Функція інвестицій у запаси

Інвестиції у запаси — це зміна величини запасів. Віднесення зміни величини запасів до інвестицій випливає із загального визначення інвестицій як витрат на продукцію, що не використовується на споживання в поточному періоді. Запаси можуть збільшуватися або зменшуватися. В першому випадку інвестиції зростають, в іншому — скорочуються.

Запаси, що їх тримають підприємства, складаються із сировини, напівфабрикатів і готової продукції. Вони є одним із найменших компонентів інвестиційних витрат, але наймінливішим. Фірми створюють запаси з метою підтримання запланованих обсягів виробництва та реалізації продукції. Зі збільшенням обсягів виробництва фірми збільшують свої запаси, оскільки за цих умов зростають потреби в сировині та матеріалах і більша кількість продукції перебуває в процесі незавершеного виробництва. Зі зниженням обсягів виробництва фірми зменшують запаси. Отже, інвестиції у запаси знаходяться в прямій залежності від обсягів виробництва. Це можна подати таким чином:

(8.15)

де — інвестиції у запаси; b — граничний коефіцієнт, який показує, на скільки одиниць змінюються інвестиції у запаси у разі зміни ВВП на одиницю.

Утримання запасів пов’язано з певними витратами. Вони можуть включати: процентні виплати, страхові виплати, оплату орен­ди залучених складських приміщень або амортизаційні витрати за використання власних приміщень тощо. Найважливішим елемен-
том витрат, пов’язаних з утриманням запасів, є процентні виплати, які залежать від рівня процентної ставки. Незалежно від того, бере фірма позику чи використовує власні кошти для утримання запасів, вона несе витрати у формі процента. Чим більшими є запаси, тим більші проценти витрачає фірма. Це означає, що процентна ставка впливає на рішення фірм щодо інвестицій у запаси.

Якщо процентна ставка підвищується, то витрати на утримання запасів збільшуються, що змушує фірму зменшувати їх обсяг, тобто зменшувати інвестиції у запаси. І навпаки, якщо процентна ставка падає, то витрати на утримання запасів зменшуються, що може стимулювати фірму до збільшення інвестицій у запаси. Отже, між процентною ставкою та інвестиціями в запаси існує обернена залежність. У підсумку, функцію інвестицій в запаси можна подати таким чином:

. (8.16)

8.3. Проста інвестиційна функція

Проведений аналіз показує, що попит на інвестиції залежить від чинників, які впливають на прибутковість інвестованого капіталу. Серед них особливе місце посідає процентна ставка. Це пояснюється двома обставинами.

По-перше, процентна ставка є спільним чинником для всіх компонентів інвестиційних витрат — інвестицій в основний капітал, у житлове будівництво, у запаси. Попит на кожний з них знаходиться в оберненій залежності від реальної процентної став­ки, оскільки у разі її зростання збільшуються витрати, пов’язані з інвестуванням, і зменшується прибутковість інвестованого капіталу. По-друге, процентна ставка є тим чинником інвестиційного попиту, на який держава може впливати, використовуючи заходи монетарної політики.

Зважаючи на це, в макроекономічному моделюванні використовується проста інвестиційна функція, в якій базовою змінною інвестиційного попиту є лише процентна ставка. Вплив інших чинників на інвестиційний попит враховується в автономній складовій інвестиційної функції. Виходячи з цього проста інвестиційна функція в алгебраїчній формі записується так:

, (8.17)

де І — попит на інвестиції, — автономні інвестиції, до яких відносяться інвестиції, що не залежать від процентної ставки і перебувають під впливом інших чинників, b — чутливість інвестицій до зміни рівня реальної процентної ставки. Вона показує, на скільки грошових одиниць обернено змінюються інвестиції у разі зміни процентної ставки на один пункт, тобто b = DI / Dr. Наприклад, r₁ =12 %, r₂ =10 %, I₁ = 1000 грн, I₂ = 1100 грн. Отже, процентна ставка зменшилася на два пункти, а інвестиції збільшилися на 100 грн. Звідси b = 100 : 2 = 50(грн).

