Побудова стратегії ефективного управління оборотними активами підприємства.

Кожен суб’єкт підприємницької діяльності визначає загальну філософію розвитку, тобто свою генеральну стратегію, акцентує увагу на сферах вкладення капіталу, географічному їх розміщенні, необхідності освоєння нових ринків, перспективі розвитку виробництва.

Кінцевою метою діяльності підприємства в ринкових умовах є отримання прибутку. Тому дуже важливо під час стратегічного планування врахувати усі фактори й аспекти подальшого розвитку для повного і обґрунтованого визначення величини прибутку та забезпечення певного рівня прибутковості. Водночас при стратегічному плануванні маємо низку особливостей, специфічних аспектів, які треба враховувати для фінансового забезпечення насамперед сталого розвитку підприємства.

Стратегія − це довгостроковий, якісно визначений напрям розвитку організації, спрямований на зміцнення її позицій, задоволення споживачів та досягнення поставлених цілей. Його розробляють, щоб визначити курс розвитку компанії. Основне завдання, яке вирішує стратегія управління капіталом підприємства − забезпечення впровадження інновацій і змін в організації шляхом розподілу ресурсів, адаптації до зовнішнього середовища, внутрішньої координації та передбачення майбутніх змін у розподілі капіталу. Стратегія підприємства постійно розвивається і повинна поєднувати в собі заплановану й продуману лінію поведінки, а також можливість реагування на все нове, ще незаплановане.

Стратегії виступають як інструменти досягнення цілей, а для успішної реалізації обраного стратегічного набору необхідно, щоб підприємство функціонувало відповідно до обраної концепції управління. Реалізація концепції, в якій поєднуються цільовий та інтегральний підходи до діяльності підприємства, дає можливість встановлювати цілі розвитку, порівнювати їх з наявними можливостями підприємства і приводити їх у відповідність шляхом розробки й реалізації системи стратегій у межах стратегічного управління.

Для вирішення питань стратегічного управління на підприємствах створювались штаби стратегічного розвитку як підсистема при керівництві. Метою стратегічного планування на кожному підприємстві було перетворення самого стратегічного планування у своєрідну конкурентку перевагу.

Стратегічне планування є складовою частиною стратегічного управління. Процес стратегічного управління активами складається з кількох взаємопов’язаних етапів,

Рис. 7. 1 − Етапи процесу стратегічного управління активами підприємства

Таблиця 7.1 − Різновиди цілей підприємства

У процесі визначення цілей постає проблема вибору серед них пріоритетних. Хоч і фінансовим, і стратегічним цілям належить найвищий пріоритет, труднощі виникають тоді, коли необхідно зробити вибір між діями, спрямованими на підвищення короткострокових фінансових показників, та зусиллями щодо зміцнення становища підприємства у довгостроковій перспективі.

Нерозривно пов’язаною з генеральною стратегією виступає фінансова стратегія. Під фінансовою стратегією слід розуміти формування системи довгострокових цілей фінансово-господарської діяльності і вибір найефективніших шляхів їх досягнення, зважаючи на тенденції розвитку фінансового ринку. Процес формування фінансової стратегії товариства проходить низку етапів (рис. 7. 2).

Визначення загального періоду формування фінансової стратегії залежить від багатьох умов. Головною умовою його визначення є тривалість періоду, який прийнятий для формування загальної стратегії розвитку підприємства — оскільки фінансова стратегія має підпорядкований характер щодо генеральної стратегії, вона не може виходити за межі цього періоду (коротший період формування (фінансової стратегії допускається).

Рис.7.2 − Основні етапи процесу формування фінансової стратегії підвищення рентабельності використання активів підприємства

Систему стратегічних цілей (фінансового розвитку підприємства слід формувати чітко й коротко, відображаючи кожну з цілей у конкретних показниках - цільових стратегічних нормативах. У ролі таких стратегічних нормативів з окремих аспектів фінансової діяльності підприємства можуть бути:

– середньорічний темп зростання ефективності використання активів, які формуються з власних джерел;

– коефіцієнт рентабельності активів підприємства;

– допустимий рівень фінансових ризиків у розрізі основних напрямків господарської діяльності підприємства.

Найвідповідальнішим у формуванні фінансової стратегії підприємства є розроблення фінансової політики, яка є формою реалізації фінансової ідеології і фінансової стратегії підприємства в розрізі найважливіших аспектів фінансової пильності на окремих етапах її реалізації. На відміну від фінансової стратегії в цілому, фінансова політика формується лише за окремими напрямками фінансової діяльності підприємства, що потребують найефективнішого управління для досягнення головної стратегічної цілі такої діяльності.

Для забезпечення безперервності процесу виробництва підприємство повинно мати у своєму розпорядженні певну суму оборотних коштів. Мета авансування оборотних коштів полягає в забезпеченні виробництва і реалізації товарів. Тому, чим швидше буде одержана і реалізована готова продукція, тим вищим буде фінансовий результат. На наш погляд, господарська діяльність підприємства повинна бути організована так, щоб кожна гривня, вкладена в оборотні кошти, давали максимальний прибуток. Це можливе тільки тоді, коли оборотні кошти обертаються максимально швидко з урахуванням певного виду підприємницької діяльності. Прискорення обороту оборотних коштів пов’язане не стільки з удосконаленням організації виробництва, використанням основних фондів, скільки безпосередньо з поліпшенням організації та управління оборотними коштами підприємства.

Важлива роль у забезпеченні фінансової стійкості (ліквідності) підприємства відводиться раціональному управлінню оборотними коштами при оптимальному визначенні їх структури.

Встановлення на підприємстві необхідного складу і структури оборотних коштів, визначення потреби в них джерел їх формування, а також контроль за збереженням і ефективністю їх використання являє собою важливий напрям в організації оборотних коштів.

Визначення оптимального розміру оборотних коштів є важливою функцією управління підприємством. Це пояснюється тим, що нестача оборотних коштів може негативно позначитися, а інколи і паралізувати роботу підприємства, призвести до накопичення простроченої кредиторської заборгованості за товари і послуги, по заробітній платні, до бюджету по податках і зборах, що, у свою чергу, може призвести до штрафних санкцій і створення негативної ділової репутації. Надлишок оборотних коштів призведе до їх неефективного використання і додаткових витрат для їх залучення. Не менш важливим є систематичний аналіз ефективності використання оборотних коштів, оскільки без нього не можна досягти ефективного планування.

Політика управління використанням оборотного капіталу отримує своє відображення в системі розроблених на підприємстві фінансових нормативів. Основними з таких нормативів є:

– середня і максимальна сума оборотного капіталу, що використовується;

– система нормативів оборотності основних видів оборотних активів і тривалість операційного циклу загалом;

– система коефіцієнтів ліквідності оборотних активів, сформованих за рахунок операційного капіталу, і інші.

Цілі і характер використання окремих видів оборотних активів, сформованих за рахунок операційного капіталу, мають істотні відмітні особливості. Тому на підприємствах з великим об’ємом оборотного капіталу, що використовується розробляється самостійна політика управління окремими видами оборотних активів:

– запасами товарно-матеріальних цінностей (вони включають запаси сировини, матеріалів і готової продукції);

– дебіторською заборгованістю;

– грошовими активами (до них прирівнюються і короткострокові фінансові вкладення, які розглядаються як форма тимчасового використання вільного залишку грошових активів).

У розрізі цих груп оборотних активів, що формуються за рахунок операційного капіталу, конкретизується політика управління ними, яка підлегла загальній політиці управління використанням оборотного капіталу підприємства.

Сукупність усіх заходів щодо управління активами підприємства повинно представляти узгоджену політику. Політика управління оборотним капіталом повинна забезпечити пошук компромісу між ризиком утрати ліквідності й ефективністю роботи. Це зводиться до рішення двох важливих задач

– забезпечення платоспроможності. Така умова відсутня, якщо підприємство не в змозі оплачувати рахунки, виконувати зобов’язання і, можливо, оголосить про банкрутство. Підприємство, що не має достатнього рівня оборотного капіталу може зіштовхнутися з ризиком неплатоспроможності;

– забезпечення прийнятного обсягу, структури і рентабельності активів. Відомо, що різні рівні різних поточних активів по-різному впливають на прибуток. Наприклад, високий рівень виробничо-матеріальних запасів потребує відповідно значних поточних витрат, у той час як різноманітний асортимент готової продукції надалі може сприяти підвищенню обсягів реалізації і збільшенню доходів. Кожне рішення, пов’язане з визначенням рівня коштів, дебіторської заборгованості і виробничих запасів, повинне бути розглянуте як з позиції рентабельності даного виду активів, так і з позиції оптимальної структури оборотних коштів.

Пошук шляхів досягнення компромісу між прибутком, ризиком втрати ліквідності і станом оборотних коштів і джерел їхнього покриття припускає знайомство з різними видами ризику, що знайшли відображення в теорії фінансового менеджменту.

Ризик втрати ліквідності або зниження ефективності, обумовлений змінами в поточних активах, прийнято називати лівостороннім, оскільки ці активи розміщені в лівій частині балансу. Подібний ризик, але обумовлений змінами в зобов’язаннях, за аналогією називають правостороннім.

Можна виділити наступні явища, що потенційно несуть у собі лівосторонній ризик

– недостатність коштів. Підприємство повинне мати кошти для ведення поточної діяльності, на випадок непередбачених витрат і на випадок ймовірних ефективних капіталовкладень. Недостача коштів у потрібний момент пов’язана з ризиком переривання виробничого процесу, можливим невиконанням зобов’язань або з утратою можливого додаткового прибутку;

– недостатність власних кредитних можливостей. Цей ризик пов’язаний з тим, що при продажі товарів у кредит покупці можуть оплатити їх протягом декількох днів або навіть місяців, у результаті чого на підприємстві утвориться дебіторська заборгованість. З позиції фінансового менеджменту дебіторська заборгованість має двояку природу. З одного боку, «нормальний» ріст дебіторської заборгованості свідчить про збільшення потенційних доходів і підвищенні ліквідності. З іншого боку, підприємство може «винести» не всякий розмір дебіторської заборгованості, оскільки невиправдана дебіторська заборгованість являє собою іммобілізацію власних оборотних коштів, а перевищення нею деякої межі може привести також до втрати ліквідності і навіть зупинки виробництва;

– недостатність виробничих запасів. Підприємство повинно мати у своєму розпорядженні достатню кількість сировини і матеріалів для проведення ефективного процесу виробництва; готової продукції повинно вистачати для виконання всіх замовлень і т.д. Неоптимальний обсяг запасів пов’язаний з ризиком додаткових витрат або зупинки виробництва;

– зайвий обсяг поточних активів. Оскільки величина активів прямо пов’язана з витратами фінансування, то підтримка зайвих активів скорочує доходи. Можливі різні причини утворення зайвих активів: неходові і залежані товари, звичка «мати про запас» і ін. Відомі і деякі специфічні причини. Наприклад, транснаціональні корпорації нерідко зіштовхуються з проблемою перекидання неефективно використовуваних оборотних коштів з однієї країни в іншу, що приводить до появи «заморожених» активів.

До найбільш істотних явищ, що потенційно несуть у собі правосторонній ризик, відносяться наступні.

– високий рівень кредиторської заборгованості. Коли підприємство отримує виробничо-матеріальні запаси в кредит, утвориться кредиторська заборгованість з визначеними термінами погашення. Можливо, що підприємство купило запасів у більшій кількості, ніж йому необхідно в найближчому майбутньому, і, отже, при значному розмірі кредиту і з бездіяльними надмірними запасами підприємство не буде мати достатній запас коштів, щоб оплатити рахунки, що, у свою чергу, веде до невиконання зобов’язань;

– неоптимальне сполучення між короткостроковими і довгостроковими джерелами позикових коштів. Джерелом покриття поточних активів є як короткострокова кредиторська заборгованість, так і постійний капітал. Незважаючи на те, що довгострокові джерела, як правило, дорожче, у деяких випадках саме вони можуть забезпечити менший ріст ліквідності і велику сумарну ефективність. Мистецтво сполучення різних джерел коштів є порівняно новою проблемою;

– висока частка довгострокового позикового капіталу. У стабільно функціонуючій економіці це джерело коштів є порівняно дорогим. Відносно висока частка його в загальній сумі джерел коштів вимагає і великих витрат по його обслуговуванню, тобто веде до зменшення прибутку. Це зворотна сторона медалі: надмірна короткострокова кредиторська заборгованість підвищує ризик втрати ліквідності, а надмірна частка довгострокових джерел - ризик зниження рентабельності. Безумовно, картина може мінятися при деяких обставинах − інфляція, специфічні або пільгові умови кредитування й ін.;

У теорії фінансового менеджменту розроблені різні варіанти впливу на рівні ризиків. Основними з них є наступні.

– мінімізація поточної кредиторської заборгованості. Цей підхід скорочує можливість втрати ліквідності. Однак така стратегія вимагає використання довгострокових джерел і власного капіталу для фінансування більшої частини оборотного капіталу;

– мінімізація сукупних витрат фінансування. У цьому випадку ставка робиться на переважне використання короткострокової кредиторської заборгованості як джерела покриття активів. Це джерело найдешевше, разом з тим для нього характерний високий рівень ризику невиконання зобов’язань на відміну від ситуації, коли фінансування поточних активів здійснюється переважно за рахунок довгострокових джерел;

– максимізація повної вартості фірми. Ця стратегія включає процес управління оборотним капіталом у загальну фінансову стратегію фірми. Суть її полягає в тому, що будь-які рішення в області управління оборотним капіталом, що сприяють підвищенню «ціни» підприємства, варто визнати доцільними.