Сільське господарство України в дорефор- мений період

Протягом першої половини XIX ст. в сільському госпо-
дарстві України панівною залишалася панщинна система
господарства. У аграрних відносинах домінувало поміщи-
цьке землеволодіння:

У складі Російської монархи, % усієї землі

Лівобережна і Слобідська Україна 68—70
Правобережна Україна 75
Південна Україна 68

У складі Австро-Угорської монархії

Східна Галичина 96
Північна Буковина 69
Закарпаття 90

У Російській державі було видано ряд указів, що до-
зволяли купівлю землі та володіння нею міщанам, купцям,
державним селянам. Це сприяло формуванню буржуаз-
ної власності на землю і деякою мірою підривало монопо-
лію дворянства. Наприкінці 50-х років понад 34,5 тис.
державних селян володіли більше ніж 86 тис. десятинами
землі. Значним землевласником залишилася держава.

Розвиток західноукраїнських земель з кінця XVIII ст.
регулювався аграрним законодавством австрійських мо-

нархів Марії Терезії та Йосифа II під час їхнього спільного
правління (1765—1780 pp.) і самодержавної влади остан-
нього (1780—1790 pp.).

Першими потрапили в сферу реформаторської діяльності
закарпатські селяни. Згідно з маніфестом від 26 квітня
1766 p. про урбаніальну регуляцію селянин отримував від
землевласників садибу і земельній наділ від 10,2 до 17,1 га
землі залежно від її якості. За користування землею пов-
нонадільні селяни повинні були відробляти на пана 5 днів
на рік, жедяри (безземельні) — 18 днів. Крім того, селяни
відробляли примуси. За поміщиком зберігалася влада над
особою селянина, який отримав право ходити на заробітки.
Поміщик користувався правом першості найму, платив за
цінами, встановленими місцевою владою. За законом 1783 p.
закарпатські селяни дістали право займатися ремеслом,
розпоряджатися майном. Поміщикам заборонялося втру-
чатися в родинні стосунки селян, відбирати у них без до-
зволу державних установ садиби, примушувати виконува-
ти не передбачені законом примуси. Закон 1875 p. звільнив
селян від кріпосницької залежності. Вони здобули право
вільно пересуватися по країні, передавати у спадщину майно,
обирати професію, навчатися в школах.

Першим законом (1773 p.), що змінив земельні відно-
сини в Галичині, одержавлювалася королівщина. Була про-
ведена інвентаризація всіх маєтків, анулювались усі при-
ватні збори за продаж селянам товарів. У 1774 p. було
проведено секуляризацію монастирського землеволодіння.
Ліквідовано 54 монастирі, з них 15 у Львові. Священики
греко-католицьких парафій та їхні родини звільнялися від
панщини, військових постоїв, осипів.

Закон, що регулював відносини між шляхтою і кріпос-
ними селянами, був виданий у червні 1775 p. Поміщикам
заборонялося притягати селян відбувати примуси понад ті,
що були зафіксовані в інвентарі, до панщини в неділю і
свята, до примусової роботи навіть за гроші, накладати штра-
фи, примушувати купувати у корчмаря горілку, карати се-

лян без спеціального присуду. Потрібно було точно встано-
вити розміри повозових примусів. Закон підривав засади
влади пана, визнавав лише його право на верховну владу
по відношенню до земель селянського користування.

Йосиф II будував свою економічну політику, виходячи
з ідеї французьких фізіократів про продуктивність праці
та юристів про природні права людини. Патентом від 5 квіт-
ня 1782 p. він скасував особисту залежність селян і надав
їм елементарні громадянські права: одружуватися на свій
розсуд, навчатися ремеслу, іти від пана, служити за умови
писаного дозволу на відбуття з підданства. Селяни ставали
не панськими, а цісарськими підданими. Вони залишалися
прикріпленими до землі, продовжували виконувати панщи-
ну та інші примуси.

Закони і розпорядження 1784 p. скасовували шарварки,
регулювали повозні примуси, панщину. 16 червня 1786 p.
вийшов "Роботопатент", що став кодексом законів з аграр-
них відносин у Галичині, як і в усій Австрії, та діяв до
революції 1848 p. Підтверджувались усі попередні розпо-
рядження і встановлювалися нові норми відробітків залежно
від кількості землі, що була у користуванні, визначалися
категорії селян і встановлювалися розміри панщини. Ска-
совувалися нормована панщина, дворові примуси, роботи за
звичаєм, монополія домінії на купівлю продуктів селянських
господарств. Розрізнялися селянські та двірські землі, але,
як і раніше, поміщик міг вигнати селянина з землі, переда-
ти її іншому.

У 1785—1788 pp. в усій Австрії було проведено перший
кадастр земель (йосифінська метрика) з метою вдоскона-
лення системи оподаткування. В квітні 1787 p. вийшов
закон, який вирішив питання сталості селянського земле-
користування. Землі домінії поділялися на рустикальні та
домініальні. Селяни дістали так зване право дотації на зе-
мельний наділ, на користування пасовищами і лісами, на
допомогу реманентом, на опіку під час злиднів. Цей закон
був поширений і на Буковину.

