Конституційні засади прав і свобод людини в інформаційній галузі

Конституція надає людині як об’єкту безпеки особливого Статусу, встановлюючи формулу відносин між особою та державою за формою держава для людини, а не навпаки, як це не рідко було протягом історії людства Згідно зі ст. 3 Конституції України, людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнають в Україні найвищою соціальною цінністю». Підкреслено, що права та свободи людини й їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а їх утвердження та забезпечення є головним обов’язком держави.

Конституція України, визначаючи комплекс прав людини в галузі інформації, базується на міжнародно-правових стандартах у цій галузі і відтворює як концептуально, так і змістовно переважно відповідні їх положення. Ключовими для визначення прав і свобод людини в галузі інформації є норми статей 34 і 32 Конституції.

Так. ст. 34 Конституції визначає право на свободу слова та право на інформацію, згідно з яким: кожному гарантують право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань; кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір».

Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності, ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом. Держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв’язків України зі світовим співтовариством. Культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам’яток і інших об’єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами».

Чи можна розвиток наукових зв’язків або правове регулювання використання об’єктів інтелектуальної власності ставити в один ряд з невід’ємними інформаційними правами людини на таємницю приватного життя, на свободу слова, на захист честі та гідності? До того ж простий аналіз норм Конституції вказує на похідний характер інформаційних прав, зазначених у ст. 54. Так право на свободу літературної, художньої, наукової та технічної творчості є складовою права на свободу слова, встановленого ст. 34 Конституції, права щодо захисту інтелектуальної власності є похідними від загального права власності (в т. ч. й інтелектуальної), визначеного у ст. 41 Конституції тощо.

У чому ж полягає небезпека, зумовлена відсутністю чіткого поділу в Конституції громадянських прав і свобод та економічних і соціальних прав людини? Чинників небезпеки можна виділити щонайменше два. Один у галузі правової свідомості, другий – у галузі практики правозастосування. Обидва чинники є взаємопов’язані.

Зміст першого чинника небезпеки полягає в підміні політичних проблем соціально-економічними і, відповідно, зменшенні уваги до захисту невід’ємних прав і свобод. Результати багатьох соціологічних досліджень свідчать про те, що увага населення до питань економічних прав – рівня життя, зайнятості, економічного стану взагалі, все це значно переважає увагу до політичних, зокрема, до свободи слова. Таким чином, фактично вимикається такий важливий інструмент демократії, як громадський контроль за владою, який більшість фахівців розглядає як єдино можливий механізм подолання більшості проблем у взаємовідносинах між владою та суспільством. Таке розходження теорії з практикою полягає «у декларативності багатьох з тих прав, реалізація яких робить суспільство стабільним і в економічному, і в політичному плані».

Реалізація багатьох соціальних і економічних прав залежить не тільки від нормативно-правових приписів, а й від забезпечення відповідних умов. Останнє є компетенцією не судової, а, насамперед, виконавчої гілки влади та місцевого самоврядування. Наприклад, рішення суду замало для забезпечення розвитку науки або збереження культурної спадщини, адже такі завдання вимагають матеріального забезпечення. Типовим прикладом ситуації із соціальними та економічними правами є низка рішень Конституційного Суду щодо неконституційності окремих положень Законів України «Про державний бюджет», якими припинялася дія норм інших законодавчих актів щодо соціальних гарантій Як зазначалося в Рішенні Конституційного Суду у справі про соціальний захист громадян (п. 3. 2.). «КСУ неодноразово розглядав за зверненнями суб’єктів права на конституційне подання справи і приймав рішення, у яких визнавав окремі положення законів про Державний бюджет України щодо зупинення або обмеження пільг, компенсацій і гарантій такими, що не відповідають Конституції. Проте, незважаючи на зазначені рішення Конституційного Суду України, ревізія законами про Державний бюджет України пільг, компенсацій і гарантій, яку започатковано у 1995 році, набула системного характеру». Проблема з виконанням подібних рішень полягає в тому, що Суд, визнавши неконституційним певну норму закону, що обмежує соціальне або економічне право, не може створити нову норму, яка б забезпечила фінансування реалізації такого права.