У простій інвестиційній функції незалежною змінною є процентна ставка, а залежною — інвестиції. Зі зростанням процентної ставки збільшуються витрати, пов’язані з інвестуванням,
і знижується рівень прибутковості, що знижує кількість прибуткових інвестиційних проектів. Це зменшує сукупний попит на інвестиції. Чим вищою є процентна ставка (вартість інвестицій), тим менша кількість інвестиційних проектів може бути привабливою для підприємців і тим меншим є сукупний попит на інвестиції. І навпаки.

Для визначення прибутковості інвестиційних проектів застосовують різні методи: традиційний (бухгалтерський) або методи, пов’язані з дисконтуванням грошових потоків. Традиційний метод полягає у визначенні норми прибутку як відношення прибутку до інвестованого капіталу:

(8.18)

Слід враховувати, що капітал використовується протягом кіль­кох поточних періодів. Тому для визначення норми прибутку використовується середньорічний чистий прибуток і середньоріч­на вартість капіталу. Порівнюючи норму прибутку з процентною ставкою, підприємці приймають рішення щодо доцільності інвестування.

Припустимо, що в економіці пропонуються три інвестиційних проекти, різні за вартістю та нормою прибутку. Перший проект: вартість — 120 тис. грн, норма прибутку — 20 %; другий проект: вартість — 180 тис. грн, норма прибутку — 15 %; третій проект: вартість — 230 тис. грн, норма прибутку — 10 %. Якщо процентна ставка дорівнюватиме 18 %, то інвестиційний попит становитиме лише 120 тис. грн, оскільки тільки перший проект має норму прибутку, яка перевищує процентну ставку, тобто вартість інвестування. У разі зниження процентної ставки до 12 % інвестиційний попит збільшиться за рахунок другого проекту і становитиме 300 тис. грн, а за зниження процентної ставки до 8 % збіль­шиться за рахунок третього проекту до 530 тис. грн.

Вадою традиційного методу є те, що він не враховує фактор часу. Ця вада усувається на основі дисконтування потоків доходів та інвестиційних витрат, у результаті чого визначається дисконтована (теперішня) вартість майбутніх прибутків. Серед методів такого дисконтування найліпшим уважається метод чистої дисконтованої вартості, за яким прибутковість інвестиційного проекту визначається як різниця між дисконтованою вартістю очікуваних доходів і дисконтованою вартістю очікуваних витрат. Припустимо, що ставка дисконту дорівнює R; за перший рік реалізації проекту дохід та витрати становлять відповідно ; за другий рік — і т. д. За таких умов чисту дисконтовану вар­тість (NPV) проекту можна обчислити за формулою

(8.19)

Якщо чиста дисконтована вартість додатна (NPV > 0), то інвестиційний проект є потенційно прибутковим; якщо вона від’ємна (NPV < 0), то інвестиційний проект є збитковим і від нього слід відмовитися. Розглянемо, як приклад, інвестиційний проект з дворічним циклом життя, в якому інвестиційні витрати фірми протягом першого року мають скласти 1000 грн інвестиційних коштів. Через рік вона планує отримати дохід 1400 грн. Якщо ставка дисконту дорівнює 20 %, то чиста дисконтована вартість проекту становитиме:

.

Якщо дисконтна ставка зменшиться до 10 %, то чиста дисконтована вартість збільшиться:

.

Отже, чим нижчою є процентна ставка, тим більшими є чиста дисконтована вартість інвестиційного проекту та схильність підприємців до інвестування.

Спільним для всіх методів оцінювання прибутковості інвестиційних проектів є те, що між процентною ставкою і попитом на інвестиції існує обернена залежність. За традиційним методом про­центна ставка слугує нижньою межею норми прибутковості проектів, в які підприємцям вигідно вкладати інвестиції. Чим нижчою є процентна ставка, тим більша кількість інвестиційних проектів стає об’єктом попиту. Згідно з методом чистої дисконтова­ної вартості процентна ставка безпосередньо впливає на прибутковість інвестиційного проекту. Чим нижчою є ставка дисконту, тим більшими є чиста дисконтована вартість і попит на інвестиції.

Рис. 8.4. Графік простої Рис. 8.5. Вплив інших чинників

інвестиційної функції на інвестиції

На рис. 8.4 наведено графік інвестиційної функції, який узагальнює обернену залежність інвестицій від реальної процентної ставки. Зі зниженням процентної ставки від r₁ до r₂ інвестиції збільшуються від I₁ до I₂. Тому крива інвестиційного попиту має від’ємний нахил, а отже, інвестиції є спадною функцією від процентної ставки.