Найпрогресивнішим був загальноавстрійський Урбані-
альний патент Йосифа II від 10 лютого 1789 p. Проголошу-
валося, що всі селянські примуси належить встановлювати
пропорційно до кількості землі, що перебувала у їхньому
користуванні. Розміри державних і урбаніальних (на ко-
ристь пана) примусів не могли перевищувати ЗО % загаль-
ного доходу від селянської землі. Урбаніальні примуси по-
винні були сплачуватися грішми, що призводило до скасу-
вання панщини. Встановлювались однаковий земельний
податок для всіх категорій власності, а також норми доход-
ності окремих категорій земельних угідь. Зміни в соціально-
економічному становищі зумовили значний приріст населен-
ня: наприкінці третьої чверті XVIII ст. населення Східної
Галичини становило 1520, в 1800 p. — 2187 тис. чол. Ціле-
спрямовано переселялися польські та німецькі колоністи.
За 1772—1784 pp. в 150 державних фільварках їх посели-
лося 15—16 тис. чол.

Незадоволення земельних власників, у тому числі га-
лицької шляхти, гальмувало впровадження патенту. На-
ступник Йосифа II імператор Леопольд у 1790 p. видав за-
кони про покарання підданих киями і скасування урбані-
ального патенту, наказав повернутися до колишніх норм
оподаткування і панщинних примусів. Епоха реформатор-
ства закінчилася. Почався період феодальної реакції.

Австрійське аграрне законодавство було прогресивним,
оскільки відповідало інтересам економічного розвитку, було
спрямоване на подолання відсталості Галичини. Проте збе-
реження права власності феодала на всі землі маєтку і ви-
значення рустикальних земель не майном, а наділом селян,
малоземелля, відсутність вільних земель стримували реа-
лізацію прогресивних законів.

В Австро-Угорщині за урядовим циркуляром 1814 p.
придбати майно могли лише привілейовані стани або влас-
ники індигенату (дозволу), право надання якого мав лише
монарх. Піддані селяни виключалися із числа можливих
власників землі. В 1820 p. дозвіл на купівлю маєтків було

дано всім, але коштів у селян не було. В 1789 p. почався
розпродаж державних (камеральних) маєтків. Якщо на
початку панування Австрії в Галичині налічувалося 315
камеральних доміній, то в 1833 p. — всього 33. Міським
громадянам, церковним парафіям, вільним селянам нале-
жало 4 % землі.

У Північній Буковині великим землевласником був
релігійний фонд, утворений законом 1786 p., що складався
з 267 монастирських маєтків і володів 77,75 % усієї землі.
Дрібним землевласникам (резеціам) належало0,5 % землі,
в середньому приблизно по 11,5 га.

Характерною рисою поміщицького землеволодіння була
наявність величезних латифундій. У Східній Україні вони
були зосереджені переважно на Правобережжі та Півдні, в
Лівобережній Україні та на Слобожанщині переважали
невеликі маєтки.

Більше ніж половина всіх земель в Україні належала
великим власникам. Так, графам Браницьким на Правобе-
режжі належало 300, барону Штігліцу на Півдні — 126 тис.
десятин землі. У Східній Галичині на одну домінію при-
падало в середньому 755 моргів землі (286 десятин), на
один маєток у Північній Буковині — 2977 моргів (1183,4
десятини).

Значного поширення набуло орендування маєтків. На-
приклад, у Київській губернії понад 12 % маєтків було в
оренді. В Стрийському окрузі Галичини з 152 землевлас-
ників 60 орендували маєтки.

Скорочувалися надільні землі, зменшувалось обезземе-
лення селян, основними групами яких були державні, по-
міщицькі, монастирські. У Східній Україні вони становили
відповідно 40,3 і 59,7 % усіх селян. Поміщицькі селяни
переважали в губерніях Правобережної України (58 %), а
державні селяни — в губерніях Лівобережної (67,2 %) і
Південної (69 %) України. Незначну групу становили уділь-
ні селяни. На західноукраїнських землях поміщицькі се-
ляни становили приблизно 70 % населення.

.505

Напередодні селянських реформ частка селянських наділів
у загальній площі поміщицьких земель становила, %: у Ліво-
бережній Україні — 38,8, Правобережній — 36,7, Південній

— 14,3, Східній Галичині — 48,9, Північній Буковині — 41,9.

Землевласники різними способами збільшували землі,
якими користувалися, за рахунок селянських: урізували
наділи, заміняли гірші землі на кращі, забирали пустки після
втечі селян тощо. За період 1787—1834 pp. у Галичині було
захоплено 1 млн моргів рустикальних земель.

У Київській губернії за 1847—1861 pp. поміщицьке зем-
леволодіння зросло на 13,8, у Закарпатській Україні протя-
гом першої половини XIX ст. — на 20 %. Землевласники
володіли майже всіма лісами, а в Східній Україні — пасовища-
ми, луками. В Галичині в користуванні селян їх було 2/3.

