Роль права у галузі регулювання інформаційних відносин і розвиток законодавства України про інформатизацію та інформаційні процеси 5 страница

Вітчизняне законодавство нещодавно поповнилось ЗУ «Про доступ до судових рішень» (набрав чинності з 1 червня 2006 року), який з метою забезпечення відкритості діяльності судів загальної юрисдикції, прогнозованості судових рішень і сприяння однаковому застосуванню законодавства визначає порядок доступу до судових рішень.

Судові рішення можуть опубліковувати в друкованих виданнях, поширювати в електронній формі з дотриманням вимог названого закону. Особам, які беруть (брали) участь у справі, забезпечують доступ до судових рішень у їхній справі в порядку, встановленому процесуальним законом. Особи, які не беруть (не брали) участі у справі, мають право ознайомитися з судовим рішенням у повному обсязі, якщо воно безпосередньо стосується їхніх прав, свобод, інтересів чи обов’язків, у порядку, передбаченому зазначеним законом.

Для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень (далі — Реєстр) — автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень. До Реєстру включають усі судові рішення судів загальної юрисдикції.

Порядок ведення Реєстру затверджено Постановою КМУ від 25.05.2006 р. № 740 «Про затвердження Порядку ведення Єдиного державного реєстру судових рішень».

Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України. Для реалізації права доступу до судових рішень, внесених до Реєстру, користувачу надають можливості пошуку, перегляду, копіювання та роздрукування судових рішень або їхніх частин. Будь-які обмеження права вільного користування офіційним веб-порталом судової влади України не допускають, крім випадків, визначених зазначеним законом.

У текстах судових рішень, що відкриті для загального доступу через оприлюднення на офіційному веб-порталі судової влади або офіційне опублікування, не можуть бути розголошені відомості, що дають можливість ідентифікувати фізичну особу. Такі відомості замінюють літерними або цифровими позначеннями. До них належать:

1. імена (ім’я, по батькові, прізвище) фізичних осіб;

2. адреси місця проживання або перебування фізичних осіб, номери телефонів чи інших засобів зв’язку, адреси електронної пошти, ідентифікаційні номери (коди);

3. реєстраційні номери транспортних засобів;

4. інша інформація, що уможливлює ідентифікацію фізичної особи.

До відомостей, які не вважають такими, що забезпечують можливість ідентифікувати фізичну особу, віднесено:

1. прізвища та ініціали суддів, які ухвалили судове рішення;

2. імена посадових чи службових осіб, які, виконуючи свої повноваження, беруть участь у цивільній, господарській, адміністративній чи кримінальній справах, справах про адміністративні правопорушення (проступки).

У наданні доступу до судового рішення належить відмовити, якщо:

1. до суду звернулася особа, яка не має процесуальної дієздатності, або особа від імені зацікавленої особи за відсутності відповідних повноважень;

2. матеріали справи передані до іншого суду чи на зберігання до державної архівної установи;

3. судове рішення безпосередньо не стосується прав, свобод, інтересів чи обов’язків цієї особи.

ЗУ «Про оперативно-розшукову діяльність» закріплює гарантії законності під час здійснення оперативно-розшукової діяльності. Отримані внаслідок оперативно-розшукової діяльності відомості, що стосуються особистого життя, честі, гідності людини, якщо вони не містять інформації про вчинення заборонених законом дій, зберіганню не підлягають і повинні бути знищені. Відомості, отримані внаслідок оперативно-розшукової діяльності, щодо підготовки до терористичних актів чи їх вчинення окремими особами та групами, зберігають до 5 років.

Не підлягають передаванню та розголошенню результати оперативно-розшукової діяльності, які відповідно до законодавства України становлять державну таємницю, а також відомості, що стосуються особистого життя, честі, гідності людини. За передавання та розголошення цих відомостей працівники оперативних підрозділів, а також особи, яким ці відомості були довірені при здійсненні оперативно-розшукової діяльності чи стали відомі по службі або роботі, підлягають відповідальності згідно з чинним законодавством, крім випадків розголошення інформації про незаконні дії, що порушують права людини.

