ОПОРНО – РУХОВОГО АПАРАТУ

Виділяють категорію аномальних дітей з важкими порушеннями опорно-рухового апарату.

До таких порушень призводять різні захворювання, частіше – дитячийцеребральнийпараліч (ДЦП). В наш час ДЦП є однією з актуальних проблем ортопедії та травматології. Ця недуга дуже важко лікується і є найбільш розповсюдженою причиною інвалідності. Захворюваність має тенденцію до збільшення та складає два випадки на 1000 новонароджених, причому цей показник не має тенденції до суттєвого зниження. В Україні в різних регіонах частина ДЦП складає від 2,3 до 4,5 на 1000 дитячого населення.

У визначенні ДЦП прийнятого інтернаціональною групою дослідників в Оксфорді в 1958 р. відмічається що це тяжке захворювання, яке виникає у дитини внаслідок ушкодження головного та спинного мозку на ранніх етапах її формування (внутрішньоутробний, період пологів, період новонародженості). Захворювання може тривати декілька років, а при тяжкій формі – все життя.

Основним клінічним проявом при ДЦП є порушення рухових функцій, крім того, у дітей з ДЦП спостерігаються такі прояви: важкі порушення рухів рук, ніг, голови, тулуба; паралічі, гіперкінези; затримується загальний розвиток рухових функцій. Часто ДЦП поєднується з порушенням слуху, розладами очей, різними мовними аномаліями (частіше дизартріями); спостерігаються судомні синдроми, утруднення в оволодінні читанням, писанням, у формуванні просторових та часових уявлень.

Причини ДЦП: інфекції, інтоксикації, травми, перенесені вагітною; травматичні ураження головного мозку плода та народженої дитини, порушення мозкового кровообігу в результаті асфіксії тощо.

Структура дефекту при церебральному паралічі охоплює порушення мовлення та рухів, що призводить до обмеження предметно-практичної діяльності, ускладнює маніпуляцію з предметами (ручкою чи олівцем) і негативно позначається на письмі. Ці недоліки – причина не сформованості оптико-просторових уявлень. Такі люди погано орієнтуються на аркуші паперу, не бачать меж рядка тощо. Мислення у них часто уповільнене. Відмічаються також негативні зміни коркових функцій, що може проявлятися у недостатній сформованості фонематичного аналізу та синтезу, порушеннях симультанних процесів. Рухові порушення та обмеженість практичної діяльності – причини не сформованості просторових уявлень. У людей із церебральним паралічем спостерігаються й розлади емоційно-вольової сфери у вигляді синдрому роздратованої слабості, який характеризується двома основними компонентами:

• підвищеною виснажуваністю психічних процесів, утомлюваністю;

• надмірною роздратованістю, плаксивістю, вередливістю.

Люди з таким дефектом часто психічно виснажуванні, недостатньо працездатні, не витримують тривале інтелектуальне напруження. Емоційні зміни можуть виявлятися у підвищеній збудливості, чутливості до звичайних подразників зовнішнього середовища, схильності до змін настрою. Вони можуть поєднуватися з ейфорією та зниженням самокритичності, руховою розгальмованістю, афективним вибухом, навіть з агресивними проявами та реакцією протесту до старших (викладачів). Усі ці прояви посилюються під час втоми або перебування у нових умовах.

Ураження ЦНС при ДЦП порушує роботу м’язових схем довільних рухів, що і визначаєодну з головних утруднень формування рухових навичок. У деяких дітей при різко порушеному м’язовому тонусі відзначається явище апраксії (невміння виконувати цілеспрямовані практичні рухи при відсутності у хворого пареза або параліча, наприклад, застібнути гудзикі, показати, як пиляють дрова, чистити зуби, розмішують цукор у чашці, зав'язати шнурки).

Для хворої дитини, взагалі, характерною є зосередженість на своєї хворобі, вони погано спілкуються з іншими, звикли до опіки, несамостійні. Крім того, відмічаються ще й специфічні особливості, пов'язані з певним захворюванням. Так, для дітей з діагнозом ДЦП, окрім рухових дефектів, характерна і загальна недорозвиненість, порушення мовлення, психіки, їм важко обслуговувати себе, але під час навчання вони добре все засвоюють. Тому поряд із лікувальними заходами важливим є психолого-педагогічна і соціальна адаптація дитини.

