Особливості будови дна Північного Льодовитого океану

Якщо про рельєф Північного Льодовитого океану ми знаємо чимало, то про геологічну будову наші уявлення переважно схематичні й гіпотетичні. Вони спираються на дані геофізичних досліджень, одержані переважно з дрейфових станцій. Площа океану 14,75 млн км².У рельєфі дна океану досить чітко вирізняються шельф і ложе.

На фізичній карті океану добре видно, що в межах Баренцового, Карського, Лаптєвих, Східносибірського і Чукотського морів шельф має ширину до 1200 км (Баренцово-Карський шельф). Мінімальна його ширина — навколо узбережжя Північ­ної Америки, Гренландії та Норвегії, де вона становить від 50— 100 до 300 км. Потужність земної кори в межах шельфу досягає 40 км. Це переважно затоплені денудаційні рівнини, що заля­гають на глибині 200—250 м і зберігають сліди четвертинного материкового зледеніння. Зовнішній край шельфу гористий. Особливості його яскраво виявляються в архіпелагах Шпіцбер­ген та Земля Франца-Йосифа.

Рельєф канадського шельфу тісно пов'язаний з розломною тектонікою. Її дія виявлена в складних контурах берегів, остро­вів та глибоководних жолобів, таких як Сміт-Лінкольн, Мод, Мак-Клур та ін.

Материковий схил Північного Льодовитого океану набагато ширший, ніж в інших океанах, і має східчасту будову. Так, у Чукотському і Східносибірському морях є по дві своєрідні сходинки — занурені ділянки шельфу, їх називають аваншельфом. Материковий схил канадської частини океану вужчий і крутіший, розчленований широкими плоскодонними каньйо­нами.

Материкове підніжжя займає 900 тис. км² і являє собою на­хилену, слабо хвилясту акумулятивну рівнину.

Шельф, материковий схил і материкове підніжжя займають 2/3 площі океану. Підводні окраїни материків у Баренцовому морі є продовженням Східноєвропейської платформи, в Карському—Західносибірської плити, в морі Лаптєвих—Сибір­ської платформи, у Східносибірському й Чукотському мо­рях — мезозойських структур, в морі Бофорта — Північноамериканської платформи.

Рельєф європейського та азійського шельфів дуже ускладне­ний великою кількістю підводних долин, що є продовженням річкових долин на суходолі. До континентального схилу простя­гаються долини Північної Двіни, Печори, Обі, Єнісею, Хатанги, Опенька, Яни, Індигірки й Колими. Вони знаходяться на глиби­нах від 70 до 90 м. Їх утворення пов'язане з пониженням рівня океану, яке відбувалося двічі. Перший раз Полярний басейн опустився на 270—300 м у міоцен-пліоценовий етап, удруге на 120—140 м,—у пізньому плейстоцені. Океанічна западина хребтами поділяється на вісім улоговин: Канадську, Макарова, Підводників, Амундсена, Нансена, Грен­ландську, Норвезьку і Лофотенську, - глибини яких коливаються в межах 2200—5500 м. Це переважно плоскі й хвилясті абісальні рівнини.

На дні океану здіймаються три основні хребти. З Атлантич­ного океану сюди заходить Серединно-Арктичний хребет, який має таку саму природу, що й Серединно-Атлантичний, тому що є фактично його продовженням і також має рифтову долину та поперечні розломи. Він складається з окремих, дуже зсунутих від загальної осі (рифтової долини) хребтів. На північ від Іслан­дії тягнеться хребет Кольбейнсей, за ним—хребет Мона, далі хребет Кніповича, який переходить у хребет Гаккеля. Загальна довжина Серединно-Арктичного хребта близько 4500 км. Висо­та його змінюється від 1 до 3,5 км, а ширина становить кілька сотень кілометрів. У напрямі до дельти Лени він звужується. Паралельно до хребта Гаккеля через середину океану простя­гається хребет Ломоносова, а за ним — хребет Менделєєва.

Якщо Серединно-Арктичний хребет утворився внаслідок виливу мантійної речовини, то хребет Ломо­носова — це брилева структура континентального типу висотою близько 3000 м з крутими схилами і каньйонами, а хребет Менделєєва — старий, значно нижчий серединно-океанічний, нині не активний.

Земна кора в межах океанічної западини, окрім хребта Ломо­носова,—океанічного типу. Вона має потужність від 5 до 15 км. На осадові породи припадає від 1 до 4 км.

З усіх океанів Північний Льодовитий наймолодший. Спочат­ку в кінці юрського і на початку крейдового періодів сформува­лася Канадська улоговина, потім — улоговина Макарова, і тільки на початку кайнозойської ери — Норвезька, Гренланд­ська і Лофотенська улоговини.