З метою забезпечення об’єктивного та оперативного висвітлення у ЗМІ правоохоронної діяльності органів прокуратури та поліпшення організації роботи щодо роз’яснення законодавства, активного сприяння формуванню об’єктивної громадської думки про діяльність прокуратури, а також недопущення публікацій та передач, що розкривають державні таємниці, їх конфіденційність і розголошують таємницю слідства видано Наказ Генерального прокурора України № 6 від 06.10.98 р. «Про заходи щодо поглиблення ділових зв’язків зі ЗМІ», де працівникам прокуратури вказано: систематично і цілеспрямовано інформувати через пресу, радіо і телебачення громадськість про стан законності та практичні заходи, які здійснює прокуратура щодо захисту прав громадян і інтересів держави.

За необхідності повідомляти через ЗМІ про підстави порушення кримінальних справ, арешту осіб, які вчинили злочини, та про результати судового розгляду кримінальних справ, що становлять громадський інтерес, а також про наслідки прокурорських перевірок, якими викриті грубі порушення законності. При підготовленні матеріалів для ЗМІ не допускати поспішності, невиваженості, особливо — розголошення відомостей, що можуть завдати шкоди слідству та вплинути на об’єктивність судового розгляду кримінальної справи.

Не допускати безпредметних виступів, об’єктивно висвітлювати причини правопорушень і показувати реальні заходи щодо їх усунення. Дані, що наводять у повідомленнях, матеріалах і публічних виступах, повинні бути перевіреними, юридично точними, не принижувати честі та гідності громадян і відповідати вимогам Закону України «Про державну таємницю».

Заяви, в яких містяться дані, що становлять важливу оперативну інформацію та потребують термінового реагування, приймають і розглядають негайно.

При розгляданні звернень не допускається розголошення відомостей про особисте життя громадян без їхньої згоди чи відомостей, що становлять державну таємницю або іншу таємницю, яку охороняють законом, та іншої інформації, якщо це ущемляє права і законні інтереси громадян. На прохання громадянина, висловлене в усній формі або зазначене в тексті звернення його прізвище, місце проживання та роботи не підлягає розголошенню. Ознайомлювати із змістом звернень громадян осіб, які не мають до них прямого відношення, не дозволяється.

ЗУ «Про міліцію» встановлює, що діяльність міліції є гласною. Вона інформує органи влади й управління, трудові колективи, громадські організації, населення та ЗМІ про свою діяльність, стан громадського порядку та заходи щодо його зміцнення, За погодженням з міліцією ЗМІ можуть акредитувати своїх журналістів при її органах. Не підлягають розголошенню відомості, що становлять державну або службову таємницю.

Звернення від громадян надходять до органів внутрішніх справ у вигляді листів (поштою) та під час їх особистого прийому посадовими особами (усні й письмові). Усні звернення громадян безпосередньо розглядають, а порушені в них питання, по можливості, вирішують посадові особи органів внутрішніх справ під час особистого прийому громадян, який проводять згідно з затвердженим графіком. Про результати розгляду звернення громадянинові повідомляють письмово або усно за його бажанням. Органи внутрішніх справ розглядають звернення громадян без стягнення за це плати.

Щодо кожного звернення не пізніше, ніж у п’ятиденний термін повинно бути прийняте одне з таких рішень:

1. Прийняти до свого провадження.

2. Передати на вирішення до підпорядкованого чи іншого органу внутрішніх справ.

3. Надіслати за належністю до іншого органу виконавчої влади, якщо питання, порушені у зверненні, не входять до компетенції органів внутрішніх справ, про що одночасно повідомити автора.

4. Залишити без розгляду за наявності підстав, визначених у статті 8 ЗУ «Про звернення громадян».

Особистий прийом громадян проводять у всіх органах внутрішніх справ, а також за місцем роботи та проживання населення тими керівниками та посадовими особами органів внутрішніх справ, які мають право приймати рішення з питань, що входять до їх компетенції. Особистий прийом проводять регулярно в установлені дні та години в зручний для громадян час за місцем їх роботи і проживання. При вирішенні питання про час прийому враховують внутрішній трудовий розпорядок роботи органів внутрішніх справ, а також інші місцеві умови та можливості його здійснення. Графіки особистого прийому доводять до відома громадян шляхом розміщення цих графіків у ЗМІ, на офіційних сайтах мережі Інтернет тощо.

