Зародження і розвиток кооперативного руху

У новітню епоху великих соціально-економічних пере-
творень український народ вступив без власної держави.
Він був об'єктом жорстокого колоніального гноблення. Іно-
земні поневолювачі безсоромно грабували багаті землі, при-
родні ресурси України. Тяжке становище трудового наро-

ду, особливо селянства, посилювалось його соціальною та
політичною незахищеністю.

Після скасування кріпосного права в Україні виника-
ють різні форми економічної самооборони громадянства, які
грунтувалися на багатовікових народних традиціях. Най-
важливішою з них стає кооперація як рух самооборони еко-
номічно слабких і соціальне принижених верств населен-
ня. Важливу роль не лише в національно-культурному, а й
в економічному піднесенні українського народу відіграва-
ли українські суспільні організації 60—70-х років XIX ст.
Ініціатором організації першого споживчого кооперативу
в Україні виступила харківська громада. Статут харків-
ського споживчого товариства було затверджено 6 жовтня
1866 p. З самого початку товариство налічувало 64 члени з
повним (50 крб.) та 292 члени з неповним паєм. Крім
торгівлі предметами широкого вжитку, товариство мало свою
їдальню, пекарню, фабрику овочевих напоїв, забезпечувало
своїх членів паливом. Товариство ознайомлювалося з коо-
перативним рухом на Заході, його представники побували
у Великобританії, Франції та Німеччині, підтримували зв'яз-
ки із зарубіжними кооперативними організаціями.

У 1870 p. з ініціативи харківського споживчого товари-
ства було заплановано кооперативний з'їзд та утворення
споживчого кооперативного союзу. Проте харківський гу-
бернатор заборонив проведення цих заходів на тій підставі,
що діяльність таких товариств не повинна поширюватися
поза межі одного міста.

Друге кооперативне споживче товариство засновано у
Києві наприкінці 1868 p. Його раду очолювали тогочасні
найвидатніші діячі українського національного руху,
провідні науковці В. Антонович, О. Кістяківський, М. Яс-
нопольський, М. Зібер, М. Драгоманов, В. Гец. Активну
участь у діяльності товариства брали інші члени київської
громади, студенти університету. Його фундатором був відо-
мий молодий економіст М. Зібер. Товариство налагодило
торгові зв'язки з Харковом, Полтавою, Одесою, Борзною, Кер-

18"8-525 549

чю. В той самий час виникли споживчі товариства в Єлиза-
ветграді. Ізюмі, Балті, Севастополі, Сімферополі, Миколаєві,
Херсоні, Катеринославі, Чернігові, Лебедині. Протягом
1866—1870 pp. в Україні діяло 20 споживчих кооперативів.
Їх загальна кількість в імперії Романових тоді становила 63.

Однак перші українські кооперативи проіснували лише
кілька років, їх занепад був зумовлений рядом причин.
Насамперед погано був підготовлений соціальний грунт для
кооперативної діяльності. Переважна більшість громадян
ще не розуміла суті та значення кооперації. Високі як на ті
часи внески (25—50 крб.) не давали змоги вступати у коо-
перативи менш заможному населенню українських міст.
Через матеріальну незабезпеченість кооперативи не могли
конкурувати з приватними торгівцями, які до того ж не
гребували засобами, щоб їх знищити. Вбачаючи в коопе-
рації опозиційну силу, державна адміністрація вороже ста-
вилась до неї. Організатори перших споживчих товариств
не мали практичного досвіду.

Реакційна політика російського уряду в середині 70-х
років, переслідування місцевої ініціативи в освітньому та
економічному житті негативно вплинули на діяльність пер-
ших українських кооперативів. Протягом 20 років темпи
кооперативного руху були надто низькими. З 1870 до
1894 p. виникло тільки 31 споживче товариство. У 90-х
роках кооперативна діяльність пожвавилася, що було по-
в'язано з діяльністю відомого українського кооператора "ар-
тільного батька" М. Левитського, який, здобувши у 1885 p.
університетську освіту, ретельно вивчив суспільні відноси-
ни українського села та його господарства. Завдяки його
енергійним зусиллям 29 вересня 1894 p. в с. Февар на
Херсонщині утворилась перша хліборобська спілка, так зва-
на артіль, її члени об'єднали свої земельні ділянки, робочу
худобу, реманент. Спільними зусиллями вони вели госпо-
дарство, а прибутки розподіляли відповідно до кількості пра-
цюючих та площі землі. Артіллю керував староста, якого
обирали голосуванням.

З Херсонщини артільний рух швидко поширився на
Катеринославщину, Полтавщину, Чернігівщину, Київщину
та Донеччину. Якщо у 1894 p. в Україні діяло 5 спілок, то
в 1895 p. — 12, а наступного року — уже більше 100. Ар-
тільний рух з України перекинувся й на російські терени.
Виникла настійна потреба в юридичному оформленні
сільських виробничих кооперативів. Тому М. Левитський
розробив статут артілі, в якому чітко сформулював причи-
ни, що зумовлювали доцільність об'єднання селян у вироб-
ничі спілки, визначив найважливіші засади їх практичної
діяльності.

Кількість членів селянських спілок була невеликою. Зде-
більшого вони об'єднували по 15—20 господарств, інколи —
50 чи більше. Артільного старосту обирали на один рік. Усі
ці спілки проіснували не більше трьох років. Об'єднані у них
селяни не були підготовлені до ведення спільного господар-
ства та розрахунків між собою. У цілому ж хліборобські спілки
М. Левитського не мали значного впливу на сільське госпо-
дарство. Тому "артільний батько" з 1903 p. зосередив основ-
ну увагу на організації ремісничих артілей у містах. Він, зок-
рема, організував артілі у Єлизаветграді, Одесі, Києві, Балті,
Вінниці та в інших містах. Після прийняття у 1902 p. цар-
ським урядом закону про виробничі артілі в українських
містах виникли виробничі спілки робітників, портових ван-
тажників, конторських працівників, інженерів. У 1906 p. було
засновано артіль київських друкарів. Такі спілки було орга-
нізовано й в інших містах України. У 1912 p. на Наддніпрян-
щині діяло всього 2500 споживчих кооперативів, тоді як у
всій імперії Романових їх чисельність становила 6700.

На початку українського кооперативного руху виникли
кредитні товариства. Особливо почастішали спроби їх орга-
нізації після селянської реформи 1861 p. Так, група реміс-
ників Одеси в 1862 p. підготувала статут ощадно-позиково-
го товариства (подальша доля його невідома). В 1869 p.
виникло ощадно-позикове товариство у м. Гадячі на Пол-
тавщині, до складу якого входило 28 міщан-ремісників та

купців. Товариство видавало позики за порукою, проте ко-
жен його член мав змогу поручитися лише за 10 крб. Се-
редній обсяг позики за перші роки діяльності товариства
становив 27 крб. У 1871 p. виникли Вереміївське на Кате-
ринославщині, Обознівське й Петрівське на Херсонщині
ощадно-позикові товариства. Два перших проіснували
недовго, останнє діяло до 1917 p.

Найактивнішу діяльність розгорнуло ощадно-позикове
товариство в Сокиринцях Прилуцького повіту на Полтав-
щині, засноване в 1871 p. дворянином ліберальних поглядів,
відомим громадсько-культурним діячем, піонером україн-
ської кредитної кооперації Г. Ґалаґаном. Керівними орга-
нами товариства були загальні збори його членів, наглядо-
ва рада, управа і "попечитель" (опікун-куратор), яким за
статутом вважався сам Г. Ґалаґан; він був і головою на-
глядової ради. Статут надавав попечителеві право система-
тично перевіряти касу товариства, вимагати від управи не-
обхідних даних й слідкувати за тим, щоб управа дотриму-
валася усіх вимог статуту. Членський пай, як на той час,
був дуже високий, але його можна було вносити частина-
ми. Крім того, члени товариства платили вступні внески
по 1 крб. Позики видавали на підставі особистої довіри в
сумі до 25 крб. кожному під 9—10 % річних, а більші — за
борговим зобов'язанням і чиєюсь порукою або під заставу
рухомого і нерухомого майна і то не більше як 100 крб.
Переваги в отриманні позик мали ті, що потребували мен-
шої суми і хто раніше став членом товариства. Лише за
1873 p. було видано позики 108 членам строком від 3 до
9 міс. на суму 9810 крб. У наступні роки сокиринське ощад-
но-позикове товариство досягло нових успіхів. Г. Ґалаґан
виклопотав для нього у державному банку позику, яка по-
ступово збільшувалась і в 1892 p. перевищувала 60 тис.
крб. Того року було видано позик на суму 127 тис. крб. А
власний пайовий капітал товариства зріс до 43 тис. крб.