Розмір наділу залежав від способу ведення господарства
поміщиком. У Східній Україні тяглові господарства, що мали
2—4 пари робочої худоби, отримували наділу 2 раза більший,
ніж піші селяни. Так, у 40-х роках на Поділлі тяглові госпо-
дарства користувалися 12 десятинами орної землі та 4 деся-
тинами сіножатей, піші господарства — 3 десятинами орної
землі та 1 десятиною сіножатей. У Полтавській губернії
співвідношення було відповідно 6,26 і 2,79 десятини, у
Київській — 6—9 десятин і 3 десятини. Зросла кількість
безземельних селян і тих, хто мав лише присадибні ділянки.
В кінці 50-х років XIX ст. у Лівобережній Україні вони
становили відповідно 24 і 10 %, у Правобережній Україні

—7,519,25%. .

Переважна більшість державних селян Східної Украї-
ни користувалися невеликими наділами: від 0,5 десятини
на одну ревізьку душу в Полтавській губернії до 8,2 деся-
тини у Херсонській губернії.

У Східній Галичині за період від земельного кадас-
тру 1819 p. до земельного кадастру 1847—1857 pp. кіль-
кість селянських господарств зросла на 55 %. При цьому
27,2 % селянських господарств мали менше 2 моргів землі
(1,1 га). У Північній Буковині таких господарств було 17,1,

у гірських карпатських селах — 35—43 %. У Закарпатській
Україні 80—90 % господарств мали до 3/8 наділу (4,1—
5,2 десятини).

Збільшилося число селянських господарств, які не мали
робочої худоби і сільськогосподарського реманенту. В
Східній Україні чисельність їх коливалася від 29,5 % в
Харківській до 60—70 % в Катеринославській і Полтавській
губерніях. У Галичині в окремих маєтках лише 7 % селян
мали 3—4, 40 % — 2 голови робочої худоби, решта госпо-
дарств її зовсім не мали.

Напередодні селянських реформ в користуванні селян
було землі: в Лівобережній та Слобідській Україні — в се-
редньому 2,5—3 десятини на одну ревізьку душу; Правобе-
режній — 1,23—2,8, Південній — 3—4 дес.. Східній Гали-
чині — 8,7 морга на одне господарство (3,4 десятини), у
Закарпатській Україні — 1,5 десятини.

За підрахунками статистиків того часу, для забезпечення
потреб сім'ї та сплати податків потрібно було 5 десятин
землі на ревізьку душу. Більшість селян України не мали
прожиткового мінімуму і змушені були займатися побічни-
ми заробітками.

Головними формами експлуатації селян залишалися від-
робіткова, грошова і натуральна ренти. Переважала панщин-
на організація господарства. Напередодні реформи 1861 p.
в Правобережній Україні серед поміщицьких селян панщин-
них кріпаків було 97,4 %, в Лівобережній — 99,3, Південній
— 99,1 %, тоді як в російських губерніях їх було менше —
від 41 до 80 %. Закон 1797 p. встановлював 3-денну пан-
щину з вільною неділею. Проте фактично вона становила
4—6 днів на тиждень. Були поширені денні "уроки" (відряд-
на форма праці), виконання яких займало 2—3 дні. Обов'яз-
ково відроблялися додаткові повинності (будівельні дні,
повозова, шарварки тощо). Запроваджувалися переведення
селян у дворові, праця на підприємствах, на місячне утриман-
ня землевласників. У 1840 p. на Лівобережжі було вже
25 % селян-місячників.

Державні селяни Східної України вважалися особисто
вільними. За своїм складом вони були неоднорідними.
Найчисельнішими групами були державні селяни, які сиділи
на казенних або власних землях, козаки Полтавської та
Чернігівської губерній, колоністи-іноземці. Вони сплачува-
ли грошові податки (подушне, земські тощо), виконували
рекрутську, підводну повинності, феодальну ренту. За ха-
рактером відбуття феодальної ренти вони поділялися на
дві групи: оброчних і на так званому господарському ста-
новищі. На оброці перебували селяни Лівобережної та
Південної України. Через те що більша частина держав-
них маєтків Правобережної України здавалася поміщикам-
посесорам в оренду, селяни виконували панщину, інші по-
винності, тобто мало відрізнялися від поміщицьких селян-
кріпаків.

Посилилась експлуатація селян, які були на оброці. Зрос-
ли оброчний і подушний податки. Державні податків заби-
рали 40 % річного прибутку селян, переважна частина яких
була неспроможна сплатити їх.

У 1837 p. царський уряд заснував міністерство держав-
ного майна, завданням якого було вдосконалення управлін-
ня державними селянами з метою зміцнення фінансів краї-
ни. У 1839—1841 pp. було проведено реформу, згідно з якою
ліквідовувалася оренда державних маєтностей. Замість
подушного вводився оброк з землі та прибутків від про-
мислів. Державні селяни обирали сільські та волосні управ-
ління, що залежали від губернських палат державних
маєтків. Ця реформа прискорила майнове розшарування
селянства, створила умови для більш швидкого переходу
господарств селян на ринкові відносини.

