Принципи виконання зобов’язання

Поняття виконання зобов’язання

Виконання зобов’язання, виходячи з його визначення, пов’язане з вчиненням зобов’язаною особою (боржником) дій з передачі майна, сплаті грошей, виконання робіт тощо або з утриманням від дій, що можуть заподіяти шкоду кредитору, а кредитор повинен прийняти виконане на свою користь.

Виконання зобов’язання – це здійснення боржником на користь кредитора обумовленої дії, яка складає предмет зобов’язання (або утримання від дії), як це випливає з статті 526, повинна точно відповідати всім умовам договору, вимогам ЦК, інших актів цивільного законодавства, а при їх відсутності – вимогам, що звичайно пред’являються, у тому числі звичаям ділового обігу, правилам ділової етики.

Встановлені ст. 526 ЦК України загальні умови (засади) виконання зобов’язання передбачають наявність п’яти видів стандартів поведінки, з якими має бути узгоджена поведінка суб’єктів виконання. Це:

а) умови договору;

б) вимоги Цивільного кодексу;

в) вимоги інших актів цивільного законодавства;

г) звичаї ділового обороту;

ґ) інші вимоги, що звичайно ставляться.

Дії щодо виконання зобов’язань можна вважати правочином, оскільки вони спрямовані на припинення зобов’язань. Саме тому до цих дій застосовуються такі ж правила, як і до правочинів.

За своєю юридичною природою виконання зобов’язання є різновидом правочинів, більшою частиною односторонніх.

Виконання зобов’язання обумовленим в договорі, акті цивільного законодавства чи відповідними звичаями способом, предметом, у встановлений строк та в певному місці, належній особі та належною особою визнається належним. Належне виконання зобов’язання відповідно до ст. 599 ЦК є однією з підстав (одним із способів) припинення зобов’язання, тобто правоприпиняючим юридичним фактом.

Принципи виконання зобов’язання

Зобов’язання виникають між їх учасниками з метою задоволення певних потреб. Саме тому особливе значення мають загальні засади виконання цивільних зобов’язань, які набувають форми їхніх принципів. Для учасників зобов’язальних правовідносин завжди важливим є те, що реалізовано основну мету зобов’язання. Але саме досягнення цієї мети пов’язується не тільки з виконанням певних дій, а й з необхідністю відповідати іншим «якісним» показникам, які загалом можна об’єднати поняттям належного виконання.

Принципи цивільного права мають цілком конкретну практичну спрямованість:

по-перше, нерідко вони є нормами прямої дії. Наприклад, зміст і межі свободи договору встановлені статтями 6 та 627 ЦК України, а принципи добросовісності, розумності та справедливості досить часто виступають регуляторами поведінки суб’єктів зобов’язання (ч. 3 ст. 509, ст. 660, ч. 3 ст. 749, ч. 1 ст. 847, ч. 2 ст. 903, ст. 1146 ЦК України тощо);

по-друге, принципи враховуються при розробці нових або зміні старих нормативно-правових актів;

по-третє, на загальні засади цивільного законодавства необхідно орієнтуватися у разі необхідності застосування аналогії права, на що прямо зазначається в ч. 2 ст. 8 ЦК України;

по-четверте, такі принципи мають братися до уваги при тлумаченні, тобто з’ясуванні дійсного змісту норми права або належного змісту умов договору (ч. 1 ст. 637, ст. 213 ЦК України);

по-п’яте, спираючись на принципи законодавства, можна пройти шлях до подолання суперечностей між юридичними нормами у разі їх виявлення.

ЦК України вперше встановив перелік загальних засад цивільного законодавства, які в літературі ототожнюються з поняттям принципів цивільного права. Згідно із ст. 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є:

СЛАЙД

1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини;

2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом;

3) свобода договору;

4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом;

5) судовий захист цивільного права та інтересу;

6) справедливість, добросовісність та розумність.

До цих принципів інколи додають ще і принцип юридичної рівності суб’єктів цивільного правовідношення перед законом, що міститься в ст. 1 ЦК України.

