Історія розвитку інституту неустойки. Джерела регулювання неустойки за чинним законодавством України

Римське коріння. Інститут неустойки, як і інші інститути забезпечення виконання зобов’язань, вперше з’явився та сформувався в загальному вигляді у римському праві. Неустойкою (stipulatio poenae) в Римському праві визнавалася визначена в договорі грошова сума, яку боржник зобов'язаний був виплатити кредиторові в разі невиконання або неналежного виконання зобов’язання. Неустойка полягала у формі стипуляції (простої усної домовленості) та мала характер додаткового (акцесорного) договору. Якщо основний договір виявлявся з якихось причин недійсним, то недійсною визнавалася і неустойка. Як свідчать джерела, кредитор мав право вимагати або виконання зобов'язання, або виплати неустойки. Проте на практиці допускалося стягнення і боргу, і неустойки, але це було можливо тільки за угодою сторін і виключно за їх вільним волевиявленням^[7]. Неустойка (штраф) сформувалася як окремий спосіб забезпечення виконання зобов'язань лише в пізньому римському праві.

Неустойка в праві європейських країн. Після рецепції римського права на території континентальної Європи неустойка була запроваджена в правові системи країн, що прийняли римське право як основу приватного (цивільного) права. Неустойка тут розумілася як додаткове забезпечувальне зобов'язання сплатити певну суму або передати майно у разі невиконання або неналежного виконання основного зобов'язання. Функціональним призначенням неустойки в даному періоді був підхід, згідно з яким неустойка була способом компенсації збитків, нанесених порушенням зобов'язання, який нібито замінював стягнення самих збитків. Відмінність між вказаними системами на цьому етапі полягала в співвідношенні неустойки і реальних збитків, які поніс кредитор. Якщо Римська система дозволяла додатково стягати реальні збитки в сумі, що перевищує розмір неустойки, то цивільне законодавство Пруссько-французької системи сприймало неустойку і як найменший, і як найбільший розмір відшкодування, який потенційно міг одержати кредитор. Стягнення збитків понад суму неустойки не допускалося^[8].

У зв'язку з відносною самостійністю сім'ї загального права, для якої не була характерною рецепція норм Римського права, неустойка як така в ній відсутня. Проте в сім'ї загального права сформувався відносно схожий інститут «наперед обчислених збитків» ( liquidated damages ), аналогічний за своїм застосуванням неустойці.

Неустойка в дореволюційному вітчизняному праві. У дореволюційній цивілістиці неустойка виступала як штраф за несправність або винагорода за заподіяні збитки. Причому, під штрафом малося на увазі те, що неустойка підлягала стягненню незалежно від зобов'язання боржника виконати зобов'язання в натурі. Винагорода за збитки фактично відігравала роль відступного, тобто сплата неустойки і відшкодування збитків без виконання зобов'язання в натурі. Згадки про правове явище, що нагадує сучасну неустойку, можна знайти у перших юридичних джерелах (так, у Руській правді пеня згадується в 94, а штраф – у 87 випадках, при чому часто – у приватно-правовому контексті; згадка про неустойку також міститься в Соборному уложенні Олексія Михайловича 1649 р.). Уперше законодавчо неустойку чітко було передбачено у Статуті про банкрутів 1800 р. (за прострочення платежу встановлювалася пеня в розмірі 3 % не заплаченого капіталу). Попри це, в той час неустойка так і не сформувалася в повноцінний правовий інститут в її сучасному розумінні.^[9] У проекті Цивільного уложення 1814 р. (який створювався під очевидним впливом Французького Цивільного кодексу) було зазначено: «Коли в договорі поставлено неустойку, то платіж її звільняє від будь-якого іншого стягнення; але договір залишається у своїй силі; хіба що б сказано було в договорі, що сплатою неустойки він знищується» (§ 45). Але у зв'язку з тим, що Цивільне уложення так і не було прийнято, в дореволюційний період було відсутнє нормативне регулювання неустойки, хоча фактично на практиці вона використовувалася широко.

Неустойка за радянським правом. За часів воєнного комунізму (1918-1922 рр.) неустойка на законодавчому рівні також не згадувалася, а практичне використання неустойки не допускалося. У період НЕПу з розвитком вільного товарообігу і з урахуванням положень Цивільного кодексу 1922 р. неустойка набула широкого поширення. З'являється так звана «оціночна» теорія неустойки, відповідно до якої визначення в договорі неустойки мало відповідати гаданим (наперед передбаченим, вірогідним) збиткам кредитора від порушення боржником свого зобов'язання^[10]. У 70-і роки дану теорію було спростовано як безпідставну^[11].

За умов планово-розподільної економіки СРСР неустойка поступово посіла місце безперечної «цариці» серед способів забезпечення виконання зобов'язань. Це пояснювалося тим, що сума, на яку міг розраховувати кредитор, у разі невиконання зобов'язання боржником, була визначена наперед. Стягнення неустойки не пов'язувалося з необхідністю доводити розмір завданих збитків, а також причинний зв'язок між збитками, які могли виникнути у кредитора, і порушенням зобов'язання з боку боржника. При цьому неустойка була засобом оперативного впливу на недбалого боржника, оскільки давала можливість відразу після порушення зобов'язання швидко стягнути передбачену законом або договором грошову суму, яку боржник повинен був би сплатити незалежно від того, були які-небудь інші негативні наслідки в майновій сфері кредитора, чи ні.^[12]

У радянський період властивістю законодавства була наявність великої кількості законних неустойок. Практично всі господарські зобов'язання забезпечувалися законною неустойкою (поставка, капітальне будівництво). Водночас, така неустойка не враховувала характеру порушення, чим не виконувала своєї забезпечувальної функції.

У зв'язку з тим, що держава за допомогою неустойки фактично регулювала економіку, суд мав повноваження не тільки зменшувати, але і збільшувати розмір неустойки.

З проголошенням незалежності України, у зв'язку з початком формування ринкових відносин і в умовах тотального невиконання контрагентами умов договорів неустойка стала використовуватися як один з найефективніших способів забезпечення зобов'язань. У законодавстві поступово зменшилася кількість законних неустойок.

Джерела регулювання за чинним законодавством України. Складність застосування неустойки за сучасним законодавством зумовлюється тим, що інститут неустойки регулюється одночасно §2 Глави 49 Цивільного кодексу («Неустойка» – ст. 549-552 ЦК) та Главою 26 Господарського кодексу («Штрафні та оперативно-господарські санкції» – ст.ст. 230-234), при чому Цивільний та Господарський кодекси регулюються ті ж самі відносини по-різному, інколи – протилежно. Наприклад, відповідно до ЦК предметом неустойки може бути як гроші, так і інше майно (ст. 549), тоді як за ГК – тільки грошові кошти (ст. 230); за ЦК загальним правилом є штрафна неустойка (ст. 624), тоді як за ГК – залікова (ч. 1 ст. 232); відповідно до ЦК розмір законної неустойки може бути змінено в договорі (ч. 2 ст. 551), тоді як за ГК розмір законної неустойки є імперативним (ч. 1 ст. 231).

Водночас, відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 199 ГК, «до відносин щодо забезпечення виконання зобов'язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України». Така норма Господарського кодексу викликає запитання щодо своєї правової доцільності, бо практично виключає дію положень ГК про неустойку, що суперечать нормам Цивільного кодексу. Отже, при буквальному тлумаченні законодавства уявляється, що слід надавати перевагу саме положенням ЦК про неустойку.