Вітчизняна клінічна практика використовує класифікацію ДЦП за К.А. Семеновою, в якій виділяють такі форми:

Спастична диплегія – легка форма, яка трапляється найчастіше. Під час спастичної диплегії руки вражаются значно менше, ніж ноги, іноді – мінімально. Тому дитина може частково навчитися себе обслуговувати. Ця форма відома під назвою хвороби Літтля. Інтелект у більшості хворих цієї групи збережений, вони можуть навчатися за загальноосвітньою програмою.

Часто спостерігається затримка психічного розвитку. У 70% простежуються мовні розлади у формі дизартрії. За статистикою, близько 30 – 35% дітей з цією формою ДЦП страждають на розумову відсталість у ступені слабко вираженої дебільності.

Геміпаретична форма ДЦП у 80 % випадків розвивається в дитини в ранній постнатальний період, в перші тижні, коли внаслідок травм, енцефаліту, менінгоенцифаліту ушкоджуються пірамідні шляхи, які формуються. При цьому уражається одна сторона тіла; ліва – при правосторонньому ушкодженні чи права – при лівосторонньому ушкодженні мозку, залежно від сторони ураження. У 25–35 % дітей з даною формою захворювання виявляється олігофренія, у 40–50 % – затримка психічного розвитку. Мовленнєві розлади спгостерігаються у 25–30 % дітей, як правило у формі псевдобульбарної дизартрії.

Гіперкінетична форма ДЦП розвивається внаслідок білірубінової енцефалопатії, що є наслідком гемолітичної хвороби новонароджених. У неврологічному статусі у цих дітей спостерігаються гіперкинези, м’язова ригідність шиї, тулуба, ніг. Незважаючи на тяжкий дефект, обмежену можливість самообслуговування, рівень інтелектуального розвитку при цій формі вищий, ніж у попередніх. У незначної кількості дітей спостерігається порушення слуху.

Подвійна геміплегія (тетрапарез) – найважча форма ДЦП, при якій вражаються як нижні, так і верхні кінцівки. Розвиток рухових функцій при цьому утруднено. Крім тяжких рухових уражень, при цій формі ДЦП, як правило, має місце олігофренія, частіще в ступені імбецильності або тяжкої дебільності. У них може повністю бути відсутнє мовлення.

До 2–3 років, якщо немає глибоких порушень психіки, дитину слід активно лікувати, так як не виключена можливість трансформації цієї форми в спастичну диплегію. Діагноз ДЦП, подвійна геміплегія, який поставили дитині старшої за 3 роки, вказує на інвалідність І групи.

Антонічно-ататична форма трапляється значно рідко, характеризується зниженням м’язового тонусу, порушенням координації рухів, рівноваги. У 60–75 % дітей спостерігається зниження інтелекту (тяжка дебільність або імбецильність) і розлади мовлення в формі мозочкової або псевдобульбарної дизартрії.

При ДЦП часто трапляються психічні порушення, які залежать від важкості та локалізації ураження мозку. У більшості дітей за задовільного рівня розвитку логічного мислення часто трапляється недорозвиток функцій, пов’язаних із недостатнім просторовим аналізом і синтезом, що є причиною дисгармонійного психічного розвитку. Крім цього, на розвиток дитини негативно і психотравмуюче впливають такі фактори, як недоброзичливе ставлення однолітків, надмірна увага оточуючих, обмеження стосунків з іншими дітьми, емоційна, сенсорна депривація.

Дитина з порушеннями опорно-рухового апарата, як і всі діти, має бажання і можливості навчатися. Згодом, завдяки старанням та постійній підтримці, дитина може досягти максимально можливих для неї результатів, тому першим завданням близьких людей такої дитини є навчити дитину правильно спілкуватися, використовуючи вербальні і невербальні засоби – звук, погляд, вираз обличчя, мову тіла, жести, дотики, так, щоб дитина і та особа, з якою вона спілкується, могли зрозуміти один одного, визначити коло осіб для спілкування.

Для виявлення ресурсу розвитку особистості дитини з ДЦП, вміння використовувати невербальні сигнали педагогу необхідно провести клініко-психолого-педагогічний аналіз особливостей дитини, її пізнавальної сфери.

