Протоколи до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод: загальна характеристика.

· Необхідність в додаткових протоколах обумовлювалася необхідністю розширення прав, які не включені до Конвенції, міжнародними функціями членів Європейської Комісії з прав людини та Європейського суду, необхідністю забезпечити їх незалежність при здійсненні ними своїх повноважень.

· Наприклад, в Протоколі № 1 закріплені деякі права і свободи, які не включені до розділу 1 Конвенції - право на вільне володіння своїм майном, право на освіту, право на вільні вибори.

Протокол № 4 також гарантує деякі права і свободи, що не включені до Конвенції - заборона ув'язнення за борг, свобода пересування, заборона вислання громадян та заборона колективного вислання іноземців. Протокол № 4 до Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод має назву «Про забезпечення деяких інших прав та свобод крім тих, котрі вже включені до Конвенції та у Першому протоколі до неї». Він був прийнятий у Страсбурзі 16 вересня 1963 року та вступив у законну силу 2 травня 1968 р.

Україна підписала Протокол № 4 без будь-яких застережень 19 грудня 1996. На території України Протокол № 4 вступив в законну юридичну силу з 11 вересня 1997 р.

Протокол № 4 складається з семи статей, що закріплюють додатковий перелік особистих прав людини, серед яких нас цікавить ст. 1 «Заборона позбавлення волі за борги». У ній йдеться: «Нікого не може бути позбавлено свободи лише на підставі неспроможності виконати своє договірне зобов'язання». Отже цією статтею, автори Конвенції переслідували мету посилити захист прав, гарантованих статтею 5 ЄКПЛ.

· Протоколом №6 було скасовано смертну кару.

Протокол № 6. Був прийнятий у Страсбурзі 28 квітня 1983 р. та вступив в законну силу 1 березня 1985 р. Станом на 1 вересня 2009 р. Протокол № 6 підписали всі держави-члени Ради Європи, а ратифікували майже всі (окрім Російської Федерації). Україна підписала Протокол № 6 — 5 травня 1997 р., ратифікувала 4 квітня 2000 р., та в законну силу на території України Протокол № 6 вступив 1 травня 2000 р.

Повна назва Протоколу «Протокол № 6 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, який стосується скасування смертної кари». Протокол № 6 включає 9 статей. У Преамбулі до Протоколу укладачі «вважають, що розвиток подій у кількох державах — членах Ради Європи подає загальну тенденцію до скасування смертної кари» тобто, можна зробити висновок, що прийняття норми про скасування смертної кари як загальноєвропейського стандарту обумовлено об'єктивними чинниками.

У ст. 1 Протоколу № 6 закріплюється наступна диспозиція: «Смертна кара скасовується. Жодна людина не може бути засуджена до такого покарання або страчена». Але ст. 2 обмежує сферу дії ст. 1 наступним чином «Держава може передбачити у своєму законодавстві смертну кару за діяння, вчинені під час війни або неминучої загрози війни; таке покарання застосовується тільки у випадках, передбачених законом і згідно з його положеннями. Держава повідомляє Генерального секретаря Ради Європи про відповідні положення цього закону».

Через майже 20 років після прийняття Протоколу № 6, 3 травня 2002 р. у Вільнюсі, Рада Європи приймає «Протокол № 13 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який стосується скасування смертної кари за усіх обставин». Невдовзі даний протокол вступив до законної сили, попри те, що умовою для цього було визначено 10 ратифікацій. Ця подія відбулася 1 липня 2003р.

В Протоколі № 7 закріплено процедурні гарантії, що стосуються вислання іноземців, право на оскарження в кримінальних справах, відшкодування в разі незаконного засудження. Стаття 4 Протоколу № 7 закріплює право не бути притягненим до суду або покараним двічі [14].

Протокол № 7. Був прийнятий у Страсбурзі 22 листопада 1984 р. та вступив в законну силу 1 листопада 1988 р., умовою набрання чинності було визначено сім ратифікацій.