Значного розвитку набули кредитні товариства в райо-
нах господарств фермерсько-хутірського типу. Зокрема, в

Таврійській губернії за 5 років (1873—1878) для сільсько-
го населення створено ЗО ощадно-позикових товариств з ка-
піталом 65 тис. крб. Кредитами цих товариств користува-
лися не лише сільська верхівка, а й незаможні селяни. В
їхній діяльності брали активну участь священики, вчителі,
лікарі, окремі представники волосної адміністрації, земські
агрономи, статистики. В кооперативну діяльність поступо-
во втягувалися й свідоміші селяни.

Проте кредитно-кооперативний рух занепадає майже на
20 років. Старі товариства ледве животіли, а нові майже не
виникали. Однією з причин цього було й те, що до середини
90-х років XIX ст. в Російській імперії не було закону, який
би нормував організацію та діяльність кредитних коопера-
тивів. Лише у 1895 p. царський уряд з ініціативи Санкт-
Петербурзького відділу Московського комітету допомоги
ощадно-позиковим та промисловим товариствам видав
закон про організацію кооперативного кредиту, так зване
Положення про установи малого кредиту. Цей документ
передбачав запровадження поруч з існуючими ощадно-по-
зиковими товариствами організацій малого кредиту — кре-
дитних кооперативів типу Райфайзена, їх засновували не
на паях, як це мало місце в ощадно-позикових товариствах.
Основний капітал кредитних товариств становили позичені
чи пожертвувані суми. Ці товариства здебільшого отри-
мували на основний капітал позику з державного банку
під солідну відповідальність їх членів (ощадно-позикові
товариства не мали права на таку позику). Тому кредитні
товариства контролювали державний банк. Позики в кре-
дитних товариствах були довгострокові, їх видавали лише
на виробничі потреби. Ці товариства могли також вести
посередницькі операції.

Закон 1895 p. передбачав деякі полегшення і для ощад-
но-позикових товариств. Вони мали право видавати довго-
строкові позики за порукою й під заставу рухомого та не-
рухомого майна. Детальніше визначалася роль кваліфікації
кураторів. Права попечителів надавались і земствам, якщо

вони кредитували ощадно-позикові товариства. Тому зем-
ства одержували право контролю й ревізії діяльності цих
товариств. Для обох типів кредитних кооперативів були
видані нові статути.

Вперше в Україні та й усій монархії Романових кредит-
не товариство виникло в селі Іванківці Прилуцького по-
віту на Полтавщині в 1895 p. Такі кооперативи завдяки
значним позикам державного банку швидко засновували
й в інших населених пунктах України. Станом на 1 січня
1914 p. в Україні уже діяло 2181 кредитне і 911 ощадно-
позикових товариств. Вони об'єднували й обслуговували
більш як 1,7 млн членів, мали основного капіталу 19 701 705
крб., збирали членських внесків 69 334 166 крб., видали
позик на. суму 117,5 млн золотих крб. Це становило понад
19,3 % з 14 500 кредитних кооперативів Російської імперії.
Для керівництва їх роботою в 1904 p. було створено урядо-
вий орган Управління для справ малого кредиту як депар-
тамент міністерства фінансів. На місцях діяли відповідні
губернські управління. Хоч українські кредитні спілки
розвивались у системі загальноросійської кооперації, проте
багато з них, особливо в сільській місцевості, стали важли-
вими осередками громадської самодіяльності, формування
національної свідомості їхніх членів.

Чим більше розгортався український кооперативний рух,
тим нагальнішою ставала потреба в об'єднанні розрізне-
них товариств з метою координації та поліпшення їхньої
діяльності. Однак такому об'єднанню української коопе-
рації чинили різні перешкоди як царський уряд, так і цен-
тральні імперські кооперативні установи. Та завдяки допо-
мозі російського кооператора О. Беретті, який керував IX
відділом інспекції державного банку, в 1901 p. виник пер-
ший на українських землях Союз кредитних кооперативів
у м. Бердянську Таврійської губернії. У 1903 p. виник дру-
гий такий союз у Мелітополі. Ці союзи були лише органі-
заційно-ревізійними надбудовами без права вести банківські
операції. Проте це вже був крок вперед, адже вони надава-

ли практичну допомогу низовим, об'єднаним у них, коопе-
ративам. Досягнення бердянського та мелітопольського
союзів кредитних кооперативів заохочували інших україн-
ських кооператорів.

У 1899 p. з ініціативи молодого кооператора X. Бара-
новського у Вінниці відбулася нарада представників чоти-
рьох кредитних товариств із Вінниці, с. Дзенгелівки, що на
Уманщині, Києва й Житомира, яка вирішила порушити
питання перед владними структурами про заснування сою-
зу південно-західного краю. Він повинен був об'єднати кре-
дитні кооперативи Київської, Волинської та Подільської
губерній. Лише у 1907 p. влада дозволила діяльність тако-
го союзу, але не в Києві, а в с. Дзенгелівці, й до того ж без
права на банківські операції. Проте через 4 роки вдалося
перевести його на новий статут з правом банківської діяль-
ності під назвою Київський кредитний банк — Союзбанк.
Тоді ж місцем його перебування став Київ. Союзбанк очо-
лював X. Барановський, членами правління були В. Мель-
ников і П. Доманицький.

Союзбанк швидко став важливим організаційним та
фінансовим осередком не тільки Київщини, а й всієї Над-
дніпрянської України. Крім банківських, він почав здійсню-
вати торгово-посередницькі операції, організовував промис-
лові підприємства, проводив видавничу діяльність, скликав
кооперативні наради. З 1913 p. видавав свій двомовний
часопис "Муравейник-Компанія". З посередницьких опе-
рацій Союзбанку найбільшими була закупівля за кордо-
ном сільськогосподарських машин та знарядь праці, до-
ставка буряків до цукроварень і хліба для військового інтен-
дантства. За своїми фінансовими оборотами до першої світо-
вої війни він перевищував усі обласні кредитні союзи Росій-
ської імперії. Операції за внесками Союзбанку у 1913 p.
становили 1 131 473 крб., позики кредитним товариствам —
947 956 крб. Приклад київського Союзбанку поширився
на Харківський, Одеський, Катеринославський та Поділь-
ський обласні кооперативні союзи.

Відбувався процес союзного будівництва в споживчій
кооперації. На Поділлі він почався зі створення невеликих
районних об'єднань. Такі об'єднання були засновані в 1909р.
у Пеньківцях Ямпільського повіту, Яланецьке та Вороно-
вицьке, а в 1913 p. — у Тульчині, Немирові, Бершаді, Дунаїв-
цях та в деяких інших населених пунктах. У 1908 p. був
заснований київський союз споживчої кооперації. За два
перших роки існування він об'єднав 220 споживчих това-
риств на Київщині, Поділлі, Чернігівщині. Київський союз
розгорнув активну діяльність, скликав кооперативні з'їзди
і наради, став провідним осередком у змаганні проти Мос-
ковського союзу. Та після фінансового краху в 1913 p. його
було ліквідовано. Незважаючи на короткий час свого існу-
вання, Київський і Вінницький споживчі союзи провели
важливу організаторську та просвітню роботу. За їхньою
допомогою виникло багато районних кооперативних об'-
єднань, які діяли до 1917 p. Завдяки згуртуванню українські
кооператори обмінювалися досвідом роботи, визначали
спільну мету, погоджували плани дій.

