Законодавча процедура в парламенті

Законодавчий процес є одним з найбільш стабільних інститутів конституційного права, мало піддаються змінам. Це суворо формалізований, врегульований нормативними правовими актами і звичаями порядок прийняття закону. Недотримання законодавчих процедур передбачає визнання закону неконституційним. У федеративних державах загальнонаціональний парламент не вправі розглядати і приймати законопроекти, віднесені конституційними нормами до сфери виняткових повноважень членів (суб’єктів) федерації. Найважливішими учасниками законодавчого процесу є депутати і саме загальнонаціональне виборна представницька установа - парламент. У країнах західної демократії парламентського законодавчого процесу притаманні гласність, публічність, врахування громадської думки.

Законодавчий процес складається з ряду стадій: здійснення права законодавчої ініціативи; обговорення законопроекту; прийняття закону; схвалення другий палатою (якщо така існує); промульгація закону главою держави; його опублікування; вступ закону в юридичну силу.

Офіційне внесення законопроекту передбачає його проходження у відповідності з нормативними правовими нормами, що означає послідовний рух на основі встановлених парламентських процедур.

Прийняття закону залежить від реалізації права законодавчої ініціативи, під якою розуміється правомочність визначених у конституційних (законодавчих) нормах суб’єктів (державних органів, депутатів та ін) щодо внесення законопроектів до палати парламенту. Правовим наслідком здійснення цього права є обов’язок парламенту розглянути внесені законопроекти.

Конституції більшості демократичних держав закріплюють коло суб’єктів законодавчої ініціативи шляхом їх точного перерахування, хоча цей перелік в різних країнах може суттєво відрізнятися. Як правило, до їх числа відносять уряд і депутатів парламенту; в деяких державах Європи, Азії та Латинської Америки - вищі (верховні) суди, органи, що представляють особливі соціальні інтереси в рамках предметів їх ведення. У парламентських державах основним суб’єктом законодавчої ініціативи є уряд. У федеративних державах цим правом наділяють законодавчі легіслатури суб’єктів федерації. У президентських і напівпрезидентських республіках вдачею законодавчої ініціативи широко користується президент. Так, згідно з Конституцією Грузії 1995 р. право законодавчої ініціативи належить президентові Республіки, депутату парламенту, парламентських фракцій, комітету парламенту, вищим представницьким органам державної влади Абхазії і Аджарії, не менш ніж 30 тис. виборців.

У більшості країн дотримуються ускладненою процедури внесення законів, пов’язаних з фінансовими зобов’язаннями держави. Особливості прийняття фінансово-бюджетних законів:

1) право їх внесення надано обмеженому колу суб’єктів - уряду або главі держави;

2) вносяться в нижню палату парламенту;

3) обов’язково висновок уряду або глави держави;

4) існують жорстко обмежені часові терміни їх розробки, подання та розгляду;

5) обмежуються ініціативи та активність депутатів у їх розгляді в парламенті.

Регламент палат парламенту докладно регулює саму процедуру здійснення законодавчої ініціативи. Іноді певні закони вносяться тільки у верхню палату (ряд держав Латинської Америки, Азії, Африки).

Передує традиційної законодавчою процедурою етап підготовки закону, який не розглядається як частина законодавчого процесу, якщо останній трактується у вузькому сенсі слова. У зарубіжних країнах, як правило, цей етап не врегульовано ні в регламенті парламенту, ні в законодавчих нормах.

Однак у ряді країн існують законодавчі норми, що відносяться до стадії, що передує здійсненню законодавчої ініціативи. Проект закону може бути підготовлений громадянами і висунутий в порядку реалізації народної правотворчої ініціативи. В цьому випадку потрібно зібрати велику кількість підписів громадян на підтримку законопроекту (в Італії - не менше 50 тис. підписів, в Іспанії - 500 тис.). В Австрії щонайменше 100 тис. громадян або 1/6 громадян трьох земель можуть внести законопроект через Центральну виборчу комісію на обговорення парламенту.

Обговорення законопроекту - найбільш тривала стадія законодавчої парламентської процедури. Внесений у нижню або верхню палату парламенту проект закону попередньо розглядається у комітетах (комісіях), а потім - на пленарному засіданні. Як правило, законопроект проходить три читання. У першому читанні вирішується питання про доцільність його прийняття концепції, у другому він удосконалюється і «обростає» численними поправками, а в третьому - приймається в цілому. Досить рідко для підготовки законопроекту створюється спеціальна депутатська комісія. Законопроект, схвалений у третьому читанні тієї палатою, в яку він був внесений, при необхідності направляється у верхню палату. Процес обговорення у другій палаті бікамерального парламенту проходить ту саму процедуру обговорення, що і в першій палаті. Двопалатна структура парламенту вимагає схвалення законопроекту обома палатами. У разі розбіжностей між ними застосовуються різні погоджувальні процедури. Якщо розбіжності подолані, і закон прийнятий палатами парламенту, то тоді він підписується главою держави, а потім промульгується - офіційно опубліковується.

Закон вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало встановлене більшість депутатів.

В ускладненому порядку і протягом більш тривалого часу приймаються конституційні та органічні закони.

Протягом визначеного конституцією часу з дня прийняття парламентом закону глава держави може скористатися правом вето. Розрізняють абсолютне (резолютивне) вето, яким користується монарх, і відкладене (суспензивне) вето, яким володіє президент. Абсолютне вето означає неможливість прийняття цього закону, і подолати його не можна. Відкладальне вето припускає заперечення президента проти законопроекту, яке може бути подолано шляхом голосування кваліфікованою більшістю депутатів парламенту, так і внесенням в законопроект влаштовують президента змін (капітуляція).

Закони підлягають обов’язковому опублікуванню в офіційних виданнях. З моменту офіційного опублікування закону обчислюється термін початку його дії (набрання законної сили) - від одного дня до декількох тижнів.

Парламент приймає різноманітні закони - конституційні, органічні, ординарні, кодекси. Законодавчий характер має парламентський регламент - нормативний акт, присвячений процедурі діяльності представницького (законодавчого) органу державної влади. На основі регламентних норм парламент здійснює належні йому повноваження. Його видання - сфера виняткових прерогатив представницького органу, свідоцтво самодіяльності, важливої державної і політичної ролі. Він також випускає численні акти з ненормативним змістом - постанови, резолюції, декларації, заяви, звернення, привітання.