Всему причину.

У давній Греції, згідно міфології, наукам та мистецтву сприяли дев’ять муз, матір’ю яких була Мнемозина – богиня пам’яті. Чи не правда, це цілком символічно, адже дійсно, без використання досвіду минулого наукові дослідження та творчість фактично неможливі. А досвід, «сын ошибок трудных», - це як раз пам'ять, в тому числі і про ці самі помилки. Ми запам’ятовуємо не тільки інформацію, отриману каналами сприймання, але і власні думки, почуття, образи, дії. Наявність пам’яті є необхідними, найважливішими засобами психіки, на які спирається будь-яка форма діяльності. Без пам’яті розумовий розвиток людини залишався б на рівні розумового розвитку новонародженого.

Значення пам’яті у житті людини важко переоцінити. Пам'ять так чи інакше задіяна в будь-яких аспектах нашого життя, але питання про те, як діють механізми пам’яті, на сьогодні залишається відкритим.

Звичайно, успіхи нейробіології, психіатрії та ряду інших суміжних наук дозволяють ученим домагатись суттєвих результатів у галузі дослідження пам’яті, однак існуюча нині мозаїка фактів та гіпотез не складається у єдине ціле.

Так, скажімо, у когнітивній (пізнавальній процеси людської свідомості) психології популярна аналогія між перетворенням інформації в обчислювальному пристрої та здійсненням пізнавальних процесів у людини, перш за все пам’яті. Пам'ять людини розглядається як система, що має пристрій вводу, збереження та виводу інформації.

Насправді уява про схожість роботи мозку та комп’ютера є спрощеним, що свідчить про недостатність знань у цьому питанні.

Мислення людини взагалі і пов’язана з ним система пам’яті людини – динамічний процес, який неможливо програмувати. У процесі взаємодії людини з зовнішнім світом зв’язки між нейронами мозку постійно перебудовуються та видозмінюються, тому пам'ять уявляється нам надзвичайно динамічною адаптивною системою.

Пам'ять – це здатність живої матерії, мозкової тканини, накопичувати та зберігати інформацію. Причому щільність накопичення цієї інформації у мозку непомірно більша, ніж у найсучасніших обчислювальних машинах. Це загально мозкова функція, у здійсненні якої беруть участь всі відділи мозку.

Традиційно пам'ять ділиться на дві частини – природжену, або генетичну, ту, що з далеких часів передавалась людині із покоління в покоління, та індивідуальну, придбану впродовж життя.

Спадкова пам'ять зберігає інформацію, яка визначає анатомічну та фізіологічну будову організму у процесі розвитку та природжені форми видової поведінки (інстинкти). Вона менше залежить від умов життєдіяльності організму порівняно з прижиттєво накопичуваною довготривалою пам’яттю.

Чим досконаліша жива істота, тим менше спадкових програм вона отримує при народженні, але і отримані – не стільки навички готової поведінки, скільки уміння навчатись, дізнаватись. Звідси ж і довготривала безпорадність маляти людини, яке різко відрізняє його від новонароджених птахів, звірів, комах. Наша пам'ять при народженні – майже чистий лист, але зате потім на цьому листі поміщається надзвичайно велика інформація.

Складніше справи знаходяться з індивідуальною пам’яттю. Існує багато гіпотез по дислокації пам’яті. Припускається, що інформація існує у вигляді циркуляції імпульсивної активності у нейронних (нейрон – нервова клітина з усіма відростками, що входять до її тіла) сітях, а власне носієм пам’яті може бути певна структура. Будь-яке із припущень може мати місце до тих пір, поки не буде спростоване достовірними фактами.

Відкриття електричної активності породило гіпотезу про те, що пам'ять забезпечує токи, безперервно циркулюючі по замкнутих нейронних ланцюгах. А якийсь незнаний блок у міру необхідності перекодовує ці токи в слова та факти, зорові та слухові образи, поняття, рухи та вчинки.

Є думка (біохімічна теорія), що при запам’ятовуванні у нейроні з’являється нова, чисто матеріальна якість, носій якої – та ж речовина, яка бере участь у накопиченні та передачі спадкових ознак. Речовина ця – рибонуклеїнова кислота (РНК), одне із найскладніших у природі сполучень. А складне поєднання електричних сигналів, які несуть шифровані відомості, змінюючи молекули РНК, переводить потім свій зміст уже на наступну, білкову, мову, бо будівництвом білків клітки відає як раз РНК. При згадуванні процес цей тече у зворотному порядку. Таким чином, на білкових молекулах є сліди, відбитки знань, копію з яких архів видає за вимогою механізму мислення.