У 1847—1848 pp. було проведено інвентарну реформу
поміщицьких селян Правобережжя. За інвентарними пра-
вилами, земля, що була в користуванні селян, закріплюва-
лася за ними, регулювала повинності на користь поміщика.
Тяглові селяни повинні були відбувати на тиждень 3 дні з
упряжкою і 1 жіночий день, інші селяни — 2 дні чоловічих

і 1 жіночий. Городники за користування садибою і приса-
дибною ділянкою платили оброк або відробляли 24 дні пан-
щини на рік. Натуральні данини скасовувались. Усі селя-
ни відбували додаткові повинності з оплатою. Однак через
те що контролю за здійсненням інвентарних правил не було,
їх практично не додержували.

Для становища селян західноукраїнських земель було
характерне поступове відновлення економічних позицій
землевласників, що існували до австрійського аграрного
законодавства в 70—80-х^роках XVIII ст.

Шляхта залишалася повним власником домініальних
земель і верховним власником рустикальних земель, на-
магалася позбавити селян права користуватися лісами, па-
совищами, При проведенні земельних кадастрів зменшу-
валися рустикальні землі. Селянин без дозволу поміщика
не мав права залишити землю, а якщо отримував дозвіл на
перехід в іншу домінію, був зобов'язаний на своє місце
"інших здатних ставити". В 1798 p. було прийнято патент,
згідно з яким селяни могли викупити повинності, а земле-
власники передати їм домініальні землі. Однак для Гали-
чини цей закон значення не мав.

Зросли феодальні повинності селян. Запроваджувалася
чотириупряжна панщина для тяглових підданих з двома
робітниками на день, відрядна панщина з встановленням
високих денних норм виробітку, примусова наймана пра-
ця, панщина за користування лісом, лугами, пасовищами,
відновлювалися допоміжні роботи. Найпоширенішим спо-
собом збільшення панщини було роздріблення наділів, хоча
за австрійськими законами лише старший син міг успадку-
вати землю. Буковинські землевласники, укладаючи дозво-
лені урядом угоди з селянами, добилися збільшення пан-
щини з 12 до 70, а інколи до 100—150 днів на рік з госпо-
дарства. У Закарпатській Україні, яка входила до Угор-
ського королівства, земельні та підданські відносини регу-
лювалися законом 1836 p. Панщина становила залежно
від наділу 25—140 днів на рік. За австрійськими переписа-

ми 1819—1820 pp., панщина в Східній Галичині і Закар-
патті становила 4/5 феодальних повинностей селян, нату-
ральна данина — 1/6. В Буковині частка панщини у повин-
ностях була меншою. Повинності селян становили 69 %
загальної суми чистого прибутку від селянських земель.
Крім того, селяни платили державні податки, що дорівню-
вали 13,6 % прибутку.

Протягом першої половини XIX ст. з розвитком товар-
но-грошових відносин на українських землях поглибилася
майнова диференціація селянства. В Східній Україні цей
процес проходив повільніше, ніж у Центральному промис-
ловому районі Росії, що пояснювалося переважанням пан-
щини як гальмуючого фактора. Майнова нерівність більш
виявлялася серед державних оброчних селян Лівобережної
та Південної України. Утворилася група селян, що володіла
або орендувала 100 десятинами землі і більше. Селяни-влас-
ники Катеринославської губернії зосередили в своїх руках
18 % загальної кількості приватної землі. Структура гос-
подарств державних селян (козаків) Полтавської та Хар-
ківської губерній у 1836 p. характеризувалася такими да-
ними: 15,7 % не мали землі, 25,6 — мали лише садиби, 4,4
— займалися ремеслом, 53,4 % — володіли землею. Серед
державних селян Правобережної України 15 % селян були
безземельними, 35 % не могли обробляти свої поля само-
стійно, без супряги. Малоземельні та безземельні селяни
наймалися до заможних. Частина селян орендувала землю,
віддаючи третину або половину врожаю. Заможна верхів-
ка орендувала також казенні млини, ґуральні, ярмаркові та
базарні площі, пасіки, рибні стави тощо. Частина селян за-
писувалась у стан міщан і купців.

Царський уряд своїми указами сприяв зміцненню замож-
ної верхівки селян. У 1801 p. державні селяни зрівнялися
в правах з купцями і міськими жителями на придбання
незаселених земель. У 1818 p. їм дозволили влаштовувати
фабрики і заводи, в 1830 p. — розводити сади, городи на
громадській землі розміром 1—3 десятини. При переселенні

на нові землі державні селяни отримували ЗО—60 десятин
у селах і 25—40 в хуторах.

Процес розшарування відбувався і серед поміщицьких
селян, їм дозволялося купувати землю на ім'я свого по-
міщика. Вони засновували підприємства з переробки
сільськогосподарської сировини, орендували і здавали в
оренду землю, використовували найману працю. Проте зем-
левласники могли в будь-який час забрати майно заможно-
го кріпака. Важливими засобами збагачення селянської
верхівки були лихварство, підприємництво, чумакування,
збут товарів на ярмарках, базарах. З їхнього середовища
виростали великі промисловці-підприємці.

У Східній Галичині за переписом 1847—1859 pp. струк-
тура селянських господарств мала такий вигляд: повні се-
ляни, які користувалися понад 20 моргами землі, станови-
ли 8,3 %, півселяни, які мали 10—-20 моргів, — 23,4; чверть-
селяни, або піші, які "сиділи" на 2—10 моргах, — 41,1; заго-
родники (до 2 моргів землі) — 27,2 %.

У Північній Буковині селяни за економічним станови-
щем поділялися на 4 групи: заможні-фрунташі, які корис-
тувалися повним наділом 15—20 га, — 4,9 %; середняки-
міклаші — 16,1; малоземельні-кодаші — 61,2, безземельні
халупники і комірники — 17,1 %.

В окремих повітах Закарпатської України безземельні
селяни становили 45—50 % селянських дворів і лише 2/3
селян користувалися 14—18 десятинами землі.

У західноукраїнському селі виник новий тип господаря
— підприємець. За умов збереження перемінного земле-
користування при чергових переділах землі заможні селя-
ни збільшували свої наділи. Окремі повні селяни мали по
ЗО—80 моргів землі, що призводило до утворення багатона-
дільних господарств. Такі господарства обов'язково вико-
ристовували працю челяді. Це в основному були комірни-
ки, які не сиділи ні на рустикальній, ні на домініальній
землі. Вони були постійним резервом поденних робітників
для домінії.

Швидке розорення селянських господарств створювало
надлишок робочих рук. У Східній Україні був поширений
відхід на "заробітки". В 40-х роках лише з Полтавщини в
південні губернії щороку йшло на заробітки 90 тис. чол.
Почалося переселення (стихійне і організоване) селян у
Новоросійський край, на Кавказ, у Саратовську й Астрахан-
ську губернії. У 1838—1852 pp. з Лівобережної України
переселилося 58,5 тис. чол. Переселялися в основному се-
ляни середнього достатку. Не маючи реальної допомоги
царського уряду, переселенці часто розорювались і повер-
талися назад у свої села.

У першій половині XIX ст. сільське господарство про-
довжувало набувати товарного, підприємницького характе-
ру. Головною функцією панщинного господарства було ви-
робництво заради грошей. Землевласники Східної України
створювали в своїх маєтках економії, де була робоча худоба,
землеробські знаряддя, і змушували селян виконувати пан-
щину. На західноукраїнських землях зберігалася доміні-
ально-фільваркова система. Швидкими темпами відбува-
лася товаризація великих поміщицьких господарств, які за
кількістю проданих сільськогосподарської продукції та
сировини займали панівне становище на внутрішньому і
зовнішньому ринках. Поступово в товарно-грошові відно-
сини втягувалися середні господарства. Невеликі поміщи-
цькі господарства зберігали натуральний характер і були
слабко пов'язані з ринком. Розвивалося торгове землероб-
ство в селянських господарствах. У Російській державі в
першій чверті XIX ст. були скасовані всі обмеження щодо
торгівлі землевласників. Вони зберегли привілей безмит-
ної внутрішньої торгівлі, отримали право вести закордонну
оптову торгівлю, записуватися в купецькі гільдії. На захід-
ноукраїнських землях шляхта зберігала монополію в торго-
во-підприємницькій діяльності. Часто в особі дворянина
поєднувалися поміщик-кріпосник, підприємець і торговець.

Для землеробства України характерним був зерновий
напрям. За обсягом посівів у Східній Україні перше місце

посідала пшениця. В Київській губернії посіви її станови-
ли 1/4—1/3 усіх посівних площ, зайнятих озимими і яро-
вими культурами, в Подільській — 2/3, в Катеринославській
— 3/4 полів, що відводилися під озимі. Друге місце займа-
ло жито, третє — овес і ячмінь. Урожайність зернових куль-
тур залишалася низькою. Валові збори зростали в основно-
му за рахунок освоєння цілинних земель на Півдні та роз-
ширення посівів. За 1778—1851 pp. посівні площі зернових
на Півдні України збільшилися в 25 разів. У Київській та
Подільській губерніях, яким належала значна роль у вироб-
ництві хліба, посівні площі розширювалися внаслідок змен-
шення селянських наділів, посилення експлуатації селян.

Більша частина зерна йшла на продаж. За кордон що-
року вивозилось 2,5 % врожаю. У Росії зерно переробляли
на горілку, постачали для армії.

У Східній Галичині, Закарпатті у рільництві панував
вівсяно-ячмінний напрям. У 40-х роках XIX ст. у Гали-
чині овес становив майже 40 % усього збору зернових. Він
займав 46 % посівних площ у Закарпатті, а в гірських райо-
нах — до 90 %. Значне місце за обсягом посівів посідали
жито і гречка, останнє місце — пшениця. Проте оскільки
на ринку першість займала пшениця, поступово зростала її
частка і у посівах. Наприклад, у Мукачеве-Чинадіївській
домінії Закарпаття за 40 років (1806—1848) посівні площі
зернових збільшилися в 3 рази, зокрема посіви пшениці —
в 9, жита — в 5, ячменю — в 8, вівса — в 4 рази. Зерно було
однією з важливих статей прибутків.

Кукурудза займала 28—71 % посівів. Вона була голов-
ною сільськогосподарською культурою в господарствах
Північної Буковини.