Добираючи методики для обстеження, слід ураховувати можливості дитини. Так, для дітей з вадами мовлення вербальні діагностики застосовуються нечасто, при ушкодженнях верхніх кінцівок мають бути обмеження у письмових методиках. Діагностичні методики повинні бути досить компактними, необтяжливими і нетривалими, вони мають бути побудовані з урахуванням особливостей рівня розвитку предметно-практичних маніпуляцій дитини з ДЦП. Проводити діагностику краще за напрямами: психомоторні функції, сенсорні, інтелектуальні, мнемонічні особливості емоційно-вольової, мотиваційної сфери та індивідуально-особистісних характеристик.

Для діагностики дітей 6–7 років можна використовувати дошки Сегена, кубики Кооса, лото “колір і форма”, “колір і кількість”, набір фігур для дотику, набір карток для дослідження узагальнення методом виключення, кольорові олівці, папір для малювання.

Реабілітаційна допомога педагога в роботі з дитиною має бути направлена на підвищення соціальної адаптації, розвиток самостійності, підвищення розвитку інтелектуальних здібностей, формування позитивної миттєвої позиції, які відповідатимуть фізичним і психічним можливостям дитини.

Порушення опорно-рухового апарата можуть бути пов’язані з м’язовоюдистрофією –захворювання, яке поступово веде до атрофії м’язів без ураження нервової системи. Атрофія – це патологічні зміни в будові тканини організму, пов’язані з порушенням обміну речовин в них. М’язова дистрофія викликає ураження м’язів спини та тазового поясу, м’язів верхніх або нижніх кінцівок тощо. Причинами є: спадкова схильність; не пов’язані із спадковістю, а зумовлені загальними захворюваннями організму.

Поліомієліт – гостре інфекційне захворювання ЦНС, який назівають дитячим спиномозковим паралічем. Вірус поліомієліта може пошкодити й навіть зруйнувати неврові клітини спинного мозку, що посилають імпульси до м’язових волокон, і тоді окремі групи м’язів повністю чи частково стають нерухомими. Причому загинувші клітини не встановлюються, і паралічі частіше носять необоротний характер.

Захворювання спостерігпється в дітей ріннього віку – від кількох місяців до 4-5 років, частіше влітку і восени. Звідси друга назва – дитячий параліч. Захворювання передається через дихальні шляхи і шлунково-кишковий тракт. Часто захворювання протікає у стертій формі, неізольований хворий залишається джерелом інфекції.

Поліомієліт викликає глибокі порушення опорно-рухового апарата.

Порушення опорно-рухового апарата виникають як наслідок артрогрипозу – гостре інфекційно-вірусне захворювання – ураження суглобів грипозною інфекцією; наслідок травм, що викликають механічні пошкодження рухового апарата; внаслідок вродженихдеформацій.

Основним дефектом цієї категорії аномальних дітей є різні вади моторної сфери: серйозні утруднення у виконанні мимовільних і довільних рухів, у пересуванні, значні порушення координації, уповільненість, швидка втомлюваність; діти безпорадні, пасивні, замкнені, не спілкуються з однолітками, не можуть брати участь у іграх, будь-якої колективної діяльності. Вольові риси характеру (цілеспрямованість, наполегливість, ініціативність, самостійність, стриманість) у дітей з порушенням опорно-рухового апарата розвинені недостатньо.

Причинами відхилень є своєрідна позиція хворої дитини: опіка батьків не дає змогу бути самостійним, з них знімають всі обов’язки по самообслуговуванню, у виконанні домашніх справ; не привчають долати труднощі, регулювати свою поведінку та дії вольовими зусиллями.

Трудове навчання та виховання для таких дітей виступає як лікувальний фактор. З ними проводиться лікувально-корекційна робота – заняття лікувальною фізкультурою, рухливі ігри, ортопедична допомога, масаж тощо.

РЕАКТИВНІ СТАНИ

Шкільна неуспішність, негативні зміни в поведінці можуть бути пов’язані з тяжкими психічними переживаннями. Тяжки переживання можуть стати причиною порушення ходу нормального психічного розвитку.

Якщо несприятливі ситуації, які переживає дитина, викликає у неї тимчасові нервово-психічні розлади, що не пов’язані з органічними або функціональними порушеннями ЦНС, то такі розлади визначаються як реактивністани. Ці стани виникають як невротичні реакції на надсильні для психіки подразники та виявляються:

- у вигляді загальноїдепресії – пригніченого стану;

- у психомоторномузбудженні, коли дитина стає розгальмованою, метушливою, робить безцільні рухи, невмотивовані вчинки; в інших дітей – з’являється реакція гальмування, вони ціпеніють, застигають на місці. У молодшому віці відмічається тимчасове випадіння окремих функцій, наприклад, тимчасова глухота, мутизм (відмова від мовлення),

- у розладахсвідомості.