На відміну від західноєвропейських країн, де розвивався
промисловий капіталізм, а засновниками перших кооперативів
були здебільшого наймані робітники, в економічно відсталій
Західній Україні кооперативний рух орієнтувався на селянські
господарства, які й становили абсолютну більшість членів
кооперації. Піонерами кооперативного руху, а згодом і керів-
никами усієї його організації були "дрібноміщанські адвока-
ти і сільські священики", інші представники інтелігенції, які
"вийшли із села та цілою технологією зв'язані із селом", —
відзначав у 1934 p. часопис "Кооперативна республіка".

Розвиток українського кооперативного руху був обумов-
лений потребами капіталізації сільського господарства.
Перевагами кооперативного кредитування та збуту корис-
тувалися не тільки великі сільські господарі, а й малоза-
безпечені селяни. Всі вони влаштовували товариства для
організації збуту своєї товарної продукції, кредитування й
постачання своїх господарств удосконаленими знаряддями

праці, добривами, насіннєвим матеріалом. Для сільських
підприємців кооперація була не лише засобом збагачення,
а й знаряддям боротьби проти сильних інонаціональних
конкурентів. Перед західноукраїнською кооперацією від
самого початку її заснування було поставлено завдання —
створити внутрішній ринок для національної промисловості.
Створення розгалуженої мережі споживчої кооперації за-
безпечувало реалізацію продукції українських підприємців.
Кооперація мала стати двигуном української індустрії.
Австро-угорський уряд, проаналізувавши роль західноєв-
ропейської кооперації та становище в країні, визнав доціль-
ним використати кооперативний рух у своїх цілях. У 1873р.
було видано закон про заробітково-господарські спілки, який
передбачав розвиток кооперації на всій території Австро-
Угорщини. Власті мали на меті використати кооператив-
ний рух для загальмування процесу розорення дрібних то-
варовиробників і збільшення припливів капіталу за раху-
нок податків у державну скарбницю.

Ще до появи австро-у горського закону 1873 p. в Гали-
чині діяло кілька десятків кооперативів, заснованих поля-
ками. В 1874 p. польські кооператори створили у Львові
Союз заробіткових і господарських товариств, до якого вхо-
дило 51 кредитний і 7 промислово-торгових кооперативів
з 17 175 членами. Серед них було чимало українців. Зго-
дом деякі кооперативи перейшли в українські управи. До
таких перших українізованих кооперативів належала кре-
дитна спілка "Віра", яка виникла в 1873 p. у містечку Тис-
мениця Тлумацького повіту.

Зародження української кооперації на західноукраїн-
ських землях пов'язано з особою інженера-архітектора
В. Нагірного. За час 11-річного перебування у Швейцарії
він ознайомився з кооперативним рухом на Заході й після
повернення до Галичини увійшов у контакт з одним із
провідних громадсько-політичних діячів краю, редактором
газети "Діло" В. Барвінським, який дав йому можливість
на сторінках газети пропагувати ідеї західноєвропейської

кооперації з метою боротьби з "чужинецькою" лихвою і
"чужонаціональними" посередниками. Зусиллями В. Нагір-
ного і видавця газети "Господар і промишленник" А. Ни-
чая в 1883 p. у Львові на кошти українських заможних
міщан і селян було організовано кооперативне торгове
підприємство "Народна торгівля", яке мало стати "оборон-
ним валом проти чужинецької лихви в галузі торгівлі спо-
живчими товарами". Роком зародження західноукраїнської
кооперації вважається 1883 p. За програмою, накресленою
у звітній доповіді на перших загальних зборах у 1885 p.,
"Народна торгівля" мала "зростатися в дерево величаве, що
обійме цілу Галицьку Русь, в тіні якого відпочине бідний
народ свобіднішою груддю". Наскільки далекоглядними
були ці слова, свідчить уся подальша, більш як 50-річна
історія "Народної торгівлі".

Діяльність першого західноукраїнського кооперативу спо-
чатку зводилася виключно до підтримки української при-
ватної торгівлі. У великих містах Східної Галичини він органі-
зував філійні оптові комори для постачання товарами широ-
кого вжитку українських міських крамниць. Напередодні
першої світової війни кількість таких філій становила 19.
Якщо в 1888 p. з "Народною торгівлею" та її складами спів-
працювало 130 крамниць, то у 1905 p. — вже 801.

Важливим етапом діяльності "Народної торгівлі" ста-
ло перетворення її на союзне об'єднання споживчих коопе-
ративів. Відповідно до змін статуту 1907 p. вона мала органі-
зувати торгові кооперативи, перевіряти їхню діяльність та
бути для них центральною організацією. У 1912 p. вона
підтримувала торгові відносини з 831 крамницею: читаль-
нями, громадськими й українськими приватними устано-
вами, а перед першою світовою війною мала 19 власних
великих крамниць у галицьких містах.

Споживча форма кооперації до першої світової війни
слабко поширювалася в західноукраїнському селі. Спробу
створити таку кооперацію робило культурно-освітнє това-
риство "Просвіта", яке з 1891 p. почало займатися також

економічною діяльністю й інтенсивно пропагувало коопе-
рацію. У 1899 p. представники селянства, інтелігенції та
духівництва організували в Одеську на Золочівщині місце-
ве товариство "Сільський господар", яке в 1905 p. перейшло
до Львова, стало крайовим органом кооперації і перейняло
від "Просвіти" її економічні функції.

Переломним у діяльності товариства став 1909 p. На
хліборобській виставці у Стрию відбулися надзвичайні збори
його членів. Вони змінили статут, обрали нові керівні орга-
ни, намітили широку програму подальшої діяльності.
Втілення її у життя очолив відомий кооперативний та гро-
мадсько-політичний діяч Галичини Є. Олесницький. Він ра-
зом із своїми співробітниками розвинув інтенсивну органі-
заторську роботу. "Сільський господар" швидко перетво-
рився на значну інституцію з філіями майже в кожному
повіті, сотнями гуртків, багатьма дослідними полями, стан-
ціями. Наприкінці 1912 p. товариство мало 90 філій, 1151
гурток, в яких налічувалося 26 612 членів. Найважливі-
шими напрямами роботи товариства були: створення різних
виробничих і господарських спілок, пропаганда сільсько-
господарських знань серед населення, організація читалень,
бібліотек, сільськогосподарських і промислових шкіл, про-
ведення з'їздів, курсів й виставок, налагодження роботи
зразкових господарств, дослідних станцій, посередництво при
купівлі землі, штучних добрив, реманенту, при збуті сіль-
ськогосподарських продуктів. З 1910 p. головна рада това-
риства видавала тижневик "Господарська часопись", ви-
пустила 27 брошур із серії "Бібліотека сільського господа-
ря", придбала для бібліотек філій чимало спеціальної лі-
тератури. При головній раді діяла велика фахова бібліотека.

У 1899 p. у Перемишлі було організовано Спілку для
господарства і торгівлі. Протягом короткого часу спілка
охопила усі українські кооперативи цього типу в Галичині
і стала Крайовою спілкою для господарства і торгівлі. Об'-
єднанням у 1911 p. цієї спілки з торговим відділом
"Сільського господаря" було створено Крайовий союз гос-

подарсько-торгових спілок, який до 1913 p. організував
28 сільських господарсько-торгових спілок. Його філії дія-
ли в Коломиї, Стрию, Бережанах, Бучачі, Рогатині, Жовкві,
Золочеві, Бродах, Кам'янці-Струмиловій, Радехові, Самборі,
Теребовлі, Тернополі, Ходорові, Сяноку та в інших містах.

У 1910 p. українські підприємці організували перші
національні спілки для збуту худоби в Галичині, які одразу
стали посередниками австрійського агентства і почали
відправляти худобу до Відня. У 1911 p. таких спілок було
62, вони налічували 29 879 членів. Для керівництва цими
спілками було створено Крайовий союз купівлі та збуту
худоби, який став одним з головних постачальників сви-
ней з Галичини на австрійські ринки.

Кредитна кооперація була типовою для західноукраїн-
ської кооперації в австро-угорський період, оскільки кре-
дит був дуже важливою і найлегшою до опанування коопе-
ративами стороною економічного життя. Попит населення,
зокрема селянства, яке намагалося знайти порятунок від
розвиненого лихварства, на кредити зріс, а це спричинило
підвищення процентів і збільшення вкладів широких верств
населення в кредитні спілки.