Отже, СЛАЙД

Виконання зобов’язання здійснюється за загальними правилами або принципами виконання зобов’язань. У радянській юридичній літературі науці досить глибоко досліджувались питання про перелік та співвідношення цих принципів. Зокрема, до них відносили:

принцип реального виконання;

принцип належного виконання;

принцип взаємного співробітництва;

принцип економічності.

Принцип реального виконання слід розуміти як виконання зобов'язання в натурі, тобто вчинення саме тих дій, що становлять зміст зобов'язання. За нормального розвитку зобов'язальних правовідносин зобов'язання виконується належно і реально. Особливості прояву принципу реального виконання зобов'язання передбачені ЦК для випадків його порушення.

Принцип реального виконання, сутність якого полягає в тому, що стягнення неустойки (штрафу, пені) та збитків не позбавляє боржника від виконання зобов’язання в натурі.

Принцип належного виконання зобов’язання, сутність якого вже розкривалася раніше. Стосовно договорів він ще має назву принцип договірної дисципліни;

Принцип ділової співпраці та взаємодопомоги учасників, згідно якого кожна із сторін повинна всіляко сприяти іншій стороні у виконанні нею обов’язків. На підставі цього принципу боржник вправі розраховувати на таке сприяння з боку кредитора, яке прямо не встановлено законом (актом цивільного законодавства) чи договором, однак без нього не можливо належне виконання зобов’язання боржником;

Принцип економічності виконання, який передбачає, що зобов’язання повинно бути виконано самим економічним для кредитора способом.

Справедливість, добросовісність та розумність є одними із основоположних засад цивільного законодавства (п. 6 ст. З ЦК). Тому дії сторін і при виконанні зобов'язання мають відповідати цим засадам. Наприклад, якщо продавець не передає покупцеві приналежності товару та документи, що стосуються товару та підлягають переданню разом з товаром відповідно до договору купівлі-продажу або актів цивільного законодавства, покупець має право встановити розумний строк для їх передання (ч. 1 ст. 666 ЦК).

Суб’єкти виконання

Зобов’язання має виконуватися належними сторонами, якими виступають божник та кредитор. Внаслідок чіткої персоніфікації сторін у зобов’язальних правовідносинах цивільним законодавством передбачається, що боржник повинен виконати свій обов’язок, а кредитор відповідно прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із суті зобов’язання або звичаїв ділового обороту (ст. 527 ЦК).

Звертає на себе увагу відсутність у ЦК статті, яка б, як це було раніше, закріплювала неприпустимість односторонньої відмови від виконання зобов’язання натомість з’явились положення, згідно яких не допускається одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 ЦК) виключенням є ст. 615 ЦК. Ця норма примушує не тільки боржника, а й кредитора дотримуватися умов зобов’язання, «пов’язує» зобов’язанням обидві сторони. Це є цілком обґрунтованим, оскільки боржник, не менш ніж кредитор, може бути заінтересованим у виконанні зобов’язання особою, сподіваючись, можливо, отримати від цього певні позитивні наслідки, які іноді можуть і не мати матеріального виразу. Крім того, правила юридичної рівності суб’єктів цивільних правовідносин.

Коли суб’єктами зобов’язання є тільки дві особи, то одна з них, яка є кредитором, може вимагати виконання зобов’язання у повному обсязі тільки від тієї особи, яка виступає як боржник.

527 стаття визначає: боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок, а кредитор – прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов’язання чи звичаїв ділового обороту.

Кожна із сторін у зобов’язанні має право вимагати доказів того, що обов’язок виконується належним боржником або виконання приймається належним боржником або виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою, і несе ризик наслідків непред’явлення такої вимоги.

Ці правила є основними для цивільного права України. А саме, відповідно до частини першої статті 527 всі зобов’язання за цивільним кодексом визнаються особистими, тобто такими, що пов’язані із особистістю боржника чи кредитора. Це випливає з того, що тепер, за загальним правилом, боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок, а кредитор – прийняти виконання тільки особисто.

