Світове господарство: сутність та структура
Сутність світового господарства та віхи його розвитку. Починаючи вивчати світову економіку, необхідно з'ясувати, що означає цей термін і чому всі країни мають економічні зв'язки одна з одною, яких форм набувають ці зв'язки і як вони впливають на національну економіку, яким чином можна класифікувати країни світу за групами. Саме цим питанням і присвячена дана тема.
Світове господарство - це сукупність національних господарств, які беруть участь у міжнародному поділі праці і пов'язані між собою системою міжнародник економічних відносин. Воно являє собою глобальний економічний організм, в якому склалися і зростають взаємозв'язок і взаємозалежність усіх країн і народів світу.
Світове господарство є історичною і політекономічною категорією. Це пояснюється тим, що кожному конкретному історичному етапу його розвитку притаманні певні масштаби і рівень виробництва, інтернаціоналізація господарського життя і соціально-економічна структура.
Світове господарство почало формуватись досить давно, проте остаточно як цілісна система склалося близько ста років тому на рубежі XIX-XX ст. Основою його поступового формування став міжнародний ринок, утворення якого відбувалося поетапно в XI-XVIII ст., а особливо інтенсивно - з середини XIX ст., коли в країнах Заходу домінуючим стає машинне виробництво.
Основними віхами у розвитку світового господарства є:
• виникнення міжнародних монополій, які поділили між собою світові ринки збуту, джерела сировини і сфери прикладання капіталу. Результатом став економічний розподіл світу;
• територіальний поділ світу великими державами і утворення величезних колоніальних імперій. Сформувався колоніальний поділ праці, визначальною особливістю якого стало нав'язування залежним народам такої виробничої спеціалізації, яка відповідає потребам капіталу метрополій;
• виникнення соціалістичної системи, що призвело до розколу єдиного світового господарства і поклало початок протистоянню двох соціально-економічних систем.
Після другої світової війни почався процес якісної зміни системи світового господарства. Він в основному завершився у 1960-х рр., коли пішла в минуле колоніальна система і на світовій арені з'явився численний ряд молодих незалежних держав.
Три останніх десятиріччя XX ст. вважаються початком нового періоду у розвитку сучасного світового господарства. Воно все більше набуває ознак цілісності, що обумовлено дією певних факторів:
По-перше, прагненням народів світу вижити в умовах нарощування ядерної зброї і загрози можливої ядерної війни, що спонукає держави проводити політику мирного співіснування.
По-друге, розгортанням науково-технічної революції. Нині жодна країна світу не може самостійно використати всі досягнення сучасної науки і техніки, тому вони повинні об'єднувати свої зусилля в цій сфері.
По-третє, поглибленням та поширенням інтернаціоналізації виробництва й обігу, всього економічного і духовного життя
По-четверте, необхідністю об'єднання зусиль країн для вирішення глобальних проблем (екологічних, сировинних, продовольчих, освоєння багатств світового океану і космосу та ін.), потребою у взаємній допомозі в екстремальних ситуаціях (землетруси, ядерні аварії тощо).
Цей процес проявляє себе у функціонуванні прямих зв'язків між підприємствами, об'єднаннями, у поглибленні процесів спеціалізації та кооперування виробництва, створенні міжнародних господарських організацій, товариств, спільних підприємств тощо.
Сучасний етап розвитку світового господарства перебуває під впливом факторів, що надають йому високого динамізму. До них, у першу чергу, належать: НТР, зростаюча взаємозалежність національних господарств, радикальна перебудова соціально-економічних відносин у колишньому соціалістичному таборі.
Період 1980―90 рр. характеризується насамперед тим, що для найбільш розвинутих країн він став часом переходу в еру пост-індустріалізації, для багатьох слаборозвинутих країн - активного подолання свого відставання (Китай і нові індустріальні країни), для колишніх соціалістичних країн - повернення до моделі ринкової економіки, а для всіх країн у цілому - лібералізації внутрішнього і зовнішнього життя та його глобалізації.
Світове господарство належить до числа складних систем, що характеризуються великою кількістю складових елементів та рівнів, ієрархією, структурованістю. Так, зокрема, економічна могутність розподіляється у світі дуже нерівномірно. Три держави - США, Японія, Німеччина (з 9 % населення) акумулюють % світового доходу, їм належить '/з купівельної спроможності всіх країн світу.
Суб'єктами світового господарства є ТНК, національні господарства, міжнародні організації, міжнародні інтеграційні об'єднання, які у свою чергу теж є системами.
Відносини між окремими елементами світового господарства утворюють його рівні. Так, відносини між державами складають міжнародний рівень, який регулюється міжнародними правилами, нормами. Відносини потоків, що виходять за межі національних кордонів, утворюють транснаціональний рівень - сфера діяльності фірм і груп з їх внутрішніми системами інформації.
Основою системи світового господарства є міжнародне та обмежене рамками окремих держав національне виробництво матеріальних і духовних благ, їх розподіл, обмін і споживання.
Світова економіка як система має спільну мету - її функціонування спрямоване на задоволення людських потреб (попиту), але в різних підсистемах ця мета модифікується за різних соціально-економічних умов.
Класифікація груп країн світового господарства.
Світове господарство як цілісна система складається з різних частин, підсистем. Такими підсистемами є групи національних економік (групи країн), які мають певну спільність і відмінності. їх визначають за такими ознаками, як рівень економічного розвитку, соціально-економічна структура економіки, тип економічного зростання, рівень і характер зовнішньоекономічних зв'язків. Проте найбільш поширеною є класифікація світового господарства, за якою в ньому виокремлюють три великі групи країн: розвинуті країни, країни, що розвиваються, країни з перехідною економікою. Для включення країн до тієї чи іншої групи застосовують насамперед такі критерії: характер економіки (ринкова або перехідна) і рівень її соціально-економічного розвитку (рівень виробництва ВВП/ВНГІ на душу населення, галузева структура ВВП, рівень і якість життя).
До групи розвинутих (промислово розвинутих, індустріальних) входять держави з ринковою економікою і високим рівнем соціально-економічного розвитку, в яких ВВП на душу населення нині складає не менше 12 тис. дол. за паритетом купівельної спроможності. Нині це приблизно ЗО країн і територій. На них наприкінці 1990-х рр. припадало 55 % світового ВВП і більша частина світової торгівлі та міжнародного руху капіталу.
До групи країн, що розвиваються (слаборозвинутих), входять держави з ринковою економікою і низьким рівнем економічного розвитку. Із 182 країн - членів МВФ до цієї групи належить 121. Проте, незважаючи на їх кількість, чисельність населення та величезну територію, на них припадає трохи більше 28 % світового ВВП. Дана група характеризується різкою диференціацією та неоднорідністю соціально-економічного розвитку. Верхній ешелон країн, що розвиваються, складають держави з порівняно сучасною структурою економіки, високим індексом розвитку людини, значним ВВП на душу населення (нові індустріальні країни, більшість країн Перської затоки, деякі країни Латинської Америки). Найнижчий рівень у цій групі країн займають найменш розвинуті, головна проблема яких не стільки у відсталості та бідності, скільки у відсутності відчутних економічних ресурсів для їх подолання. Нині налічується 47 таких країн, переважна частина яких (32) розташована в Тропічній Африці, а решта в Азії, Океанії, Латинській Америці.
До групи країн з перехідною економікою належать держави, які з 1980-90 рр. здійснюють перехід від адміністративно-командної економіки до ринкової. Це 12 країн Центральної і Східної Європи, 15 країн колишніх республік СРСР, а також Монголія, В'єтнам. Країни з перехідною економікою виробляють близько 17-18 % світового ВВП.
Міжнародний поділ праці і спеціалізація
Сутність міжнародного поділу праці. Розвиток міжнародних економічних відносин обумовлений відмінностями у наділеності країн факторами виробництва (економічними ресурсами). Це веде, з одного боку, до міжнародного поділу праці, а з іншого - до переміщення цих факторів між країнами.