Положення кривої інвестиційного попиту на графіку визначається передусім її нахилом, який залежить від величини b у рівнянні (8.17). Якщо інвестиції дуже чутливі до зміни рівня процент­ної ставки, то незначне зниження процентної ставки спричинює велике збільшення інвестицій. За цих умов крива інвестиційного попиту тяжітиме до горизонтальної лінії. І навпаки, якщо інвестиції малочутливі до зміни процентної ставки, то крива інвестиційного попиту тяжітиме до вертикальної лінії.

Але положення кривої інвестиційного попиту залежить й від інших чинників, які, впливаючи на прибутковість інвестицій, змінюють величину автономних інвестицій. На рис. 8.5 зміна величини автономних інвестицій зміщує криву інвестиційного попиту у відповідний бік. Так, збільшення автономних інвестицій означає, що для кожного рівня процентної ставки підприємства збільшують свій попит на інвестиції, внаслідок чого крива інвестиційного попиту зміщується вправо. І навпаки, вона зміщується вліво, якщо автономні інвестиції зменшуються.

Серед чинників, що впливають на величину автономних інвестицій, можна виділити такі: технічний прогрес, рівень забезпеченості основним капіталом, податки на прибуток підприємств, ділові очікування.

Технічний прогрес. Технічний прогрес є головним чинником економічного зростання. Він проявляється переважно через створення нових, ефективніших засобів виробництва або через модер­нізацію існуючих. Викликаючи якісні зміни в основному капіталі, технічний прогрес забезпечує підвищення граничної продуктивності факторів виробництва і зменшення їх граничних витрат. За факторами виробництва, на які впливає технічний прогрес, він поділяється на трудоощадний, або капіталоощадний. У першому випадку зростає гранична продуктивність праці, в іншому — гранична продуктивність капіталу. Результатом технічного прогресу є зменшення витрат на виробництво продукції і збільшення прибутковості інвестованого капіталу, що спричинює зростання попиту на інвестиції за даної процентної ставки.

Рівень забезпеченості основним капіталом. Якщо виробничі потужності галузі спроможні повністю задовольняти попит на її продукцію, то зростання інвестицій в цю галузь стримуватиметься. І навпаки, якщо за повного використання наявних виробничих потужностей попит на продукцію галузі задовольняється не пов­ністю, то це спонукатиме підприємців до збільшення обсягів виробництва за рахунок збільшення капіталу, що спричинює зростання попиту на інвестиції за даної процентної ставки.

Отже, попит на інвестиції залежить від співвідношення між виробництвом ВВП та основним капіталом. Це випливає з моделі акселератора, найпростішу форму якої можна подати так:

(8.20)

де I_t — обсяг інвестицій (валових); a — коефіцієнт акселерації; Y_t –
– Y_t–1 — приріст ВВП за період t; a (Y_t – Y_t–1) — чисті інвестиції за
період t; d ×·K_t — відновлювальні інвестиції (амортизація) за період t.

Основним елементом рівняння (8.20) є коефіцієнт акселерації, який показує, на скільки одиниць змінюються інвестиції у разі зміни ВВП на одиницю. Залежність, яку описує рівняння (8.20), означає, що підприємства намагаються зберігати певні співвідношення між основним капіталом і обсягом виробництва. Оскіль­ки ВВП є нестабільною величиною, то це зумовлює і нестабільність інвестицій: у період пожвавлення економіки інвестиції збіль-
шуються, у період рецесії — зменшуються.

Податки на прибуток підприємств. У процесі прийняття інвестиційних рішень підприємці беруть до уваги не валовий, а чистий прибуток, для визначення якого від валового прибутку віднімаються податки. За цих умов зі збільшенням податків чистий при-
буток зменшується, що послаблює мотивацію підприємців до інвестування. І навпаки, зменшення податків спричинює збільшення чистого прибутку, що посилює їхню схильність до інвестування.

Ділові очікування. Підприємці, ухвалюючи інвестиційні рішення, орієнтуються на прибуток, очікуваний у майбутньому, тобто впродовж часу, протягом якого використовуватиметься інвестований капітал. Це означає, що їхні інвестиційні рішення залежать від ділової активності, яку вони очікують у майбутньому. Такі очікування можуть бути оптимістичними або песимістичними. Оптимістичні очікування щодо рівня ділової активності збіль­шують інвестиційний попит підприємців, песимістичні — змен­шують їхні бажання інвестувати.