Частини першої ст. 527 ЦК у цивільному законодавстві має неабиякі практичні наслідки, наприклад, стосовно припинення зобов’язання зі смертю фізичної особи (ст. 608 ЦК). Якщо раніше для того, щоб припинити зобов’язання смертю фізичної особи, необхідно було встановити, що виконання зобов’язання не можливо було провести без особистої участі боржника, чи виконання було призначено особисто для кредитора (а таких випадків у цивільному праві закріплено зовсім небагато), тобто за загальним правилом воно не вважалось таким, що припинено, то тепер навпаки треба виходити з того, що зобов’язання є взагалі особистим, і воно припиняється, якщо інше не буде встановлено сторонами чи відповідними судовими органами, або не випливає з договору, закону, чи з суті зобов’язання чи звичаїв ділового обігу.

Крім того, ст. 527 ЦК набуває значення і для інституту представництва. Так, відповідно до ст. 238 ЦК представник не може вчиняти правочину, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє. Оскільки поняття «вчинення правочину» вміщує в собі і укладення правочину, і його виконання (а тому й виконання зобов’язання), і прийняття виконання, і т. ін., то нині за загальним правилом представник не може виконувати зобов’язання, чи приймати виконання зобов’язання.

Низку аналогічних висновків можна зробити і відносно загальної неможливості зміни кредитора у зобов’язанні (ст. 515 ЦК), інших випадків, передбачених цивільним законодавством.

Частина друга ст. 527 ЦК закріплює положення, згідно якого сторони у зобов’язанні мають право вимагати доказів того, що зобов’язання виконується належним боржником (чи її представником), а виконання приймається належним кредитором (чи уповноваженою на це особою).

Інтерес викликає правило, яким встановлюється, що сторона, яка звернулась з вимогою щодо доказів належності іншої сторони в зобов’язанні, несе ризик наслідків непред’явлення такої вимоги. Про який ризик наслідків тут ідеться? Уявляється, що виконання зобов’язання неналежному кредитору для боржника може викликати ризик порушення зобов’язання (глава 51 ЦК). Чим це регулюється?

Насамперед, ст. 241 ЦК, згідно якої правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює або припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. На жаль, у цивільному кодексі відсутня стаття, яка б регламентувала правила щодо правочинів, вчинених від імені іншої особи особою, не уповноваженою на здійснення правочину, але ж, мабуть, на підставі аналогії закону (ч. 1 ст. 8 ЦК), наслідки дій такої особи будуть такими ж, що передбачені ст. 241 ЦК.

Таким чином, при виконанні зобов’язання неналежному кредитору справжній кредитор ніякого задоволення від зобов’язання не отримує, тобто зобов’язання без подальшого схвалення кредитором вважається невиконаним, що викликає цивільно-правову відповідальність для боржника, на практиці неабияку за розміром.

При прийнятті виконання зобов’язання у неналежного боржника у кредитора виникає набагато меншій ризик, отже це може тягнути за собою лише наслідки безпідставного набуття майна (глава 83 ЦК).

Відповідно до ст. 528 ЦК обов’язок боржника може бути виконаний іншою особою: у цьому разі кредитор зобов’язаний прийняти виконання, запропоноване за боржника іншою особою.

У разі невиконання або неналежного виконання обов’язку боржника іншою особою цей обов’язок боржник повинен виконати сам.

Інша особа може задовольнити вимогу кредитора без згоди боржника у разі небезпеки втрати право на майно боржника (право оренди, право застави тощо) внаслідок звернення кредитором стягнення на це майно. У цьому разі до іншої особи переходять права кредитора у зобов’язанні і застосовуються положення статей 512 – 519 ЦК.

Покладення виконання зобов’язання на третю особу у науці цивільного права має назву «передоручення виконання».

Виділимо слідуючи характерні риси передоручення виконання:

передоручення виконання може бути у будь-якому зобов’язанні, навіть якщо воно не є договірним;

можливість передоручення може мати місце, якщо спеціально й не передбачено нормативно-правовими актами, договором чи звичаєм;

обов’язок виконання зобов’язання може бути покладений на третю особу тільки тоді, якщо він не є для боржника особистим;

кредитор зобов’язаний прийняти виконання від третьої особи, якщо з актів цивільного законодавства, договору чи суті зобов’язання не випливає обов’язок боржника виконати його особисто.