Поняття «міжнародний поділ праці» відображує явища та процеси поділу праці між суб'єктами різних країн і на наддержавному рівні.
Міжнародний поділ праці - це процес відособлення різних видів трудової діяльності на міжнародному рівні, які взаємодіють і взаємодоповнюють один одного, складаючи об'єктивну основу міжнародного обміну товарами, послугами та результатами інших видів діяльності. Спочатку розподіл праці зароджується в межах країн, потім охоплює сусідні країни і зрештою весь світ. Міжнародний поділ праці як вищий ступінь суспільного поділу праці є основою міждержавних економічних відносин і об'єктивною умовою загальної економічної взаємозалежності.
До промислового перевороту (кінець XVIII - перша половина XIX ст.) міжнародний поділ праці базувався на відмінностях в природно-кліматичних умовах виробництва (клімат, ґрунти, надра, водні і лісові ресурси). Така природна залежність спеціалізації виробництва окремих країн існувала з давен і збереглась до цього часу.
На індустріальній стадії виробництва посилюється спеціалізація, яка ґрунтується на відмінностях країн за іншими факторами виробництва: капітал, праця, підприємницькі здібності, знання. В економічних взаємовідносинах країн став домінувати принцип порівняльних переваг. Відповідно до цього принципу країни спеціалізуються на виробництві тих товарів, які вони можуть створювати з відносно нижчими витратами порівняно з іншими країнами.
Формуючись на основі технічного та технологічного поділу праці, під дією не тільки економічних, а й політичних сил, міжнародний поділ праці відображає рівень інтернаціоналізації продуктивних сил суспільства, ступінь розвитку продуктивної сили праці, її функціональної розгалуженості та дієздатності. Його основними формами є міжнародна спеціалізація та міжнародна кооперація (рис. 25.1).
Міжнародна спеціалізація в світовому господарстві. Міжнародна спеціалізація виробництва - це форма міжнародного поділу праці, за якої зосередження однорідного виробництва у світі відбувається на основі прогресуючої диференціації виробничих процесів між різними країнами та їх суб'єктами. Іншими словами, відбувається зосередження виробництва одних видів продукції в одних країнах (або на підприємствах одних країн), а інших видів продукції - в інших країнах (чи на їх підприємствах).
Відомі дві історичні форми міжнародної спеціалізації - міжгалузева і внутрішньогалузева. Міжгалузева спеціалізація передбачає зосередження в окремих країнах певних галузей виробництва при відсутності цілого ряду інших галузей. Раніше міжнародна спеціалізація виробництва розвивалась виключно як міжгалузева, прикладом якої є спеціалізація багатьох країн Африки, Азії та Латинської Америки на виробництві мінеральної та сільськогосподарської сировини, а також деяких видів продовольства.
Певною мірою такий вид спеціалізації отримав розвиток і між розвинутими країнами, відносно невеликими за розміром території та чисельністю населення. Проте їх спеціалізація частково пов'язана також з географічним середовищем і природними умовами, вона більш прогресивна і характеризується виробництвом промислової продукції та напівфабрикатів. Прикладом такої спеціалізації є Швейцарія, яка відома на весь світ випуском годинників, Швеція - постачальник високоякісної сталі та підшипників, Бельгія - чавуну і сталі, Фінляндія - лісоматеріалів і продукції деревообробки тощо. Високорозвинуті країни орієнтують своє виробництво не тільки на національні, а й на міжнародні економічні потреби. Виготовлена ними продукція споживається в усіх частинах світу. Водночас посилюється орієнтація на переробку привізної сировини, замість традиційних місцевих виробництв формуються нові галузі промисловості
Внутрішньогалузева спеціалізація пов'язана з галузями, що засновані не стільки на використанні природних ресурсів, скільки на результатах науково-технічної діяльності і охоплюють переважно розвинуті країни. Ці країни мають приблизно однакову галузеву структуру виробництва і можливість окремої країни посісти певне місце у міжнародній спеціалізації шляхом випуску найпомітнішої продукції, що залежить від рівня витрат на галузеві науково-дослідні роботи.
Одним із напрямів внутрішньогалузевої спеціалізації є предметна спеціалізація, що полягає в зосередженні випуску певних видів продукції даної галузі у тій чи іншій країні. Зокрема, існує спеціалізація великих фірм США, Великобританії, ФРН, Японії, а отже і самих цих країн на виробництві окремих видів обладнання, синтетичних матеріалів тощо. У деяких галузях формується спеціалізація на виробництві виробів певних типорозмірів. Так, тракторобудування США спеціалізується на виробництві потужних колісних та гусеничних тракторів, Великобританії - колісних тракторів середньої, а ФРН - малої потужностей.
Більш тісні зв'язки між виробниками різних країн виникають на основі подетальної спеціалізації, що являє собою спеціалізацію заводів окремої країни по випуску комплектуючих виробів, вузлів або деталей, які не мають самостійного споживання. Така спеціалізація отримала розвиток при виробництві масової продукції: автомобілів, радіоапаратури, тракторів тощо - і поширюється на випуск двигунів, електрообладнання, підшипників, коробок передач, приборів і т. п.
Міжнародна виробнича кооперація є похідною формою міжнародного поділу праці, яка полягає в розвитку міжнародних виробничих зв'язків, що виникають та існують між міжнародно спеціалізованими суб'єктами з метою поєднання взаємодоповнюючих виробничих процесів.
Міжнародна кооперація. Міжнародна виробнича кооперація - це форма організації спільного або взаємоузгодженого виробництва за участю двох або декількох країн. Найбільшого розвитку вона отримала у машинобудуванні, електроніці, хімічній та деяких інших галузях промисловості, перш за все у виготовленні високотехнологічної продукції. В останні 10-15 років міжнародна кооперація значно вплинула на підвищення темпів НТП, диверсифікацію виробництва, розвиток компаній-конгломератів.
Міжнародна виробнича кооперація об'єднує ресурси виробництва в єдиному організаційно-технологічному процесі. Здійснення такого процесу у міжнародному масштабі передбачає укладання відповідних контрактів та угод, котрі регламентують виробничо-технічні та торгово-економічні питання, а також вироблення адекватних форм і методів співробітництва.
Основні способи налагодження коопераційних зв'язків у літературі зводяться до трьох методів: здійснення спільних програм, договірна спеціалізація та інтегрована кооперація.
Останнім часом у світі, а особливо у постсоціалістичних країнах, досить бурхливо розвивається інтегративне кооперування, що здійснюється у формі об'єднання капіталів декількох суб'єктів з різних країн для досягнення окремих, спільно узгоджених-цілей. Найпоширенішим видом інтегративної кооперації стало створення спільних підприємств. У той же час не менш важливим видом інтегративної кооперації є розвиток мультинаціональних корпорацій, які, щоправда, мають набагато ширшу гаму особливостей порівняно зі спільними підприємствами.
Глибокі зміни у розвитку міжнародного поділу праці, які стались у 1980-90 рр., зумовлені новим етапом науково-технічної революції, подальшим процесом глобалізації економічної системи виробництва. Цьому активно сприяють такі чинники: формування постіндустріальних систем транспорту і телезв'язку, посилення міграції промислового капіталу, робочої сили, розвиток вертикальної інтеграції тощо. Принципово нові аспекти у розвитку міжнародного поділу праці з'явились у зв'язку з процесом включення у світову економіку господарств колишніх соціалістичних країн.
Інтернаціоналізація господарських відносин і продуктивних сил
Сутність інтернаціоналізації господарських відносин. Економічною формою розвитку міжнародного поділу праці та міжнародного усуспільнення виробництва є інтернаціоналізація. Слід розрізняти поняття «інтернаціоналізація виробництва», «інтернаціоналізація капіталу», «інтернаціоналізація господарського життя».