За даними офіційного сайту Ради Європи, станом на 1 вересня 2009 р., Протокол № 7 підписали та ратифікували 41 держава, а ще 5 держав підписали, але не ратифікували. Це — Бельгія. Нідерланди, Іспанія, Німеччина. Україна ратифікувала даний протокол, і тому він застосовується на території України з 1 грудня 1997 року.

Основною причиною розробки доповнень до Європейської конвенції з прав людини в рамках Протоколу № 7 було прийняття Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р. двох Міжнародних пактів з прав людини. У жовтні 1967 р., Комітет Міністрів Ради Європи, обізнаний, що в результаті співіснування Європейської конвенції з прав людини та Пактів 1996 р. Організації об'єднаних націй можуть виникнути проблеми, інструктував Комітет експертів з прав людини дослідити ці проблеми. У 1969 р. Комітет експертів представив повідомлення Комітету Міністрів з приводу відмінностей між правами, гарантованими ЄКПЛ і Міжнародним Пактом про цивільні та політичні права. 23 жовтня 1972 р., Парламентська Асамблея Ради Європи прийняла Рекомендацію 683 (1972), за основу якої були взяті висновки Парламентської конференції з прав людини, яка проходила у Відні з 18 до 20 жовтня 1971 р. У цій рекомендації ПАРЄ зауважує, що метою Ради Європи є «не тільки підтримка, але і подальша реалізація прав людини і основоположних свобод». Після відзначення «роботи, вже зробленої для забезпечення прав людини, завдяки щоденної дії Європейської конвенції з прав людини і її Протоколів», і виділяючи, що «зростання Європи можливе тільки якщо це ґрунтується на певному ставленні та забезпеченні все більш широких гарантій її прав та основоположних свобод», ПАРЄ зробила пропозиції щодо коротко- і середньострокової програми Ради Європи у сфері захисту прав людини. ПАРЄ рекомендувала, зокрема, вивчення питання розширення прав, гарантованих Європейською конвенцією з прав людини. Нарешті, в Рекомендації ПАРЄ 791 (1976) щодо захисту прав людини в Європі, вона рекомендувала Комітетові Міністрів, включити якомога більше положень з Міжнародного пакту про цивільні та політичні права до ЄКПЛ.

Вищезазначений звіт Комітету експертів з прав людини склав основу для роботи, зробленої в 1976 р. його підкомітетом, і пізніше Комітетом експертів, про розширення переліку прав, закріплених у ЄКПЛ, що увійшло у якості завдання до середньострокових планів Ради Європи на 1976–1980 рр. і 1981–1986 рр., було названо відповідно: «Розширення прав людини сформульованих в Європейській конвенції з прав людини і її Протоколах (Пакт ООН про цивільні і політичні права)» і «Розширення списку цивільних і політичних прав і свобод сформульованих в ЄКПЛ».

В рамках підготовки нового додаткового протоколу до ЄКПЛ, комітет експертів мав на увазі зокрема необхідність включати до ЕКПЛ тільки такі права, які б могли бути визначені в достатньо специфічних термінах, які гарантовані в рамках системи контролю, передбачених ЄКПЛ.

Було зрозуміло, що участь держав-членів у даному Протоколі жодним чином не повинна впливати на інтерпретацію зобов'язань між ними, або між ними і іншими державами, які виникають в рамках будь-яких інших міжнародних інструментів.

Протокол № 7 до ЄКПЛ містить 3 статті, що закріплюють права людини, які відносяться до кримінально-правової сфери: права на оскарження у кримінальних справах (ст. 2), відшкодування у разі судової помилки (ст. 3), і право не бути притягнутим до відповідальності або покараним двічі (ст. 4).

У ст. 2 Протоколу № 7 йдеться про наступне: «1. Кожен, кого суд визнав винним у вчиненні кримінального правопорушення, має право на перегляд судом вищої інстанції факту визнання його винним або винесеного йому вироку. Здійснення цього права, включаючи підстави, на яких воно може бути здійснене, регулюється законом. 2. Із цього права можуть поширюватися винятки для передбачених законом незначних правопорушень або коли відповідну особу судив у першій інстанції найвищий суд, або коли її було визнано винною і засуджено після оскарження виправдувального вироку». Стаття 3 Протоколу № 7 передбачає можливість відшкодування в разі судової помилки. Стаття 4 Протоколу № 7 закріплює право не бути притягненим до суду або покараним двічі [14].

Таким чином, Протоколом № 7 передбачені додаткові права, що не були гарантовані ЄКПЛ до моменту його прийняття.

У тому, що стосується розгляду рішення про невинуватість або вироку в суді вищої інстанції, то подібний розгляд може обмежитися контролем над дотриманням правових норм, наприклад, з боку Касаційного Суду. Із цього приводу французький уряд уточнив в заяві, що супроводжувала ратифікацію Протоколу № 7, що «розгляд в суді вищої інстанції може обмежитися контролем над застосуванням закону, у випадку якщо зацікавлена особа удасться до касації».

Пункт 2 ст. 2 Протоколу № 7 накладає подальші обмеження на сферу його застосування. Він передбачає як виключення, що право на перегляд справи у вищій інстанції не може застосовуватися а) до незначних правопорушень, що визнаються такими національним законодавством; б) коли зацікавлена особа була засуджена в першій інстанції найвищим судом країни; в) коли було ухвалено рішення про його винність і дану особу було засуджено в результаті звернення до суду, яке опротестовувало його звільнення.

Стаття 3 визнає право на компенсацію у разі судової помилки. Роз'яснення до Протоколу, що вже приводилося вище, уточнює, що зацікавлена особа спочатку повинна бути засудженою на підставі остаточного судового рішення, тобто дана особа повинна була з'явитися перед судом. Компенсація, таким чином, не може стосуватися випадків, коли зацікавлена особа була виправдана або засуджена заочно. Право на компенсацію виникає, коли а) рішення було потім згодом анульоване (наприклад, унаслідок перегляду справи); б) у випадку якщо помилування було здійснене унаслідок фактів, що знов відкрилися, або заяв.

Такого права не існує, якщо в потрібний час заява про невідомий раніше факт може бути повністю або частково поставлена в провину зацікавленій особі.

Стаття 4 затверджує принцип non bis in idem, тобто принцип, згідно якого ніхто не може бути засуджений або покараний в кримінальному порядку двічі за те ж правопорушення декількома судовими інстанціями однієї й тієї ж країни. Іншими словами, цей принцип не гарантується по відношенню до вироків, винесених зацікавленій особі судовими інстанціями різних країн. Роз'яснення уточнює з цього приводу (пункт 27), що інші угоди, розроблені Радою Європи (серед них Конвенція 1957 року про екстрадицію) регулюють принцип застосування non bis idem в міжнародній сфері.

· В Протоколі № 12 закріплено заборону дискримінації.

Протокол № 13 (заборона смертної кари) За даними офіційного сайту Ради Європи, станом на 1 вересня 2009 р., Протокол № 13 підписали та ратифікували 41 держава, а ще 4 держави підписали, але не ратифікували. Це — Вірменія, Латвія, Іспанія і Польща. Дві держави не підписали даний протокол, це — Азербайджан і Російська Федерація. Україна приєдналась до протоколу 3 травня 2002 р., ратифікувала — 10 жовтня 2003 р., а до законної сили Протокол № 13 вступив на території України 1 липня 2004 р. [8].

Стаття 1 Протоколу № 13 сформульована абсолютно аналогічно до ст. 1 Протоколу № 6. Але ст. 2 Протоколу № 13, названа «Заборона відступу від зобов'язань», наголошує: «Жодних відступів від положень цього Протоколу не допускається на підставі статті 15 Конвенції».

5. Імплементація Конвенції про захист прав людини і основоположних свободу у національну юридичну практику України

Імплементація міжнародно-правових норм в національне законодавство є досить складною процедурою, в широкому сенсі це - здійснення міжнародно-правових і внутрішньодержавних норм задля виконання міжнародно-правових зобов’язань, а також створення на міжнародному і внутрішньодержавному рівнях умов для такого здійснення.

У більш конкретному розумінні імплементація норм міжнародного права - це цілеспрямована організаційно-правова діяльність держави, яка здійснюється індивідуально, колективно або в межах міжнародної організації з метою своєчасної, всебічної і повної реалізації зобов’язань, взятих ними у відповідності з міжнародним правом.

Ратифікація Україною 17 липня 1997 року Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод стала важливим етапом на шляху входження нашої держави у європейський політико-правовий простір.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) є міжнародним договором, на підставі якого більшість європейських держав зобов’язалися дотримуватися прав та основоположних свобод людини. Ці права гарантуються як самою Конвенцією, так і протоколами до неї (Протоколи № 1, 4, 6, 7, 12 і 13), згода на обов’язковість яких надана державами – сторонами Конвенції.

Відповідно до статті 9 Конституції України "чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України". Таким чином, Конвенція та протоколи до неї набули статусу частини національного законодавства.

Ратифікувавши Конвенцію Україна визнала обов’язковою юрисдикцію Європейського суду з прав людини. Європейський суд з прав людини (далі – Європейський суд) є міжнародним органом, який за умов, визначених Конвенцією, може розглядати заяви, подані особами, які скаржаться на порушення своїх прав, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Юридичний зміст основних принципів міжнародного права закріплює зобов’язання кожної держави виконувати свої міжнародно-правові зобов’язання, а засоби реалізації цих зобов’язань визначаються національним правом,якщо інше не випливає з міжнародно-правової норми. У статті 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року закріплено принцип добросовісного виконання державою своїх міжнародних зобов’язань. Відповідно до цієї норми держава-учасниця не може посилатися на положення свого внутрішнього права для виправдання невиконання нею міжнародного договору.

З іншого боку, мають бути враховані особливості Конвенції, що пов’язані з її метою та предметом регулювання. Ці особливості Конвенції відзначались як при її тлумаченні в правозастосовчій практиці Європейського суду (а раніше - і Комісії) так і в сучасній європейській доктрині прав людини. Вже в одному з своїх перших рішень Європейська Комісія з прав людини зазначала, що " зобов’язання згідно з Конвенцією фактично мають об’єктивну природу, оскільки їх метою є не взаємна уступка державами-учасниками своїх прав та обов’язків з метою забезпечення певних загальних інтересів, а створення нового публічного порядку", внаслідок чого виникають не стільки суб’єктивні та взаємні права для держав, скільки обов’язок захищати основні права людей від їх порушення державами-учасниками. Дещо пізніше Європейський суд вніс уточнення в цю тезу, зазначивши, що "на відміну від класичних міжнародних угод Конвенція містить окрім звичайних двосторонніх зобов’язань також і універсальні об’єктивні зобов’язання."

Предмет імплементації - Права та свободи, що містяться у Конвенції - це мінімальні європейські стандарти прав людини, які повинні бути в основі діяльності держав-учасниць в галузі дотримання прав людини. Держави-члени Ради Європи повинні застосовувати ці стандарти в своєму законодавстві та правозастосовчій практиці, однак за ними залишається свобода вибору засобів застосування цих стандартів.

Включення міжнародних та європейських стандартів прав людини в правові системи держав, в тому числі України, здійснюється шляхом:

їх закріплення в Конституції держави, законах,

а також через підписання, ратифікацію міжнародних угод, що містять такі норми. Останні частіше набувають статусу частини правової системи, що дає можливість судовим та іншим правозастосовчим установам їх безпосередньо використовувати як частину національного права. Так, європейська практика свідчить, що норми Конвенції найбільш ефективно застосовуються тоді, коли вони безпосередньо включені у внутрішньодержавне право.

