Юрисдикція Суду (ст. 32 Конвенції).

Юрисдикція Суду поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї, подані йому на розгляд відповідно до статей 33, 34, 46 і 47.

У випадку виникнення спору щодо юрисдикції Суду спір вирішує сам Суд. До юрисдикції Суду належать міждержавні справи та індивідуальні заяви.

Юрисдикція Суду обмежується такими критеріями:

-коло осіб (компетенція ratione personae).Юрисдикція Суду за колом суб’єктів визначається згідно з положеннями ст. ст. 33 та 34 Конвенції. Першою групою заявників можуть виступати фізичні особи, група осіб, юридичні особи (тільки неурядові організації) (ст. 34 Конвенції), що відносять себе до категорії потерпілих, викладених у Конвенції чи в її протоколах. Відповідачем завжди є держава, яка несе відповідальність за дії державних чи муніципальних органів, установ, підприємств або приватних осіб, які діють за вказівкою державних органів. Високі Договірні Сторони зобов'язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права.

Таким чином, кожна приватна особа може розраховувати на захист системою Конвенції проти дій Держави Сторони Конвенції у випадку, коли стверджуване порушення відбулося у межах юрисдикції цієї держави, відповідно до статті 1 Конвенції(Van der Tang проти Іспанії, § 53).

Потерпілий не повинен уточнювати, яку саме статтю Конвенції було порушено (Guzzardi проти Італії, § 61).

Правомочні особи: –Будь-яка фізична чи юридична особа може здійснити своє право на подання індивідуальної заяви незалежно від громадянства, місця проживання, цивільного стану, або правоздатності (стосовно матері, позбавленої батьківських прав, див. Scozzari і Giunta проти Італії[ВП], § 138, неповнолітнього, див. A. Проти СполученогоКоролівства, недієздатної особи без дозволу її опікуна, див. Zehentner проти Австрії, §§ 39).

Будь-яка неурядова організація, у широкому розумінні цього слова, тобто за винятком тих організацій, що здійснюють урядові повноваження, може здійснювати право на подання заяви. Щодо юридичних осіб публічно-правових організацій, що не здійснюють урядових повноважень, (див. Les aints monastères проти Греції, § 49, іRadio France та інші проти Франції(déc.), § 24-26, а також організацій, юридично й фінансово незалежних від держави,(див. Compagnie de navigation de la République islamique d’Iran проти Туреччини, §§ 80-81, або Unédic проти Франції, §§ 48-59). З іншого боку, муніципалітет (Ayuntamiento de Mula протиІспанії (déc.)) або його відділ, який частково здійснює повноваження державної влади (Section de commune d’AntillyпротиФранції(déc.)), немає права на подання заяви на підставі статті 34 (див. також DöşemealtıBelediyesi проти Туреччини(déc.)).

Будь-яка група приватних осіб: неформальна асоціація, що об’єднує, здебільшого тимчасово, певну кількість осіб. Однак ні місцеві адміністративно-територіальні утворення, ні інші офіційні органи не можуть подавати через фізичних осіб, які їх утворюють або їх представляють, скарги проти будь-якої дії, припиненої державою, від якої вони залежать і від імені якої вони здійснюють публічну владу.

Крім цього, в практиці Європейського суду існують і інші поняття жертви. Особа може бути визнано потенційною жертвою в разі, якщо вона піддається реальному ризику застосування до неї законодавства , що суперечить Європейській конвенції,і її права, які закріплені в конвенції, будуть порушені. У даному випадку дуже важливо вказати, чому до заявника застосовні положеннязаконодавства, за яких обставин існує реальний ризик такого застосування.Непряма жертва: у практиці Європейського суду визнано , що особа може відчувати порушення своїх особистих прав і через те , що порушені права іншого. Тому за певних обставин особа може подати скаргу про порушення своїх прав попри те, що само безпосередньо не зазнавало збитків . Для цього необхідно, щоб у цієїособи з безпосередньою жертвою була дуже близька зв'язок (спорідненість або інше ).  Найбільш поширеним прикладом є звернення родичів особи  постраждалого з вини державних органів з причини незабезпечення ними належного захисту права на життя  в результаті чого родичі відчувають моральні страждання і несуть матеріальні збитки.