Інтернаціоналізація виробництва - це встановлення безпосередніх стійких виробничих зв'язків між підприємствами різних країн, внаслідок чого виробничий процес в одній країні стає частиною процесу, що відбувається у світовому масштабі. Вона означає не що інше, як поступовий вихід виробництва за межі окремої країни та формування його міжнаціональних форм у рамках світового господарства.
Інтернаціоналізація виробництва - об'єктивний процес, що є наслідком поглиблення міжнародного поділу праці і становить основу розвитку всіх форм міжнародних економічних відносин. Значний вплив на неї справляє інтернаціоналізація капіталу.
Інтернаціоналізація капіталу - це процес переплетіння і об'єднання національних капіталів, що проявляється як у створенні окремими компаніями об'єктів в інших державах, так і в розвитку міжнародних форм зв'язків і контактів між капіталами різних країн. Якщо інтернаціоналізація виробництва є об'єктивною основою інтернаціоналізації капіталу, то в свою чергу остання сприяє поглибленню інтернаціоналізації виробництва, веде до інтенсифікації господарських зв'язків між країнами. Важливу роль у процесі інтернаціоналізації капіталу відіграють вивезення капіталу, міграція капіталу між промислово розвинутими країнами, що посилилась з кінця 50-х рр. XX ст. Одним з проявів даного процесу є виникнення транснаціональних компаній, утворення міжнародних (міжнаціональних) промислових, банківських та інших об'єднань.
Інтернаціоналізація господарського життя - це зближення економік країн, що виявляється у зростанні виробничої взаємозалежності, збільшенні міжнародного товарообороту, русі капіталів і робочої сили, взаємному впливові на найважливіші економічні процеси в країнах, у тому числі на динаміку цін, ставки проценту, і т. д. В її основі лежать поглиблення міжнародного поділу праці та інтернаціоналізація виробництва, інтернаціоналізація капіталу та утворення транснаціональних компаній. Інтернаціоналізація господарського життя охоплює продуктивні сили і виробничі відносини, проявляється як у сфері виробництва матеріальних благ, так і у сфері розподілу, обміну та споживання.
Інтернаціоналізація господарського життя почалася за доби великого машинного виробництва і в її розвитку можна виділити три головних етапи. На першому етапі (приблизно кінець XVIII - кінець XIX ст.) інтернаціоналізація виробництва ґрунтувалася переважно на взаємодії національних господарств завдяки простій кооперації. Проявом її були найпростіші форми міжнародних економічних зв'язків, передусім зовнішня торгівля. Саме інтернаціоналізація виробництва і обігу стала однією з основних передумов формування світового господарства.
На другому етапі (кінець XIX - середина XX ст.) інтернаціоналізація виробництва переходить в іншу стадію, що пов'язана з розвитком складної кооперації. Характерна ознака складної кооперації полягає в тому, що вона ґрунтується на міжнародному поділі праці, який, у свою чергу, стає визначальним фактором поглиблення інтернаціоналізації господарського життя та формування світового господарства. Саме у цей час розвиваються всі головні форми міжнародного поділу праці: загальний (базується на спеціалізації сфер суспільного виробництва), частковий (на предметній спеціалізації окремих галузей), одиничний (на подетальній, поопераційній спеціалізації окремих виробничих одиниць).
На третьому (сучасному) етапі, що розпочався із середини XX ст., інтернаціоналізація набуває комплексного характеру, тобто охоплює всі підсистеми світового господарства, поширюється практично на всі галузі виробничої та невиробничої сфер, на всі країни світу. Інтернаціоналізація об'єднує структурні елементи і суб'єкти світового господарства в єдине ціле. Вузкість внутрішніх ринків, нестача ресурсів: сировини, палива, засобів виробництва -компенсується широкою участю країн у світогосподарських процесах на основі розширення і поглиблення інтернаціоналізації виробництва й обігу. Саме тому вона є одним із системоутворюючих факторів світового господарства. З поглибленням процесу інтернаціоналізації виробництва посилюється єдність світового господарства, зростає його органічна цілісність.
Вирізняють два рівні інтернаціоналізації: мікро- та макрорівень. На мікрорівні інтернаціоналізація являє собою процес залучення фірми до міжнародних операцій, якому притаманний переважно стадійний характер. На макрорівні вона виявляється в розширенні та поглибленні світогосподарських зв'язків за рахунок підвищення міжнародної мобільності факторів і результатів виробництва.
Інтернаціоналізація виробництва сприяє зростанню ефективності виробництва в окремих країнах, прискореному розвитку науки і техніки, підвищенню життєвого рівня населення. Спеціалізація окремих країн, що дає можливість організувати масовий випуск продукції, зосередити виробництво продукції в країнах з найкращими для цього умовами, сприяє зростанню продуктивності праці, економії часу в світовому масштабі. Інтернаціоналізація веде до поширення в усьому світі досягнень науки і техніки, отриманих в окремих країнах. При цьому використання у тій чи іншій формі найновітніших досягнень науки і техніки стає для більшості країн об'єктивною необхідністю, оскільки вони втягнуті в конкурентну боротьбу на світовому ринку. Інтенсифікуючи всі форми міжнародних економічних відносин, інтернаціоналізація приводить до встановлення більш тісних зв'язків між країнами, формує світовий виробничий організм, який лежить в основі функціонування світового господарства.
Інтернаціоналізація господарського життя посилює взаємозалежності національних відтворювальних процесів на світовому ринку. Так, збільшення національного доходу в одній країні в умовах інтернаціоналізації виробництва і обміну сприяє зростанню імпорту товарів та послуг, що, у свою чергу, збільшує прибутки країни-експортера. Зростання доходів та імпорту в одній країні і відповідно прибутку в іншій викликає попит на імпорт у третіх країнах. Отже, розвинута країна своєю грошовою політикою може стимулювати внутрішнє виробництво та імпорт, що викликатиме зростання експорту інших країн, а в цілому означатиме розширення виробництва і зайнятості у світі. Саме в цьому суть так званої «теорії локомотива».
Ефект взаємозалежності суб'єктів світового господарства можна визначити як співвідношення між прирістом ВВП в одній країні та економічним зростанням в іншій. Так, розрахунки на основі економічної моделі міжнародного зв'язку Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) показали, що, наприклад, збільшення витрат у США на 1 % ведуть до зростання внутрішнього прибутку на 1,47%, в Німеччині - на 0,23, Японії - 0,25, Канаді - 0,68, у країнах ОЕСР в цілому - на 0,74 %
Інтернаціоналізація господарського життя породжує тенденцію до вирівнювання умов виробництва в різних країнах, рівня витрат виробництва, продуктивності праці, норми прибутку тощо. Проте національне господарство не розчиняється в інтернаціональній виробничій єдності. Суттєві соціально-економічні відмінності між країнами зберігаються.
Слід відзначити, що закон інтернаціоналізації діє з різною інтенсивністю в тих чи інших регіонах світового господарства. Ймовірно, нині він найбільш інтенсивний у регіонах Східної та Південно-Східної Азії, що здійснили гігантський стрибок у своєму економічному розвиткові, обігнавши за його темпами ряд високо розвинутих країн. Для повноти дії цього закону необхідно створити, насамперед, належні умови: розвинуту транспортну інфраструктуру, розгалужену мережу інформаційних комунікацій, якісні зміни у кредитно-валютній сфері, відповідне законодавство, стабільність у сфері національних, соціальних, політичних відносин тощо.