Особливе значення у внутрішньодержавній імплементації належить приведенню судової практики у відповідність до міжнародно-правових зобов’язань держави.

Практика міжнародних судових органів захисту прав людини доводить, що ці органи прикладають чимало зусиль задля ініціювання широкого застосування національними судами норм міжнародних конвенцій з прав людини. Зокрема, Європейський суд неодноразово наполягав на застосуванні такого принципу імплементації: якщо Конвенція є правовою основою, на яку може посилатися заявник, то він повинен це робити в національному суді, або навіть сам національний суд повинен звернутися до відповідної норми Конвенції.

З метою дотримання Україною зобов’язань, що випливають з її членства в Раді Європи, та задля ефективного виконання статті 46 Конвенції, згідно якої, держави-учасники зобов’язуються виконувати остаточне рішення Європейського суду в будь-якій справі,в якій вони є сторонами, 23 лютого 2006 року було прийнято Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», який зафіксував на законодавчому рівні систему інституційних та процедурних механізмів виконання рішень Європейського суду та запобігання новим порушенням Конвенції.

Зазначений Закон увібрав у себе всі сучасні напрацювання Ради Європи, спрямовані на всебічне вирішення питань виконання державами-членами рішень Європейського суду, включаючи вимоги рекомендацій Комітету міністрів Ради Європи державам-членам: Rec(2004)4, Rec(2004)5, Rec(2004)6, Rec(2002)13), законодавчо закріпивши забезпечення виконання рішення Європейського суду шляхом вжиття заходів індивідуального та загального характеру.

Таким чином, під виконанням рішення Європейського суду слід розуміти вжиття державою індивідуальних заходів, спрямованих на усунення конкретного порушення, визначеного в рішенні Європейського суду, та заходів загального характеру, спрямованих на усунення підстави для надходження до Європейського суду аналогічних заяв проти України у майбутньому.

Заходи індивідуального характеру полягають у виплаті заявнику справедливої сатисфакції, присудженої Європейським судом, та відновлення, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum)¹. Зазначене можливе, зокрема, шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі, повторного розгляду справи адміністративним органом тощо.

Заходи загального характеру полягають у вчиненні дій, спрямованих на усунення причини, що стала підставою звернення до Європейського суду, з метою забезпечення додержання державою положень Конвенції, порушення яких встановлене рішенням, забезпечення усунення недоліків системного характеру, які лежать в основі виявленого Європейським судом порушення. Такими заходами у більшості випадків є внесення змін до чинного законодавства та практики його застосування; внесення змін до адміністративної практики; забезпечення юридичної експертизи законопроектів та інші заходи, які унеможливлюють подальші порушення Конвенції та забезпечують максимальне відшкодування наслідків порушень, які вже мали місце.

Таким чином, виконання рішення Європейського суду в частині вжиття заходів загального характеру є імплементаційним заходом, оскільки потребує вчинення цілого ряду дій щодо приведення чинного законодавства у відповідність із положеннями Конвенції та практикою Європейського суду з метою уникнення аналогічних порушень Конвенції в подальшому.

Також відповідно до зазначеного Закону національні суди повинні застосовувати при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду як джерело права (ст. 17). Це положення формально легітимізувало для українських суддів можливість прямо посилатися у судовому рішенні на практику Європейського суду.

Зазначене вище свідчить про те, що в Україні з прийняттям Закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», який зафіксував на законодавчому рівні систему інституційних та процедурних механізмів виконання рішень Європейського суду та запобігання новим порушенням Конвенції, створено базис для ефективного дотримання міжнародно-правових стандартів у сфері захисту прав людини.

Тема 2 .«Європейський суд з прав людини:загальна характеристика»

1. Повноваження Європейського суду з прав людини

2. Порядок формування, склад та організаційна структура Європейського суду з прав людини.

3. Юрисдикція Європейського суду з прав людини: ratione personae, ratione materiae, ratione temporis, ratione loci.

4. Компетенція органів ЄСПЛ