У ЦК є певні положення що стосуються інституту передоручення виконання, які привертають до себе увагу.

По-перше, як ми вже відмічали, виконання обов’язку боржника іншою особою можливо, якщо воно не є особистим для боржника. Оскільки ст. 527 ЦК зобов’язання за загальним правилом визнаються особистими, то й покладення виконання зобов’язання на третю особу за загальним правилом є неможливим.

По-друге, у ЦК цілком виправдано знайшли відбиток норми, які випливають з принципу реального виконання зобов’язання, а саме, у разі порушення зобов’язання іншою особою, на яку покладено виконання боржником, обов’язок боржник повинен виконати сам.

Між тим, правила щодо відповідальності боржника перед кредитором за невиконання чи неналежне виконання обов’язку боржника особами, на яких було покладено виконання обов’язку боржника особами, на яких було покладено виконання (якщо відповідальність виконавця не була прямо передбачена договором чи законом), закріплені не в главі 48 «Виконання зобов’язання», а в главі 51 «Правові наслідки порушення зобов’язання». «Відповідальність за порушення зобов’язання», зокрема у ст. 618 ЦК.

По-третє, виконання обов’язку боржника третьою особою стало можливим і без згоди самого боржника у разі небезпеки втратити цією особою права на майно боржника (права оренди, права застави тощо) внаслідок звернення кредитором стягнення на це майно (частина третя ст. 528 ЦК).

За загальним правилом належне виконання зобов’язання за боржника іншою особою припиняє таке зобов’язання. Але правові зв’язки між третьою особою та самим боржником продовжують своє існування у вигляді окремого правочину (скоріш за все, договору). Це випливає з тлумачення частини першої ст. 528, де вказано, що виконання обов’язку іншою особою можливо, якщо воно покладено на цю особу боржником (тобто за його волевиявленням), та з положень ст. 202 ЦК, де закріплено, що односторонній правочин може створювати обов’язки для інших осіб лише у випадках, передбачених законом, або за домовленістю з цими особами. Договір між третьою особою та боржником, на підставі якого здійснено виконання зобов’язання замість боржника, може бути як оплатним, так і безоплатним.

Зобов’язання, яке виконується за боржника іншою особою, не припиняється навіть при його належному виконанні, якщо таке виконання мало місце у відповідності до частини 3 ст. 528. При цьому відбувається заміна кредитора у зобов’язанні і застосовуються, як це вказано, положення ст. ст. 512 – 519 ЦК.

Кредитор має право не приймати від боржника виконання його обов’язку частинами, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов’язання чи звичаїв ділового обороту.

Виконання зобов’язання належним чином – один з елементів належного виконання зобов’язання.

У ЦК закріплена презумпція того, що виконання зобов’язання частинами є неналежним, а тому кредитор вправі від нього відмовитись, якщо інше не передбачено актом цивільного законодавства, договором чи не випливає з суті зобов’язання чи звичаїв ділового обігу. Повернення грошового боргу за загальним правилом повинно бути здійснено відразу в повній сумі, якщо відстрочення не було заздалегідь обумовлено сторонами.

Слід враховувати, що кредитор вправі прийняти від боржника часткове виконання, якщо це відповідає його інтересам. Таким чином, можливість виконання зобов’язання по частинах залежить від розсуду кредитора, але при умові подільності самого предмета виконання. Неподільність предмета виконання тягне неприпустимість часткового виконання, навіть при наявності бажання кредитора.

Право кредитора на відмову від виконання частинами має значення при визначенні розміру відповідальності боржника за порушення зобов’язання. А саме: за прострочення виконання боржник відповідає і в тій частині, яка була запропонована ним, але відхилена кредитором як часткове виконання на підставі статті 529 ЦК.

Якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Зобов’язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Якщо строк (термін) виконання боржником обов’язку не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь який час. Боржник повинен виконати такий обов’язок у семиденний строк від дня пред’явлення вимоги, якщо обов’язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства. (ст. 530 ЦК)

Виконання зобов’язання в належний строк (термін) – це поряд з іншими один з елементів належного виконання зобов’язання, що припиняє його існування.

Відповідно до ст. 251 ЦК строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, що має юридичне значення, а термін – це певний момент у часі, із настанням якого пов’язана дія чи подія, що має юридичне значення.

Таким чином, визначення у зобов’язанні періоду, на протязі якого воно підлягає виконанню, – це строк виконання. Належне виконання може здійснитися у будь-який момент в межах цього періоду. Згідно ст. 252 ЦК строк може бути визначеним роками, місяцями, тижнями, днями або годинами.

У свою чергу вказівка на конкретну дату, із настанням якої пов’язано виконання зобов’язання – це термін виконання зобов’язання.

Частиною першою ст. 530 ЦК передбачено, що строк (термін) виконання зобов’язання може бути вказаний певною подією, яка неминуче має настати. Виходячи з положень ст.ст. 251, 252 ЦК, уявляється, що встановлення такої умови виконання зобов’язання стосується лише терміну виконання зобов’язання, а не його строку.

Строк та терміни виконання зобов’язання згідно із частиною 3 ст. 251 ЦК можуть бути встановлені актами цивільного законодавства, правочинами чи рішенням суду.

Частина третя ст. 530 ЦК передбачає можливість існування зобов’язань, в яких строк (термін ) виконання не встановлений чи визначений моментом пред’явлення вимоги в обох цих видах зобов’язань у широкому розумінні все ж таки існує строк (а не термін) виконання зобов’язання, який починає спливати з моменту зажадання. Кредитор при цьому вправі вимагати виконання у будь-який час після виникнення зобов’язання.

Зобов’язання підлягає виконанню у такі строки (терміни):

якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) – у цей строк (термін);

якщо термін визначений вказівкою на подію, яка неминуче настане, – з настанням цієї події;

якщо строк не вказаний, чи визначений моментом пред’явлення вимоги – боржнику надається пільговий семиденний термін для виконання зобов’язання від дня пред’явлення вимоги, якщо обов’язок негайного виконання не випливає із договору чи актів цивільного законодавства.

Прострочення у виконанні зобов’язання може з’явитися як за провиною боржника (ст. 612 ЦК), так і за провиною кредитора (ст.ст. 545, 613 ЦК). Слід відмітити, що відповідальність за порушення зобов’язання у зв’язку з простроченням виконання настає для боржника за умови невиконання його в строк (а не «термін»), встановлений договором або законом (відсутні односторонні правочини, інші, крім закону, акти цивільного законодавства та рішення суду.

Але законодавством встановлена презумпція можливості дострокового виконання зобов’язання. В інтересах боржника передбачається його право виконати зобов’язання за своїм вибіром:

або у встановлений строк (термін)

або достроково.

Разом із загальними нормами щодо дострокового виконання зобов’язання, існують спеціальні, які встановлюють його загальну неможливість (тобто тільки при наявності згоди кредитора) для окремих видів зобов’язань. Виходячи із загальних засад цивільного права, застосуванню при цьому належать спеціальні норми.

Ще одним елементом належного виконання зобов’язання є виконання зобов’язання в належному місці.

Місце виконання зобов’язання встановлюється договором, актами цивільного законодавства, а також може випливати з суті зобов’язання або звичаїв ділового обігу. Пріоритет при встановлені місця виконання згідно положень пункту першого ст. 532 безумовно наданий договору.

Виконання зобов’язання в іншому місці, ніж це встановлено договором чи ч. 2 п. 1 ст. 532 ЦК – це право, а не обов’язок боржника, яким він може скористатися, якщо воно передбачено актами цивільного законодавства або випливає з суті зобов’язання або звичаїв ділового обігу.