Новий сучасний етап інтернаціоналізації породжений науково-технічною революцією. Розвиток останньої та її наслідки мають за рядом ознак всесвітній характер і передбачають міжнародні зусилля, тому що:
• сучасне оновлення науки, техніки і технології настільки масштабне, всебічне і глибоке, що здійснити його вже неможливо силами лише однієї, навіть великої держави;
• стає необхідним і економічно виправданим розгортати виробництво з розрахунку на ряд країн, а нерідко на потенційних споживачів у всьому світі;
• стало можливим швидке поширення досягнень НТР в усіх регіонах земної кулі, підвищилась рухливість капіталу та робочої сили. Створена в одній країні найновіша техніка і технологія швидко поширюються в усьому світі.
Термін «інтернаціоналізація господарського життя» означає участь країн у світовому господарстві, а отже, для визначення її рівня використовується ряд показників. Основними з них є: експортна квота, імпортна квота, зовнішньоторговельна квота, вартісний обсяг експорту на душу населення, обсяг нагромаджених зарубіжних капіталовкладень у країні щодо її ВВП, частка іноземного капіталу в щорічних інвестиціях країн та ін. Так, за даними Світового банку, у другій половині 1990-х рр. зовнішньоторговельна квота (відношення суми експорту та імпорту країни до її ВВП) становила у США 24%, Франції - 45%, Південній Кореї - 67 %, Канаді - 76 %, Бельгії - 137 %, тобто вона корелюється з розмірами внутрішнього ринку. Серед абсолютних показників інтернаціоналізації можна виділити, наприклад, вартісний обсяг експорту на душу населення. У США він становить понад 3200 дол., Китаї - близько 150 дол., Росії - близько 700 дол.
Транснаціоналізація у світовому господарстві. Ключовою сучасною тенденцією інтернаціоналізації є транснаціоналізація. Деякі вчені вважають, що транснаціоналізація - це якісно новий етап інтернаціоналізації господарського життя, який характеризується різким зростанням ролі зовнішніх факторів розвитку всіх держав і створенням транснаціонального капіталу. Інші трактують транснаціоналізацію як більш вузьку категорію - лише одну, хоча й найважливішу, форму загального процесу інтернаціоналізації господарського життя.
Слід зазначити, що транснаціоналізація має дві сторони прояву - якісну і кількісну. Якісно транснаціоналізація проявляється у формуванні внутрішньокорпоративних міжнародних ринків, які охоплюють переважну частину світових потоків товарів, послуг, капіталу і робочої сили. Кількісно - у зростанні числа ТНК і розширенні масштабів їх діяльності. Транснаціональні компанії є, з одного боку, наслідком, а з іншого - причиною зростання міжнародної концентрації виробництва, а отже, і розгортання процесу інтернаціоналізації.
Транснаціональна корпорація - це група підприємств, що функціонують у різних країнах, але контролюються штаб-квартирою, яка знаходиться в одній конкретній країні.
Транснаціоналізація веде до небувало високого рівня взаємозалежності між країнами. Будучи центрами координації і динаміки світового виробництва та обміну, ТНК формують мережу відносин, які виходять за межі національних господарських систем. Розвиваючись з одногалузевих елементів національних економік, сучасні ТНК перетворились на міжгалузеві внутрішньодиверсифіковані комплекси з інтернаціональним масштабом операцій. Вони є найдинамічнішим структурним елементом світової економіки. За мобільністю, здатністю до трансформації зв'язків та організаційних структур, швидкістю реакції на імпульси НТР вони набагато перевершують національні або регіональні форми господарських утворень. На відміну від останніх ТНК не прив'язані до тієї чи іншої території, а отже, здатні з'єднати фактори виробництва різної національної належності і брати участь в освоєнні виробництва і ринків у будь-якій частині світу.
ТНК - це нова, але надзвичайно динамічна сила у світовій економіці. На початку XX ст. вже існувало немало ТНК. Проте масовим явищем, що визначає економічний розвиток, вони стають у другій половині XX ст.
На початку 1980-х рр. у світі налічувалось близько 11 тис. ТНК і 104 тис. зарубіжних філій, а наприкінці 1990-х уже близько 53 тис. і 450 тис. відповідно. За оцінками, ТНК контролюють від '/5 до '/4 частини світового ВВП, а на торгівлю між материнськими компаніями та їх зарубіжними філіями припадає '/з світової торгівлі. Глобальний нагромаджений обсяг інвестицій ТНК (материнських компаній та філій) досяг у 1997 р. 3,5 трлн дол., а загальний обсяг продажу їхніх закордонних філій - 9,5 трлн дол.
У сучасній зовнішньоекономічній діяльності ТНК домінує вже не зовнішня торгівля, а організація виробництва та збуту товарів і послуг безпосередньо на зарубіжних ринках. Обсяг організованого таким чином продажу (тобто продажу зарубіжних філій) перевищує обсяг світового експорту товарів і послуг (відповідно 9,5 і 6,4 трлн дол.). Сам по собі світовий експорт стає вже більш внутрішньофірмовою торгівлею між різними підрозділами ТНК.
Характерними рисами сучасного етапу транснаціоналізації є:
1) стрімке зростання масштабів операцій ТНК. Загальні активи їх зарубіжних філій досягли наприкінці 1990-х рр. 13 трлн дол., а загальна вартість, що створена ними, - 2 трлн дол. Приблизно 70 % світових платежів за технологію є результатом внутрішньо-фірмових трансакцій ТНК;
2) розширення географії діяльності ТНК. Більшість з них (90 %) базується в розвинутих країнах з ринковою економікою. Однак за останні роки до процесу транснаціоналізації все більше залучаються фірми країн, що розвиваються, а також країн Східної та Центральної Європи. У промислово розвинутих країнах розміщено близько 46 % усіх філій ТНК, у країнах, що розвиваються, - 42 %;
3) підвищення ступеня «міжнародності» операцій ТНК більшості країн, який характеризується питомою вагою зарубіжних активів, продажу, зайнятих у загальнокорпораційних показниках. На початку 1990-х рр. у найбільших ТНК США, ФРН, Японії було зосереджено 1/3-1/4 активів;
4) збільшення трансграничного злиття і поглинання. Наприкінці 1990-х рр. ці процеси досягли 3/5світового припливу іноземних інвестицій і поширилися у банківській сфері, страхуванні, хімічній та фармацевтичній промисловості, в секторі телекомунікацій та автомобілебудування;
5) розширення транснаціоналізації середніх і малих фірм. Діяльність ТНК все більше перетворює світове господарство в єдиний ринок товарів, послуг, капіталу, робочої сили і знань, визначає загальні обриси сучасної і майбутньої світової економіки. Інтернаціоналізація веде до посилення взаємозв'язків усіх складових частин світового господарства, до глобалізації економічного розвитку. ТНК виступають основною рушійною силою цього процесу. У 1990-х рр. практично не залишилось жодної країни у світі, не охопленої їх виробничо-інвестиційними операціями.
2. Міжнародна економічна інтеграція як вищий рівень інтернаціоналізації
Міжнародна економічна інтеграція та її форми. Сьогодні якісно новим, найвищим етапом інтернаціоналізації світової економіки є економічна інтеграція, яка набула розвитку через різні об'єднання країн. Такі регіональні об'єднання являють собою більш глибокі, взаємопроникливі економічні зв'язки національних економік різних країн.
Економічна інтеграція («інтер» з латині - цілий) - це широке міждержавне об'єднання, яке діє відповідно до спеціальних угод і має певну організаційну структуру (включаючи спільні керівні та інші установи). У межах такого об'єднання на території країн-учасниць розгортаються різні види господарської діяльності на особливих пільгових, порівняно з рештою країн, умовах. Йому притаманні глибший міжнародний поділ праці, посилений обмін товарами, послугами, капіталами, робочою силою, прискорення усуспільнення виробництва.
Розвиток процесів міжнародної економічної інтеграції зумовлений такими факторами:
• економічним розвитком країн, груп і регіонів світу в умовах нерівномірності розподілу ресурсів;
• закономірностями НТП;
• тенденціями демографічної ситуації;
• наявністю і необхідністю вирішення глобальних проблем;
• швидким розвитком транспортно-комунікаційних мереж;
• ринковою «уніфікацією» економічного розвитку. Економічна інтеграція розвивається від простих до більш складних форм (див. рис. 25.2)
Рис. 25.2. Рівні, форми і типи міжнародної економічної інтеграції
Найпростішою формою об'єднання є зона преференційної торгівлі, яка передбачає пільговий торговельний режим. Це означає, що дві або більше країн зменшують взаємні тарифи з імпорту товарів, одночасно зберігаючи їх відносно до інших країн. Найбільш показовим прикладом такої форми є Преференційна система Британської Співдружності (1932), яка об'єднувала 48 держав.
У зонах вільної торгівлі діє особливий пільговий режим для країн-учасниць, який передбачає відміну торговельних обмежень, насамперед митних зборів. Типовими прикладами є Європейська асоціація вільної торгівлі (1960), зона вільної торгівлі США - Канада (1988), Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА).
Митний союз вимагає проведення загальної зовнішньоторговельної політики, впровадження єдиного митного тарифу до країн, що не беруть участі в угрупованні. Такі угоди діяли у Бенілюксі (1948), Європейському Союзі (1968).
Найбільш складною формою економічної інтеграції, на думку її ідеологів, є економічний (і валютний) союз, який об'єднує всі названі вище форми з проведенням спільної економічної і валютно-фінансової політики. Перетворення ЕЄС в Європейський Союз (ЄС) - крок у цьому напрямі. Економічна інтеграція повинна завершуватися політичною, що означає створення політичного союзу. Останній передбачає ліквідацію політичних кордонів між державами, тобто фактично їх об'єднання у федеративну державу.
Міжнародні міжрегіональні економічні об'єднання. У різних регіонах земної кулі в середині 1990-х рр. склались, за даними ГАТТ/ВТО, близько 30 інтеграційних угруповань різного типу. Вони суттєво відрізняються одне від одного як за характером відносин, що виникають між країнами-учасницями, так і за результатами діяльності.
Провідними міжнародними регіональними економічними об'єднаннями є:
· Європейський Союз,
· Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР),
· Всесвітня торговельна організація - ВТО (колишня ГАТТ),
· Європейська Асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ),
· Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА) та ін.
Найбільші масштаби, глибина та динаміка притаманні інтеграції західноєвропейських країн у межах Європейського Союзу. Його створення було обумовлене перш за все тим, що саме у Західній Європі після другої світової війни з найбільшою силою проявилась суперечність між інтернаціональним характером сучасного виробництва та вузькими національно-державними кордонами його функціонування. Окрім того, до початку 1990-х рр. західноєвропейська інтеграція підштовхувалась уперед безпосередньо конфронтацією на континенті двох протилежних соціально-економічних систем. Важлива причина полягла і у прагненні західноєвропейських країн подолати негативний досвід двох світових війн, виключити можливість їх виникнення в майбутньому. Але найголовнішим фактором є прагнення країн цього регіону створити широку економічну площину для розвитку продуктивних сил, зміцнити свої позиції відносно двох інших світових центрів - США та Японії.
У своїй еволюції ЄС пройшов усі основні форми інтеграції: зону вільної торгівлі, митний союз, економічний союз, політичний союз (становлення ще не завершено). При цьому неодноразово змінювалась назва даного інтеграційного угруповання, що відображує його еволюцію.
Сьогодні членами ЄС є 15 країн з населенням близько 370 млн чоловік, які прагнуть до економічної та політичної єдності, частково відмовляючись від своїх національних суверенітетів. Згідно з підписаним між ними Договором (1992 р.) в їх межах не повинно бути національних кордонів і перепон на шляху переміщень робочої сили, капіталів, товарів і послуг. З цією метою мають бути введені єдині: громадянський паспорт, система комунікацій і транспорту, спільна митна система, податки.
Основними наслідками розвитку західноєвропейської інтеграції є економія на масштабах виробництва, зниження витрат виробництва, підвищення якості продукції, розширення її асортименту. Інтеграція допомогла західноєвропейському капіталу на рівні протистояти своїм основним конкурентам, перш за все США і Японії.
Другим угрупованням промислово розвинутих країн стає Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА), яка об'єднала США, Канаду і Мексику і набула чинності з 1 січня 1994 р. Утворення даного союзу було ініційовано, значною мірою, адміністрацією США під натиском американських корпорацій. До нього також підштовхували радикальні зміни у політичній та економічній ситуації у світі на початку 1990-х рр.: ЄС різко прискорив розширення і поглиблення інтеграційних процесів; Японія, Китай і країни Південно-Східної Азії стрімко нарощували економічний потенціал; посилилось азіатське економічне співробітництво.
Тенденція до економічної інтеграції отримала поширення і серед країн, що розвиваються. У Латинській Америці, Африці, Азії виникло близько 20 економічних угруповань. Причини інтеграції розвинутих країн та країн, що розвиваються, різні. У випадку з розвинутими країнами інтеграція породжується високим рівнем розвитку продуктивних сил, що переросли національні межі, і прагненням підприємств розширити сферу свого панування. Щодо країн, що розвиваються, то економічна інтеграція породжується скоріше низьким рівнем розвитку економіки, прагненням завдяки об'єднанню створити кращі умови для індустріалізації і становлення національної економіки, послабити свою економічну залежність від західних держав.
У Латинській Америці ще на початку 1960-х рр. були створені два економічних угруповання - Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі (ЛАВТ), яку пізніше перетворили в Латиноамериканську асоціацію інтеграції, і Центральноамериканський спільний ринок (ЦАСР). Крім того, в цьому регіоні виникли Андський пакт розвитку (МЕРКОСУР), Карибське співтовариство (КАРИКОМ).
В Африці діють два економічних угруповання західноафриканських країн ― ЕКОВАС і КЕАО та ряд інших. В Азії вирішальну і зростаючу роль відіграє АСЕАН. Розширюється Організація економічного співробітництва, що об'єднує країни Центральної Азії.
Міжнародна економічна інтеграція - характерна особливість сучасного етапу розвитку світової економіки. Наприкінці XX ст. вона стала могутнім інструментом прискореного розвитку регіональних економік і підвищення конкурентоспроможності на світовому ринку країн - членів інтеграційних угруповань. Саме в трикутнику «національна економіка - транснаціоналізація - регіональна інтеграція» знаходяться ключові проблеми економічної взаємодії України зі світом.
3. Основні форми міжнародних економічних відносин.
Взаємодія національних економік відбувається через міжнародні економічні відносини, які являють собою, з одного боку, головну, найбільш динамічну та масштабну складову частину міжнародних відносин, а з іншого - систему економічних зв'язків з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання, що вийшли за межі національних господарств.
Розвиток міжнародних економічних відносин базується на міжнародному поділі праці, передумови якого формуються в процесі суспільного поділу праці за родом діяльності і його просторової диференціації.
Міжнародні економічні відносини, в основному торговельні, існували ще до виникнення світового господарства, але мали міждержавний, вузькорегіональний характер (наприклад, Європа - Близький Схід, Європа - Північна Африка). З виникненням і розвитком світового господарства міжнародні економічні відносини розширюють і поглиблюють сферу свого існування, набувають глобального характеру, стають самостійним явищем, що підпорядковується власним законам. Міжнародні економічні відносини є формою існування і розвитку світового господарства, його внутрішнім механізмом.
Традиційно в окрему форму міжнародних економічних відносин виділяють історично перший тип світогосподарських зв'язків - міжнародну (світову) торгівлю товарами та послугами. Переміщення факторів виробництва лежить в основі таких форм міжнародних економічних відносин, як міжнародний рух капіталу, міжнародна міграція робочої сили, міжнародна торгівля знаннями (міжнародна передача технології). В окрему форму слід виділити міжнародні валютні відносини, хоча вони і є похідними від міжнародної торгівлі і руху факторів виробництва, але набули великої самостійності у світовому господарстві.