Зростання чисельності кредитних спілок зумовило ство-
рення в 1898 p. Крайового союзу кредитного (КСК) перто-
го західноукраїнського кооперативного союзу, який об'єднав
і підпорядкував собі значну частину українських кредит-
них кооперативів. Його організатором та довголітнім го-
ловою дирекції був провідний політик галицьких українців
К. Левицький. З виникненням КСК, який поставив перед
собою мету створити нові кооперативи й опікуватися ними,
пожвавився кооперативний рух. Щороку до КСК приєдну-
валися нові кооперативи. Союз видавав для них статути,.
вказівки, друковану продукцію, здійснював контроль за їх
розвитком. У 1913 p. КСК вже налічував 906 членів, у тому
числі 427 кооперативів, 1 110 000 крон власного майна,
1 706 119 крон на вкладах, 4 264 406 крон виданих позик, а
загальний оборот досяг майже 106 млн крон. Серед членів

КСК з року в рік зростала кількість кредитних коопера-
тивів. Якщо у 1899 p. їх було 17, то у 1912 p. — вже 339.
Всього на початку 1913 p. в Галичині налічувалось 1011
українських кредитних спілок.

З усіх видів виробничої кооперації в Галичині найбіль-
ше розвинулася молочарська. Першу західноукраїнську
молочарську спілку в с. Завадові біля Стрия заснував у
1904 p. місцевий священик, відомий український компози-
тор О. Нижанківський. Через рік, коли вже існувало 6 мо-
лочарських спілок, вони об'єдналися як відділ при стрий-
ській філії товариства "Просвіта", а в 1907 p. його було
реорганізовано в Крайовий господарсько-молочарський
союз. Він одержував значні дотації від австрійського
міністерства сільського господарства і крайових держав-
них установ. До першої світової війни існувало близько
100 молочарських кооперативів, які на рік переробляли
7 млн л молока. У 1911 p. при Крайовому господарсько-
молочарському союзі започатковано щорічні курси діло-
водства та молочарства.

Сильний поштовх для організаційної розбудови коопера-
тивного руху дав закон 1903 p. про ревізійні союзи коопе-
ративів, за яким вводились обов'язкові нагляд і контроль
за діяльністю кооперації. Цим законом ревізійні союзи
мали право на самоврядування. В 1904 p. утворився Крайо-
вий союз ревізійний (КСР), який об'єднав п'ять згаданих
спеціалізованих центрів. У 1912 p. йому були підпорядко-
вані 552 кооперативи (з них 338 кредитних, 47 споживчих,
40 молочарських, 37 для закупівлі та збуту худоби, 33 різних
і 57 змішаних). Вони об'єднували понад 180 тис. членів,
а торговий оборот їх становив понад 20 млн крон.

З січня 1904 p. KCP почав видавати часопис "Економіст",
навколо якого згуртувалася група видатних теоретиків і
практиків кооперації. Головним редактором часопису, ав-
тором багатьох теоретичних статей, оглядів українського
та зарубіжного кооперативного життя, вихователем нового
покоління кооператорів був К. Паньківський. Його вихован-

цем був А. Жук — редактор популярного часопису КСР
"Самопоміч", який,почав виходити з 1908 p. Створення окре-
мих кооперативних союзів стало вирішальною організацій-
ною передумовою розвитку західноукраїнської кооперації.

До першої світової війни в Галичині утворилося три
кооперативних об'єднання, які організаційно та політичне
спрямовували свій розвиток. Провідна роль серед них на-
лежала Крайовому союзу ревізійному. Через спеціалізовані
кооперативні об'єднання (Крайовий союз кредитовий, "На-
родна торгівля". Крайовий господарсько-молочарський союз,
Крайовий союз господарсько-торговельних спілок та Крайо-
вий союз закупівлі та збуту худоби) до 1914 p. він під-
порядковував собі близько 600 українських кооперативів.

Набагато меншою за кількістю кооперативів, чисельні-
стю, іншими показниками була друга українська (так зва-
на руська) кооперація, керівники якої дотримувалися
москвофільської великодержавної орієнтації і в 1909 p. об'-
єднали своїх послідовників у Руському ревізійному союзі
(РРС). У 1913 p. він налічував близько 100 кооперативів.

Третій кооперативний союз — Державний Крайовий
патронат хліборобських спілок, заснований у 1899 p. в інте-
ресах польських промисловців та землевласників відповід-
но до рішень галицького сейму. Крім польських та міша-
них кооперативів, він об'єднував понад 400 українських
кооперативів. Всього на початку 1913 p. у Галичині із за-
гальної кількості (4191) кооперативів українських було
1256. До них належала деяка частина українських коопе-
ративів, що не були об'єднані в союзи.

Паралельно з Галичиною розвивався кооперативний рух
на Буковині. Перша українська ощадно-позикова каса типу
Райфайзена виникла в 1889 p. у с. Раранчі під Чернівцями.
У 1896 p. було засновано міський кредитний кооператив в
Чернівцях. Найбільшого поширення в краю набули сільські
"райфайзенки" універсального типу. В 1903 p. у Чернів-
цях було засновано їхню союзну організацію "Селянська
каса". Вона була організаційним, ревізійним і фінансовим

центром усіх видів української кооперації на Буковині. В
1912 p. до "Селянської каси" належало 174 кооперативи, з
них 159 сільських "райфайзенок", 3 інших кредитних спілки,
8 споживчих, 2 молочарських і 2 інших. "Селянська каса"
давала кредити союзним кооперативам та фізичним осо-
бам, здійснювала постачання "райфайзенок" і споживчих
кооперативів та вела молочарський відділ, ревізувала їхню
діяльність. Головою її ради був професор Чернівецького
університету С. Смаль-Стоцький, який багато зробив для
розвитку суспільно-політичного життя Буковини. В 1909 p.
на 8 550 516 крон балансу "Селянської каси" власних капі-
талів припадало 207 845 крон, ощадних вкладів 1 900 307
крон, решту становили банківські кредити.

Крім кооперативів, об'єднаних у "Селянській касі", перед
першою світовою війною на Буковині існувало ще 26 кас,
організованих москвофільськими діячами.

На Закарпатті українська кооперація виникла в ході так
званої верховинської акції, яку з кінця 90-х років XIX ст.
здійснювала мукачівська експозитура угорського міністерства
хліборобства з ініціативи єпископа Фірцака. Експозитурі на
початку XX ст. вдалося дещо збільшити кількість кредит-
них кооперативів. У 1902 p. в Ужанському комітеті діяли
кредитні спілки в Перечині, Чорноголовому, Заричевому,
В. Березному, Ставному, Худловому, на Мараморощині в
с. Дубовому, Ганичі та ін. У 1900—1913 pp. кількість кредит-
них спілок на Закарпатті збільшилася від 31 до 206, а їхніх
членів — від 7900 до 51 тис., тобто в 6,5 раза.

Відповідно зростав і позиковий капітал. У 1909 p. він
досяг 4,9 крон. Власні кошти кредитних спілок (пайовий
капітал, проценти з позик, запасний капітал та інші над-
ходження) збільшилися з 430 тис. крон у 1900 p. до 2900 тис.
у 1913 p., тобто майже в 7 разів. Та, незважаючи на це
зростання, їх частка в загальній сумі коштів, яку мали спілки,
була незначною. У 1909 p. власні кошти спілок становили
29 %, частка вкладів — 18, а кошти, позичені у банків —
53 %. Фінансова допомога уряду кредитним спілкам За-

карпаття також була незначною. У 1911 p. кредитні коопе-
ративи чотирьох комітетів одержали лише 13,5 тис. крон
державної позики (менше 100 крон на одну спілку), з яких
було витрачено на заробітну плату головам спілок та облі-
ковцям б тис. крон.

Роль кооперації в системі кредиту і товарообороту була
незначною. Кооперативні спілки задовольняли близько 20 %
потреб селян у позикових коштах, а частка постачально-
збутових кооперацій в сільському господарстві становила
10—15 % і збільшувалася повільно.

