Категорія адаптації в онтогенезі

Проблема взаємодії особистості і середовища є надзвичайно важ­ливою у вивченні закономірностей психічного розвитку. Особливе зна­чення має з'ясування сутності та механізмів адаптації особистості до середовища. Поняття "адаптація" є ключовим у наукових дослідженнях розвитку живого організму, оскільки саме механізми адаптації, вироб­лені в процесі тривалої еволюції, забезпечують можливість пристосу­вання організму до умов навколишнього середовища. Завдяки адапта­ції досягається рівновага між організмом і середовищем. Оскільки ор­ганізм і середовище перебувають не в статичній, а динамічній рівнова­зі, їх співвідношення постійно змінюється, що вимагає постійного при­стосування до нових умов.

Залежно від контексту поняття адаптації може вживатися у різних значеннях:

- адаптація як процес пристосування організму до середовища;

- адаптація як відношення рівноваги (відносної гармонії) між орга­нізмом і середовищем;

- адаптація як результат пристосування;

- адаптація часто пов'язується з якоюсь певною "метою", до якої прагне" організм.

Аналіз адаптації людини здійснюється у вітчизняній науці з двох точок зору: по-перше, з біологічних позицій (біохімічний, генетичний, нейрофізіологічний напрями), по-друге, з соціальної і психологічної позиції. Другий напрям характерний для психології особистості, педа­гогіки, юриспруденції, медичної психології, акмеології.

Соціальна педагогіка вивчає проблему соціальної адаптації - ак­тивного пристосування людини до соціального середовища, завдяки чому створюються найбільш сприятливі умови для самореалізації, засвоєння цінностей, норм і стилів поведінки, прийнятих у суспільстві.

Особливе значення має соціальна адаптація дитини - процес і ре­зультат узгодження індивідуальних можливостей дитини з оточуючим світом, її пристосування до середовища, нових умов життєдіяльності, структури відносин у певних соціальних спільнотах, засвоєння прийня­тих у них норм і правил поведінки.

Соціальна адаптація є необхідною умовою соціалізації людини. Вона дозволяє не просто проявити себе, своє ставлення до людей, діяльності, бути активним учасником соціальних процесів, але й завдя­ки цьому забезпечити своє соціальне самовдосконалення. Природа сформувала здатність людини до соціальної адаптації і адаптаційних процесів у різних сферах життєдіяльності. Завдяки цьому люди успіш­но пристосовуються навіть до винятково складних і несприятливих умов.

Показниками успішної соціальної адаптації є задоволеність люди­ни середовищем, активність самопрояву і набуття відповідного досві­ду. Адаптація розглядається як процес, прояв і результат. Адаптація як процес є активним пристосуванням людини до різних умов середо­вища (наприклад, дитячий садок, клас, група, бригада на виробництві тощо).

Адаптація як прояв характеризує типову поведінку, відносини і результативність діяльності людини в умовах середовища як віддзерка­лення її пристосування до нього. За проявами людини можна визначи­ти ступінь її адаптованості до певних умов середовища в даний період часу. Практика свідчить, що вихователь далеко не завжди може вияви­ти нетипову поведінку дитини в певному середовищі (сім'ї, дитячому садку, школі, на вулиці, в співпраці з однолітками). Щоб зробити це своєчасно, необхідно добре знати дитину, своєрідність її поведінки в різних умовах. Уміння бачити нетипові прояви дитини дозволяє реагу­вати на ознаки дискомфортності, надавати їй допомогу в подоланні

суперечностей, труднощів.

Адаптація як результат є свідченням того, наскільки дитина при­стосована до середовища, наскільки її поведінка, відносини і результа­тивність діяльності відповідають віку, соціальним нормам і правилам, прийнятим у соціумі. Це показник соціального розвитку дитини, ступе­ня її відповідності або невідповідності основній масі однолітків. За умови успішної адаптації поведінка дитини, її взаємини з іншими діть­ми і дорослими, успішність у навчанні та іграх є типовими для цього віку.

Здатність людини до адаптації в тій або іншій ситуації значною мі­рою залежить від її індивідуальної своєрідності, власного досвіду, спрямованості, активності. З віком людина змінюється, її якості і здіб­ності вдосконалюються або, навпаки, деградують, що позначається на її адаптації. Процес адаптації сприяє формуванню якостей, які допомагають особистості швидше вживатися в нові умови, пристосовуватися до них. Проявляючи себе в тій або іншій ситуації, людина набуває до­свіду адаптації до неї і подібних ситуацій. Цей факт має важливе зна­чення для розуміння природи формування адаптаційних можливостей. Дитині, яка постійно перебуває в одних і тих же умовах, складно при­стосуватися до нових обставин. Наприклад, «домашня дитина» важко пристосовується до групи дитячого садка, школи. Сприятливі умови життєдіяльності, відсутність необхідності в адаптації обмежують її досвід. Прагнення батьків, вихователів дитячих садків, вчителів шкіл створювати полегшені умови для вихованців мимоволі стримує розви­ток їх адаптаційних можливостей. Такі діти в нових умовах зазнають значних труднощів в адаптації, а отже, в самореалізації і соціальному розвитку.

Людина, що набуває досвіду адаптації до різних типових умов, розвиває у себе таку якість, як адаптивність. Вона необхідна людині в різних ситуаціях: у навчанні, професійній діяльності, спілкуванні з ін­шими людьми. У навчанні, наприклад, вона означає здатність учня до гнучкої переорієнтації щодо змісту, форм і методів навчання, які вико­ристовуються в освітній установі.

У спеціальній літературі використовується поняття «адаптаційний синдром». Воно вживається стосовно дітей і трактується як звикання організму дитини до нових мікросоціальних умов (дошкільної установи, школи тощо), пов'язане з функціональними змінами нервової і серце­во-судинної систем. Неадаптивність характеризує стан невідповідності між завданнями і результатами діяльності. Вона свідчить про нездат­ність адаптуватися до умов нової діяльності.

Дезадаптація (від лат. префікса - зникнення, зни­щення чогось) - невідповідність соціопсихологічного і психофізіологіч­ного статусу людини вимогам ситуації життєдіяльності, що не дозволяє їй адаптуватися до умов середовища існування. Дезадаптація може мати місце в будь-якому середовищу.

Наприклад, удома дитина відчу­ває себе досить комфортно і не виявляє дезадаптаційних ознак, а в дитячому садку, навпаки, почувається дискомфортно. Дезадаптація, як і адаптація, розглядається як процес, прояв і результат.

Дезадаптація як процес означає зниження адаптаційних можливостей людини в умовах середовища життєдіяльності (наприклад, у дитячому садку, класі, групі). Вона може виявлятися протягом якогось часу і призводити до різних наслідків. Зокрема, дезадаптація може мати незначний хара­ктер і бути практично непомітною, стаючи на певному етапі серйозною проблемою особистості. Вона може також виявлятися різко, коли лю­дина виявляється абсолютно не пристосованою до ситуації і не може знайти себе. В цьому випадку наслідки можуть бути достатньо серйоз­ними. У дитини тривала дезадаптація може призвести до затримки в розвитку, формування негативних установок, тривожності.

Дезадаптація як прояв є зовнішньою характеристикою неблагоппуччя людини, що знаходить відображення в її нетиповій поведінці відносинах і результативності діяльності в даних умовах середовища. Нерідко виявити дезадаптацію ззовні буває дуже складно. Необхідно добре знати людину, її типові прояви в різних ситуаціях. Уміння своєчасно зрозуміти ознаки дезадаптації дозволяє педагогу оперативно реагувати на ситуацію, попереджаючи глибинні негативні наслідки.

Дезадаптація як результат є свідченням невідповідності особи тості та її поведінки вимогам середовища. Стосовно дитини - це показник того, що її поведінка, відносини і результативність діяльності взаєминах з дітьми і дорослими, навчанні, іграх тощо) не відповідаю соціальним нормам, які є типовими для певного віку. У спеціальній літературі поняття «дезадаптований» вживається у різних контекстах: дезадаптовані діти, дезадаптована група, шкільна дезадаптація, сімейна дезадаптація тощо.

Дезадаптовані діти - це діти, які з різних причин не можуть нарівні з однолітками, іншими дітьми пристосуватися до умов середовища життєдіяльності (групи дитячого садка, класного колективу, групи однолітків), що негативно позначається на їх розвитку. Наприклад, дезадаптованими можуть бути невстигаючі учні. Водночас, погана успішність може бути результатом не дезадаптації, а виявом індивідуальн пізнавальних можливостей учня, небажання вчитися тощо.

Існують діти, які досить швидко долають стан дезадаптації. Інші важче пристосовуються до нових умов, зазнають значних труднощів, які серйозно позначаються на їх подальшій самореалізації. Такі діти потребують особливої допомоги і підтримки.