Питання, з якими звертаються громадяни, за змогою розв’язують під час прийому. Особа, яка веде прийом, керується законодавчими й іншими нормативними актами і в межах своєї компетенції має право прийняти одне з таких рішень:

1. Задовольнити прохання чи вимогу, повідомити відвідувача про порядок і строк виконання прийнятого рішення.

2. Відмовити в задоволенні прохання чи вимоги, повідомивши заявника про мотиви відмови та порядок оскарження прийнятого рішення.

3. Прийняти письмову заяву або скаргу (коли питання потребують додаткового вивчення та перевірки) і пояснити відвідувачеві причини неможливості розв’язання питання під час особистого прийому, про порядок і строк розглядання звернення.

4. Якщо розв’язання питання, з яким звернувся громадянин, не входить до компетенції органів внутрішніх справ, посадова особа, яка здійснює прийом, пояснює йому, до якого органу державної влади або місцевого самоврядування, підприємства, організації, установи слід звернутися за його вирішенням, і за змогою надає в цьому допомогу (дає адресу, номер телефону тощо).

Тема 6. Джерела опублікування нормативно-правових актів в Україні

Тема 7. Конституційне право на пошук, отримання та використання інформації

Журавський

Основу інформаційного права, його юридичний базис, складають інформаційні права та свободи, забезпечення гарантій яких є головною метою цієї галузі права. Реалізація прав громадян на інформацію – найважливіший інститут інформаційного права. Юридичний фундамент цього інституту встановлює Конституція України.

Світове суспільство ще у середині XX ст. ввело правові інституції, які гарантують права та свободи людини і громадянина, значну роль в яких відіграють гарантії його інформаційних прав і свобод.

Серед гарантій права на інформацію виділяють матеріальні, духовні та юридичні гарантії. Матеріальні гарантії виражають у єдності економічного простору, свободі руху товарів, послуг і фінансів, свободі економічної, зокрема підприємницької діяльності. Духовні гарантії є системою духовних цінностей, побудованою на суспільній свідомості та забезпеченою свободою письменної, художньої, наукової, технічної й інших видів творчості. Юридичні гарантії – це комплекс юридичних засобів і способів охорони та захисту права на інформацію. Юридичні гарантії особливі в системі гарантій права на інформацію та є предметом турботи держави.

Інформаційні права та свободи вперше були відображені у Загальній декларації прав людини, затвердженій Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року. У статті 19 Декларації мова йде про свободу людини «шукати, отримувати та поширювати інформацію, ідеї будь-якими засобами та незалежно від державних кордонів».

Конвенція про захист прав і основних свобод людини (Рим, 4 листопада 1950 р.) розвиває положення, які закріплюють інформаційні права та свободи. Перший пункт статті 10 Конвенції встановлює, що «кожна людина має право на свободу виявлення поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, отримувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави та незалежно від кордонів». Водночас, пункт 2 статті 10 встановлює можливе обмеження цих прав, а саме: «Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з правами й обов’язками, може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або покарання, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням або злочинам, для захисту здоров’я та моралі, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, отриманої конфіденційно, або для підтримання авторитету та неупередженості правосуддя».

Інформаційні права та свободи було проголошено Міжнародним пактом ООН про громадянські і політичні права від 19 грудня 1966 року, який Україна ратифікувала. Пункт 2 статті 19 пакту встановлює, що «кожна людина має право на вільне вираження свого погляду; це право включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження, чи іншими способами на свій вибір». Пункт 3 цієї статті встановлює певні обмеження: «користування передбаченими в пункті 2 цієї статті правами накладає особливі обов’язки і особливу відповідальність. Воно може бути, отже, пов’язане з певними обмеженнями, які, однак, мають встановлюватися законом і бути необхідними: а) для поважання прав і репутації інших осіб; б) для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров’я чи моральності населення».

Слід зазначити, що в Конституції СРСР 1977 р. та Конституції Української РСР тему прав на інформацію окремо не виділено. Вважали, що вони увійшли до загальної системи політичних прав і свобод. Конституція закріплювала свободи слова, друку, зібрань, мітингів, демонстрацій. Опосередковано право на інформацію конституційно фіксували у зв’язку з гарантіями прав на освіту, користування досягненнями культури, правом на участь у державному управлінні, внесення пропозицій до державних і громадських організацій щодо покращення їх діяльності. Також конституційно було встановлено право на таємницю листування, телефонні розмови цінно та телеграфні повідомлення. Легітимне визнання вищезазначених гарантій права на інформацію не можна ігнорувати.