Важливу роль у визначенні рівня ділової активності відіграє ринок акцій, який показує зв’язок між динамікою курсів акцій
і станом ділової активності в економіці. Якщо курс акцій зростає, то це свідчить про підвищення ділової активності, що породжує
в інвесторів оптимістичні очікування. І навпаки.

8.4. Заощадження та інвестиції

Досі ми виходили з того, що на інвестиційний попит впливають чинники, від яких залежить прибутковість інвестиційних проектів. Але попит на інвестиції перебуває в певній залежності й від фінансово-інвестиційних ресурсів підприємств. Якщо, наприклад, вартість прибуткового інвестиційного проекту, що приваблює підприємство, становить 1 млн грн, а його фінансово-інвестиційні ресурси (власні плюс мобілізовані через фінансову систему) менші, то інвестиційний попит підприємства не може бути реалізований. Отже, крім чинників, які визначають прибутковість інвестиційних проектів, інвестиційний попит залежить і від фінансово-інвестиційних ресурсів, які обмежують інвестиційний попит. Якщо з фінансово-інвестиційними обмеженнями стикаються окремі підприємства, то це означає, що й економіка в цілому має фінансово-інвестиційні обмеження.

Джерелом фінансово-інвестиційних ресурсів є заощадження. Це означає, що у підсумку роль фінансових обмежень інвестицій відіграють заощадження. В будь-якій економіці заощадження дорівнюють тій частині наявного доходу, яка залишається після здійснення витрат на споживання. Таке визначення стосується
і заощаджень приватної закритої економіки, яку ми розглядаємо. Особливість цієї економіки полягає в тому, що її наявний дохід дорівнює сукупному доходу, тобто DI = У, а споживання — споживанню домашніх господарств. За цих умов приватні заощадження можна визначити за формулою:

. (8.21)

У приватній закритій економіці C = Y × c. Підставивши це значення С у формулу (8.21), отримаємо: S = Y(1 – c). Оскільки 1 – c =
= s, то звідси випливає формула, яка показує залежність приватних заощаджень від доходу:

. (8.22)

Зважаючи на рівняння 8.22, розглянемо зв’язок між доходом та інвестиціями. По-перше, оскільки заощадження як джерело інвестицій є функцією від доходу, то зростання доходу збільшує фінансово-інвестиційні ресурси, а його зменшення скорочує ці ресурси. Це означає, що інвестиції опосередковано залежать від доходу. По-друге, динаміка доходу є індикатором ділової активності в країні. Зростання доходу свідчить про зростання сукупного попиту, для задоволення якого потрібно нарощувати основний капітал і збільшувати чисті інвестиції. Залежність інвестицій від до­ходу реалізується через модель акселератора, найпростіша форма якої подається формулою (8.20). Тому ця модель досить часто вико­ристовується для побудови довгострокових інвестиційних функцій.

Механізм урівноваження заощаджень з інвестиціями

Аксіомою є те, що заощадження слугують єдиним джерелом фінансування інвестицій. Тому слід визнати аксіоматичним і те, що між заощадженнями та інвестиціями має спостерігатися рівновага, тобто S = I. Але для правильного розуміння цього положення потрібно враховувати, що заощадження є не чинником інвестиційного попиту, а лише його фінансовим обмеженням. За таких умов жорсткої залежності між заощадженнями та інвестиціями у кожному окремому поточному періоді не може бути. Вона проявляється лише за тривалий період. Іншими словами, рівновага між заощадженнями та інвестиціями є не абсолютним за­коном, а законом-тенденцією. Ця обставина враховується в моделях економічного зростання, які розглядаються в розд. 10.

Якщо рівновага між заощадженнями та інвестиціями об’єктив­но обумовлена, то виникає питання щодо механізму її забезпе­чення. В макроекономічній науці єдиної відповіді на нього не існує. Найбільш рельєфно на цю тему конкурують між собою кла­сична та кейнсіанська теорії.

Згідно з класичною теорією рівновага між заощадженнями та інвестиціями досягається на фінансовому ринку завдяки коливанню процентної ставки під впливом попиту на позичкові кошти (інвестиції) та їх пропозиції (заощадження). Класичний механізм урівноваження заощаджень з інвестиціями унаочнює рис. 8.6.