Отже, ситуація коли виконання соціальних і економічних прав не завжди може бути забезпеченим виключно судовою гілкою влади, як це передбачено нормами ст. 55 Конституції, створює прецедент, коли закріплені в Конституції права людини порушують, а механізм їх забезпечення не діє. В свою чергу, безкарне, незначне на перший погляд порушення бодай одного конституційного права може потягти за собою значні та фатальні порушення інших прав. Адже, як зазначалося у одному з рішень Європейського Суду з прав людини. «Різниця полягає лише в мірі утиску, а історія вчить нас, що влада, яка свавільно порушу є одне право, скоро перестане поважати й інші».

На небезпеці подібної ситуації наголошували й у висновку Венеціанської комісії від 11 березня 1996 р. щодо проекту, на основі якого було прийнято Конституцію України. Зокрема, в цьому висновку було висловлено зауваження та вказано на певні недоліки у розділі «Права і свободи людини і громадянина», серед яких були такі: вичерпність наведених у цій главі прав, що включає права соціального, економічного й екологічного характеру, створює проблеми щодо забезпечення їх гарантіями судового захисту; можливі обмеження та стримування основних прав часто заходять надто далеко».

Незважаючи на те, що судовий захист визначено Конституцією як самодостатній механізм забезпечення прав і свобод людини, він є лише одним з елементів системи забезпечення цих прав.

Розглядаючи питання реалізації конституційних гарантій, не можна не відзначити важливість органів виконавчої влади та місцевого самоврядування Повсякденна діяльність цих органів має створювати відповідні умови для реалізації громадянами своїх прав і законних інтересів Адже «саме через канали виконавчої влади відбувається реалізація прав і свобод людини і громадянина». Концепція адміністративної реформи, реформи адміністративного права й інші документи спрямовані на зміну самих поглядів на сутність державної влади та закріплення підходу, за якого «державна влада – це реалізація не тільки правомірностей, що зобов’язують громадянина, а й виконання певних обов’язків держави перед громадянином, за які вона цілком відповідальна перед ним і таких обов’язків з її боку з’являтиметься дедалі більше в міру демократизації Української держави. Подібне твердження аж ніяк не принижує значення судового захисту, адже, згідно з ч. 2 ст. 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Але судовий захист застосовують у випадках, коли вже відбулося порушення права, а завдання виконавчої влади створити умови, за яких подібні порушення не відбуватимуться. Адже саме до компетенції органів виконавчої влади віднесено «процес створення умов, необхідних для здійснення використання прав людини, який включає у себе такі елементи державної діяльності, як сприяння реалізації прав людини, охорона прав людини та захист прав і свобод людини». Важлива роль адміністративно-правових відносин в гарантуванні права людини на інформацію визначають і ЗУ «Про інформацію», в якому гарантування розглядають як створення необхідних умов. Цей Закон (ст. 10) гарантіями права на інформацію називає:

Ø обов’язок органів державної влади та місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення: створення у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, що забезпечували
б у встановленому порядку доступ до інформації;

Ø вільний доступ суб’єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів, обмеження якого зумовлюють лише специфікою цінностей і особливими умовами їх зберігання, що визначають законодавством;

Ø створення механізму здійснення права на інформацію;

Ø здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про інформацію;

Ø встановлення відповідальності за порушення законодавства про інформацію.

Не менш важливим механізмом є контроль з боку інститутів громадянського суспільства Причому на прикладі права на свободу слова реалізують цікаву залежність. З одного боку, дотримання цього права неможливе без ефективного громадського контролю, з другого – за відсутності цього права сам громадський контроль буде неефективним. Історія розвитку інституту прав людини свідчить. Що, на жаль, найбільших утисків, порушень і обмежень інформаційні права та свободи людини зазнавали з боку держави та її органів, оскільки вступали в конфронтацію з інтересами останніх Як зазначає відомий американський правник Бернард Сіган. який брав участь у розробленні конституцій деяких східноєвропейських країн: «Конституція повинна турбуватися про свободу в заперечувальному розумінні – захисту особистості від сили влади». Таку постановку питання прийнято пояснювати схильністю державної влади до самоконцентрації та самозростання. В розвиненому демократичному суспільстві подібні небезпечні тенденції повинні компенсуватися системою розподілення влади з її стримуваннями та противагами, а також обмежуватися контролем з боку Інститутів громадянського суспільства. Важливість ролі громадськості у забезпеченні конституційних прав і свобод і розбудові державної влади на демократичних засадах підкреслював один з «батьків-засновників» американської нації Бенджамін Франклін ще в 1787 р., коли Конституційні Збори північноамериканських колоній завершили свою роботу. Тоді на запитання «Так що в нас тепер – республіка чи монархія?», він відповів: «Республіка, якщо ви її збережете».