Однак у повному обсязі право на інформацію було зафіксовано прийняттям 1996 року Конституції України. Стаття 34 встановлює що «кожному гарантовано право на свободу думки і слова, на вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово бо в інший спосіб – на свій вибір». Водночас, ця стаття далі вводить певні обмеження, які встановлюють, що «здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, отриманої конфіденційно, або для підтримання авторитету та неупередженості правосуддя».

Крім того, стаття 32 Конституції встановлює конституційну гарантію захисту прав людини на недоторканість приватного життя: «Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте та сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Кожний громадянин має право на ознайомлення в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею. Кожному гарантовано судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням та поширенням такої недостовірна інформації».

Історично демократична форма конституційного оформлення права на інформацію посилювалась. Це зрозуміло із зіставлення формулювань вищенаведених документів. Декларація 1948 р. встановлює свободу «шукати, отримувати та поширювати інформацію». Конвенція 1950 р. встановлює «свободу дотримуватися своїх поглядів, отримувати і поширювати інформацію». Конституція України гарантує «право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію». Так історично розширювали обсяги прав на інформацію завдяки збільшенню складових права людини на інформацію. Україна також збільшувала конституційні права людини на інформацію ратифікуючі міжнародні акти стосовно забезпечення свободи слова, інформаційних прав.

Так, стаття II Декларації ООН щодо основних принципів, які стосуються внеску ЗМІ у зміцнення миру та міжнародного взаєморозуміння, у розвиток прав людини і у боротьбу проти расизму й апартеїду, підбурення до війни (28.11.78 р.) встановлює, що «доступ громадськості до інформації має гарантуватися різноманіттям доступних їй джерел і засобів інформації, дозволяючи, таким чином, кожному переконатися в достовірності фактів і об’єктивно оцінити події. З цією метою журналісти повинні мати свободу передавання повідомлень і найповніші засоби доступу до інформації. Однаково важливо, щоб ЗМІ відповідали занепокоєності народів і окремих осіб, сприяючи цим участі громадськості у виробленні інформації».

Конвенція про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень і доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля (ратифікована Україною 06.07.99 р.), гарантує, що державні органи у відповідь на запит про надання екологічної інформації надаватимуть громадськості таку інформацію у межах національного законодавства.

Водночас, слід зазначити, що Україна дещо відстає з законодавчим урегулюванням гарантування відкритості інформації. У світі широко визнано, що відкритість інформації державних органів є основним засобом контролю з боку суспільства за діями держави, а мережі Інтернет і сучасні ІКТ вперше створили адекватне середовище для впровадження такого контролю. Відкритість інформації – це загальна проблема для державної влади. Лише до незначної частини інформації може мати обмеження для публічного доступу. Відкритою має бути як державна інформація (бази даних, реєстри, законодавство тощо), так і приватна інформація (наприклад, інформація на фінансових ринках). У США і Європі є нормативні акти, що встановлюють повну відкритість всієї несекретної державної інформації та подання її у мережі Інтернет. Україна поки що робить перші кроки щодо забезпечення законодавчого регулювання цієї діяльності.

Є певне відставання також з закріпленням гарантій прав людини на захист персональних даних. Міжнародні конвенції про такий захист було прийнято починаючи ще з 1981 р. Ці конвенції базувалися на загальній концепції прав людини та були нечіткими. Істотним кроком уперед було прийняття ЄС в липні 1995 року Директиви про захист персональних даних і вільний обмін даними. Ця Директива щодо захисту персональних даних фізичних осіб для фірм, які працюють з цими даними, вводить обмеження на експорт персональних даних з Європи в країни, у яких не прийнято закони про адекватний захист таких даних. Водночас, Директива гарантує країнам, які підтримують режим захисту персональних даних, вільний обмін такими даними. Неприйняття національного закону про захист персональних даних призведе до того, що громадяни України матимуть менше прав, ніж громадяни в Європі і США, а вільний обмін інформацією з іноземними державами значно ускладниться.

Конституція України (Відомості Верховної Ради України, 1996, № 30, ст. 141)

Стаття 3. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Стаття 15. Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова. Цензура заборонена. Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України.