Реактивні стани можуть бути спричинені різними обставинами, що травмують психіку дитини: енурез, дефекти фізичні (косоокість, кульгавість, горбатість) та нервові (заїкання, тики).

Всі ці причини негативно відбиваються на характері і поведінці дитини: діти бояться спілкуватися, не бажають ходити до школи, вони стають роздратованими, упертими, що призводить до зниження успішності, дорікань, які підсилюють невротичні прояви у характері і поведінці.Поряд з терміном “реактивні стани” в літературі зустрічаються терміни “психогенні реакції”, “психогенні психози”, “ситуативні реакції”, “екзистенціальні реакції”, “реактивні психози” тощо.

Психоз – це психічний стан, який характеризується тяжкими порушеннями психічної функції, контакту з реальною дійсністю, дезорганізацієй діяльності звичайно до асоціальної поведінки і грубим порушенням критики.

Будь-яке порушення психічного здоров’я пов’язане, з одного боку, з вродженими особливостями психіки, з іншого – з діючими у процесі життя факторами – надмірними психічними навантаженнями і психотравмами. Ці два боки можуть обумовлювати низький рівень психічної енергії, низьку працездатність, дисгармонію, неадекватність поведінки.

Вроджені особливості психіки. Під ними розуміємо:

1. Перший фактор – особливості психічного коду людини. По Юнгу, вроджений психічний код людини, який визначає його майбутні поведінкові тенденції, в якості елементів має архетипи. Це універсальні для всіх часів і народів поняття, стандарти сприйняття, мислення і поведінки, такі як любов, відданість, потреба в служінні, владі, багатстві, агресії, потреба в спілкуванні, милосерді, щедрості, або потреба змін, ініціативність, відповідальність тощо. Психічний код кожної людини має свій набір архетипів.

2. Другий фактор вродженого генезу, який впливає на психічну діяльність, – це особливості внутриутробного періоду і процесу народження як фактора ризику у формуванні перших психокомплексів – “перинатальних матриць” по Грофу (1992). Роботи Грофа (середина ХХ ст.) показали, що дитина починає отримувати психічний досвід ще в утробі матері. У його підсвідомості фіксуються всі стани комфорту і дискомфорту, які формуються на рівні відчуттів. Знаходячись у емоційному та енергетичному зв’язку з матір’ю, плід відчуває її психічний стан, любов до себе. Якщо внутрышньоутробний період протікає благополучно, то в майбутньому людина не хвилюється за своє фізичне існування, комфортно себе почуває в світі, бо впевнений у його доброзичливості. Якщо мати не бажала появи на світ дитини, були спроби її зниження, то у подальшому може з’явитися комплекс своєї непотрібності і спроби самогубства (І перинатальна матриця по Грофу). ІІ матриця пов’язана з періодом переймів, який є першим тренінгом терпіння в житті дитини. Якщо має місце патологічної фіксації у підсвідомості цього психічного досвіду, то можуть сформуватися комплекси “жертви і деспотизму”, у хлопчаків – “зрада з боку жінки”, може з’явитися клаустрофобія (боязнь замкнутого пространства). ІІІ перинатальна матриця пов’язана з періодом потуг, під час якого дитина активно утягується в процес народження, отримує перший тренінг боротьби за існування. Патологічна фіксація цього психічного досвіду призводить до появи вічних борців, революціонерів, руйнівників, для яких “життя – це боротьба”. ІУ перинатальна матриця, по Грофу, відображає вихід у нове середовище. Утруднення в момент народження (асфіксія, накладання щипців або вакуум-екстрактора тощо) можуть породити страх зустрічі з новим, який у майбутньому буде заважати творчій реалізації людини. Психічні комплекси можуть виникати і у постнатальному періоді. Комплекси супроводжують людину все життя (якщо не приймати спеціальні міри), порушуючи його соціальну адаптацію.

3. Третій фактор вродженої детермінації психічних проявів – це особливості темпераменту – це сукупність психодинамічних властивостей індивіда (сила, рухливість і врівноваженість мозкових процесів, за Павловим), які отримуються по спадковості і є фізіологічною основою характеру. Темперамент має два прояви – емоційність і активність.