До першої світової війни на Закарпатті не було крайового
кооперативного союзу. Тому більшість місцевих кооперативів
підпорядковувались кооперативним союзам у Будапешті.
Всього на початку 1913 p. в Австро-Угорщині діяло 1525 укра-
їнських кооперативів, або 8,1 % їхньої загальної кількості.

Отже, наприкінці XIX — на початку XX ст. український
кооперативний рух, незважаючи на великі труднощі та пере-
шкоди, набув значного розвитку. Він став важливим чин-
ником господарського, культурного і духовного піднесення
українського народу. В кооперації українське громадян-
ство вбачало одну з конкретних форм демократії, яка на-
ближала Україну до Заходу.

3.7. Внутрішня і зовнішня торгівля

Головними формами організації внутрішньої торгівлі в
Україні у XIX ст. залишались ярмаркова, базарна та постій-
на стаціонарна торгівля.

Протягом XIX — на початку XX ст. відбулися зміни в
ярмарковій торгівлі. В Україні, як і в інших частинах мо-
нархії Романових, була дуже густа мережа ярмарків. Ко-
жен більш-менш значний населений пункт знаходився в
межах цієї мережі, перебував у сфері її впливу. В першій
половині XIX ст. налічувалося понад 2 тис. ярмарків, на
початок 1895 p. кількість їх зросла у 1,8 раза, за 10 років
(1895—1904) — з 4250 до 5600.

Як і раніше, ярмарки проходили в усі пори року — взим-
ку, навесні, влітку і восени. У зв'язку з відсутністю удоско-
налених шляхів сполучення і відсталістю засобів транспор-
тування найбільші торгові операції на ярмарках проводи-
ли у січні, лютому, червні, липні, серпні, коли грунтові шля-
хи були найбільш зручні для транспортування вантажів.

Торгові обороти окремих ярмарків були різними: від
кількох сот до кількох мільйонів карбованців. За даними
звітів губернаторів урядові, напередодні реформи 1861 p. в
Україні на ярмарки було завезено товарів на суму 110,5 млн
крб., а продано — на 56,7 млн крб. На початок 1895 p.
продаж товарів зріс в 1,25 раза.

Протягом 1895—1904 pp., за значно заниженими дани-
ми, сума вартості привезених товарів на ярмарки України
збільшилася з 143,2 до 260 млн крб. Якщо вважати дріб-
ними ярмарки з привозом товарів на суму до 5 тис. крб.,
середніми від 5 до 100 тис. крб. і великими понад 100 тис.
крб., то в 1863 p. в Україні налічувалося дрібних ярмарків
1064, середніх — 972 і великих — 8.

У Харківській губернії в 1845 p. відбулося 440 ярмарків,
з яких на міста припадало 79 і на села — 361. Проте з
34 035 тис. крб. торгового обороту сільські ярмарки мали
1/10, а міські — 9/10.

Дрібні міські, містечкові та сільські ярмарки обслугову-
вали порівняно невеликий район, переважно навколишні
населені пункти.

Торгівлю тут вели в основному місцевими товарами
вроздріб. У цих ярмарках, брало участь майже все місцеве
населення. Постійною фігурою на дрібних ярмарках був
торговець-скупник. Особливо потрібними ці ярмарки були
в сільських місцевостях, де була слабко розвинена постійна
торгівля, а збут сільськогосподарських продуктів, селянських
промислових виробів не набув організованого характеру.
Тривалість таких ярмарків обмежувалась одним-двома
днями.

Великі міські ярмарки обслуговували господарсько-ад-

міністративні регіони України, об'єднували їх в одне еко-
номічне ціле, також втягували українські землі в систему
всеросійського ринку, були важливими пунктами всеросій-
ського обміну. На цих ярмарках широко практикували
оптову торгівлю, в якій головна роль належала купцям й
поміщикам. На великі міські ярмарки привозили товари
майже з усіх українських губерній, багатьох центральних
губерній Росії, з Білорусії, Польщі, Прибалтики.

Змінювалися форми і методи торгівлі на ярмарках.
Ширше застосовували оптову торгівлю за зразками, у формі
аукціонів. Наприклад, на Київському контрактовому яр-
марку купівлю-продаж здійснювали в основному у формі
контрактів (договорів) на товари, що були на місцях вироб-
ництва (хліб, цукор, метал, вугілля тощо).

Деякі оптові ярмарки скорочували обсяг товарообороту,
а деякі, навпаки, з проведенням залізниць розширювали
торгівлю, перетворювалися на міжрайонні та всеросійські
торгові пункти.

На оптових ярмарках насамперед посилилась тенденція
спеціалізації торгівлі. Серед порівняно великого асорти-
менту (понад 40 найменувань) виділявся один або кілька
видів товарів, які визначали специфіку того чи іншого яр-
марку. Так, Харків був головним центром торгівлі вироба-
ми текстильної промисловості. Уже наприкінці XIX ст. на
трьох його ярмарках — Хрещенському, Покровському та
Успенському — мануфактура становила 40 % привезених і
70 % усіх проданих товарів. З початку XX ст. ці ярмарки
спеціалізувалися на торгівлі шкірами та взуттям, які ста-
новили не менше ніж 10 % загальної вартості виставлених
тут товарів і майже завжди розкуповувались.

Свою товарну специфіку мав Київський контрактовий
ярмарок. Він був не лише традиційним місцем привезен-
ня і збуту різноманітних товарів з українських та росій-
ських губерній, а й славився оптовими операціями купівлі-
продажу сільськогосподарської продукції (цукру, збіжжя).

Ярмарки на півдні України (Петропавловський в Ярмо-

линцях, Успенський в Нікополі) також спеціалізувалися
на операціях із зерном, яке великими партіями звідси
відправляли в чорноморські порти на експорт. Велике зна-
чення у внутрішній торгівлі мали також сільські та міські
базари, торги. Протягом першої половини XIX ст. кількість
базарів у містах України значно зросла за рахунок як влаш-
тування базарів у містах, де вони раніше не збирались, так і
збільшення базарних днів там, де вже були базари.

На час реформи 1861 p. в містах України був 12 141
базар, причому один раз на тиждень базари відбувались у
34 містах, два рази на тиждень — в 41, три рази на тиждень

— у 13 і щоденно в 9 містах.

Серед містечкових виділилися базари в містечках Стави-
щі (Таращанський повіт), Смілі, Городищі (Черкаський повіт),
Таганчі (Канівський повіт) Київської губернії. У містечку Ста-
вищі (належало графу О. Браницькому) базари відбувалися
через кожні два тижні. Тут торгували сіллю, рибою, худобою,
дрібними товарами і особливо збіжжям. Наприкінці 40-х —
на початку 50-х років на цих базарах щороку в середньому
продавали товарів на суму 25—ЗО тис. крб. Значний торго-
вий оборот на базарах у Смілі, Городищі й Таганчі був зумов-
лений насамперед тим, що тут знаходились великі на той час
промислові підприємства зі значною кількістю робітників.

Базари були важливою ланкою в тогочасній торговій
системі. Через базари значною мірою обмінювали промис-
лові та сільськогосподарські товари, здійснювали економіч-
ний зв'язок між містом і селом.

Найбільш ходовими з місцевих товарів на українських
базарах були зерно і худоба. Торгівлею збіжжям в основ-
ному займалися торговці-скупники. Відвідуючи сільські ба-
зари, міські торги та ярмарки, вони скуповували хліб у се-
лян і землевласників, а потім перепродували його оптовим
торговцям або безпосередньо збували на внутрішньому чи
зовнішньому ринках. Якщо в перші пореформені роки ба-
зари відкривали переважно в містах, то у 80—90-х роках

— і в більшості сіл. У 1900 p. базари збиралися в 940 пунк-

тах і торгували в цілому 77 тис. днів на рік. У 1913 p. в
українських губерніях ринки функціонували в 1300 містах
та інших населених пунктах понад 110 тис. днів.

У великих містах діяло щоденно кілька базарів. Так,
наприкінці XIX ст. у Києві їх було 6, у Харкові та Одесі —
по 5. Розширився асортимент товарів. Поряд із продукта-
ми землеробства і тваринництва, які виробляли для прода-
жу поміщицькі, куркульські та селянські господарства, де-
далі більше з'являлося на ринку промислових виробів. Зро-
стання транспорту, особливо залізничного, сприяло розши-
ренню географії торгівлі: на базари доставляли товари не
лише з близьких місцевостей, а й з віддалених губерній.