Рис. 8.6. Класичний механізм урівноваження
заощаджень з інвестиціями

За класичною теорією заощадження та інвестиції є високоеластичними до процентної ставки. При цьому заощадження знаходяться в прямій залежності від процентної ставки: чим нижчою є процентна ставка, тим меншими є заощадження. Тому на рис. 8.6 крива заощаджень має додатний нахил. Що стосується інвестицій, то вони знаходяться в оберненій залежності від процентної ставки. У зв’язку з цим їх крива має від’ємний нахил.

Припустимо, що в стані повної зайнятості заощадження та інвестиції в економіці становили 40 млрд грн. За цих умов перетин кривої S з кривою І₁ у точці Т₁ фіксує, що рівноважна процентна ставка дорівнює 10 %. Тепер припустимо, що внаслідок закінчення буму в будівництві житла обсяг інвестицій скоротився до 35 млрд грн. Цю ситуацію відображує переміщення кривої інвестицій від положення І₁ у положення І₂ і зниження процентної ставки до 8 %.

Згідно з класичною теорією таке зниження процентної ставки викличе скорочення заощаджень та інвестицій на 5 млрд грн, що забезпечить нову рівновагу на фінансовому ринку в точці Т₂. Оскільки С = Y – S, то це означає, що на 5 млрд грн збільшується споживання. У підсумку виходить, що зменшення заощаджень та інвестицій на 5 млрд грн компенсується збільшенням споживання на 5 млрд грн Внаслідок цього обсяг виробництва не зменшується, а зниження параметрів рівноваги між заощадженнями та інвестиціями досягається в умовах повної зайнятості.

Кейнсіанський механізм урівноваження заощаджень з інвестиціями знаходить своє відображення на рис 8.7. У цьому варіанті інвестиції є менш еластичними відносно процентної ставки, ніж у класичному. Тому їх крива має невеликий кут нахилу. Але головною відмінністю кейнсіанського механізму врівноваження заощаджень з інвестиціями є нееластичність заощаджень до процентної ставки. У зв’язку з цим на рис. 8.7 крива заощаджень набуває вигляду вертикальної лінії.

Рис. 8.7. Кейнсіанський механізм урівноваження
заощаджень з інвестиціями

Припустимо, що початково економіка знаходиться в умовах пов­ної зайнятості, а заощадження та інвестиції становлять 40 млрд грн.
На рис. 8.7 цю ситуацію відображує перетин кривої S₁ і кривої І₁ в точці Т₁, якій відповідає рівноважна процентна ставка на рівні 10 %. Тепер змінимо умови і припустимо, що песимізм підприємців змусив їх скоротити обсяг інвестицій на 5 млрд грн. Внаслідок цього крива інвестицій переміститься вліво в положення І₂, а ставка процента впаде до 8 %. Оскільки заощадження у кейн­сіанців є нееластичними до процентної ставки, то це не вплине на їх обсяг, який, як і раніше, становитиме 40 млрд грн.

Кейнс не вважав, що зміна процентної ставки здатна суттєво впливати на бажання людей змінювати обсяг заощаджень. На
його думку, вирішальний вплив на заощадження справляє дохід у тій частині, в якій він в процесі розподілу формує наявний дохід. Проте не лише Кейнс, а й сучасні макроекономісти піддають сум­ніву позицію класиків щодо існування високої еластичності процентної ставки до заощаджень або заощаджень до процентної ставки.

Виникає питання: про що свідчать факти? Багато сучасних науковців, аналізуючи факти, намагаються дати відповідь на нього. Але мало хто з них дійшов висновку, що процентна ставка справляє суттєвий вплив на заощадження. Переважна більшість досліджень довела, що вплив процентної ставки на заощадження є настільки незначний, що його дуже важко виявити.

Якщо заощадження нееластичні до процентної ставки, то, очевидно, існує інший спосіб досягнення рівноваги між заощадженнями та інвестиціями. Згідно з кейнсіанською теорією, цей спосіб спирається на пряму залежність заощаджень від доходу, а доходу від інвестицій. Оскільки інвестиції є компонентом сукупного попиту, то в наведеному прикладі їх зменшення означає падіння сукупного попиту порівняно з потенційним ВВП і відповідно скорочення обсягів доходу, тобто фактичного ВВП.

