ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ ПРО ВИДАВНИЧУ СПРАВУ

2.1. Конституція України

2.2. Закон України «Про видавничу справу»

2.3. Закон України «Про авторське право і суміжні права»

2.4. Закон України «Про обов’язковий примірник документів»

2.5. Постанова Кабінету Міністрів України № 608 від 10.05 2002 р. "Про порядок доставления обов'язкових примірників документів"

2.6. Постанова Кабінету Міністрів України № 1540 від 28.09.98 р. «Про державний реєстр видавців, виготовників і розповсюджувачів видавничої продукції»

2.7. Кодекс України «Про адміністративні порушення»

2.8. Кримінальний кодекс України

Становлення, після розпаду Радянського Союзу, України як самостійної держави спонукало до необхідності формування за короткий проміжок часу цілковито нової за концептуальністю і змістовим наповненням законодавчої бази у різних сферах суспільно-політичного й економічного життя. Ставши членом Ради Європи, Україна взяла на себе зобов'язання максимально наблизити своє законодавство до європейських стандартів.

Щодо видавничої сфери, то із входженням на ринкові засади розвитку різко змінювався не лише її політичний та фінансовий, а й правовий статус. Ставши одним із предметів купівлі-продажу на ринку, друкована продукція зберегла за собою особливе духовне, естетичне, виховне значення для суспільства. Суспільство ж покликане було не лише підтвердити це особливе значення, а й обумовити його реальне наповнення в певному законодавчому полі. Формування такого законодавчого поля в Україні нині вже закінчилося, хоча на часі постало його удосконалення.

Законодавчу систему України з видавничої справи складає низка законів, кодексів та урядових постанов. Редактор-видавець зобов'язаний не лише досконало засвоїти їх, а й ретельно стежити за змінами й доповненнями, які періодично приймаються на парламентському чи урядовому рівнях. Адже від цього залежатиме ефективність діяльності видавництва чи видавничого підрозділу, повнота реалізації намірів, проголошених у видавничій програмі.

Умовно українську законодавчу базу, якою регулюються відносини у сфері видавничої справи, можна поділити на дві групи:

1. Закони та підзаконні акти, що мають безпосереднєвідношення до діяльності редактора-видавця.

2. Закони, кодекси, підзаконні акти, що мають відношення до діяльності редактора-видавця в окремих випадках.

До першої групи відносяться:

а) Конституція України;

б) Закони України:

• "Про видавничу справу";

• "Про авторське право і суміжні права";

• "Про обов'язковий примірник документів";

• "Про інформацію";

• "Про державну таємницю";

• "Про підприємництво";

• "Про підприємства в Україні";

в) Постанови Кабінету Міністрів України:

• "Про державний реєстр видавців, виготівників ірозповсюджувачів видавничої продукції";

• "Про порядок доставления обов'язкових примірників документів";

• "Про затвердження мінімальних ставок винагороди (роялті) за використання об'єктів авторського права та суміжних прав".

До другої групи відносяться:

а) Закони України:

• "Про об'єднання громадян";

• "Про свободу совісті та релігійні організації";

• "Про захист суспільної моралі";

• "Про рекламу";

• "Про бібліотеки і бібліотечну справу".

б) Кодекси України:

• "Господарський кодекс України";

• "Кримінальний кодекс України";

• "Про адміністративні правопорушення";

в) Постанови Кабінету Міністрів України:

• "Про затвердження порядку ведення обліку отриманих валових доходів і валових витрат під час провадження видавничої діяльності, виготовлення і розповсюдження книжкової продукції".

Коротко зупинимося на змістовому наповненні деяких із цих документів.

2.1. КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ(Першодрук документа — Відомості Верховної Ради (ВВР). — 1996.— №30)

Конституція України визначає суспільний і державний устрій, порядок і принципи діяльності законодавчої і виконавчої гілок влади, виборчої системи, права та обов'язки громадян. Це є головний документ країни, основа творення всього її законодавства.

Кілька статей цього документа мають безпосереднє відношення до видавничої діяльності. Це зокрема стаття 10, згідно з якою державною мовою в Україні є українська мова. У цьому контексті видавцеві потрібно знати офіційне тлумачення положень цієї статті, яке викладене в рішенні Конституційного Суду України № 10-рп/99 від 14 грудня 1999 року і яке є обов'язковим для виконання на всій території держави.

Наводимо витяг з цього рішення Конституційного Суду, яке отримало назву "Справа про застосування української мови":

"Положення частини першої статті 10 Конституції України, зa яким "державною мовою в Україні є українська мова", треба розуміти так, що українська мова, як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом (частина п’ята статті 10 Конституції України).

Статтею 34 Конституція України гарантує право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань; кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб. Таким чином, згідно з цією нормою, кожен громадянин України має право займатися видавничою діяльністю. Однак слід пам'ятати й про те, що здійснення цих прав може бути обмежене законом. Існує кілька чинників для таких обмежень: з метою запобігання заворушенням чи злочинам; для охорони здоров'я населення; для захисту репутації або прав інших людей; для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно чи для підтримки авторитету (неупередженості) правосуддя.

Одержавши права продукувати й поширювати створені кимсь тексти, видавець, однак, має пам'ятати й про свої обов'язки та відповідальність перед власниками таких текстів, про міру редакторського втручання, про виплату авторської винагороди. Статтею 54 Конституції України громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів. Таким чином, автор, як учасник редакційно-видавничого процесу, має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності й ніхто з працівників видавництва не може використовувати або поширювати їх без його згоди.

2.2. ЗАКОН УКРАЇНИ "ПРО ВИДАВНИЧУ СПРАВУ" (Першодрук документа — ВВР. — 1997. — № 32)

Цей документ має стати настільною книгою початкуючого видавця та редактора, оскільки в ньому визначені загальні засади щодо організації та провадження видавничої діяльності, розповсюдження видавничої продукції, умови взаємовідносин учасників триєдиної складової видавничо-поліграфічного комплексу: видавців, друкарів, розповсюджувачів.

Закон складається із шести розділів. У першому ("Загальні положення") подані визначення термінів, окреслено мету видавничої справи, державну політику у цій сфері. Окремими розділами виділено міжнародне співробітництво суб'єктів видавничої діяльності (розділ III) та припинення діяльності і відповідальність видавця (розділ IV). Принциповими у четвертому розділі є два моменти:

а) суб'єкт видавничої справи вважається таким, що припинив свою діяльність, з моменту виключення його з Державного реєстру;

б) міра відповідальності видавця виписана законодавством у кількох площинах: адміністративній, цивільно-правовій та кримінальній.

Особливу увагу початкуючому видавцеві слід звернути на другий розділ Закону — "Організація і здійснення видавничої справи". Тут зокрема варто детально засвоїти права та обов'язки замовника, видавця, виготовлювача та розповсюджувача видавничої продукції, розібратися в суб'єктах і об'єктах видавничої справи.

Окремою статтею в цьому розділі Закону прописана вимога до видавця щодо необхідності зазначення в кожному примірнику видання вихідних відомостей, елементами яких є: відомості про авторів та інших осіб, які брали участь у створенні видання; назва; надзаголовкові, підзаголовкові, вихідні дані; випускні дані, класифікаційні індекси, міжнародні стандартні номери, знак охорони авторського права. Крім того, Закон вимагає аби всі книжкові видання в Україні, незалежно від мови основного тексту, мали обов'язкову анотацію та вихідні бібліографічні відомості державною мовою. Винятком можуть бути тільки видання іноземними мовами, призначені для розповсюдження за кордоном або серед іноземців.

Важливими в цьому розділі є статті про державний реєстр видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів видавничої продукції та про обов'язкові примірники видань. Оскільки порядок застосування цих статей уже регламентований окремими підзаконними нормативними актами, про це йтиметься нижче при розгляді таких актів.

У контексті проголошених Україною намірів увійти до Європейського Союзу на правах рівноправного члена варто зазначити, що окремі положення українського Закону "Про видавничу справу" не лише суперечать загальним міжнародним тенденціям у галузі видавничого законодавства, а й мають у собі зайві елементи регламентації та контролю, властиві тоталітарному суспільству. Так, фахівці Центру розвитку видавничої справи при Інституті "Відкрите суспільство" (Будапешт, Угорщина), які систематично проводять моніторинг змін чинного законодавства щодо видавничої справи у 19-ти країнах Східної Європи та Середньої Азії, звертають увагу на дві принципові вади українського Закону:

1. Запровадження Державного реєстру видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів видавничої продукції, згідно з яким "розповсюдження видавничої продукції здійснюється після внесення розповсюджувача до Державного реєстру", а поліграфічне підприємство "приймає замовлення на виготовлення видавничої продукції за умови наявності у замовника документа про внесення його до Державного реєстру як суб'єкта видавничої справи". Це, на думку зарубіжних фахівців, є елементами контролю за діяльністю видавця.

2. Переобтяженість зайвою інформацією вихідних відомостей, зокрема у випускних даних. Практично в жодній країні Європейського Союзу, відповідно до практики сучасного маркетингу, не є обов'язковим зазначати наклад видання, номер замовлення, адресу поліграфічного підприємства тощо.

Незважаючи на ці та інші вади головного видавничого закону, видавець все ж має пам'ятати, що до прийняття відповідних змін і уточнень (а це регулярно відбувається в нашому законотворчому процесі за безпосередньої ініціативи та участі фахівців і практиків галузі) слід беззастережно дотримуватися всіх положень чинного Закону.

2.3. ЗАКОН УКРАЇНИ "ПРО АВТОРСЬКЕ ПРАВО І СУМІЖНІ ПРАВА"(Першодрук документа — ВВР. — 1994. — № 13. Нова редакція Закону від 22.05.2003 р.)

Нерідко досконалим вивченням цього Закону легковажать і автори, і видавничі працівники. У результаті перші ризикують бути ошукані співавторами чи видавцями, а останні — наразитися на неприємності неминучих судових позовів власників авторських прав, їхніх спадкоємців чи інших суб'єктів авторського права.

Важливо звернути увагу на принципові зміни й доповнення, які сталися в Законі з прийняттям його у новій редакції 2003 року. Необхідність розробки нової редакції цього Закону викликана змінами в житті країни, в міжнародній системі авторського права та суміжних прав. З-поміж унесених змін варто виділити такі:

1. Уведено до статті 1 "Визначення термінів" цілий ряд нових термінів, які мають відношення до видавничої справи. Зокрема: виключне право, інформація про управління правами, ім'я автора, запис, контрафактний примірник твору, організація колективного управління, псевдонім, розповсюдження об'єктів авторського права, службовий твір, суспільне надбання, технічні засоби захисту, цитата.

2. Уведена нова стаття (4) стосовно повноважень органів державної влади у сфері авторського права і суміжних прав. Зроблено це з метою підвищення контролю з боку держави за реалізацією Закону, а також для координації дій держави у сфері інтелектуальної власності.

3. Продовжено термін дії авторського права (стаття 28) — з 50 до 70 років після смерті автора, згідно з міжнародними нормами.

4. Унесені нові поняття піратство, плагіат — як види порушень авторського права.

5. Більш широкими повноваженнями у здійсненні свого права наділена особа, що має авторське чи суміжні права; розширено перелік способів забезпечення позовів у справах про порушення авторського права видавцями та розповсюджувачами (стаття 52): може вимагати призупинення митних процедур (якщо є підозра щодо переміщення контрафактних примірників); брати участь в інспектуванні виробничих приміщень, складів технологічних процесів і господарських операцій, пов'язаних із виготовленням піратських примірників; вимагати, в т. ч. через суд, публікацій через ЗМІ даних про допущення порушення.

6. У новій редакції Закону чітко визначено норму Закону про співавторство на інтерв'ю. Віднині особа, яка дала інтерв'ю, є співавтором, а опублікування запису інтерв'ю допускається лише за згодою цієї особи. Відповідно, винагорода за використання твору належить співавторам у рівних частках, якщо в угоді не передбачається інше.

Особливо уважним слід бути видавцеві під час укладання угод з авторами, а також у випадках вільного використання чи відтворення творів, хоча й із зазначенням імені автора. Про тонкощі таких справ також ідеться в окремих статтях Закону.

2.4. ЗАКОН УКРАЇНИ "ПРО ОБОВ'ЯЗКОВИЙ ПРИМІРНИК ДОКУМЕНТІВ"(Першодрук документа — ВВР. — 1999. — № 22-23. Зміни внесені законом від 17.01.2002 р. № 2953. — ВВР. — 2002. — № 17)

Обов'язковий примірник документа — це примірник різних видів тиражованих видань, який передає його виробник на безоплатній або платній основі юридичним особам, визначеним законодавством тієї чи іншої країни.

Така своєрідна "зобов'язалівка" для видавця виникла в Європі ще від початку винаходу Йоганном Гутенбергом друкарського верстата й повсюдно стверджувалася вже у XIX столітті — із стрімким розвитком друкарської галузі. Доставляти перші примірники кожного друкованого видання видавця змушувала спершу церковна, а згодом — світська влади. Мета була одна — не допустити появи в світ друків, які суперечили церковним канонам чи законам (або устоям), виробленим державою. Згодом ці функції перебрали на себе різноманітні цензурні відомства. Із розвитком демократичних інституцій у Європі та розширенням мережі публічних бібліотек призначення обов'язкового примірника дещо змінилося.

Новітній український Закон про обов'язковий примірник документа, як і подібні закони в інших країнах світу, не передбачає нині цензурних функцій, а виконує такі три основні завдання:

• визначення загальних принципів державної політики у сфері поповнення національного інформаційного фонду України обов'язковим примірником документів;

• регулювання інформаційних відносин, пов'язаних із функціонуванням системи обов'язкового примірника документів;

• встановлення обов'язків і прав виробників та одержувачів документів.

Суть обов'язків видавця (поліграфіста), згідно з вимогами цього Закону, зводиться до того, що він за свій кошт повинен доставляти відповідним одержувачам безоплатні обов'язкові примірники щойно випущених у світ своїх видань. До обов'язкових примірників видань належать:

• усі текстові, нотні, картографічні та образотворчі видання;

• усі електронні видання;

• усі нормативно-правові акти у сфері стандартизації, метрології та сертифікації;

• усі патентні документи.

2.5. Перелік одержувачів обов'язкових примірників документів і порядок доставки встановлюється окремими підзаконними актами. У нашому випадку — Постановою Кабінету Міністрів України. Від початку ІІІ тисячоліття чинною для українських видавців є ПОСТАНОВА КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ № 608 від 10.05.2002 р., із змінами, внесеними до попередніх постанов, — "ПРО ПОРЯДОК ДОСТАВЛЕННЯ ОБОВ'ЯЗКОВИХ ПРИМІРНИКІВ ДОКУМЕНТІВ". У "Переліку одержувачів обов'язкового безоплатного примірника видань України", що є додатком до цієї Постанови, названо 25 адресатів. З них 10 зазначено як такі, куди потрібно доставляти "усі видання всіма мовами, що вийшли в Україні, усі періодичні та продовжувані видання".

Видавець має знати найменування таких одержувачів: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Державний комітет телебачення і радіомовлення України, Національна бібліотека ім. В. І. Вер-надського (два примірники), Національна парламентська бібліотека, Книжкова палата України, Харківська державна наукова бібліотека ім. В. Г. Короленка, Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника, Одеська державна наукова бібліотека ім. М. Горького.

Усі інші адресати мають одержувати обов'язкові примірники за відповідними профілями. Скажімо, Державна наукова медична бібліотека — усі видання з питань медицини, охорони здоров'я та екології, Державна бібліотека для дітей — усі видання для дітей та юнацтва, в тому числі навчальні тощо.

На практиці далеко не всі видавці строго дотримуються вимог законодавства щодо обов'язкових примірників видань. Причини криються у матеріальній площині — для більшості малопотужних видавничих структур, які продукують малотиражні видання, така кількість обов'язкових примірників є фінансовим тягарем. З іншого боку, видавці мусять бути свідомі того, що хронічне недофінансування бібліотечної сфери не дає можливості окремим бібліотекам закупляти нові книги. Отож, сигнальні примірники — це чи не єдина гарантія того, що певна кількість конкретного видавничого продукту збережеться для історії і може бути доступною багатьом читачам.

Цікаво, що в різних країнах Східної Європи та Азії максимальна кількість обов'язкових примірників різна. Найбільше їх в Узбекистані (29), Болгарії (20), Польщі (17), Росії (16). Найменше — у Грузії (1), Вірменії (2), Чехії (4). У більшості країн, як і в Україні, обов'язкові примірники надсилаються до одержувачів коштом видавництв. Проте у Литві поштові витрати сплачує центральна бібліотека.

2.6. ПОСТАНОВА КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ від 28.09.98 р. № 1540 "ПРО ДЕРЖАВНИЙ РЕЄСТР ВИДАВЦІВ, ВИГОТІВНИКІВ І РОЗПОВСЮДЖУВАЧІВ ВИДАВНИЧОЇ ПРОДУКЦІЇ" (Зміни внесені Постановою Кабінету Міністрів України від 16.06. 2003 р. № 905)

Відповідно до статей 12 і 14 Закону України "Про видавничу справу" Кабінет Міністрів України затвердив Положення про Державний реєстр видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції та установив реєстраційний збір за внесення суб'єкта видавничої діяльності до Держреєстру (сума збору складає 25 неоподаткованих мінімумів доходів громадян).

Дія цього Положення поширюється на суб'єкти видавничої справи незалежно від форм власності та організаційно-правових форм, за винятком видавців та розповсюджувачів друкованих засобів масової інформації.

У цьому документі чітко окреслені критерії внесення суб'єктів видавничої справи до реєстру: видавці (якщо обсяг випуску видавничої продукції складає п'ять назв на рік); виготівники (якщо випуск продукції за рік складає суму понад 500 тисяч гривень); розповсюджувачі (якщо мають мережу книгорозповсюдження (магазини, кіоски, палатки, автомати, лотки тощо). Роботу цю здійснює Держкомтелерадіо України та його відповідні підрозділи в областях.

Зазначений документ регламентує також порядок унесення суб'єктів видавничої справи до реєстру та причини відмови. Початкуючому видавцеві слід знати причини, за якими йому може бути відмовлено у внесенні до реєстру, їх усього лише кілька:

• коли назва, програмні цілі, напрями діяльності суперечать чинному законодавству України;

• коли заява про внесення до реєстру підписана чи подана особою, яка не має на це повноважень;

• коли суб'єкт видавничої діяльності з такою назвоюуже внесений до Державного реєстру;

• коли заяву про внесення до Державного реєстру подано після набрання законної сили рішення суду щодо припинення діяльності цього суб'єкта видавничої діяльності.

2.7. КОДЕКС УКРАЇНИ "ПРО АДМІНІСТРАТИВНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ" (Першодрук документа — ВВР. — 1984. — № 51)

Незважаючи на застарілість цього документа, за роки української незалежності до нього внесено цілий ряд змін і доповнень, які безпосередньо стосуються відповідальності недобросовісного видавця. Скажімо, до Кодексу додана стаття (52-2) у новій редакції Закону від 5 квітня 2001 року, згідно з якою незаконне використання об'єкта права інтелектуальної власності (літературного чи художнього твору зокрема), привласнення авторства на такий об'єкт або інше умисне порушення права інтелектуальної власності, що охороняється законом, тягне за собою накладання штрафу від 10 до 200 неоподаткованих мінімумів доходів громадян з конфіскацією незаконно виготовленої продукції і матеріалів, які призначалися для їх виготовлення.

Ще одна нововведена стаття (186-6) стосується міри адміністративного покарання за порушення законодавства про друковані засоби масової інформації. Тут зокрема йдеться про те, що виготовлення, випуск або розповсюдження продукції друкованого ЗМІ після припинення діяльності цього друкованого органу, а так само ухилення від перереєстрації у передбачених законом випадках також може дорого обійтися — розмір штрафу коливається від 10 до 30 неоподаткованих мінімумів доходів громадян.

2.8. КРИМІНАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ (Першодрук документа — ВВР. — 2001. — № 25-26)

У реалізації своєї видавничої програми початкуючому видавцеві слід бути особливо обачним, оскільки в окремих випадках українським законодавством передбачена і кримінальна відповідальність. Що це за випадки? Їх два:

• порушення авторського права і суміжних прав;

• виготовлення або розповсюдження творів, що пропагують культ насильства і жорстокості.

Міра покарання у цих випадках жорсткіша, ніж та, що передбачена в попередньому кодексі. Так, незаконне відтворення, розповсюдження творів науки, літератури і мистецтва, комп'ютерних програм і баз даних або інше умисне порушення авторського права і суміжних прав тягнуть за собою, відповідно до статті 176, різну міру покарання (залежно від розміру матеріальної чи моральної шкоди):

• штраф від 200 до 1000 неоподаткованих мінімумів доходів громадян;

• виправні роботи на термін до двох років;

• позбавлення волі на термін до двох років.

За умови, що ті ж дії вчинені повторно, розмір штрафу збільшується до 2000 неоподаткованих мінімумів доходів громадян або позбавленням волі до п'яти років. Ще суворіше покарання передбачено цим кодексом, коли подібні злочини вчинила службова особа з використанням службового становища.

Загрозливою є і стаття 300, за якою випадки виготовлення або розповсюдження творів, що пропагують культ насильства та жорстокості, караються позбавленням волі до п'яти років з позбавленням права обіймати певні редакторські посади чи займатися видавничою діяльністю.

Тема № 3