У 1913 p. щоденні обороти ринків великих торгово-про-
мислових міст, таких як Одеса, становили не менше ніж
10,4 тис. крб., Києва і Харкова — 2,5—3 тис. крб., адміні-
стративних центрів економічно менше розвинених губерній
(наприклад Житомира) — в середньому 1,5 тис. крб., по-
вітових міст — 0,8—1 тис. крб. за кожний базарний день, а
в селах — від 0,1 до 0,2 тис. крб.

В українських губерніях порівняно з іншими регіонами
Російської імперії швидко зростала постійна торгівля, яка
з 80-х років XIX ст. переважала. Розвиток парового флоту,
будівництво залізниць прискорили й здешевили доставку
товарів безпосередньо споживачу, зробили врешті-решт не-
потрібним посередництво багатьох ярмарків і колишніх
гужових перевалочних пунктів. Кількість постійних тор-
гових підприємств (крамниць, магазинів, складів, шинків,
корчм) швидко збільшувалась. Якщо у 1861 p. в Україні їх
налічувалося 33,2 тис., то в 1900 p. — майже 87 тис.

В умовах швидкого індустріального розвитку стаціонарна
торгівля набула нових форм. Неухильно зростав її обсяг і
збільшувався асортимент товарів. У торгівлі, як і в промис-
ловості, відбувалися концентрація капіталів, поступове витіс-
нення з оптової та роздрібної торгівлі дрібних та середніх
торговців. Це, зокрема, здійснювалося створенням великих
універсальних і багатофілійних магазинів.

Зростала кількість магазинів та крамниць, що торгува-
ли оптом і вроздріб, ларків, палаток, різних підприємств з
продажу горілки, вина, тютюну тощо.

У внутрішній торгівлі України дедалі зростаючу роль
відігравали товарні біржі, які почали виникати ще в доре-
формений період. Вони дуже часто утворювалися з оптової
ярмаркової торгівлі й часто заміняли її. Біржа як особли-
ва форма ринку історично утворилася в умовах промисло-
вого розвитку. Для неї були характерні регулярні, приуро-
чені до певного місця і часу ділові збори, на яких здійсню-
вали торгівлю на основі укладання угод, що підпорядкову-
валися спеціальним правилам, і встановлювали ціни, прий-
нятні. для учасників операції. У 1870 p. в Україні діяла
одна товарна біржа, а в 1904 p. — 6. На початку XX ст.
заснування бірж продовжувалось.

Серед бірж за обсягами операцій виділялися Київська
та Одеська. Єлизаветградська й Миколаївська біржі прово-
дили операції з купівлі-продажу зерна.

У січні 1902 p. було засновано Харківську кам'янову-
гільну і залізоторгову біржу. Створення її було, з одного
боку, наслідком швидкого промислового розвитку Півдня
України, а з іншого — недостатньою оперативністю про-
мислових підприємств у врахуванні кон'юнктури як місце-
вого ринку в Україні, так і внутрішнього ринку Російської
імперії. Пізніше, коли утворилися й почали панувати в еко-
номіці України такі монополії, як "Продамет" і "Продвугі-
лля" та інші, Харківська біржа перетворилася на організа-
цію великого торгово-промислового капіталу і сприяла
утвердженню його панування на внутрішньому ринку мо-
нархії Романових. Через цю біржу здійснювали мільйонні
угоди зі збуту мінерального палива, руди, заліза. Особливо
великими були операції "Продамета" і "Продвугілля".
Навіть у не найсприятливіші для господарства України роки
(1905, 1906, 1907 pp.) через біржу було укладено угоди на
продаж вугілля і заліза — відповідно на 1 230 827, 2 279 177
13430000крб.

Україна дедалі більше втягувалась у сферу загальноро-
сійських зовнішньоторгових зв'язків, у систему світового
ринку. Наявність великої кількості товарного зерна в Украї-
ні і підвищення попиту на нього з боку західноєвропей-
ських держав зумовили швидке зростання вивезення зер-
на, особливо пшениці, з чорноморсько-азовських портів.

Великих обсягів набув вивіз українського зерна в 1816—
1817 pp., коли в Західній Європі був голод. Наприкінці 50-х
років 81 % продукції українського землеробства, що екс-
портували через чорноморсько-азовські порти, становила
пшениця. В сукупності експорту її частка дорівнювала 68 %.

Зростанню торгівлі через чорноморсько-азовські порти,
більшість яких була на території України, сприяла як зов-
нішня торгова політика царського уряду, так і надання цим
портам деяких привілеїв. Так, у 1782 p. з метою розширен-
ня торгівлі через ці порти царський уряд видав розпоря-
дження про зменшення там на 1/4 митних зборів.

Ряд торгових привілеїв було надано Одесі. Наприклад, у
1804 p. було дозволено провозити товари транзитом через
Одесу в Молдавію, Валахію, Австрію і Пруссію, а також за
море. Царським маніфестом від 10 травня 1817 р, Одесі
"подаровано" на ЗО років порто-франко, тобто право безмит-
ного вивозу і ввозу товарів. Як наслідок, Одеса стала місцем
складування іноземних товарів, що розходилися звідси не
тільки в Росію, а й у Польщу, через транзит — в Австрію,
через Кавказ — в Персію. В Одесі організовували банкірські
доми, обороти яких охопили все побережжя Чорного та
Азовського морів: одеське купецтво стало швидко багаті-
ти. Введення порто-франко сприяло перетворенню Одеси
на один з найважливіших портів Російської імперії. Імпорт
товарів через Одеський порт постійно зростав. Так, якщо в
1802 р. сюди було ввезено іноземних товарів на суму 719 тис.
крб., то в 1860 р. на 14 766 тис. крб., причому вивіз у
1860 р. поступався за обсягом ввозу багатьом попереднім
рокам. Значні обороти в зовнішній торгівлі мали такі
південні порти, як Бердянськ, Маріуполь, Херсон.

Україні та Росії належала велика роль у російському екс-
порті. Про це свідчать такі дані: у 1861—1865 pp. з європей-
ських морських портів і сухопутних митниць Росії в серед-
ньому вивозили близько 75 млн пудів зерна, з яких на чор-
номорсько-азовські порти припадало 45,5 млн пудів, або
60,6 % загального їх вивозу. У 1891—1895 pp. вивіз зерна з
Росії вже становив 377,5 млн пудів, з яких на чорноморсько-
азовські порти припадало 288,3 млн пудів, або 76,5%.

Поряд з продуктами землеробства з України відправляли
на експорт велику кількість продуктів тваринництва. Ви-
возили коней, велику рогату худобу, овець, свиней, вовну,
шкіри, сало, м'ясо, масло тощо. Лише з Одеси у 1896—
1890 pp. щорічно відправляли в середньому по 74,3 тис.
овець. Через європейські кордони Росії у 1861—1865 pp.
вивозили вовни 1188 тис., а у 1886—1890 pp. — 1839 тис.
пудів. Україна давала понад 50 % загального її вивозу з
Росії, зокрема основну частину мериносної породи.

Ще вищою стала частка України в зовнішньоторговому
обороті Російської імперії на початку XX ст. Експорт із
України перевищував імпорт. У 1900 р. торговий баланс
становив активне сальдо 367 млн крб., 1901 р. —740, 1902 p.

— 468, 1904 p. — 287, 1905 p. — ЗОЇ млн крб. Протягом
1909—1914 pp. середньорічне активне сальдо сягало 319
млн крб. Із цієї суми 262 млн припадало на торгівлю із
закордоном і 57 млн на торгівлю з Росією та іншими края-
ми імперії Романових. За 1912 р. активне торгове сальдо
України дорівнювало 528,1 млн крб. Вартість українсько-
го експорту в 1913 р. становила 1022,8 млн крб, сума імпорту

— 648 млн крб., активне сальдо — 374,8 млн крб.

