Сузір’я. Зоряні величини

Небесна сфера

Упродовж багатьох століть головною метою астроно­мічних спостережень було визначення кутових відстаней між окремими світилами. Давні астрономи не знали, то ці світила знаходяться на різних лінійних відстанях від Зем­лі, тому що на око різниця у цих відстанях не сприйма­ється. Існували уявлення про тверде кам’яне склепіння, яке нібито оточує Землю, до нього прикріплені зорі й пла­нети і по ньому щоденно мандрує Сонце. Тому у давніх шумерів слово „на” означало і „небо”, і „камінь”. Зго­дом давні греки вважали, що існує „кришталева сфера”. Це уявлення зберігалося до часів Кеплера, який навіть, як він уважав, обчислив відстань до такої сфери.

Зі сказаного можна уявити собі небо як велетенський глобус довільного радіуса з тим, що спостерігач перебуває у його центрі. На цьому глобусі можна нанести певну ко­ординатну сітку, яка й дасть змогу визначати положення світил на небі. З цією метою вводиться поняття небесної сфери.

Небесна сфера – уявна допоміжна сфера довільного радіуса, на яку спроектовані всі світила так, як їх бачить спостерігач у певний момент часу з певної точки простору.

Рис. 1. Точки і лінії небесної сфери.

Як відомо, результатом перерізу площини зі сферою є коло. При цьому, якщо площина проходить через центр сфери, коло називається великим, в усіх інших випадках – малим.

Точки перетину небесної сфери з вертикальною лінією (лінією виска) називаються: верхня – зеніт Z і нижня – надир Z’. Велике коло небесної сфери, площина якого перпендикулярна до вертикальної лінії, називається мате-мотичним горизонтом (або просто горизонтом), а велике коло, яке проходить через зеніт і світило – вертикалом.

Діаметр небесної сфери, навколо якого вона оберта­ються, називається віссю світу, а точки перетину осі світу з небесною сферою – полюсами світу. Полюс, відносно якого небесна сфера обертається проти годинникової стріл­ки (для спостерігача, який перебуває у центрі сфери), називається Північним полюсом світу, протилежний йому – Південним полюсом світу.

Небесний екватор – це велике коло небесної сфери, площина якого перпендикулярна до осі світу. Небесний екватор ділить небесну сферу на дві півкулі: північну та південну. З горизонтом небесний екватор перетинається у двох точках: у точці сходу Е і точці заходу W. Через точ­ку сходу всі точки небесного екватора піднімаються, через точку заходу – опускаються під гори­зонт. Вертикал, який проходить через точку сходу, називається першим вер­тикалом.

Добовий рух світил на небі здійс­нюється по добових паралелях.

Велике коло, яке проходить через полюси світу і зеніт, називається не­бесним меридіаном. Він ділить небес­ну сферу на дві півкулі: східну і за­хідну. Площина небесного меридіана перерізається з площиною математич­ного горизонту по прямій лінії, яка називається полуденною лінією. По­луденна лінія перетинається з горизон­том у двох точках: у точці півночі N і точці півдня S. Точкою півночі називається та з них. яка ближче до Північного полюса світу, точка півдня ближче до Південного полюса світу.

Велике коло, яке проходить через полюси світу і через світило М, називається колом схилень (рідше годинним колом світила М).

Екліптика – це велике коло, по якому центр диска Сонця здійснює видимий річний рух на небесній сфері. Площина екліптики нахилена до площини небесного ек­ватора під кутом є, який у середині 1990 р. становив 23°26’25,5".

Перпендикуляр до площини екліптики, проведений че­рез центр небесної сфери, перетинається з небесною сфе­рою у полюсах екліптики. Північний полюс екліптики знаходиться в сузір’ї Дракона. Велике коло, яке проходить через світило і полюси екліптики, називається колом ши­роти.

Сузір’я. Зоряні величини

Погідної ночі на небосхилі неозброєним оком налічу­ють близько 3000 зір. Приблизно стільки ж їх у цей мо­мент знаходиться під горизонтом. Окремі групи найяскра­віших зір давні люди об’єднували в сузір’я. У назвах су­зір’їв вони відобразили свій побут і стиль мислення. Більшість назв, що їх ми використовуємо сьогодні, прийшли до нас із Давньої Греції, де вони складалися поступово протягом сотень років.

На початок XX ст. уже налічувалося 108 сузір’їв і дев’ять окремих груп зір типу Плеяд та Палиці Геркулеса. На конгресі Міжнародної Астрономічної Спілки в 1922 р. кількість сузір’їв було зменшено до 88. Тоді ж визначено нові межі між ними, які існують і тепер.

Окремі найяскравіші зорі (усього близько 250) мають свої власні назви (Сіріус, Антарес, Міцар, Мегрец, Альферац та ін.).

У минулому астрономи визначали положення окремих зір за місцем, яке вони займають на рисунку істоти, назву якої носить це сузір’я. У 1540 р. італійський астроном Пікколоміні позначив зорі у кожному окремому сузір’ї грецькими літерами α, β і т. д. у міру зменшення їхньої яскравості. Пізніше англійський астроном Джон Флемстід (1646-1719) увів традицію позначати зорі (та­кож у межах кожного сузір’я зокрема) порядковими но­мерами, що частково збереглися дотепер.

Отже, сьогодні сузір’я – це ділянки, на які поділено зоряне небо для зручності в орієнтуванні. Уміння розпі­знавати на небі окремі групи зір (сузір’я) та окремі зорі називається астрогнозією (від. гр. зоря та знання).

Сузір’я, через які здійснюється видимий річний рух Сонця на небі, називаються зодіакальними (під гр. тварина, оскільки значна частіша з них має назви тварин).