Стаття 21. Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

Стаття 23. Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, і має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості.

Стаття 31. Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної і іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами отримати інформацію неможливо.

Стаття 32. Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею. Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням і поширенням такої недостовірної інформації.

Стаття 34. Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, отриманої конфіденційно, або для підтримання авторитету та неупередженості правосуддя.

Стаття 41. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об’єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, і за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об’єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

Стаття 54. Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом. Держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв’язків України зі світовим співтовариством. Культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам’яток» інших об’єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.

Стаття 55. Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до повноваженого Верховної Ради України з прав людини. Кожен має право для використання всіх національних засобів правового захисту звертається за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових постанов чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких с Україна. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права та свободи від порушень і протиправних посягань.

Стаття 56. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Стаття 68. Кожен зобов’язаний неухильно дотримуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

3.2. Право на інформацію Марущак

Виникнення права на інформацію обумовлене зростанням інтересу як до самої інформації, так і до її змісту.

Універсальне конституційне право на інформацію, що містить у собі такі конкретні можливості, які в сукупності становлять інформаційні права суб’єктів інформаційних відносин:

Ø право кожного вільно збирати, отримувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку (масову, офіційну, правову, статистичну, науково-технічну інформацію, інформацію як результат творчості тощо) інформацію, за винятком обмежень, встановлених Конституцією України, чинним законодавством;

Ø право особи давати згоду на збирання, зберігання, використання та поширення інформації про неї для соціально-економічних, культурних, інших соціальних цілей;

Ø право громадянина мати доступ до відомостей про себе (крім тих, що становлять захищену законом таємницю) в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях, право кожного перевіряти достовірність інформації про себе і членів своєї сім’ї, право спростовувати недостовірні відомості у судовому порядку; право вимагати вилучення будь-якої інформації про себе;

Ø право кожного на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням і поширенням недостовірної інформації про себе і членів своєї сім’ї;

Ø право на забезпечення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції;

Ø право на вільний доступ і поширення інформації про стан довкілля (екологічна інформація), про якість харчових продуктів і предметів побуту;

Ø право на правову інформацію — право знати свої права й обов’язки, право на вільний доступ до нормативно-правових актів, що їх визначають;

Ø право на офіційну фінансову інформацію;

Ø право на інформацію як результат творчості тощо.

Вказаний перелік інформаційних прав доповнюється правовими можливостями, встановленими чинним законодавством. Серед них: право власності на інформацію; право на заснування друкованих ЗМІ, на отримання через них масової інформації; право на заснування телерадіоорганізацій, на заснування інформаційних агентств; право на НТІ; право на захист від поширення відомостей, що не відповідають дійсності, право на їх спростування; право отримувати інформацію про діяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, об’єднання громадян і деякі інші.

Значною вадою є неприйняття вітчизняною правотворчістю існуючої в західному конституційному праві класифікації термінів для визначення прав людини. В англійській термінології використовують наступні поняття: rights для визначення невід’ємних прав людини (на життя, свободу тощо); freedoms або liberties для визначення громадянських і політичних прав і свобод та термін entitlements, який охоплює надані державою економічні та соціальні права. В українському законодавстві, натомість, застосовують єдиний термін «права людини». Це призводить, по-перше, до підміни політичних проблем прав людини соціально-економічними, а по-друге, ставить під сумнів принцип судового захисту конституційних прав. Адже для забезпечення права на свободу слова достатньо судового рішення, а для забезпечення культурної спадщини необхідна наявність фінансування, що виходить за межі компетенції суду. В той же час, можливість невиконання одного з конституційних прав ставить під сумнів взагалі всю систему відповідних гарантій.

Як відомо, відповідно до статті 34 Конституції «кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір». Конкретизують зазначену конституційну норму положення Цивільного кодексу України (далі — ЦКУ), ЗУ «Про інформацію», «Про звернення громадян». Так, стаття 302 ЦКУ (книга друга «Особисті немайнові права фізичної особи») визначає, що «фізична особа має право вільно збирати, використовувати, зберігати та поширювати інформацію». ЗУ «Про інформацію» «закріплює право особи на інформацію в усіх галузях суспільного та державного життя України». При цьому зазначають, що «всі громадяни України, юридичні особи та державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного отримання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій».