Суспільно-політичне життя в Україні. Масові репресії в 30-ті роки.

В ході здійснення індустріалізації і колективізації Сталін покінчив з опозицією в партії, повністю підпорядкувавши її своїй особистій диктатурі. ВКП(б) стала слухняним знаряддям утвердження сталінської тоталітарної* системи в СРСР. Тоталітарний режим, що сформувався в СРСР у 30-х роках, був покликаний не тільки контролювати, а й спрямовувати суспільні процеси.

Про зміцнення тоталітаризму в Україні у 20-30 роках свідчать такі тенденції та процеси:

1) Утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології. Це утвердження йшло через усунення та поступове знищення Релігії, Віри та Церкви як однієї з фундаментальних основ суспільства та держави. Так, два великих центри православ’я – храм Хреста Спасителя у Москві і Свято-Успенський Собор у Києві – були знищені відповідно у 1936 р. і 1941 р. У 1930 р. внаслідок “організаційних заходів” припинила своє існування автокефальна православна церква.

2) Монополізація влади більшовицькою партією в країні. Влада безцеремонно усувала з політичної арени партії — конкуренти. Так, в 1925 р. змушена була піти з політичної арени остання партія — Українська комуністична партія (укапісти).

Конституція СРСР 1936 р. вперше законодавчо закріпила положення про керівну і спрямовуючу роль комуністичної партії. Відбулося зрощення правлячої партії з державним апаратом.

Встановлення жорсткого контролю держави над суспільним життям. Держава тримала під контролем профспілки, комсомол, громадські організації. З боку партійно-державного апарату була також встановлена монополія над всією економікою країни. В СРСР утворюється командно-адміністративна система як певна форма організації суспільства і відповідний тип управління. Командна економіка стала фундаментом тоталітаризму в СРСР.

Невід’ємною частиною тоталітарного режиму був репресивний апарат. Створений в особі ЧК-ВЧК-ДПУ-ОДПУ, а з 1934 р. — НКВС (народний комісаріат внутрішніх справ) він ліквідував опозицію та інакомислення в партії та країні, тримав під жорстким контролем весь хід суспільних процесів в державі. Починаючи з 1929 р., Україна зазнала три хвилі репресій:

а) в 1929-1931 рр. — розкуркулення, депортації; б) в 1932-1934 рр. — голод, репресії після вбивства С.М.Кірова; в) в 1936-1938 рр. — доба “Великого терору”. Одним з перших кроків до масового терору стала так звана “шахтинська справа” навесні 1928 р. Згідно з офіційними повідомленнями було “викрито” велику “шкідницьку” організацію, яка складалася з вороже настроєних технічної інтелігенції та білогвардійців. А влітку 1928 р. серед “шахтинців” опиняться й керівники промисловості України, які будуть звинувачені в створенні “Харківського центру” для керівництва “шкідництвом”.

Після цього розпочалася цілеспрямована боротьба проти кадрів української національної інтелігенції. У вересні 1929 р. відбулися арешти ряду українських діячів науки, культури. Розпочалися “чистки” багатьох українських наукових, освітніх і культурних закладів. Жертвами репресій стали найяскравіші постаті українського національного відродження – С.Єфремов, В.Чехівський, М.Слабченко, М.Хвильовий, Л.Курбас. Так, в Академії наук України, за неповними даними, було репресовано 250 осіб, із них 19 академіків.

Вістря репресій були застосовані і проти армії. Жертвами репресій стали і сама партія, і тоталітарна держава. В 1937 р. з 11 членів Політбюро ЦК загинули 10 осіб. Живим залишився тільки Г.І.Петровський. До червня 1938 р. було заарештовано 17 членів українського радянського уряду.

Отже, необхідно особливо наголосити, що головними наслідками суспільно-політичних процесів та масових репресій в 20-30-х роках в Україні були — утвердження Радянської влади, зміцнення тоталітаризму, остаточне втягнення республіки в орбіту загальносоюзних процесів в області економіки, політики, культури.