Техніка оздоровчої ходьби

Парадоксально, але у минулому, коли життя людства не залежало такою мірою, як сьогодні, від транспортних засобів, і люди ще не підозрювали, що технічний прогрес так згубно позначиться на їх здоров'ї, вивченню раціональних прийомів ходьби приділялося значно більше уваги. Прикладом тому може служити виданий у кінці XIV століття гігантський 5-томний трактат "Людина і її хода".

У епоху екіпажів знаменитий французький романіст Оноре де Бальзак в книзі "Теоретичні викладення на тему людської ходи" (1833), закликаючи вчених до вивчення закономірностей ходьби, писав: "Відкриті закони руху небесних тіл, написані книги про приливи і відливи морів і океанів, але майже ніхто не займається дослідженням такої цікавої і важливої теми, як людська хода". Що ж сьогодні ми знаємо про ходьбу?

Навичка ходьби у людини починає формуватися з народження і надалі темпи її вдосконалення залежать від індивідуальних особливостей центральної нервової системи (ЦНС) і опорно-рухового апарату. Чому прямо з народження, а не з першого, зробленого дитиною, кроку?

Ймовірно, кожен спостерігав, що, як тільки розпов'ють новонародженого, він тут же починає виконувати рухи, що нагадують ходьбу, перебираючи ніжками по повітрю. Слід відмітити, що вже в цей час простежуються елементи циклічного акту ходьби, тому спеціальна гімнастика для малюків з самого раннього віку включає вправи, які сприяють формуванню найперших рухових навичок.

Ходьбу у фізичному розвитку людини називають початком усього. Наука її відносить до умовно-безумовних, або природжених рефлексів. Елементи циклічного акту ходьби у немовлят можна віднести до природжених рефлексів. Формування умовних рефлексів ходьби починається після того, як приблизно у віці одного року малюк починає зберігати рівновагу і робить перші кроки.

Навичка ходьби формується під впливом соціального середовища і в основі своїй має відкриті всесвітньо відомим російським фізіологом І. П. Павловим механізми створення тимчасових зв'язків в корі великих півкуль головного мозку. У найзагальнішій формі процес формування такої навички можна представити наступним чином.

На тлі природного зростання і розвитку усіх систем організму дитина при ходьбі починає невпевнено виконувати велику кількість кроків, сполучаючи їх з самими різними рухами усіх ланок свого тіла. При цьому одні поєднання рухів більш вдалі (вони вимагають мінімальної для просування роботи і кількості енергії, що витрачається), інші є менш вдалими або зовсім несприятливими. Крім того, одні поєднання рухів більш щадять опорно-руховий апарат і внутрішні органи дитини від реакції опори, інші менш. А оскільки кожне сполучення рухів у дитини пов'язане з надходженням в її центральну нервову систему доцентрових імпульсів від пропріорецепторів м'язів, рецепторів вестибулярного апарату, очей, серцево-судинної системи, то в ЦНС починають утворюватися і закріплюються тимчасові зв'язки між мозковими кірковими кінцями рухового, вестибулярного, серцево-судинного і інших аналізаторів і руховими центрами. Таким чином, мозок людини виступає в ролі геніальної регулюючої системи в становленні такого складного по координації рухового акту, як ходьба.

Стійкий динамічний стереотип раціональних рухів, необхідних при ходьбі, у маленьких дітей ще не сформований; фіксація часових зв'язків, що утворилися в ЦНС дитини, слабка, але з віком вони закріплюються та стабілізуються.

Якщо дитина росте і розвивається нормально, якщо їй забезпечені усі умови для достатньої рухової активності, то приблизно до 8 років техніка її ходьби стає настільки досконалою, що структурно майже не відрізняється від ходи, властивої дорослим, поступаючись останній лише по показнику абсолютної швидкості. (Під абсолютною мається на увазі та найвища швидкість при ходьбі, яку людина розвиває, не відчуваючи бажання перейти на біг).

По мірі дорослішання, поступово, у кожної людини виробляються свої власні прийоми ходьби, які він з роками доводить до автоматизму.

З точки зору біомеханіки структурною одиницею (циклом) будь-якої ходьби є подвійний крок (тобто, крок правою та лівою ногою). Основою техніки оздоровчої ходьби є звичайна ходьба, яку людина використовує в повсякденному житті; Але, на відміну від так званої «прогулянкової» ходьби, оздоровча ходьба має на увазі достатньо високий темп рухів, що призводе до певних відмінностей в техніці. Так, значно активніше залучаються до роботи м’язи тазу, сідниць та гомілок. По мірі зростання швидкості ходьби стопа все сильніше та активніше відштовхується від опори, таз починає дещо розвертатися навколо вертикальної вісі тіла. Тулуб тримається рівно; плечі та руки ненапружені, вільно рухаються вздовж тіла; стопа ставиться м’яко, перекатом з п’ятки на всю ступню. Слід уникати типових помилок при ходьбі – нахилу тулуба вперед та розтягування кроків при підвищенні швидкості; акцентованої жорсткої постановки ноги з п’ятки; зайвого напруження та підйому вгору плечей.

Оскільки кожну людину відрізняє різна довжина ніг і інших ланок тіла, а також різний рівень розвитку рухових здібностей, то усе це в сукупності накладає індивідуальний відбиток на усі прийоми ходьби; це називається ходою людини.

Окрім індивідуальних особливостей, ходу можуть відрізняти і різні недоліки, такі як ходьба зі шльопанням, коли людина ставить ногу на усю стопу без м'якого перекату з п'яти на носок, клишоногість, асиметрія в рухах рук і ніг, погана постава, сутулість і т. д.

Першопричина цього явища, як правило, полягає в тому, що в дитячому віці, внаслідок слабкого фізичного розвитку, людина не зуміла освоїти найбільш раціональні прийоми ходьби.

Надійний спосіб позбавитися від таких недоліків тільки один - підвищувати рівень фізичного розвитку свого організму і на цьому фоні освоювати раціональну та економічну техніку ходьби .