ДО ФРАНЦУЗЬКОГО ШАНСОНЬЄ

Це є поезія найвища,

Це є найвища простота,

Коли передаються вірші,

Як поцілунки — з уст в уста.

Твої пісні легкі і світлі

(їх так сприймають слухачі),

Та пам'ятай — у цьому світі

Є свистуни і стукачі.

А ти – гітара, гілка з дерева,

І ти сьогодні на кону.

Скажи, кому твоя заревана

Душа потрібна, ну кому?..

Вдягайся млдно, лайся модно,

Та час від часу пригадай,

Як слухав дзвона Квазімодо

Глухонімому Нотр-Дам.

Він припадав до дзвона тілом,

Він разом з ним літав, літав...

О, скільки тих, які хотіли

Тілами битися в тіла,

А язиками лізли в душі...

Я й сам колись таким грішив.

Пісні, мов кошенят задушених,

В зубах по вулицях носив.

Душа повільно прозоріла

Все по ночах.

А по очах

Боляче вдарило прозріння:

Про що кричав?

Кому кричав?..

Є вуха, що, немов корою,

Укриті суєтністю змін.

Хай серцем слухають і кров'ю,

Як Квазімодо слухав дзвін!..

Коментар

Ліричний герой поезії сперечається з тенденціями сучасного світу, коли класика стала немодною, люди бояться виявляти щирість почуттів, замість справжніх митців — «свистуни і стукачі». А «душа заревана» нікому не потрібна. І все ж треба пробитися до вух, що вкриті, «мов корою», суєтою життя, змусити їх слухати «серцем... і кров'ю», «як Квазімодо слухав дзвін».

2.5. Василь Махно

До цікавих поетів-постмодерністів належить Василь Махно. Він народився 8 жовтня 1964 року в місті Чорткові на Тернопіль­щині. Оприлюднив поетичні збірки «Схима», «Самотність цеза­ря», «Книга пагорбів та годин», «Лютневі елегії та інші вірші», «Плавник риби», «38 віршів про Нью-Йорк і дещо інше», «Согпеїіа зігееі саіе» («Кафе на вулиці Корнелії»). Василь Махно — майстер версифікації. Він застосовує верлібр і тради­ційну систему віршування, яка під його пером вирізьблюється новими виражальними можливостями. Поет випробовує різні жанри лірики: монолог, діалог, сповідь, медитацію, притчу. Естетика сюрреалізму з його ускладненістю, сполучення уяви й реальності властиві митцеві й вибудовують його модель світу.

У поезії «Хто плакав, а хто потирав руки», присвяченій пам'яті Григора Тютюнника, Махно змальовує трагічну долю українського митця, усвідомлює свою спадкоємність і причетність до українства: «Коли доля його згоріла / в ароматі вкраїнських лип, / і тополі чорніли, / і дощ до опівночі ливсь, / я зійшов на його сходи, / і, як перед Богом, клінчав, / я був тим малим народом, / що доріс до його плеча». У поезії «Батьківщина», написаній верлі­бром, поет майстерно поєднав три часові площини: буття дідове,' своє власне і донечки Христинки, що символізує безперервну, духовну спадкоємність народу. Відтворено давній обряд україн­ців, що зберігся до наших днів, — освячення перед Різдвом своєї, садиби. Так постає образ Вітчизни, незнищенного українського світу: «батьківщина — се мій дід о і я, / що / перед Водохрещем ходимо / по оборі, освячуючи / наші тяжко зароблені ним / маєт­ки, / я ношу велику миску з водою, / немов повний місяць, не роз­хлюпуючи ні краплі, / батьківщина — се маленька / дівчинка на піщаному березі. /1 видно лише пташині рухи їі / тіла, / і вона чомусь схожа... / на мою дочку».