Право й економічні та інші матеріальні суспільні відносини

Об´єктивні умови формування права не зводяться тільки до економічних відносин, які, у свою чергу, не тотожні матеріальній сфері суспільного жит­тя. Економіка — це лише одна сторона матеріального виробництва у широ­кому розумінні цього поняття, а друга — соціальна сфера суспільства, що забезпечує існування і відтворення фізичного життя людей. Взаємодія цих сторін матеріальних відносин є об´єктивною основою формування права. їх матеріальність не означає повної відсутності свідомості, навпаки, свідомість органічно вплетена в них, існує як притаманна їм властивість, але це сві­домість особливого роду — емпірична свідомість — усвідомлення необхідності дій за міркою і природою матеріальних об´єктів. Ця свідомість має стихій­ний характер, формується на почуттєво-предметному рівні. Матеріальні відносини становлять об´єктивну сторону права, яка є правом, а відповідно, і свободою, лише як стихійне, почуттєве, ірраціональне право. Інколи це пра­во позначають як сукупність конкретних правових відносин.

Право і демократія

Право і демократія не тотожні. Демократія — це влада народу, що як фор­ма організації і здійснення державної влади, політичної влади взагалі, про­тистоїть різним видам одноособової влади (тиранії, монархізму, деспотизму тощо) чи режимам диктатури (фашизму, тоталітаризму, авторитаризму).

Демократичність держави, політичної системи відображає належність влади народу, який є джерелом і носієм цієї влади через державні органи, державну політику та безпосередньо приймає найбільш важливі рішення. Разом з тим, оскільки демократія — це форма влади, то постає питання: щодо кого і як здійснюється ця влада, як і ким вона обмежується? Тому, крім ха­рактеристики демократії як влади народу, її визначення має відображати ще й відношення до цієї влади підвладних суб´єктів об´єктів влади, їх соціаль­ний стан, межі втручання влади в приватне життя.

Право — інститут суспільства, який, з одного боку, обмежує владу, ви­значає форми її здійснення, межі підвладності кожного члена суспільства, а з іншого — є сферою незалежності від неї. Право, на відміну від демократії та будь-яких інших форм влади, якраз і є насамперед сферою незалежності чле­на суспільства від влади, в тому числі демократичної, сферою його вільного волевиявлення, самостійності, саморегулювання. Тобто право, визначаючи межі непідвладності соціальних суб´єктів, окреслюючи сферу їх свободи і незалежності, є тією межею особистого і суспільного життя, що є саморегу-лятивною і не повинна упорядковуватися за допомогою зовнішнього втру­чання. Це сфера природного права, що притаманне члену суспільства як лю­дині, представнику людства, і є її невід´ємним правом незалежно від волі та режимів здійснення будь-якої влади.

Якщо право непідвладності відбиває сферу невтручання влади в особисте життя, то право влади є, навпаки, сферою підпорядкованості особи суспіль­ству в цілому чи його окремим інститутам, угрупованням (державі, громад­ським об´єднанням, системі місцевого самоврядування тощо). Право влади є не тільки правом застосування сили, а здебільшого — правом консенсусу, правом суспільної злагоди, правом передбачення і запобігання соціальним колізіям і конфліктам, що виникають внаслідок суперечностей індивідуаль­них інтересів, де силу застосовують тільки у випадках антагоністичного ха­рактеру таких інтересів.

Право демократії — це сфера підпорядкування особистого інтересу су­спільному, межі й порядок спільного вирішення важливих питань суспіль­ного розвитку, забезпечення нормального функціонування суспільства, що детерміновані його рівнем розвитку, культурою. Тому й демократія як влада народу може мати правовий і неправовий характер, що зумовлено наявністю в суспільстві "соціального простору" незалежності, свободи, непідвладності члена суспільства, а також правового порядку виявлення та узгодження за­гальносуспільних та індивідуальних інтересів на основі консенсусу, злаго­ди, додержання прав людини.