Знову звернемося до рис. 8.7. У міру скорочення інвестицій
і доходу заощадження як функція доходу зменшуватимуться: DS = s × DY. Врахуємо, що зменшення доходу є екзогенним чинником нашої графічної моделі. Тому на рис. 8.7 вплив доходу на заощадження відображується через переміщення кривої заощаджень у положення S₂. Обсяг заощаджень зменшиться до обсягу інвестицій, тобто 35 млрд грн. Це означає, що рівновага між заощадженнями та інвестиціями буде досягнута в точці Т₂, в якій процентна ставка дорівнює 8 %. Проте, на відміну від класиків, у кейнсіанців така рівновага досягається не завдяки зниженню процентної ставки, а внаслідок зменшення доходу.

До викладеного слід додати ще одну відмінність кейнсіанської теорії. Вона полягає в тому, що згідно з цією теорією рівновага між заощадженнями та інвестиціями може забезпечуватися в економіці, яка знаходиться в умовах неповної зайнятості. І дійсно, у кейнсіанців лише за рахунок скорочення фактичного ВВП порівняно з ВВП повної зайнятості обсяг заощаджень може змен­шуватися до обсягу інвестицій.

Структура заощаджень
та їх трансформація в інвестиції

Досі заощадження приватної закритої економіки нами розглядалися як єдине ціле. Насправді ж приватні заощадження — це структуризована система, яка складається з двох сегментів: заощадження домашніх господарств і заощадження підприємств.

Заощадження домашніх господарств визначаються згідно із загальним правилом — це та частина їхнього наявного доходу, яка залишається після здійснення витрат на споживання:

(8.23)

Найпоширенішими формами заощаджень домогосподарств є депозитні вклади в комерційних банках, придбання акцій та облігацій.

Заощадження підприємств структурно поділяються на чисті та валові. В їх основі лежить відмінність між прибутком, чистим прибутком і валовим прибутком підприємств. Прибуток відображує перевищення виручки від реалізації продукції над витратами, пов’язаними з її виробництвом. Прибуток мінус податок на прибуток — це чистий прибуток. За своєю суттю чистий прибуток є наявним доходом підприємств. Певна його частина у формі дивідендів спрямовується на приватне споживання. Звідси випливає формула чистих заощаджень підприємств у спрощеній економіці:

(8.24)

Валовий прибуток — це прибуток плюс амортизація, тобто споживання основного капіталу. Це дає підстави визначити валові заощадження підприємств за такою формулою:

(8.25)

або

(8.26)

Отже, заощаджують як домогосподарства, так і підприємства. Проте майже всі інвестиції здійснюють підприємства. При цьому їхні потреби в інвестиційних коштах, як правило, перевищують їхні заощадження. За цих умов виникає певний дисбаланс: з одного боку, заощадження домогосподарств перевищують їхні потреби в інвестиційних ресурсах; з іншого — заощадження підприємств є недостатніми для фінансового забезпечення інвес­тицій. Це зумовлює як можливість, так і доцільність переміщення тимчасово вільних коштів домогосподарств у тимчасове розпорядження підприємств. Таке переміщення здійснюється за допомогою фінансової системи (рис. 8.8).

Рис. 8.8. Переміщення заощаджень від домогосподарств до підприємств

Як видно з рис. 8.8, фінансова система, за допомогою якої здійснюється переміщення заощаджених коштів від домогосподарств до підприємств, складається з двох інститутів: фінансовихринків і фінансових посередників. Фінансові ринки — це ринки, здебільшого облігацій та акцій. До фінансових посередників належать банки, страхові компанії та пенсійні фонди, а також інвестиційні посередники.

Залучення підприємствами інвестиційних коштів через фінансові ринки — це пряме фінансування інвестицій, яке здійснюється за рахунок емісії цінних паперів. Головними інструментами прямого фінансування інвестицій є облігації та акції. Облігація — це борговий інструмент, який зобов’язує підприємство-позичальника оплачувати власникові цього боргового інструмента фіксовану суму грошей через регулярні проміжки часу (сплата процентів) до дати її погашення, коли відбувається остання сплата процента. Особливість облігації полягає в тому, що її власник має право на одержання свого фіксованого доходу незалежно від того, чи має підприємство-позичальник прибутки чи ні.