У перші два десятиріччя XIX ст. землеробство досягло
деякого піднесення, що пояснювалося державними замов-
леннями на зерно. Після наполеонівських воєн зернова
продукція Галичини не витримала конкуренції американ-
ського і російського зерна. Вивезення зерна за кордон мало
спорадичний характер. Більша його частина реалізувалася

на місцевому ринку, використовувалася для відгодівлі ху-
доби і птиці, перероблялася на горілку і пиво. Найвищого
рівня хліборобство досягло в 30-х роках. У 1837 p. річний
збір зернових культур становив 1780 тис. т. Зросла урожай-
ність зернових культур.

Проте цього було досягнуто в умовах зростання чисель-
ності сільського населення. Продуктивність праці в сільсько-
му господарстві протягом першої половини XIX ст. змен-
шилася на 1/4.

Високого рівня в Україні досяг розвиток технічних куль-
тур, найважливішими з яких були льон, конопля, тютюн,
хміль, цукровий буряк. Льон і коноплю вирощували на всій
території Західної України. В Східній Україні на вироб-
ництві конопель спеціалізувалися Полтавська і Чернігівська
губернії, льону — Катеринославська, Херсонська губернії,
Ізюмівський повіт Харківської губернії. Виробництво тут
мало товарний характер. З прядива виготовляли одяг. Воно
було цінною сировиною для полотняних мануфактур, ткачів,
ремісників. З конопляного сім'я виробляли олію для хар-
чування і макуху для відгодівлі телят. Певна частина полот-
на вивозилася за межі краю. З Південної України вивози-
лося насіння льону, що користувалося попитом за кордоном.

Швидкими темпами розвивалося тютюнництво як галузь
торгового землеробства. В Лівобережній Україні в 50-х ро-
ках щороку збирали до 800 тис. пудів тютюну. У передгір-
них районах Східної Галичини, між Дністром і Прутом
збирали щороку 20 тис. віденських центнерів тютюну. На-
бувало поширення тютюнництво в Закарпатті.

У Східній Україні переважало вирощування цукрово-
го буряку, через те що він давав більший прибуток, ніж
зернові посіви. За 1848—1860 pp. площі цієї культури
зросли на 57,7 % і становили майже 44 тис. десятин. Цук-
ровий буряк сіяли у поміщицьких маєтках Правобереж-
ної та Лівобережної України, особливо в Київській губернії
(59 % загальної площі цукрових буряків). Цукрозаводчи-
ки мали в своєму розпорядженні власні плантації, закупо-

вували його у тих, хто не мав власних цукрових заводів.

Розширювалися посіви соняшника, особливо в Пол-
тавській губернії. Отриманий урожай збувався курським
торговцям олією.

У Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатті
найважливішою культурою стала картопля як продукт хар-
чування, сировина для горілчаних підприємств і фураж для
худоби. Вона витісняла посіви зерна. У 1815—1840 pp. збір
її зріс майже у 18 разів, посіви картоплі займали 16 % усієї
посівної площі. Це призвело до виснаження грунтів, а коли
в 40-х роках почалось ураження картоплі хворобами — до
бідування селян.

У Східній Україні хліборобство велося традиційними
способами і засобами. Більшість селянських господарств
продовжувала застосовувати традиційну техніку (плуг, серп,
косу). Оранка українським плугом була низькоякісною і
повільною (за три дні можна було зорати не більше ніж
2 десятини). До того ж плугів не вистачало. На поміщи-
цьких полях у 30-х роках почали впроваджувати фабричні
знаряддя обробітку грунту, сіялки, віялки, жатки, кінні моло-
тарки. Продовжувало панувати класичне трипілля, зокрема
у вирощуванні зернових культур. На коренеплідні, технічні
культури відводили окрему ділянку поля. На півдні пану-
вала перелогова система. Окремі поміщицькі господарства
під впливом зростаючих потреб внутрішнього та зовніш-
нього ринків переходили до інтенсивного землеробства.
Поступово почали застосовувати багатопільну трав'яну си-
стему, закладати елементи плодозмінної системи (озима
пшениця — кормові корені — ячмінь з підсіванням коню-
шини — конюшина). Утворювалися сільськогосподарські
товариства, поширювалася спеціальна економічна літера-
тура. У 1765 p. утворилося Вільне економічне товариство, в
1828 p. в Одесі — Товариство сільського господарства
Південної Росії.

На західноукраїнських землях під впливом агротехніч-
ного перевороту в західних країнах відбулися певні зру-

шення. Важливою культурою стала конюшина, посіви якої
займали 5—6 % усієї посівної площі. Почав її культивува-
ти вчений-агроном Ф. Ройтер — управитель маєтків Чар-
торийських. Крім конюшини, вирощували вику, люцерну,
що мали велике значення для поліпшення структури грун-
ту, як грубі корми для худоби. В передових господарствах
З рази обробляли пари, осушували заболочені місця, засто-
совували загінну систему обробітку грунту (між загонами
робили борозни для стікання води). Трипілля поступово
замінялося п'яти-шестипільними сівозмінами з повною
ліквідацією парових полів. Видавалися праці Ф. Ройтера
"Наука про рільництво" і двотомник Касперовського "Ріль-
ництво". В газетах, зокрема в "Газеті Львівській", давалися
рекомендації з питань розвитку землеробства. З дозволу
уряду шляхта в 1845 p. заснувала Галицьке господарське
товариство.