Сучасний рівень міждержавних економічних зв'язків характеризується:
• трансформацією двосторонніх міжнародних економічних відносин у багатосторонні, значним поглибленням міжнародного поділу праці у світовому господарстві;
• зростанням масштабів і якісними змінами характеру традиційної міжнародної торгівлі - із суто комерційної вона перетворюється в інструмент обслуговування національних виробничих процесів;
• інтенсифікацією і глобалізацією міграції капіталу;
• активним обміном науково-технічними знаннями, прискореним розвитком сфери послуг;
• помітним зростанням масштабів міграції робочої сили;
• прискоренням і розширенням процесів інтеграції економік країн та регіонів.
Основною рисою сучасної епохи стає не протистояння, а тенденція до співробітництва та взаєморозуміння. Можна говорити про процеси конвергенції моделей національних економік, економічних і соціальних цінностей і стосунків; про зближення економічних рівнів розвитку різних країн.
У цілому можна робити висновки, що сучасні міжнародні економічні відносини характеризуються розвитком процесів їх інтенсифікації, глобалізації, інтеграції. Особливості розвитку міжнародних економічних відносин 1990-х рр. ще більше свідчать на користь цього висновку.
4. Міжнародна торгівля та її економічні основи
Міжнародна торгівля і теорії обґрунтування її необхідності.
Традиційною і найбільш розвинутою формою міжнародних економічних відносин є світова торгівля. Вона являє собою сукупність зовнішньої торгівлі всіх країн світу, іншими словами - це форма міжнародних економічних відносин, яка передбачає переміщення товарів і послуг за межі, що позначені державними кордонами.
Міжнародна торгівля посідає особливе місце в складній системі світогосподарських зв'язків. І хоча в сучасних умовах як головну форму міжнародних економічних відносин її відтиснуло міжнародне інвестування, все-таки міжнародна торгівля за своїми масштабами і функціями зберігає винятково важливе значення. Вона опосередковує практично всі види міжнародного співробітництва, включаючи спільну виробничу діяльність різнонаціональних суб'єктів, міжнародний трансферт технологій і т. п.
Міжнародна торгівля є важливим стимулом розвитку та підвищення ефективності виробництва кожної країни. Це обумовлюється тим, що вона є засобом, за допомогою якого країни можуть розвивати спеціалізацію, підвищувати продуктивність своїх ресурсів і таким чином збільшувати загальний обсяг виробництва.
Існує безліч теорій, що пояснюють напрями та структуру міжнародних торгових потоків. Першою теорією міжнародної торгівлі була меркантилістська теорія, розроблена і втілена в XVI- XVIII ст. Прихильники цієї теорії не враховували тієї вигоди, яку країни отримують від імпорту іноземних товарів і послуг, а економічно виправданим уважали тільки експорт. Тому, на думку меркантилістів, країні слід обмежувати імпорт і одночасно заохочувати експорт готових виробів, забезпечуючи приплив валюти (золота).
Із принципово інших передумов виходила теорія абсолютних переваг, творцем якої був А. Сміт. Відповідно до цієї теорії країні вигідно імпортувати ті товари, по яких у неї витрати виробництва вищі ніж у зарубіжних країн, а експортувати ті товари, по яких у неї витрати нижчі ніж за кордоном, тобто є абсолютні переваги. На противагу меркантилістам А. Сміт виступив за свободу конкуренції як усередині країни, так і на світовому ринку. Основним недоліком даної теорії є те, що вона не залишає місця у міжнародній торгівлі тим країнам, в яких товари виробляються без абсолютних переваг перед іншими країнами.
Цей недолік теорії абсолютних переваг долає теорія порівняльних переваг Д. Рікардо. Згідно з нею країна має спеціалізуватись на виробництві та експорті тих товарів, які вона може виробляти з відносно більш низькими витратами, ніж інші країни, а імпортувати ті, які виробляє з відносно вищими витратами. Цей простий принцип робить зовнішню торгівлю взаємовигідною для всіх країн. Серед решти теорій міжнародної торгівлі можна назвати теорію «вирівнювання цін на фактори виробництва» Е. Хекшера та Б. Оліна, «парадокс Лєонтьєва», теорію «життєвого циклу товарів» та ін.
Міжнародна торгівля зародилась у глибокій давнині. Від епізодичної мінової торгівлі розвиток ішов до локальних ринків. Великі географічні відкриття стимулювали закордонну торгівлю. В XVI-XVII ст., у період так званого первісного нагромадження капіталу, відбулось об'єднання локальних центрів міжнародної торгівлі в єдиний світовий ринок.
Поглиблення міжнародного поділу праці в умовах сучасної техногенної цивілізації веде до подальшого бурхливого розвитку світового товарообороту. З другої половини XX ст. світова торгівля розвивається високими темпами. У період з 1948 по 1997 р. світовий торговельний оборот зріс у 17 разів. Каналами зовнішньої торгівлі щорічно проходить '/5 всієї виробленої у світі продукції. Обсяг світового експорту досяг у 1997 р. близько 5,5 трлн дол. Темпи зростання світової торгівлі випереджають в останні два десятиріччя темпи зростання світового виробництва. Так, наприклад, у 1997 р. вони становили відповідно 10 % та 4,5 %. До основних факторів, що забезпечили інтенсифікацію зростання міжнародної торгівлі слід віднести: науково-технічну революцію, активну діяльність транснаціональних компаній, загострення конкуренції на світових ринках товарів і послуг, регулювання в напрямі лібералізації міжнародної торгівлі в межах ГАТТ, посилення регіоналізації міжнародної торгівлі та відповідну сегментацію єдиного світового ринку.
Основними показниками міжнародної торгівлі є: величина загального експорту та імпорту країн, торговельне сальдо країн, питома вага експорту (імпорту) країни в загальному світовому експорті (імпорті) та ін.
Світовий товарний ринок. Міжнародна торгівля є своєрідним проявом світового товарного ринку. Світовий товарний ринок - це частина світового ринку, система обмінних відносин якого побудована на організації купівлі-продажу продуктів матеріального виробництва. Нині він є ареною гострої конкурентної боротьби між експортерами аналогічних або взаємозамінюваних товарів, а також зіткнення інтересів експортерів та імпортерів. Гострота суперечностей іноді досягає такого рівня, що деякі конфлікти нагадують війни (слід згадати «текстильну», «автомобільну», «комп'ютерну» торговельні війни).
Успішний розвиток зовнішньої торгівлі всіх країн значною мірою визначається рівнем цін на світовому ринку. Світова ціна відображає інтернаціональну (міжнародну) вартість товару, яка визначається головними продавцями і покупцями певного виду продукції та формується в процесі здійснення великих і результативних операцій з товаром у вільно конвертованій валюті на світовому ринку. Визначення світової ціни на товар - досить складний процес, в якому використовуються ціни довідкові, біржові, аукціонні, ціни торгів. Найближчими до рівня світових є ціни великих експортно-імпортних угод, що формуються в основних центрах світової торгівлі.
Міжнародна торгівля складається із двох зустрічних потоків товарів - експорту та імпорту. Експорт - продаж товарів, що передбачає їх вивіз за кордон. Імпорт - купівля товарів, що передбачає їх ввіз із-за кордону. Загальна сума експорту та імпорту становить зовнішньоторговельний оборот.
Торговельне сальдо - різниця вартісних обсягів експорту та імпорту. Розрізняють позитивне і від'ємне торговельне сальдо. Якщо вартість вивезених товарів перевищує вартість увезених, сальдо вважається позитивним (активним), за зворотного співвідношення - від'ємним (пасивним). Пасивне сальдо торговельного балансу негативно позначається на економічному стані країни та її зовнішньоекономічних позиціях. Для його покриття країна повинна виплатити іншим країнам відповідні грошові кошти готівкою (золотом або конвертованою валютою) чи отримати кредит від країн-постачальників або інших банківських установ.