У загальному експорті Росії на той час частка України
становила майже 26 %, а в імпорті — 11,5 %. Поза межі
імперії Романових з України вивозили пер'еважно продук-
ти сільського господарства, в Росію — промислову сирови-
ну й напівфабрикати. Вартість експортованих з Росії
сільськогосподарських продуктів протягом 1909—1911 pp.
становила 85 % всього експорту, в тому числі Україна да-

вала майже 50 % вивозу зерна. Перше місце в українсько-
му експорті займав цукор. У 1913 p. його вартість станови-
ла 267,4 млн крб., збіжжя й борошна — 235,3 млн, руд та
необроблених металів — 115,4 млн крб. З усіх товарів, які
вивозили з України в Росію, 75 % їх вартості становили
промислові матеріали. Така політика російського царизму
гальмувала економічний прогрес України.

У системі заходів царського самодержавства, спрямова-
них на колоніальне узалежнення України, неабияка роль
відводилась митному тарифу 1822 p. Його метою було зміц-
нення корінної російської промисловості й перетворення
України на монопольний ринок російського текстилю. Го-
ловна мета цього тарифу, незважаючи на численні допов-
нення, залишалася незмінною і в наступні роки. Його поло-
ження позбавили Україну змоги ввозити необхідні їй това-
ри з-за кордону. Високі мита ставили український ринок у
залежність від доставки товарів з Росії. Це насамперед ви-
роби текстильної промисловості, які пізніше частково заво-
зили в Україну і з польських промислових центрів, що були
в межах імперії Романових. Так, уже в 1834 p. російська
промисловість поставила в Україну 85,9 % загальної кіль-
кості експорту текстильних товарів. Текстильні вироби були
основним предметом українського імпорту в другій поло-
вині XIX ст. — на початку XX ст. Із загальної суми україн-
ського імпорту, яка протягом 1909—1911 pp. становила
471 млн крб., на текстильні вироби припадало 208 млн.
Проте продукція текстильних підприємств України стано-
вила дещо більш як 8 млн крб. Російські купці завдяки
протекції уряду опанували великі українські ярмарки —
київський, харківський, лубенський, полтавський та інші,
які регулювали торгівлю Росії з Україною тканинами.

Важлива роль у внутрішній і зовнішній торгівлі нале-
жала купцям, чисельність яких протягом 1816—1856 pp.
збільшилася з 18,2 тис. до 104 тис. Зростали суми капі-
талів, що зосереджувалися в їхніх руках. У пореформений
період, незважаючи на концентрацію торгового капіталу,

значно збільшилася кількість людей, діяльність яких була
тією чи іншою мірою пов'язана з торгівлею. Протягом 60—
70-х років зросли чисельно і збільшили свої капітали купці.
Якщо на 1861—1862 pp. у містах України було понад
9 тис. купецьких капіталів, то вже у 1864 p., за неповними
даними, 16 290. Чималу групу населення України в період
її промислового розвитку становили дрібні торговці, які що-
річно брали посвідчення на право вести торгівлю. Зокрема,
у 1864 p. губернські установи видали понад 23 тис. посвід-
чень, власники яких могли вести дрібну торгівлю у своїй
місцевості. Крім того, було видано більш як 1000 посвідчень.
За даними офіційної статистики, у 1885 p. торгову діяльність
в Україні здійснювали 175,9 тис. осіб, а наприкінці XIX ст.

— вже 334,1 тис. осіб. Отже, чисельність торговців збільши-
лась у 1,9 раза на розвізну і близько 1500 на розносну тор-
гівлю. У 1882 p. кількість посвідчень на ведення місцевої
дрібної торгівлі становила понад 54 тис. Чисельність дрібних
торговців і в наступні роки залишалася значною. Про це
переконливо свідчить той факт, що лише у Київській гу-
бернії в 1890 p. було видано на дрібну торгівлю близь-ко
12 700 посвідчень і понад 9 тис. білетів, у Волинській гу-
бернії в 1897 p. — відповідно близько 730 посвідчень та
7490 білетів.

На західноукраїнських землях протягом XIX ст. розви-
валися всі форми торгівлі. Провідною формою організації
періодичної торгівлі залишались ярмарки. Наприкінці XIX

— на початку XX ст. в Східній Галичині, Північній Буко-
вині, Закарпатті проходило щороку 1 тис. ярмарків.

Ярмарки на західноукраїнських землях, так само як і
на східноукраїнських, відбувалися в усі пори року, однак
насиченість ярмаркових операцій була неоднаковою, най-
менше ярмарків було навесні, а найбільше восени, що без-
посередньо пов'язувалося з наявністю товарної продукції
у селянських і поміщицьких господарствах.

Великі спеціалізовані ярмарки у Східній Галичині та
Північній Буковині відбувались у найбільших тоді торго-

во-промислових центрах — Львові, Бродах, Тернополі, Стані-
славі, Чернівцях. Наприклад, у Львові проходили знаме-
ниті святоюрські та вовняні ярмарки, Бродах і Тернополі
— великі ярмарки коней, Станіславі й Чернівцях — полот-
на і худоби. На всю Галичину і за її межами славилися
протягом першої половини XIX ст. універсальні ярмарки
в Улашківцях та Уневі (раз на рік), що тривали два-три
тижні.

На ярмарках, що були розташовані поблизу великих
річок чи залізниць, великими партіями зрубали ліс та лісо-
матеріали.

У Північній Буковині та Закарпатті вели активну торгів-
лю худобою. На ярмарки Ужгорода, Берегова, Мукачевого
1897—1900 pp. приганяли в середньому по 123 тис. голів
рогатої худоби, коней, овець, у 1901—1905 pp. — 130 тис., у
1906—1910 pp. — 120 тис. Важливими ринками збуту зер-
на стали Чернівці, Вижниця, Садгора.

Значну роль в економічному житті Галичини відіграва-
ли контрактові ярмарки, які щорічно, починаючи з кінця
XVIII ст., збиралися у Львові (початок січня — початок
лютого). До періодичної форми торгівлі належала також
базарна торгівля.

у ЗО—40-х роках XIX ст. на території Західної Украї-
ни щорічно діяло понад 6 тис. базарів і торгів, а на початку
XX ст. — майже 9 тис. Джерела свідчать, що на тиждень
базари відбувались один-три рази. Як правило, двічі на тиж-
день вони збиралися в окружних містах, а також там, де
розвивалися солеварні та інші ремісничі промисли (Деля-
тин. Долина, Калуш, Косів, Кути, Надвірна, Стара Сіль та ін.).
Тричі на тиждень відбувалися базари і торги у Снятині,
Золочеві та Роздолі. Щоденні базари діяли у Львові.

На базарах продавали переважно продукти харчування,
ремісничі вироби, а також товари, закуплені на великих
ярмарках. Між базарами та ярмарками існував певний зв'я-
зок. У деяких містах, зокрема у Львові, збиралися торги,
які за товарообігом і кількістю учасників не поступалися

малим ярмаркам. На торги часто приїжджали купці з
ближніх та віддалених міст, навіть з-за кордону. Асорти-
мент товарів свідчив про певну порайонну спеціалізацію.
Торги і базари мали важливе значення у реалізації про-
дуктів землеробства і тваринництва, сільськогосподарської
сировини, ремісничих виробів.

Незважаючи на важливу роль західноукраїнських яр-
марків і базарів, сезонна торгівля в регіоні втрачала своє
значення, поступаючись прогресивнішим та стабільнішим
формам товарного обміну. Подальшого розвитку набула
вища форма торгівлі — стаціонарна.

У Галичині найбільшим центром стаціонарної торгівлі
був Львів. У 1812 p. у місті діяло 8 оптових магазинів і 222
крамниці роздрібної торгівлі, велика кількість магазинів з
продажу вина, пива, меду, горілки, тютюну. У 1850—1851 pp.
у львівській торгівлі було зайнято 2700, а у допоміжних
торгових підприємствах — майже 8000 осіб, зокрема понад
2100 купців торгували різними товарами. За 1870—1911 pp.
кількість осіб, зайнятих у стаціонарній торгівлі Львова,
збільшилася з 1,9 до 3 тис. Всього у Східній Галичині в
1902 p. було 45,5 тис. стаціонарних магазинів.