В агротехнічному процесі велику увагу приділяли угно-
єнню. Городи щороку удобрювали гноєм чи попелом. В
цілому забезпеченість полів органічними добривами була
низькою.

Агротехнічні зрушення охопили незначну кількість по-
міщицьких господарств України. Так, в Харківській губернії
на початку 50-х років було лише 40 маєтків (0,75 % загаль-
ної кількості), в яких робилися спроби перейти до раціональ-
ного землеробства. В Західній Україні після 1815 p. під
впливом міжнародної конкуренції шляхта для підвищення
прибутковості своїх маєтностей посилила панщинний гніт.

Для торгового землеробства були характерні промисло-
ве городництво, садівництво і виноградарство. Майже всі
сорти фруктових дерев завозилися з Баварії та Австрії. На
сторінках журналів друкувалися поради щодо практично-
го виведення кращих сортів овочів і фруктів. У Закарпатті
вирощувалося багато промислового винограду, з якого ви-
готовляли вино, що користувалося попитом на міжна-
родному ринку.

У Східній Україні промисловим городництвом займа-

лися селяни приміських господарств. Досить розвиненою
була спеціалізація. Так, у Васильківському повіті на Київ-
щині вирощували капусту, в Черкаському повіті — цибу-
лю і кавуни, в Полтавській губернії — часник, в Херсонській
— баштанні культури.

Найбільше садів було в Харківській, Полтавській,
Київській, Волинській та Херсонській губерніях. Україна
продавала сухі та свіжі фрукти в Москву і Петербург.

Розвивалося торгове тваринництво. В усіх губерніях
України в поміщицьких маєтках влаштовувалися кінні
заводи. В Катеринославській у 30-х роках їх було 287, у
Київській — 8 великих, у Полтавській — 419, здебільшого
невеликих, у Харківській — 155. Як і раніше, розводили
велику рогату худобу української породи. В Катерино-
славській губернії було 762 заводи, в яких налічувалося до
ЗО тис. голів худоби, в Харківській — 269 (в середньому по
72 голови).

У середині 40—50-х років у Східній Україні розпочало-
ся скорочення цих галузей, оскільки землевласники пере-
ходили до розширення зернового господарства. В Східній
Галичині, навпаки, поміщицькі господарства перебудовува-
лися із зернових на тваринницькі. Розводили корів швей-
царської, тірольської, штирійської, молдавської порід, зай-
малися племінною справою.

Високопродуктивні породи худоби вирощували в Закар-
патті. У 1794—1845 pp. у Мукачеве-Чинадіївській домінії
поголів'я волів збільшилось у 94 рази, а великої рогатої
худоби — у 25 разів. Після наполеонівських воєн зросло
поголів'я коней — тяглових, спортивних. Періодично влаш-
товувалися виставки кращих коней. Тваринництво стало
давати великі прибутки. Коней і велику рогату худобу
скуповували, відгодовували, а потім збували на ярмарках.
Продану худобу відправляли в Царство Польське і Росію.
Тільки в Москву і Петербург продавали до260 тис. голів.

Щорічно на ринках Австрії, Чехії, Моравії, Сілезії реалі-
зовувалося 60—90 тис. волів. На продаж йшли масло, сир,

17"8-525 517

шкіри. Галицька шляхта створила великі випасові госпо-
дарства, які здавалися в оренду для перегінної худоби з
Росії в західні країни.

Швидко розвивалося вівчарство. В 1850 p. у Східній
Україні налічувалося 10 млн голів овець, з яких 4,5 млн
голів були тонкорунними. Царський уряд вжив ряд заходів
щодо розвитку вівчарства. Роздавалися державні землі під
овечі заводи. Поміщикам видавалися пільгові позики. Було
видано положення про організацію вовняних ярмарок. До-
візне мито підвищилося, вивізне мито зменшилося.

Вовну реалізували на місцевому і зовнішньому ринках.
Вивезення вовни протягом ЗО—50-х років з чорноморсько-
азовських портів і через Бесарабію становило 7,8 млн пудів.

У Галичині та Буковині поголів'я овець досягло майже
1,4 млн голів. Грошовий прибуток від вівчарства в Східній
Галичині у 20—30-х роках дорівнював 80 тис. золотих рин-
ських. Великим попитом користувались овечі шкіри, кожу-
хи, шапки, ковдри та інші товари.

Певного значення набули птахівництво, свинарство,
бджільництво, розведення риби.

На шлях торгового землеробства стали селянські госпо-
дарства. З ринком були пов'язані переважно заможна вер-
хівка селян, господарства іноземних колоністів. На зерно-
вий ринок йшло 10 % селянського товарного зерна і 90 %
з поміщицьких маєтків. Селяни культивували тютюн, ви-
рощували цукровий буряк, соняшник, коноплі.