Згідно теорії Джеральда Едельмана (лауреата Нобелівської премії) наша пам'ять не зберігається у якихось певних відділах мозку, а ніби заново відтворюється, коли ми намагаємося щось згадати. Коли ми згадуємо щось, ми створюємо мислений контекст (ідею), отримуємо доступ до ключових бітів (мінімальна одиниця виміру кількості інформації та об’єму пам’яті комп’ютера) інформації (входам у відповідні нейронні мережі), обумовленим нашим попереднім досвідом. Коли достатня кількість біт активована, «запалюється» відповідна нейронна мережа, і тоді ідеї та образи не «виймаються зі складу», а створюються прямо тут і зараз.

Фахівцям Італії та Іспанії вдалося здійснити експеримент по вивченню молекулярної основи пам’яті на живих мишах. У ході робіт учені експериментували з гризунами, які мали штучно модифіковану рецепторну молекулу. Ці молекули присутні на поверхні мозкових кліток у гіпокампі (підкорковій структурі мозку). Як вдалось вияснити дослідникам, дефекти, викликані генною інженерією у рецепторній молекулі, не дозволили мишам ні навчатись, ні ініціювати процеси довготривалого потенціювання. Таким чином, роблять висновок фахівці, саме ця молекула відповідає за процес запам’ятовування інформації.

Ще в кінці 80-х років минулого століття професор Костянтин Анохін, керівник відділу Інституту нормальної фізіології, разом з відомим британським дослідником мозку Стівеном Роузом створили лабораторію по дослідженню пам’яті. Саме в ній були відкриті гени пам’яті, які «включаються» у мозку при запам’ятовуванні інформації.

У перші декілька годин наша пам'ять не залежить від генетичного апарату. Але через 6-8 годин інформація фіксується у нервових клітинах заново, а через 17-18 годин відбувається повторне переукладання. Пам'ять ніби переписується на жорсткий диск. Саме в ці моменти на неї можна впливати, якщо ввести у мозок речовину, блокуючи роботу генів пам’яті.

Співробітники лабораторії еволюції механізмів пам’яті кафедри вищої нервової діяльності МДУ також довели, що індивідуальна пам'ять, як і спадкова, зберігається в генах.

Цю ідею підтвердила серія експериментів, у яких використовувались препарати природного походження – єдині, гарантуючі безпеку психіки людини. Першим став дослід застосування препарату, виготовленого у лабораторії при лікуванні синдрому Корсакові – важкого розладу пам’яті, при якому хворий не в змозі запам’ятати ні зміст розмови, яка тільки-но відбулася, ні навіть власні дії хвилинної давності. В експерименті порівнювали результати застосування декількох типів ліків. Тільки генні ліки викликали покращання пам’яті, збільшивши час, на який хворі здатні запам’ятовувати те, що відбулося.

Наступним етапом стало дослідження уже відомих ліків, які викликали інтерес учених своєю орієнтацією на генний рівень.

Інша, інтернаціональна, група вчених знайшла ген, який, як вони вважають, відповідальний за розвиток пам’яті людей. Учені за допомогою спеціального приладу проаналізували 500 тисяч міток ДНК, які представляють собою генетичний зразок людини. Порівнюючи моделі учасників, які страждають проблемами пам’яті, та учасників з хорошою пам’яттю, вчені виявили цей самий ген.

Грім того, вчені сподіваються виявити ще інші гени, які впливають на пам'ять. Так, було знайдено крихітний ген, відповідальний за синтез білка, який, напевне, впливає на процеси формування довготривалої пам’яті. У всякому випадку, миші, у яких був відсутнім ген, який кодує цей білок, добре запам’ятовували навички упродовж 30- та 60-хвилинних сеансів навчання (інтервал роботи короткочасної пам’яті), але відтворення навичка через 2 години (коли повинна «працювати» уже довготривала пам'ять) у них було дуже порушене. А у підкорковій структурі мозку у таких мишей через 2 години після навчання не вдавалося виявити ніяких «записів» - біохімічних змін, які відбуваються в процесах довготривалої пам’яті.

А взагалі у наш час серед нейробіологів найбільш популярний комплексний підхід до пояснення механізмів пам’яті: вона уявляється властивістю мозку як системи в цілому, а не його окремих молекулярних та клітинних компонентів.

Крім двох основних видів пам’яті – спадкової та індивідуальної, існують також інші класифікації пам’яті.

В залежності від рівня управління процесами запам’ятовування виділяють довільну та мимовільну пам'ять. Довільна активізується, коли людина свідомо прагне запам’ятати та відтворити той чи інший матеріал. Така свідома діяльність має на меті використання того чи іншого способу запам’ятовування матеріалу (або прийоми мнемотехніки), контроль за результатом, включаючи корекцію, якщо ці результати незадовільні. Мимовільна ж пам'ять включається автоматично та фіксує те, що в даний момент є метою діяльності або викликало якісь труднощі від час її здійснення, а може і не бути об’єктом уваги та метою діяльності.

При тривалості закріплення та збереження інформації пам'ять поділяється на три категорії: миттєву ( запам’ятовування, яке забезпечує збереження великої кількості інформації, що поступає від органів почуттів упродовж 1-4 секунд), короткочасну (що обслуговує оперативні процеси запам’ятовування, утримання та перетворення даних, які поступають від органів почуттів і тривають декілька хвилин) та довготривалу (тривале збереження інформації).

Існування людей з феноменальною пам’яттю та результати мнемотехнічних методик доводять, що обсяг довготривалої пам’яті практично необмежений. Перехід інформації з короткочасної пам’яті у довготривалу являє собою перехід функціональних змін у головному мозку у структурні.

В залежності від того, які органи почуттів сприймають сигнали, що поступають із внутрішнього та зовнішнього середовища організму, виділяють зорову, слухову, тактильну (відчуття від торкання), рухову (або моторну), нюхову, смакову та інші види пам’яті. Поділ цей, однак, умовний, тому що на практиці спостерігаються змішані варіанти – зорово-руховий, рухово-слуховий та зорово-слуховий види. Пріоритетність того чи іншого виду пам’яті – індивідуальне явище, зумовлене різними факторами – генетично, тренуванням, пов’язаним з навчанням та родом діяльності, і таке інше.

Наприклад, зорова пам'ять австралійських аборигенів значно краща, ніж у представників інших етнічних груп. Така відмінність викликана особливостями еволюційного розвитку етносів. Унікальні здібності розвивались у аборигенів Австралії упродовж 80 тис. років – вони були змушені знаходити дорогу у пустелях, запам’ятовувати розташування колодязів серед пісків і таке інше. У результаті кількість нервових клітин у частині мозку, які відповідають за обробку візуальної інформації, на 25% більша, ніж у білих.

Матеріал, який запам’ятовується, може бути і не оформлений у слова, тому існує емоціональна пам'ять, яка зберігає відчуття, почуття, емоційне забарвлення подій та здатність, яка визначає пережити їх знову. Вона формується дуже швидко і не потребує багатократного повторення.

Образна пам'ять складається відповідно з різноманітних образів – зорових, слухових, дотикових, нюхових, смакових. Різновидність образної пам’яті – ейдетична пам'ять, здатність відтворювати яскраві картини предметів і явищ при припиненні їх безпосередньої дії на органи почуттів. Тобто своєрідність ейдетичної пам’яті у тому, що людина не згадує, а ніби продовжує бачити те, що вона бачила колись. Вона може продовжувати бачити пред’явлені їй ряди слів, знаків, цифр або перетворювати дані, що диктуються їй, у зорові образи. Це ж стосується і музики, яку людина ніби продовжує чути. Нерідко цифри або звуки породжують асоціації зі світлом, кольором, смаком або дотиком (синестезія).

Акція – завершальний етап ораторської дії (виголошення промови). Акція– (лат. – дія. Дозвіл) – п’ятий розділ класичної риторики, призначення якого полягало в тому, щоб підготувати оратора зовнішньо і внутрішньо до виступу. Це найважливіший і найвідповідальніший етап риторичної діяльності оратора, бо на ньомупід час виголошення промови за короткий час має реалізуватися вся тривала попередня підготовча робота і привести до очікуваної мети. Тут великого значення набуває самоконтроль оратора і його вміння «на ходу» коригувати свої дії, не чекаючи остаточного провалу промови, мобілізувати свої сили, активізувати увагу слухачів, достойно завершити акцію.

Акція (від лат. aktio – дія, дозвіл) є завершальним етапом ораторської дії – виголошенням промови. Основу цього етапу складають з’ясування умов спілкування, характеристика оратора й аудиторії, інтонування тексту, психологічний тренінг, техніка дихання і техніка мовлення, в тому числі й дикція, тобто все для того, щоб, як радив Цицерон, «достойно» виголосити промову.

На попередньому етапі (мнемоніка) промову зміцнено в пам’яті , визначено порядок і послідовність її та «прив’язано» до можливих ситуацій. Тепер треба підготувати себе – оратора, пам’ятаючи, що трибуна, кафедра чи стіл для виступу – безжальні, промовець за ними «оголений» більше, ніж на пляжі.

Яким би гарним не був голос, але якщо це один і той самий, то він досить швидко втомлює слухачів. Тому не слід безперервно говорити одним і тим же голосом.

Перед початком виступу промовця охоплює хвилювання, збентеження або навіть страх, тому бажано знати напам’ять перші вислови, рухи і жести, щоб не розгубитися перед ситуацією. Якщо вони будуть вдалими, то наснажать промовця впевненістю до кінця промови. Помилки на початку виступу, коли промовець хвилюється, особливо небезпечні, бо не тільки зіпсують настрій оратору, а й можуть відхилити його від теми.