Зароджувалась і розвивалась постійна торгівля в Закар-
патті. В Ужгороді, Мукачевому, Берегові, Виноградові, Си-
геті у першій половині XIX ст. було вже чимало купців-
власників крамниць, магазинів, винних склепів тощо. На-
приклад, лише в Ужгороді у середині XIX ст. налічувалося
близько 100 винних склепів, Мукачеве-Чинадіївська домі-
нія надавала тоді в оренду м'ясні лавки і 37 різних мага-
зинів. У селах Галичини, Буковини і Закарпаття єдиним
місцем, де постійно торгували, була корчма.

Дедалі більше розширювалися зовнішньоекономічні
зв'язки західноукраїнських земель. У першій половині
XIX ст. відбулися зміни в товарній структурі зовнішньої
торгівлі. Остаточно втратила значення торгівля через
Гданськ. Натомість значних масштабів набрали економічні
відносини із західними провінціями імперії Габсбургів. Top-
575

гівлю суворо регламентували цісарські укази і циркуляри,
згідно з якими зі згаданих провінцій Австрійської монархії
товари вільно, навіть безмитне переміщали до національних
окраїн, а в зворотньому напрямі — через "високі митні бар'є-
ри". Внаслідок цього, а також промислової відсталості Га-
личини і Буковини відкривалися широкі можливості для
зростання ввозу фабричних виробів з більш розвинених у
промисловому відношенні західних провінцій і корінних
австрійських земель. Якщо в 1844 p. ввіз становив 221,5 тис.
золотих ринських, то в 1849 p. — майже 356,8 тис. До Га-
личини і Буковини постійно надходили сільськогоспо-
дарські знаряддя, метал і металеві вироби, текстильні й га-
лантерейні товари, аптечні матеріали тощо. Потік австрій-
ських товарів негативно впливав на розвиток місцевої фаб-
ричної промисловості та ремісничих промислів, закріплю-
вав за Галичиною і Буковиною роль сировинного придатка
метрополії й ринку збуту готових фабричних виробів.

У західні райони Австро-Угорщини, в Німеччину, інші
західні країни у другій половині XIX ст., як і раніше, виво-
зили багато продукції тваринного походження. Значна ча-
стина худоби була не місцевого походження, а пригнана з
Наддніпрянської України й Бессарабії, а на західноукраїн-
ських землях лише деякий час відгодовувалася. В останній
чверті XIX ст. розвинулося й торгове свинарство. Доставка
худоби на захід після прокладення залізниць була значно
здешевлена, що дало змогу істотно збільшити експорт худо-
би. Наприкінці XIX — на початку XX ст. поза межі краю
вивозили щорічно близько 50 тис. голів великої рогатої
худоби,300 тис. голів свиней, багато продукції вівчарства,
птахівництва, жирів, масла.

В останню третину XIX ст. у великій кількості вивози-
ли на захід продукцію сировинних галузей промисловості,
які на той час почали бурхливо розвиватися, — нафту й
нафтопродукти, озокерит, ліс, пиломатеріали, продукти су-
хої перегонки деревини, харчову, а на початку XX ст. та-
кож калійну сіль.

Із західних провінцій монархії-імпортували у країни
Західної Європи, особливо в Німеччину, різні вироби фаб-
рично-заводської промисловості. Крім товарів для задово-
лення побутових потреб населення, особливо міського, тка-
нин, одягу, шкіряних товарів, взуття, галантерейних виробів,
предметів культурного і хатнього вжитку (паперу, меблів,
скловиробів, фарфоро-фаянсового посуду тощо), а також де-
яких харчових продуктів — цукру, кондитерських і тютю-
нових виробів, алкогольних напоїв, вин, почали ввозити ма-
шини й обладнання, хімікати, мінеральні добрива, цемент
та ін. Потреби краю переважно задовольнялись імпортни-
ми фабричними промисловими виробами.

Західноукраїнська фабрично-заводська промисловість
мала дуже обмежені можливості експортувати свою про-
дукцію на захід, де вона не могла успішно конкурувати з
місцевою промисловістю. Тому вона була зорієнтована на
східний ринок і лише незначною мірою на експорт на Бал-
кани. Напередодні першої світової війни сировина ста-
новила більш як 90 % всього експорту із західноукраїн-
ських земель в інші й лише кілька процентів становили
фабрикати.

Західноукраїнські землі зміцнювали економічні зв'язки з
Наддніпрянською Україною і Росією. У першій половині
XIX ст. ці зв'язки розширювалися і ставали важливим фак-
тором підтримання багатьох сторін господарського життя за-
хідноукраїнських земель. Протягом першої половини XIX ст.
на територію Правобережної України завозили численні ви-
роби західноукраїнських ремісників, зокрема галицьких і
буковинських бондарів і столярів, бродівських ковалів, ли-
варників, кушнірів, римарів, закарпатських "дротярів" і ман-
дрівних ремісників, різноманітні кам'яні будівельні матеріа-
ли і сировину, точильні знаряддя праці тощо. Лише у 1838—
1839 pp. з Галичини через Радзивилівську митницю вивезено
у Росію столярних виробів на суму 169 тис. крб. асигнація-
ми. В 1839 p. експорт цих товарів із Галичини і Буковини до
Росії становив майже 245,2 тис. крб. асигнаціями. Серед цієї

групи товарів особливим попитом користувалися вироби
буковинської деревообробної промисловості та львівських ка-
ретників. Наприклад, у 1831—1839 pp. серед відправлених з
Буковини у Росію і в Україну через Новоселицьку митницю
дерев'яних виробів було понад 137,6 тис. коновок, майже 6000
бочівок, 5620 вуликів, 5290 діжок, 5032 шаплики, 19 тис. ло-
пат, 40,5 тис. ложок, 2400 баклаг, два вози, сани, а також ноч-
ви, жолоби, черпаки, осі, мазниці, колеса до колодязів тощо.

У російсько-українському експорті в Галичину чільне
місце посідали продукти тваринництва, зокрема велика ро-
гата худоба і коні. Так, у звіті київського губернатора
міністерству внутрішніх справ за 1808 p. зазначалося, що в
Полтавській і Чернігівській губерніях закуплено й відігна-
но через Радзивилівську митницю до Галичини 3000 волів.
У 1825—1835 pp. через цю митницю переправлено 12,1 тис.
волів і коней, 1840—1850 pp. — майже 47,6 тис. волів.

Галицькі купці жваво торгували російськими шкірами,
вовною, хутром та виробами з нього. Привезену сирицю
обробляли в основному у дубильних майстернях Бродів,
Буська, Доброжан, і Пошиковців, Засова.

Незважаючи на різні перешкоди й обмеження з боку
австро-угорського уряду, в другій половині XIX ст. розви-
валися й міцніли економічні зв'язки західноукраїнських
земель із Наддніпрянською Україною. Головними стаття-
ми вивозу, як і раніше, залишалися ліс і продукція дерево-
обробки. Буковинські й частково галицькі лісоматеріали
сплавляли Дністром на Поділля, у Херсонщину, Бессара-
бію, до Одеси. Частину їх сплавляли річками до Дунаю і
далі до Чорного моря. З 70-х років, після з'єднання заліз-
ниць Західної та Наддніпрянської України, багато лісома-
теріалів почали вивозити залізницею. Західноукраїнський
ліс забезпечував безлісні райони Півдня України будівель-
ними матеріалами, що сприяло його економічному розвитку.

Тисячі західноукраїнських селян працювали у Над-
дніпрянській Україні на будівництві залізниць, шосейних
шляхів, на плантаціях цукрових буряків, інших роботах у

промисловості й сільському господарстві. Посилення еко-
номічних зв'язків між штучно роз'єднаними державним
кордоном землями України було природною потребою
життя українського народу, і тогочасна дійсність неминуче
пожвавлювала їх. Особисте спілкування населення Східної
Галичини, Північної Буковини й Закарпаття з наддніпрян-
ськими українцями сприяло зміцненню свідомості етніч-
ної єдності всього українського народу.

Отже, протягом XIX — на початку XX ст. у внутрішній
та зовнішній торгівлі України відбули