Промисловим городництвом і садівництвом, бджільниц-
твом займалися селяни містечок і сіл, розташованих нав-
коло міст Львова, Києва, Станіслава, Полтави, Харкова. У
Херсонській губернії під городами і баштанами було зай-
нято 50 тис. десятин землі. Державні селяни займалися
садівництвом. Лише в Харківській губернії збувалося 500
тис. пудів сушених фруктів. У селі Лебедині Київської гу-
бернії деякі селяни мали сади, доход від яких становив до
40 тис. крб. Колоністи Херсонської губернії продавали до
9 тис. пудів фруктів і 60—120 тис. відер вина. Виникло

бойківське чумацтво: закупівля в Закарпатті свіжих та
сухих фруктів і торгівля ними у Варшаві та Наддніпрян-
ській Україні.

У гірських районах Карпат розвивалося селянське тва-
ринництво торгового напряму. Селяни-багатії (гендлярі)
торгували місцевою худобою, скуповували волів, овець на
півдні України, Росії, Молдавії, Угорщини, а потім продавали
в Австрії, Чехії, Моравії. Проте розвиток торгового землероб-
ства стримували феодально-кріпосницькі відносини: фео-
дальна рента, залежність селянина від поміщика і держави.

Товаризація сільського господарства виявлялась у за-
стосуванні найманої праці. Як і раніше, практикувалася
примусова наймана праця, коли землевласники встановлю-
вали натуральну або грошову плату своїм кріпакам-селя-
нам за додаткову панщину тощо. У Східній Галичині робо-
ча сила батраків-поденників у окремих фільварках набула
домінуючого значення. Запроваджувався обов'язок відбу-
вати "заробітні" дні. Челядь була також обов'язковим еле-
ментом повнонадільного селянського господарства. Перед
розкріпаченням кількість коморників-батраків становила
400 тис. селянських сімей, або майже 40 % населення краю.

Вільнонаймана праця набула значного поширення в
Катеринославській і Херсонській губерніях. Менше вона
застосовувалася в маєтках Київської, зовсім мало — в Пол-
тавській, Чернігівській і Волинській губерніях. Строк най-
му був різний: поденно, на тиждень, на певний строк, особ-
ливо під час збирання зерна та сінокосу. Проте сільське
господарство залишалося кріпосним.

Отже, сільське господарство України розвивалось екстен-
сивне за рахунок розширення посівних площ, посилення
відробіткової ренти. Панщинна система гальмувала розви-
ток сільського господарства. Так, Східна Галичина була сіль-
ськогосподарською провінцією Австро-Угорщини. У 40-х
роках XIX ст. у Галичині виробляли: зерна — 13 %, льону
— 23, тютюну — 16, конопель — 25, картоплі — 38 % загаль-
ної продукції цих культур. Землеробство мало вівсяно-кар-

топляний напрям. На душу населення вироблялося зерно-
вих культур 288 кг, у тому числі жита і пшениці — 60.
Кількість волів на 100 чол. становила 11, корів — до 20,
свиней — 14. Це означає, що основна маса населення зовсім
не споживала хліба і м'яса. Звичайною їжею селян були
картопля, овочі.

Посилився занепад поміщицьких маєтків. У Східній
Україні в 1858 p. 23,9 % їх, а також 65 % кріпаків було
заставлено і перезаставлено. Царський уряд збільшив розмір
позик, які кредитні установи видавали поміщикам, змен-
шив банківський процент. Тільки за позики землевласни-
ки повинні були сплатити 77 млн крб. У Східній Галичині
в 1841 p. шляхта створила Галицьке земельне кредитне
товариство, в 1842 p. — Ощадну касу, яка являла собою
іпотечний банк. Однак ці заходи не могли подолати депре-
сійний стан фільваркового господарства.

Неврожайні роки спричиняли голод і розорення, відчут-
ний вплив на розвиток сільського господарства справляли
стихійні лиха, епідемії. У 1799—1856 p. в Східній Україні
було 28 повсюдних і часткових неврожаїв. У ЗО—50-х роках
в окремі роки смертність в Галичині перевищувала народжу-
ваність.

Разом з тим протягом першої половини XIX ст. земле-
робство і тваринництво дедалі більше набували торгового
характеру. Сільське господарство пристосовувалося до то-
варно-грошових відносин. Посилилася спеціалізація окре-
мих районів. Були спроби окремих землевласників пере-
йти до раціонального землеробства. Товарно-грошові відно-
сини проникали в господарства селян. Поглиблювалася
майнова нерівність. Формувався ринок найманої праці.
Утворювалися господарства заможних селян, що стали на
шлях торгового землеробства, перетворення яких на фер-
мерські господарства гальмувало кріпосне право.

Отже, розвиток аграрних відносин і стан сільського гос-
подарства в Україні свідчили про кризу панщинної систе-
ми господарства. ^\

Хліборобство велося традиційними способами і засобами.
Феодальне суспільство неспроможне було створити сприят-
ливі умови для інтенсивного розвитку, що поступово стає
визначальним для агровиробничого процесу в країнах За-
хідної Європи. Хід економічного розвитку України об'єктив-
но потребував скасування кріпосного права.