Структуру міжнародної торгівлі розглядають у декількох розрізах: по-перше, як торгівлю окремими групами товарів (товарна структура), по-друге, як розподіл торговельних потоків між окремими країнами та групами країн (географічна структура), по-третє, як систему методів організації (видів) торгівлі на світовому ринку.
Товарна структура міжнародної торгівлі являє собою торгівлю товарами і торгівлю послугами. У свою чергу торгівля товарами поділяється на торгівлю продовольством, сировиною, мінеральним паливом, продукцією переробної промисловості. Головна і, зрештою, тривала тенденція в розвитку торгівлі товарами полягає в тому, що в загальному товарообороті збільшується частка готових промислових виробів за відповідного зменшення питомої ваги сировинних товарів. Більш ніж 1/5 всієї світової торгівлі в середині 1990-х рр. - це торгівля обладнанням і машинами. Відбувається інтелектуалізація світової торгівлі. В експорті промислово розвинутих країн зростає частка високотехнологічної продукції (США, Швейцарія, Японія - понад 20 %, Німеччина та Франція - близько 15 %).
Другою тенденцією у розвитку товарної структури міжнародної торгівлі є те, що одним з найбільш швидко зростаючих секторів світового ринку є ринок послуг. Торгівля послугами розвиваться більш швидкими темпами, ніж зовнішня торгівля в цілому. Загальний обсяг ринку послуг у 1997 р. становив 1,3 трлн дол., що дорівнювало 20 % світового експорту, і якщо він зріс удвоє за період з кінця 1980-х - початку 1990-х рр. до 1997 р., то аналогічне зростання світового експорту відбулось за останні 15 років. На цьому ринку пропонуються найрізноманітніші послуги, зокрема: готельний бізнес, рекламні і консалтингові послуги, страхові та фінансові послуги, агентські та брокерські послуги, франчайзинг, торгівля ліцензіями і патентами, «ноу-хау», інжиніринг, лізингові послуги та ряд інших.
Світовий товарний експорт розміщується по країнах та регіонах світу досить нерівномірно. Так, наприкінці 1990-х рр. на розвинуті країни припадало близько 65 % світового товарного експорту, в тому числі на Європейський Союз - 32 %, США - 16 %, Японію - 6%. Значна частина їх товарообороту припадає на взаємну торгівлю.
Питома вага країн, що розвиваються, коливалась в останні десятиріччя в межах 20-24 %. Вони в основному залишаються постачальниками сировини, продовольства та порівняно простих виробів готової продукції на світовий ринок. Разом з тим окремі країни з даної групи, передусім «нові індустріальні країни», демонструють значні зрушення у структурі свого експорту, інтенсифікації зовнішньоекономічної діяльності. їх частка у світовому експорті становила в середині 1990-х рр. близько 11 %.
Частка країн з перехідною економікою в міжнародній торгівлі за останнє десятиріччя скоротилася майже вдвічі і становить нині 6-10 %. Це пояснюється перш за все складною економічною ситуацією, затяжною кризою в даних країнах.
Нерівномірність ще більшою мірою властива географічній структурі торгівлі послугами. Лідерами тут є вісім найбільш розвинутих країн, на які припадає до 70 % світового експорту послуг і понад 50 % їх імпорту. Майже абсолютними споживачами на ринку послуг є країни, що розвиваються, за винятком ряду «нових індустріальних країн».
Основні види міжнародної торгівлі. Основними видами міжнародної торгівлі є: традиційна торгівля, торгівля продукцією в рамках кооперації, зустрічна торгівля.
Традиційна торгівля - це торгівля між суб'єктами різних національних економік за традиційними правилами, тобто за формулою: товар-гроші (залежно від попиту і пропонування).
Торгівля продукцією в рамках кооперації - це спосіб реалізації продукції між суб'єктами міжнародної виробничої кооперації, котра здійснюється, як правило, за трансфертними цінами в пільговому режимі.
Зустрічна торгівля - це сукупність міжнародних торговельних угод, за укладання яких закупівля продукції супроводжується зворотним постачанням товарів з метою досягнення балансу експортно-імпортних операцій.
Особливістю світового ринку є те, що суттєвий вплив на міжнародну торгівлю має зовнішньоекономічна політика окремих держав та їх груп. Історично склались два протилежних види такої політики: протекціонізм і вільна торгівля.
Протекціонізм - це політика обмеження імпорту, що проводиться з метою захисту національної економіки, стимулює розвиток вітчизняного виробництва. Інструменти політики протекціонізму поділяються на тарифні та нетарифні. Тарифні заходи пов'язані з митними зборами (адвалерні, специфічні, змішані мита), а нетарифні - з ліцензуванням і квотуванням експортно-імпортної діяльності.
Свобода торгівлі - це зовнішньоторговельна політика, яка не обмежується жодними протекціоністськими бар'єрами. За її проведення держава утримується від безпосереднього впливу на зовнішню торгівлю і дозволяє їй розвиватися під впливом попиту та пропонування.
Традиційно вважалося, що найбільшою мірою інтересам країни відповідає політика вільної торгівлі, яка, грунтуючись на принципі порівняльних переваг, сприяє економічному розвитку і світовій економіці в цілому, стимулює конкуренцію і обмежує монополію, розширює коло товарів і послуг, що пропонуються споживачам.
Проте в економічній дійсності абсолютно вільної торгівлі не існувало ніколи. Уряди всіх країн тією чи іншою мірою використовують певні обмеження на шляху руху міжнародних потоків товарів і послуг. Конкретні форми протекціонізму різноманітні, вони реалізуються на національному рівні, шляхом дво- та багатосторонніх угод, охоплюють режим експорту й імпорту та ін. Позиції протекціонізму більш сильні в країнах, що розвиваються, та в країнах з перехідною економікою і менш помітні у діях урядів промислово розвинутих країн.
Основною ж тенденцією розвитку світової торгівлі на сучасному етапі є її лібералізація. Значно зменшено рівень митних тарифів, скасовано чимало обмежень, квот тощо. Одночасно зростають протекціоністські тенденції на рівні економічних угруповань, торговельно-економічних блоків.
5. Сутність і форми міжнародного руху капіталу
Міжнародний рух капіталу і його форми. Міжнародний рух капіталу (міжнародна міграція капіталу) визначається як переміщення капіталів між країнами в пошуках вигіднішої сфери їх використання. Відповідно міжнародні фінансово-кредитні відносини являють собою відносини, що виникають між суб'єктами світового господарства з приводу міжнародної міграції капіталів, тобто з приводу переміщень з одних країн в інші вартостей у товарній і/або грошовій формі з метою отримання їх власниками прибутків.
Теорії міжнародного руху капіталу розглядають його як фактор виробництва. Згідно з ними основними причинами вивозу капітальних ресурсів є: різниця в нормах прибутку в різних країнах, посилення конкуренції технологічного характеру між суб'єктами ринку капіталів, розвиток технології інноваційного процесу, прагнення домінування на ринку та досягнення ринкової влади тощо.
Основними постачальниками капіталу на міжнародному ринку є транснаціональні корпорації, держави та міжнародні фінансові інституції.
З другої половини XX ст. вивіз капіталу безперервно зростає. Експорт капіталу випереджає за темпами зростання як товарний експорт, так і обсяг ВВП промислово розвинутих країн.
Міжнародний рух капіталу, посідаючи провідне місце в міжнародних економічних відносинах, справляє значний вплив на міжнародну економіку:
• сприяє зростанню динаміки світової економіки;
• поглиблює міжнародний поділ праці і міжнародне співробітництво;
• збільшує обсяги взаємного товарообороту між країнами.