Інший спосіб прямого фінансування інвестицій — емісія акцій. Основним видом акцій є звичайна акція — вимога акціонера на частку акціонерного капіталу підприємства і на відповідну частку в його прибутках у формі дивідендів. Наприклад, якщо акціонер володіє однією звичайною акцією підприємства, яке випустило один мільйон таких акцій, то він має право на одну міль­йонну частку активів цього підприємства та одну мільйонну част­ку його прибутку. Тому у разі збільшення прибутковості підприємства доходи акціонерів (дивіденди) збільшуються. Основна вада звичайної акції порівняно з облігаціями полягає в тому, що акціонери є останнім позивачем, тобто мають право на отримання дивідендів лише після власників облігацій та привілейованих акцій, емітованих даним підприємством.

На величину інвестиційних коштів, які може залучити підприємство від емісії акцій, великий вплив справляє ціна (курс) акцій. Коли попит на ринку акцій високий, підприємство, продаючи порівняно небагато акцій, може мобілізувати на фінансовому ринку багато коштів. І навпаки, якщо ціни на акції підприємства низькі, воно змушене продати більше акцій для залучення такої самої суми.

Мобілізація підприємствами інвестиційних коштів через фінансових посередників — це непряме фінансування інвестицій. Роль фінансових посередників полягає в тому, щоб акумулювати в себе заощадження домогосподарств і за рахунок їх надавати кошти підприємствам, які мають дефіцит фінансово-інвестиційних ресурсів. Банки акумулюють вільні кошти домогосподарств прийняттям їх на депозит, страхові компанії і пенсійні фонди — через отримання коштів на договірній основі, інвестиційні посередники — переважно шляхом продажу цінних паперів.

1. Інвестиції — це витрати, здійснювані з метою створення нового капіталу та відшкодування зношеного капіталу. В короткостроковому періоді інвестиції впливають на сукупний попит
і ВВП; у довгостроковому — на обсяг капіталу і потенційний ВВП. Зростання сукупного попиту і ВВП залежить від приросту валових інвестицій, а нагромадження обсягів капіталу — від обсягу чистих інвестицій, тобто від співвідношення між валовими інвестиціями та амортизацією.

2. В основі кейнсіанської функції інвестицій в основний капітал лежить гранична ефективність капіталу. Вона визначається такою ставкою процента, яка врівноважує дисконтовану вартість очікуваних прибутків від інвестування з відновною вартістю капітального майна. Граничній ефективності капіталу протистоїть поточна ставка процента, яка визначається на ринку позичкового капіталу. Попит виникає лише на такі інвестиційні проекти, для яких поточна ставка процента нижча від граничної ефективності капіталу. Чим нижче ставка процента відносно граничної ефективності капіталу, тим більша кількість інвестиційних проектів буде ефективною і тим більшим є попит на інвестиції. Тому
у Кейнса інвестиції є спадною функцією від ставки процента, верхньою межею якої є гранична ефективність капіталу. За таких умов крива попиту на інвестиції має від’ємний нахил.

3. В основі неокласичної функції інвестицій в основний капітал лежить розрив між бажаним і наявним обсягами капіталу. Бажаний обсяг капіталу знаходиться в оберненій залежності від граничних витрат на капітал і в прямій залежності від очікуваних обсягів виробництва. При цьому граничні витрати на капітал
є сумою реальної ставки процента, норми амортизації і чистих граничних податків. Очікуваний обсяг виробництва — це середньорічний обсяг, який відповідає уявленням підприємців про майбутній попит на їхню продукцію. Прихильники неокласичної теорії спираються на модель гнучкого акселератора, згідно з якою попит на чисті інвестиції в поточному періоді залежить від капітального розриву та частки, на яку зменшується цей розрив у кож­ному поточному періоді. Попит на відновлювальні інвестиції залежить від середньої вартості капіталу в поточному періоді та норми амортизації. Звідси за неокласичною теорією, попит на інвестиції є сумою попиту на відновлювальні та чисті інвестиції.

