Еволюція політичних партій.

Слово “партія” походить від латинського partis – “частина”, “група” і позначає собою групу людей, поєднаних спільними інтересами та переконаннями, які згуртувалися з метою отримання державної влади або тиску на неї. Партії постають як надзвичайно значущі елементи політичної системи, котрі виступають “сполучною ланкою” між громадянським суспільством та державною владою. Але дуже часто ця важлива ланка набуває досить суперечливого статусу стосовно громадянського суспільства:

· з одного боку, це – це форма представництва політичних інтересів громадян, захисту їхніх прав, свобод, економічних, національних інтересів; умова функціонування демократії;

· з іншого – це групи, які часто користуються зневагою, упередженням з боку тих самих громадян, інтереси яких вони захищають.

Скажімо, в Україні домінує негативний образ партій у масовій свідомості: 63% опитаних вважають, що політичні партії в Україні є насамперед об’єднаннями людей, які прагнуть влади; 34% - вважають їх далекими від реальних потреб народу і тільки 17 % - такими, що відстоюють його інтереси та сприяють розвитку демократії; 20% - вбачають у партіях організації, які виконують волю мафії, 11% - переконані, що діяльність партій дестабілізує становище в державі.

Історичний розвиток партій постає як низка наступних стадій:

І. Політичні угрупування в добу античності. В політичному житті античних полісів беруть активну участь так звані клієнтели – стихійно сформовані, тимчасові політичні групи, які об’єднуються для підтримки конкретного політичного діяча. Політична боротьба набуває характеру суперництва видатних громадських діячів, які спираються на своїх прибічників. Такі групи Цицерон називає партіями, вкладаючи в цю назву негативний зміст – “неблагородна спілка”, “частина, що відкололася”. Аристотель писав про боротьбу угрупувань мешканців узбережжя, мешканців рівнин та мешканців гір. В Афінах суперничали відносно стійкі “партія знаті” та “партія демосу”. В Стародавньому Римі у ІІ-І ст. до н.е. протистояли партія “популяріїв”, яка виражала інтереси плебсу, та партія “оптиматів”, яка представляла заможні, патриціанські сім’ї.

ІІ. “Протопартії” доби середньовіччя. Так, в Італії у 12-15 століттях суперничали “гвельфи” – прибічники влади Папи Римського (торгівці, ремісники) та “гібеліни” – прибічники незалежної від Папи сильної королівської влади (феодали, групи аристократії, що підтримували знатних осіб).

ІІІ. “Внутрішні” парламентські партії 18 ст. Це – угрупування, що виникали суто в межах парламенту на основі об’єднання однодумців у Великій Британії (торі і вігі), Франції (“що сидять праворуч”, “що сидять ліворуч”), США. Саме звідси зароджується ставлення до партій як представників, посередників, які відстоюють значущі соціальні інтереси. Водночас просвітники (Руссо) та засновники американської конституції (Вашингтон, Медісон, Гамильтон) ставилися до партій як до “соціального зла”, засобу розколу суспільства, домінування групових інтересів над інтересами загальними.

ІУ. “Зовнішні” партії сучасного типу. Вони створюються не з парламентських угрупувань і навіть незалежно від виборчих кампаній, а як постійно діючі згуртування громадян, які потім прагнули пробитися у представницькі органи влади. Саме у такий спосіб виникли соціалістичні, соціал-демократичні, робітничі, селянські партії в середовищі нижчих і середніх класів; ліберальні партії – насамперед із філософських клубів, “праві” – із промисловців та фінансиситів.

На сучасному етапі існують наступні шляхи формування партій:

- із фракцій в парламенті, орієнтованих на певні соціальні верстви;

- шляхом упорядкування масових політичних рухів у стійкі організації (зелені);

- шляхом об’єднання різних груп, гуртків, політичних клубів, споріднених за своїми політичними ідеями (християнські партії; об’єднання соціал-демократії);

- як відродження раніше існуючих партій, представники або осередки яких збереглися в еміграції, діаспорі;

- електоральним шляхом, тобто як результат цілеспрямованої діяльності політичних лідерів з метою організувати партію “під себе” під час виборчої компанії;

- як організація, навмисне створена громадськими чи професійними об’єднаннями, насамперед профспілками (лейбористи в Канаді, Австралії, Англії були створені саме з ініціативи профспілок, що стали колективними членами);

- через злиття або розкол існуючих партій (так, внаслідок поєднання Української національної партії та Української народно-демократичної партії в 1992 р. було створено Українську національну консервативну партію, шляхом злиття утворилася партія регіонів України).

Створення партій відбувається на установчих з’їздах або конференціях. Усні заяви про народження нової політичної організації не мають сили і не вважаються достовірними до факту реєстрації державним органом – Міністерством юстиції.