Вивіз капіталу вигідний не лише його експортеру, а й приймаючій країні. Іноземні інвестиції сприяють розширенню виробництва, збільшенню кількості робочих місць, розвитку сфери послуг, отриманню нових технологій, зростанню продуктивності та технічному оновленню підприємств. Стимулюючий вплив справляє вивіз капіталу і на розвиток міжнародної торгівлі.
Вивіз капіталу здійснюється у трьох основних формах: експорт підприємницького капіталу, експорт позичкового капіталу, міжнародна економічна допомога.
Експорт підприємницького капіталу означає його вкладення (інвестування) в промислові, сільськогосподарські, транспортні та інші підприємства за кордоном шляхом нового будівництва або купівлі існуючих підприємств, придбання частини їх акцій. Підприємницький капітал вивозиться у двох формах: прямі та портфельні інвестиції. У першому випадку експортер капіталу є повним власником підприємства або володіє контрольним пакетом акцій, у другому - придбані експортером акції іноземного підприємства не забезпечують повного контролю над ним.
Портфельні інвестиції переважного розвитку набули ще до Першої світової війни. Головним інвестором на той час виступала Англія. Після війни портфельні інвестиції занепали і відновились лише в 1960-ті рр.
Значно більше поширені в наш час прямі інвестиції, які є реальними капіталовкладеннями в підприємства, землю, фонди і використовуються, як правило, у разі створення нових фірм (спільних підприємств) або ж для встановлення контролю над діючою фірмою. У міжнародній практиці прямі інвестиції широко застосовуються ТНК, є важливим каналом міжнародного переміщення приватного капіталу.
Прямі інвестиції справляють безпосередній і вагомий вплив на всю світову економіку і мають тенденцію до інтенсивного зростання. Так, на початку 1980-х рр. їх загальний обсяг становив 450 млрд дол., а вже наприкінці 1990-х рр. - понад З трлн дол.
Позичковий капітал експортується у вигляді грошових кредитів уряду або підприємствам інших країн, вкладення грошей на банківські рахунки за кордоном.
Міжнародна економічна допомога виступає у вигляді грантів, субсидій тощо для отримання безоплатних консультацій та інженерної допомоги, поставки обладнання, стажування і навчання за кордоном тощо.
Світовий ринок позичкових капіталів можна визначити як механізм акумуляції та перерозподілу світових фінансових ресурсів, котрий діє під впливом попиту позичкового капіталу та його пропонування з боку позичальників і кредиторів з різних країн. Умовно його поділяють на світовий грошовий ринок і світовий ринок капіталів. Головними посередниками на світовому ринку позичкових капіталів є ТНБ, фінансові компанії, фондові біржі, центральні та зовнішньоекономічні банки країн, міжнародні фінансово-кредитні організації.
На початкових етапах розвитку світового господарства вивіз капіталу був властивий для невеликої кількості промислово розвинутих країн, що здійснювали його експорт на периферію. Подальша еволюція світової економіки істотно розширила межі цього процесу: вивіз капіталу стає функцією будь-якої успішної економіки. Нині капітал вивозять і провідні промислово розвинуті країни, і середньорозвинуті, і навіть країни, що розвиваються, перш за все «нові індустріальні країни». Серед найбільших експортерів капіталу - США, Великобританія, Франція, Німеччина, Японія, Гонконг. З усього обсягу експорту прямих зарубіжних інвестицій більше ніж 90 % припадає на розвинуті країни світу, які одночасно є й основними його імпортерами. Про це свідчить той факт, що майже 70 % загального обсягу міжнародного інвестування припадає на тріаду США - Європейський Союз -Японія.
Серед країн, що розвиваються, найбільшим регіоном розміщення іноземного капіталу є Південна і Північно-Східна Азія, а також Китай.
У 1990-ті рр. намітились високі показники активності іноземних інвесторів у країнах Східної та Центральної Європи.
Риси міжнародної міграції капіталів. Основними рисами сучасної міжнародної міграції капіталів можна вважати:
• підвищення ролі держави у вивозі капіталу;
• посилення міграції приватного капіталу між промислово розвинутими країнами;
• збільшення частки прямих зарубіжних інвестицій, що забезпечують контроль інвестора над закордонними підприємствами.
Географічна структура світового ринку позичкових капіталів відображає рух капіталів між країнами, групами країн, регіонами світу через міжнародні фінансові центри. У них зосереджуються численні кредитно-фінансові установи, що обслуговують світову торгівлю і міграцію капіталів.
Для ефективного функціонування фінансового центру необхідна реалізація таких умов:
• високий рівень економічного розвитку країни, де розміщується фінансовий центр;
• активна участь даної країни у світовій торгівлі;
• наявність дієздатного ринку капіталів та ефективної банківської системи;
• лібералізація валютного і податкового законодавства;
• вигідне географічне положення та політична стабільність у країні.
Провідні міжнародні фінансові центри можна поділити на традиційні та нові, що набирають силу. До традиційних, зокрема, належать: Нью-Йорк, Лондон, Цюріх, Франкфурт-на-Майні, Токіо. Помітно утверджуються на фінансовому ринку нові центри, такі як Сингапур, Гонконг, Бахрейн, Панама, Кайманові та Антильські острови.
6. Міжнародні валютно-фінансові відносини
Сутність міжнародних валютних відносин. Міжнародні валютні відносини як форма міжнародних економічних відносин являють собою систему відносин, пов'язаних з функціонуванням грошей як світових грошей. Саме валюти як грошові одиниці окремих країн виступають у ролі об'єктів даних відносин. Вони обслуговують зовнішню торгівлю і послуги, міграцію капіталу, надання позик і субсидій, науково-технічний обмін, туризм, державні і приватні грошові перекази.
Валютні відносини здійснюються на національному та міжнародному рівнях. На національному рівні вони охоплюють сферу національної валютної системи. Будучи частиною грошової системи країни, національна валютна система є формою організації валютних відносин країни, що визначається її валютним законодавством.
Національні валютні системи виникли історично першими, а їх особливості визначаються рівнем розвитку і специфіки економіки зовнішньоекономічних зв'язків конкретної країни.
З'єднуючою ланкою між національними валютними системами виступають валютний паритет і валютний курс. Валютний паритет - це співвідношення між валютами різних країн, що встановлюється законодавчо, а валютний курс - це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена у грошовій одиниці іншої країни. Валютні паритети лежать в основі валютних курсів, але останні можуть не збігатися з паритетом. В умовах «золотого стандарту» валютні паритети визначались шляхом співвідношення золотого вмісту грошових одиниць, нині - на основі спеціальних прав запозичень (СПЗ).
До важливих характеристик валюти належать здатність валюти обмінюватись на інші валюти, або конвертованість. Конвертована валюта - це національна грошова одиниця, що має здатність вільно (через купівлю-продаж) обмінюватись на іноземні валюти, виконувати функції світових грошей, тобто вільно використовуватись у міжнародному платіжному обігу для здійснення міжнародних розрахунків.
Розрізняють дві основних форми конвертованості валюти: 1) вільна, або повністю конвертована, 2) частково конвертована.
Часткова конвертованість валюти означає допущення лише зовнішньої конвертованості, тобто вільне використання валюти лише іноземними особами, і лише в поточних, а інколи лише в зовнішньоторговельних розрахунках.
Нині у світі налічується понад 300 найменувань національних грошей, проте, лише близько 20 держав (США, Великобританія, Німеччина, Японія, Канада та деякі інші) мають повністю конвертовані валюти, близько 50 держав світу мають різні форми частково конвертованих валют. Для решти країн, яка становить більшість, валюті характерна неконвертованість. Вона означає, що держава повністю забороняє будь-які опер
Дата добавления: 2015-11-26; просмотров: 3598;