За умови формування педагогічно доцільних відносин з дезадапваними учнями, їх батьками і класом шкільна дезадаптація може бути подолана протягом 2-4 місяців після початку навчального року. У складних випадках, коли у дітей з'являються стійкі негативні реакції на навчання в класі, необхідне звернення до фахівця, зокрема психолога, а в окремих випадках, коли у дитини спостерігаються невротичні реакції у вигляді дратівливості, нервовості, агресивності у поєднанні з порушеннями сну і апетиту, виникає потреба в консультації психоневролога.

Різні категорії дітей за певних умов потребують підтримки і допомоги у подоланні дезадаптації. При цьому важливо враховувати фактори, які призвели до такого стану.

Дослідження свідчать про існування чотирьох груп дітей залежно від характеру їх адаптації до навчання:

1) діти в високим рівнем адаптації, яким властивий високий рівень мотивації і саморегуляції при відмінній або добрій успішності та адекватній самооцінці (45% дітей);

2) діти з середнім рівнем адаптації, які характеризуються високим рівнем розвитку саморегуляції, недостатньою мотивацією при відмін­ній, добрій або задовільній успішності, адекватній самооцінці (18% дітей);

3) діти з низьким рівнем адаптації, в яких при зовнішній сформованості навчальної діяльності, добрій або відмінній успішності відсутній інтерес до школи, недостатній рівень регуляції власної поведінки, ви­сокий рівень тривожності, пов'язаний з незадоволеністю своїм стату­сом у класі, неадекватна самооцінка, труднощі в спілкуванні з одноліт­ками та дорослими (17% дітей);

4) дезадаптовані діти з явними ознаками шкільної дезадаптації, дуже низьким рівнем розвитку саморегуляції і відсутністю мотивації при наявності задовільних і незадовільних оцінок, з неадекватною са­мооцінкою і проблемами в спілкуванні (20% дітей).

Залежно від природи, характеру і ступеня дезадаптації С.А.Бєлічєва виділяє патогенну, психосоціальну і соціальну дезадап­тацію дітей.

Патогенна дезадаптація зумовлюється відхиленнями, патологіями психічного розвитку і нервово-психічними захворюваннями, в основі яких лежать функціонально-органічні враження головного мозку, від­ставання в розумовому розвитку, дефекти аналізаторів, серйозні орга­нічні ушкодження. Виділяють також психогенну дезадаптацію (фобії, нав'язливі погані звички, енурез тощо), яка може спричинятися не­сприятливою соціальною, шкільною, сімейною ситуацією.

Психосоціальна дезадаптація пов'язана зі статевовіковими та ін­дивідуальними психологічними особливостями дитини, які зумовлюють їх певну нестандартність, важковиховуваність, що вимагає індивідуа­льного підходу і в окремих випадках спеціальної психолого-педагогічної корекції. Психосоціальна дезадаптація має стійкі форми; акцентуація характеру за гіпертимним, сензитивним, шизоїдним, епіпептоїдиим та іншими типами; несприятливі індивідуально-психологічні особливості емоційно-вольової, мотиваційної, пізнаваль­ної сфери: зниження емпатійності, відсутність інтересів, безвілля, під­датливість чужому впливу, імпульсивність, розгальмованість, упер­тість.

Соціальна дезадаптація виявляється в порушенні норм моралі і права, асоціальних формах поведінки і деформації внутрішньої регу­ляції, ціннісних орієнтацій, соціальних установок.

В.Е. Каган розрізняє психогенні форми шкільної дезадаптації, що порушують суб'єктивний і об'єктивний статус дитини в школі і сім'ї: психогенні реакції, психогенні захворювання і психогенне формування особистості. Психогенну шкільну дезадаптацію пов'язують з дидакто-геніями, неправильним ставленням учителів до учнів. Психогенні реакції виникають у відповідь на стрес і кризові стани. Вони можуть розви­ватися у психічно здорових дітей у важких або нестерпних обставинах, то виявляється у змінах поведінки, але не супроводжується порушеннями психічних функцій. У дитячому віці зустрічаються переважно реа­кції відмови, активного і пасивного протесту, імітації, компенсації, у підлітковому віці їх спектр розширюється за рахунок реакцій еманси­пації, групування з однолітками і реакцій, зумовлених сексуальним потягом.