Іншим заявником може бути держава до іншої держави.

У ст. 33 Конвенції зазначено: «Будь-яка Висока Договірна Сторона може передати на розгляд Суду питання про будь-яке порушення положень Конвенції та протоколів до неї, яке допущене, на її думку, іншою Високою Договірною Стороною». Таким чином, держава-учасниця Конвенції має право подати скаргу до Суду не тільки в разі порушення прав і свобод її громадян іншою державою, але й в інших випадках, коли інша Висока Договірна Сторона порушує положення Конвенції та протоколів до неї. Розгляд даної скарги не є втручанням у внутрішні справи держави, адже вони не є такими з огляду на зобов’язання, які були взяті на себе державами-учасницями Конвенції[1].

Дипломатичний захист надає право державі подати скаргу проти іншої держави в міжнародному судовому органі лише у випадку, коли сама держава є об’єктом порушення або захищає права свого громадянина (громадян), які, на її думку, є порушеними внаслідок протиправної поведінки згідно міжнародного права.

-часова юрисдикція (компетенція ratione temporis)- за загальним правилом, ЄСПЛ бере до уваги тільки ті факти, які мали місце після набрання Конвенцією чинності для держави–відповідача. Для України – це 11 вересня 1997 року.

Відповідно до положень Конвенції, Суд не розглядає подані заяви щодо фактів порушення прав людини, які відбулись до моменту набрання чинності Конвенції для держави-відповідача (справа «Подбєльськи проти Польщі», 1998 р.).

Проте практика Суду свідчить, що виняток можуть становити заяви, в яких йдеться про «триваючі порушення»: коли початкові факти порушення, відображеного в заяві, мали місце до дати набрання чинності Конвенції для держави-відповідача, але вони безпосередньо визначали стан заявника вже після зазначеної дати (справа «Папаміхалопулос та інші проти Греції», 1993 р.).

Відповідно до положень ст. 58 Конвенції кінцевим проміжком часу юрисдикції Суду для Високої Договірної Сторони визначається з моменту денонсації Конвенції (денонсація може відбутись через п’ять років з моменту набрання чинності Конвенції державою-учасницею та через шість місяців після офіційного звернення до Генерального секретаря Ради Європи), але не звільняє її від взятих зобов’язань Конвенції щодо будь-якого порушення, яке могло бути вчинене до дати набрання дії денонсації.

Таким чином, Судом може бути прийнята до розгляду заява проти держави до набрання чинності денонсації Конвенції. Наприклад, у справі, коли Данія, Норвегія та Швеція подала скаргу проти Греції в квітні 1970 року. Тоді остання, в свою чергу, денонсувала Конвенцію 12 грудня 1969 року. Комісія прийняла до розгляду подану скаргу, вирішивши, що Греція все ще несе зобов’язання згідно з положеннями Конвенції.

Водночас Комісія призупинила розгляд даної скарги та повернулась до неї тільки після того, як Греція відновила статус держави-учасниці Конвенції в 1974 році.

Цікаво, що вимога виконання зобов’язань за Конвенцією може існувати незалежно від того, виникло зобов’язання до моменту приєднання держави до Конвенції, чи після того. Так, у справі Австрія проти Італії країна-відповідач Італія заявила, що Австрія не може вимагати від неї виконання Конвенції, оскільки такі зобов’язання виникли до приєднання Австрії до Конвенції. Проте, Суд по-іншому витлумачив обов’язки держав, що ратифікували Конвенцію: цей документ створює не тільки суб’єктивні права країн-учасниць, а й об’єктивний публічний порядок, відповідно до якого кожна держава-учасник може звертатись у Страсбурзький суд, якщо вважає, що порушений публічний порядок[2].

-територіальна юрисдикція (компетенція ratione loci) - Суд розглядає тільки ті заяви, що стосуються порушень, що мали місце на території, на яку поширюється влада держави – учасниці Конвенції. Територіальна юрисдикція Суду в контексті положень ст. 1 Конвенції тісно пов’язана з їхньою територією, але не завжди обмежується суто цією територією. Також згідно з нормами міжнародного права до території держави відносять і ті об’єкти, які прирівнюються до території держави. А тому під юрисдикцію держави підпадають дії посадових осіб держави на території іншої держави.