Визначення місця зобов’язання із договору може проводитись двома шляхами: по-перше, згідно прямої вказівки на те, що виконання буде здійснено у певному місці. По-друге, для певних видів зобов’язань місце виконання може бути прямо не вказано як таке у договорі, але все ж таки визначатиметься з тексту цього правочину. Це стосується, наприклад, договорів купівлі-продажу та поставки. Виконання зобов’язання за цими договорами, тобто передача (поставка) майна (товарів) у власність покупцеві, якщо конкретне місце не вказано, буде здійснено відповідно:

якщо договір передбачає перевезення майна – в місці, вказаному в договорі як таке, де майно передається першому перевізнику для передачі покупцю;

в інших випадках – в місці, де відповідно до договору в момент його укладення знаходився продавець (якщо він є суб’єктом підприємницької діяльності).

Такі положення випливають з Віденської конвенції ООН 1980 р. Про договори міжнародної купівлі-продажу товарів, яка вступила в силу з 1 січня 1988 р. (а для України – з 1 лютого 1991 р. ). Відповідно до Конституції України (ст. 9), Закону України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р., ст. 10 ЦК дана Конвенція є невід’ємною частиною законодавства України, тобто належить застосуванню стосовно відносин, які виникають на території України, крім того має вищу юридичну силу порівняно з законами України (окрім Конституції).

Якщо місце виконання зобов’язання не можливо визначити з договору, виконання повинно провадитись згідно із правилами аб. 2 ч. 1 ст. 532.

Окремо визначається місце виконання зобов’язання для певних видів зобов’язань, так, п.1, 2, 3, 4, 5 ч. 1 :

1) за зобов’язанням про передання нерухомого майна – за місцезнаходженням цього майна;

2) за зобов’язанням про передання товару (майна), що виникає на підставі договору перевезення, – за місцем здавання товару (майна) перевізникові;

3) за зобов’язанням про передання товару (майна, що виникає на підставі інших правочинів, – за місцем виготовлення або зберігання товару (майна), якщо це місце було відоме кредиторові на момент виникнення зобов’язання;

4) за грошовим зобов’язанням – за місцем проживання кредитора, а якщо кредитором є юридична особа, – за місцезнаходженням на момент виникнення зобов’язання. Якщо кредитор на момент виконання зобов’язання змінив місце проживання (місцезнаходження) і сповістив про це боржника, зобов’язання виконується за новим місцем проживання (місцезнаходженням) кредитора з віднесенням на кредитора всіх витрат, пов’язаних із зміною місця виконання;

5) за іншим зобов’язанням – за місцем проживання (місцезнаходженням) боржника.

Стаття 533 ЦК п.1 встановлює, що грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях.

Гривня є законним платіжним засобом, який є обов’язковим для прийому по номінальній вартості в межах України (ст. 192 ЦК). Введення та емісія інших валют в Україні заборонена. Поряд з тим, з моменту набрання чинності ЦК суб’єктам цивільного права надана можливість визначення у зобов’язанні грошових еквівалентів в іншій валюті.

За загальним правилом, якщо у зобов’язанні використовуються грошові еквіваленти в іноземній валюті, то виконуватися таке зобов’язання повинно в гривнях за офіційним курсом, встановленим НБУ на день платежу.

Використання іноземної валюти при здійсненні розрахунків на території України за загальним правилом забороняється. Це регламентується Декретом КМУ «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» від 19 лютого 1993 р. Відповідно до вищеназваного Декрету валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, який приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог та зобов’язань. Використання ж готівкової чи безготівкової іноземної валюти на території України як засобу платежу потребує отримання індивідуальної ліцензії НБУ, окрім випадків, прямо передбачених діючим законодавством, наприклад, Правилами використання готівкової іноземної валюти на території України, затвердженими постановою Правління НБУ від 26 березня 1998 р.

Використання платіжних документів в іноземній валюті, зокрема, векселів, припускається, якщо такі документи були первісно видані резидентами України нерезидентам у встановлених діючим законодавством випадках і передані останніми резидентам, знов-таки у відповідності до вимог діючого законодавства. Оплата таких векселів повинна здійснюватися в валюті України по курсу НБУ на день оплати.