Роль дорослого в розвитку дитини

У розвитку дитини провідна роль належить дорослим. Дитина є соціальною істотою. Потреба у співробітництві з дорослими виникає ще в ранньому дитинстві, коли дорос­лий цілком забезпечує усі життєві потреби дитини. Він вво­дить її у навколишній світ, задовольняє одну з головних потреб психічного розвитку — появу нових вражень, пере­дає виховні функції спеціально організованим структурам (дитячий садок, школа, засоби масової інформації), пору­шує глибинні зв'язки дорослого світу і світу дітей, поглиб­лює розрив між ними.

У процесі взаємодії з дорослим формується особиста свідомість дитини. У дошкільному віці вона долає шлях від відокремлення себе від дорослого («Я сам») до відкрит­тя свого внутрішнього життя, тісно пов'язаного із зовніш­ньою діяльністю.

У вихованні дитини дошкільного, молодшого шкільно­го віку особливу роль відіграє включення дорослого в кар­тину розвитку дитини. Перехід від одного вікового етапу до іншого супроводжується зміною місця дорослого у цій картині:

— для немовляти дорослий є джерелом захищеності, позитивних емоцій, які безпосередньо передаються через турботу і ласку, обійми, голос мами;

— з 2,5 місяців дитина реагує на появу матері «ком­плексом пожвавлення»;

— для дитини раннього віку дорослий є джерелом практичних умінь і навичок. Наслідуючи їх, вона стає са­мостійною, незалежною від інших;

— дітям 4—5 років дорослий несе нові знання, пізна­вальні враження, які втілюються у перші навчальні вміння;

— для старшого дошкільника цінність дорослого поля­гає у здатності брати участь у різноманітних соціальних зв'язках, орієнтуватися у міжлюдських стосунках, а від­так — бути прикладом соціальної поведінки дитини, своє­рідним «моральним еталоном».

Російський психолог Даниїл Ельконін (1904—1984) до­вів, що для дошкільника образ дорослого є не образом іншої людини, а образом себе, своєї майбутності, втілення у собі «іншого». З певного моменту розвитку дитина втілює в собі «дві людини» (Вона і Дорослий), і саме внутрішня взаємо­дія цих «двох людей» стимулює саморозвиток дитини.

Персоніфікований образ дорослого (батьків, педагогів) спонукає дитину робити як дорослий; бути як дорослий; уміти те, що дорослий; жити, як дорослий. При цьому ди­тині необхідний не просто дорослий, а значущий — такий, який своїми якостями і рисами демонструє не себе, а ідеї та помисли життя дитини.

Потреба в спілкуванні з дорослими розвивається про­тягом усього дошкільного дитинства. Як носій суспільно-історичного і культурного досвіду, а згодом — і моральний приклад, дорослий є авторитетом для дитини. Дошкіль­ник оцінює свої вчинки, якості, прагне співпереживання і співучасті з дорослим, в усьому його наслідує. На такій взаємній довірі і будується справжнє виховання. Із цього приводу польський педагог Януш Корчак (1879 — 1942) зазначав, що вихователь, який не сковує, а звільняє, не ла­має, а формує, не пригнічує, а підносить, не диктує, а вчить, не вимагає, а запитує, переживає разом з дитиною багато хвилин натхнення.

Від педагога, який прагне позитивно впливати на дити­ну, вимагається багато знань, творчості і терпіння. Вихо­ватель має бути не лише вихованим, а й здатним до само­вдосконалення. Для дошкільника важливим є особливий зв'язок саме з вихователем. І не лише тому, що у цьому ві­ці дитина залежна від дорослого, а й тому, що в неї ще не­має тривких і розвинутих взаємин з дітьми. Стосунки ви­хователя з дитиною, яка потребує уваги до себе, називають «малим інтимним колом спілкування» (О. Леонтьєв). Не випадково з усього дитинства найяскравіші спогади зали­шаються про дошкільний період, коли дитина разом з до­рослим освоювала простір дитинства.

Співзвучність суб'єктів виховання — особистості дити­ни і особистості педагога — є передумовою його ефективно­го впливу на розвиток дитини. За словами вітчизняного вченого Івана Беха, лише особистісно-орієнтоване вихо­вання досягає розвивальної мети, оскільки воно спрямо­ване на усвідомлення вихованцем себе як особистості, на вільне і відповідальне самовираження. Вихователь до­шкільного закладу неодмінно повинен здобути статус зна­чущого дорослого, який є для дитини не лише близькою, а духовно близькою людиною. Це передбачає розуміння, прагнення і вміння вихователя зберігати і підтримувати самобутність дитинства, перетворення взаємин формальних (навчальний процес) на особистісні. При цьому важли­во обрати оптимальні форми і методи виховання і навчан­ня. Правильність виховання полягає у баченні можливос­тей вихованця: те, що на певний момент він може робити з допомогою дорослого, невдовзі робитиме самостійно. Виховання і навчання, орієнтуючись на «зону найближчого розвитку», випереджають розвиток дитини і сприяють йо­му. Водночас слід враховувати закономірності психічного розвитку дитини, ставити перед нею посильні завдання.

Для кожного вікового періоду характерна вибіркова чутливість до різних видів навчання. Періоди, під час яких виховні дії найбільше впливають на психічний роз­виток, називають сенситивними (лат. — відчуття; найсприятливіший). Таким періодом для навчання дітей мови є вік від 1,5 до 3-х років. Якщо дитина до трьох років не оволоділа початками мови, то надалі її засвоєння відбу­ватиметься значно важче і можливості розвитку буде втра­чено. Наявність сенситивних періодів психологи поясню­ють тим, що навчання найбільше впливає на психічні якості, які лише починають формуватися і яким можна надати потрібного спрямування. Змінити якості, що вже сформувалися і закріпилися, значно важче.

Можливості виховання зростають відповідно до того, наскільки воно охоплює життя дитини. Педагогу важливо пізнавати характер і закони розвитку життя, вміло використовувати результати пізнання у своїй діяльності. Сила виховання полягає в тому, що воно, ґрунтуючись на знанні законів розвитку, може цілеспрямовано керувати ним.