У практиці Суду виокремився та набув поширення екстериторіальний принцип під час визначення юрисдикції Суду. Даний принцип був застосований у рішенні у справі «Ilaşcu and Others v. Moldova and Russia» (рішення від 8 липня 2004 р.). Заява була подано про порушення Молдовою та Росією положень Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод у зв’язку з діями органів влади невизнаної Придністровської Республіки. Суд зазначив, що заява, яка була зроблена Молдовою при ратифікації Конвенції, а саме про те, що вона не має змоги здійснювати контроль над територію Придністров’я, – не є належним застереженням у розумінні ст. 57 Конвенції. З огляду на вищевикладене фактична неможливість здійснювати контроль у Придністров’ї не позбавляє Молдову від відповідальності за дотриманням Конвенції на даній території. Вона повинна була всіма доступними засобами або із залученням інших держав та міжнародних організацій продовжувати гарантувати зобов’язання, які передбачені в Конвенції. Крім того, Російська Федерація також повинна нести відповідальність за недотримання норм Конвенції, адже вона здійснювала військову, політичну та економічну підтримку сепаратистського режиму в Придністров’ї.

Отже, територіальну юрисдикцію Суду можна визначити як сукупність територій держав-учасниць Конвенції, а також територій, за міжнародні відносини яких вони відповідають.

-предмет справи (компетенція ratione materiae). Багато хто вважає, що Європейський суд вирішує будь-які справи, які розглядаються в рамках національного судочинства. На жаль, така хибна думка поширена як серед звичайних громадян, так і серед практикуючих юристів. Насамперед слід чітко запам’ятати, що Європейський суд з прав людини не є судом четвертої інстанції по відношенню до національних судів. Крім того, Суд не приймає до розгляду будь-яку скаргу щодо порушених прав, які явно чи по суті не належать до Конвенції, навіть коли такі права гарантуються іншими міжнародними договорами. Наприклад, розгляд заяв про порушення таких прав, як право на самовизначення, право на доступ до державної служби або захист більшості економічних та соціальних прав залишається поза компетенцією Суду.

Під час встановлення предметної компетенції при розгляді скарги Суд спирається на власне розуміння характеру чи змісту того чи іншого порушеного права. Проте прийняття Судом рішення щодо поданого звернення сумісності з предметною юрисдикцією з положеннями Конвенції не означає визнання Судом наявності порушення права чи прав, гарантованих Конвенцією, оскільки цьому має передувати комплексний розгляд справи як стосовно прийнятності заяви, так і стосовно суті справи.

Предметна юрисдикція Суду є найбільш динамічною, оскільки відповідні положення Конвенції постійно набувають нового розуміння за результатами. На сьогоднішній день Європейський суд з прав людини вважається однією з основних міжнародних правозахисних інституцій європейської системи захисту прав людини.

Зазвичай, визначення відповідності заяви першим трьом критеріям не викликає особливих труднощів. А от при визначені компетенції Суду ratione materiae виникає ціла низка проблем. Загальновідомо, що ЄСПЛ не обмежується буквальним тлумаченням положень Конвенції, а виходить далеко за його межі. Для того щоб було більш зрозуміло, слід навести приклад тлумачення Судом поняття «кримінальне обвинувачення», яке міститься у ст.6 Конвенції. Відповідно до практики Європейського суду, до «кримінального обвинувачення» належать справи, які національним законодавством віднесені до кримінальних, а також деякі справи про адміністративні правопорушення, справи про порушення митних правил, деякі види податкових правопорушень, дисциплінарне провадження щодо певних категорій осіб та деякі інші види провадження.

Як ми бачимо, Європейський суд досить розширено тлумачить положення Конвенції, а тому для вирішення питання, чи відноситься розгляд кожної конкретної справи до його предметної компетенції, потрібно детально вивчати практику ЄСПЛ, особливо ту, яка стосується прийнятності заяв.