4. Інвестиції у житлове будівництво — це витрати на будівництво нового житла та на реконструкцію наявного житла. Такі інвестиції знаходяться в прямій залежності від ціни, яка встановлюється на ринку наявного житла. Чим вища ціна житла, тим вищою є прибутковість його будівництва і тим більшою є мотивація до інвестування в житлове будівництво. Ціна залежить від попиту. Тому чинники, що впливають на попит на житло, є чинниками інвестицій у житлове будівництво. До таких чинників належать сукупний дохід (ВВП), чисельність населення, реальна процентна ставка. Інвестиції у житлове будівництво є зростаючою функцією від ВВП і чисельності населення та спадною функцією від реальної процентної ставки. Інвестиції у запаси — це зміна величини запасів. Такі інвестиції є зростаючою функцією від обсягів виробництва і спадною функцією від реальної процент-
ної ставки.

5. У макроекономічному моделюванні використовується проста інвестиційна функція, в якій базовою змінною попиту на інвестиції є лише процентна ставка. Це пояснюється двома обставинами: по-перше, процентна ставка є спільним чинником всіх компонентів інвестиційного попиту; по-друге, процента ставка є тим чинником, на який може впливати кон’юнктура на ринку позичкового капіталу і монетарна політика. Вплив інших чинників на інвестиційний попит ураховується в автономній складовій простої інвестиційної функції. Крива, яка відображує обернену залежність між інвестиціями і процентною ставкою, має від’єм­ний нахил. Вплив інших чинників на інвестиційний попит викликає зміщення цієї кривої у відповідний бік. До складу інших чинників інвестиційного попиту відносяться технічний прогрес, рівень забезпеченості основним капіталом, податки на прибуток підприємств, ділові очікування.

6. Крім чинників, які визначають прибутковість інвестиційних проектів, інвестиційний попит залежить також від фінансово-інвестиційних ресурсів, які обмежують інвестиційний попит. Джерелом цих ресурсів є заощадження. В умовах приватної закритої економіки заощадження є тією частиною доходу, яка не витрачається на приватне споживання. Оскільки заощадження — єдине джерело фінансування інвестицій, то між заощадженнями та інвестиціями має спостерігатися рівновага. В макроекономічній науці не існує єдиної думки щодо того, як досягається така рівновага. Головними конкурентами з цього питання є класична та кейнсіанська теорії.

7. Згідно з класичною теорією рівновага між заощадженнями та інвестиціями досягається завдяки коливанню процентної ставки під впливом попиту на позичкові кошти (інвестиції) та їх пропозиції (заощадження). Так, відхилення економіки від стану пов­ної зайнятості внаслідок зменшення інвестицій знижує процентну ставку, яка зменшує заощадження до рівноважного рівня. На думку класиків, зменшення заощаджень супроводжується адекватним збільшенням споживання, що відновлює повну зайнятість. Згідно з кейнсіанською теорією, відхилення економіки від стану повної зайнятості внаслідок зменшення інвестицій також знижує процентну ставку. Але не процентна ставка, а скорочення обсягу виробництва і величини доходу зменшує заощадження до рівня інвестицій. Це означає, що у кейнсіанців рівновага між заощадженнями та інвестиціями може досягатися за неповної зайнятості.

8. Заощадження здійснюють домогосподарства і підприємства. Оскільки заощадження домогосподарств перевищують їхні потреби для інвестування, а заощадження підприємств є недостат­німи для інвестування, то це викликає необхідність переміщення вільних коштів домогосподарств у тимчасове використання підприємствами. Таке переміщення здійснюється через фінансові ринки та фінансових посередників. Головними інструментами фі­нансових ринків є облігації та акції. Фінансове посередництво здійснюють банки, страхові компанії, пенсійні фонди, а також інвестиційні посередники.

[1] Під терміном «дохід» ми розуміємо дохід, який дорівнює ВВП, обчисленому за розподільчим методом.

[2] Див., напр.: Дорнбуш Р., Фішер С. Макроекономіка. — К.: Основи, 1996. С. 58; Манків Н. Г. Макроекономіка. — К.: Основи, 2000. С. 79, 85.

* Математична примітка. Наведені рівняння є квадратними рівняннями вигляду ax² + bx + c, які розв’язуються за допомогою дискримінанта, що має вираз b² – 4ac. У даному числовому прикладі окремі члени рівняння позначаємо так:

прект K₁ — x₁ = (1 + R^*), a = 1000, b = –480, c = – 864;

прект K₂ — x₂ = (1 + R^*), a = 1000, b = –440, c = – 726.

Звідси випливають два уніфікованих рівняння:

Якщо b² – 4ac > 0, то невідому величину (x₁, x₂) можна обчислити так: