вздовж дороги чи річки. Сусідні двори або невеликі їх групи, що складалися з 2-3 господарств, могли знаходитися як поруч, так і на певній відстані один від одного. Конфігурація ланцюгівки залежала від форми русла річки чи дороги. Такі поселення були були типовими для Бойківщини, Лемківщини, зустрічалися у рівнинних районах України – на Київщині та Полтавщині. Виникнення ланцюгівок у Карпатах зумовлене як етнічними традиціями українців (прирічкове розташування поселень), так і географічними та соціально-економічними факторами (вузькість гірських долин, залишки патронімії[1], двопільна толоко-царинна система землеробства[2] тощо). Селянський двір у такій ланцюгівці розташовувався біля дороги і річки посеред земельного наділу, який у вигляді довгої вузької смуги перетинав гірську долину в поперечному напрямі. У рівнинних районах України виникнення ланцюгового планування часто було пов’язане з розвитком хуторів.

Поширеними на території всієї України були поселення вуличної форми. Вони являли собою два ряди будинків, фасади яких звернені до дороги й утворюють вулицю. Відомі одновуличні, багатовуличні та квартально-вуличні населені пункти. За походженням вуличне планування є пізнішим порівняно із безсистемною, рядовою чи круговою формами. Багато вуличних поселень сформувалося з рядових. Головними чинниками, що вплинули на утворення даної форми поселень, були закріпачення селян та втручання у планування поселень поміщиків і держави. Значний вплив на виникнення вуличних поселень мала «Устава на волоки» 1557 р. Починаючи з 20-х рр. XVIII ст. царський уряд видав ряд розпоряджень, які спричинили розвиток вуличного планування поселень. Серед них «Положение для устроения селений» 1830 р., яке вимагало будувати хати фасадами до вулиць. Державними органами здійснювався контроль за дотриманням будівельного законодавства. У південній частині України, яка була заселена пізніше, сільські населені пункти планувалися за типовими проектами, розробленими згідно указів XVIII – першої половини XIX ст.

Поселення комбінованої форми поєднували різні типи планування. Так, у рівнинних районах України найчастіше траплялися безсистемно-вуличні поселення, в Карпатах – рядово-ланцюгові та безсистемно-рядові. Розвиток форм сільських поселень українців у XIX – на початку XX ст. відбувався у декількох напрямках: трансформація однопланових поселень у поєднанні з появою вуличних елементів, забудова проїздів та частково польових доріг, скупчення забудови сіл. На сучасному етапі планування сільських поселень регламентується державним законодавством. При цьому нерідко не беруться до уваги традиції місцевого населення та ландшафтна специфіка конкретної місцевості. Поселення у різних регіонах України поступово втрачають свої локальні особливості. На зміну традиційним формам приходить вуличне та квартально-вуличне планування. Ця тенденція характерна як для розвитку давніх сіл, відомих ще за часів середньовіччя, так і для нових.