Висновки

Отже, можна зробити такі висновки, виходячи певною мірою із синтезу позитивістського і соціологічного підходів до праворозуміння.

І. Право існує на різних рівнях й у різних формах. Одна з основних форм існування права — система норм права, але це не означає, що властивості права зводяться тільки до властивостей норм права. Право володіє й інпіими ознаками, притаманними йому як цілому — системі правових явищ взагалі, тому поняття правової системи відбиває єдність і взаємодію усіх правових явищ, а також загальносистемні властивості права.

Правова система — це цілісна сукупність усіх існуючих у суспільстві пра­вових явищ, які взаємодіють на горизонтальному та вертикальному рівнях, створюють у межах цілого певні взаємопов´язані угрупування — підсистеми.

Правова система — однин із найбільш значних за обсягом правових фено­менів, однопорядкових з правовою дійсністю, правовою реальністю або по­літичною, економічною системами.

Внутрішню форму, або структуру, правової системи утворюють такі компоненти.

1. Статичні:

• нормативна підсистема (законодавство як позитивне право, правовідно­сини, правомірність, права і свободи суб´єктів права, правопорядок тощо);

• ідеологічна підсистема (правова ідеологія як домінуючі принципи пра­ва; юридична наука як правові теорії, доктрини, концепції; юридична осві­та; правова психологія як правові почуття, емоції, уявлення, тобто в узагаль­неному вигляді — це правова свідомість та правова культура);

• організаційна підсистема (суб´єкти права, правові установи як суб´єкти правотворчої, правозастосовної, правоохоронної та юридичної діяльності).

2. Динамічні: правотворчість, правозастосування, правореалізація, пра­вове мислення, правове виховання, юридична наука та юридична практика як види юридичної діяльності.

3. Процеси виникнення, становлення, функціонування, розвитку.

Зовнішню форму правової системи становлять її зв´язки та відносини (у статичному, динамичному та генетичному аспектах) з іншими соціальни­ми системами — державною, політичною, економічною, духовною та соціаль­ною структурою суспільства.

II. Право як засіб упорядкування суспільних відносин, життя формується діяннями більшості членів суспільства, які створюють основу нормального функціонування суспільства, з достатньо високим ступенем вірогідності визначають напрям соціального розвитку.

Поряд із цим особливістю права є й те, що воно певною мірою формується й за участю інших діянь, волевиявленням меншості населення країни, вра­ховує її інтереси, забезпечує цій меншості певний обсяг свободи і незалеж­ності, притаманний кожному члену суспільства. Тим самим право сприяє збереженню цілісності суспільства, попереджує виникнення соціальних конфліктів, конфронтацій, створює умови для існування суспільства взагалі, визначає принципи, орієнтири, а також домінуючі форми і методи держав­ної діяльності.

У такому розумінні право — це відбиток цивілізації, культури суспіль­ства, людства, є соціальною цінністю, благом як для суспільства взагалі, так і держави, для кожного соціального суб´єкта.

III. Право як прояв цивілізації, продукт громадянського суспільства і форма існування правової держави на перше місце висуває визнання людини як розумної, вільної істоти, яка спроможна самостійно вирішувати, що для неї добре, а що — погано, тобто в цьому разі діє презумпція свободи людини, визнання самостійності, автономності, незалежності її поведінки у сфері особистого життя від волі держави.

Таке тлумачення права докорінно відрізняє гуманістичне праворозуміння від поглядів на право в патерналістських, авторитарних та тоталітарних суспільствах, де, навпаки, діє презумпція сваволі людини, її нездатності до внутрішньої саморегуляції, вважається, що член суспільства може жити пе­реважно лише за нормами поведінки, що встановлюються державою або інши­ми соціальними інститутами суспільства (церквою, політичною партією тощо). Подібне тлумачення права спотворює його сутність і насправді є про­явом безправності людини, інструментом державного примусу, механізмом зовнішнього владного впливу на поведінку особи.