Скажи це собі.

Нова риторика періоду Римської імперії. Учень Квінтіліана Пліній Молодший став відомим як автор великого, на 100 сторінок, евкомію володарю «Панегірик Траяну» та дев’яти книг послань (листів) до різних осіб і однієї книги ділового листування з імператором Траяном. Стилем він намагався бути схожим на Цицерона, але це тільки підкреслювало велич Цицерона, а не його.

Про нові течії у риториці свідчила творчість популярного у I ст.. н.е. філософа і мораліста Луція Антея Сенеки. У філософських трактатах Сенека впроваджує нову форму тексту, новий стиль – діатрибу. Це проповідь-суперечка, в якій проблема розглядається одночасно з різних боків, тому текст має не лінійну композицію, аргументація тримається не на послідовності зв’язків, а на суміжності, сурядності окремих, коротких «набігів» думки. Не розгортання тези, а емоційні повтори в несподіваних мовних формах одного міркування є характерними для Сенеки. Він не користувався складною системою засобів класичної риторики, а витворював свою. Писав короткими фразами, перебиваючи сам себе запитаннями, вводив розмовну лексику, творив неологізми. Про римську риторику цього часу О.М.Корнілова писала: «Так із вільного словника і нестрогого синтаксису складалася та мова, яку прийнято називати «срібною латинню», а з логіки коротких ударів і емоційного ефекту – той стиль, який у Римі називали «новим красномовством» (Корнилова Е.Н. Риторика – искусство убеждать. – с.163)

Зразком такого стилю може бути публіцистичний памфлет Сенеки на імператора Клавдія після його смерті «Огарбузення», який треба розуміти як каламбур до слова «обожнювання». Кожного померлого імператора причисляли до сонму божеств. Комізм ситуації породжувався тим, що в Римі гарбуз був символом дурості. Майстерно висміюючи Клавдія за допомогою високих цитат Гомера, Еврипіда, Вергілія та народних приказок і грубих слів, Сенека прославляє молодого, вихованого ним імператора Нерона, та доля насміхається і над Сенекою: за наказом цього ж Нерона йому доводиться різати собі вени.

Про те, яким бути оратору і красномовству в цілому, знаходимо цікаві думки в оратора й історика Корнелія Таціта в його риторичній праці «Розмова про оратора». Таціта хвилюють не окремі питання риторики, а її місце в новому суспільстві. Класичне красномовство було пишним і красивим, бо мало міцну основу – мораль і філософію. В суспільстві, де владарює тиран, тому красномовству місця немає, потрібне інше. І в своїй історії Таціт відмовився від пишноти Цицерона, а звеличив трагічну монументальність. Однак це шлях геніїв.

Для розуміння розвитку риторики важливими є два поняття: першої софістики і другої софістики. Вони розмежовуються значним часовим простором і змістом. Час першої софістики – це V ст. до н.е., коли вчителі риторики і водночас логіки, філософії – любомудри, - мандруючи Елладою, творили красивий світ на розумі і знаннях. Час другої софістики – це II ст. н.е. в Римській імперії, уже без пієтету логіки і філософії і без мрій вдосконалювати суспільство. Це певний синтез грецької і римської культур, але обмежений групою інтелектуалів, які не можуть кардинально впливати на суспільство. Імператорська влада не давала простору для обговорень її. Політичне красномовство зачахло. Судове красномовство, що раніше проголошувало моральні та політичні ідеали, тепер, призначене і дозоване імператором, також не мало значення в суспільстві. Воно вироджується в апологію самого себе та в інвективу на супротивника. Поживу для розвитку одержало тільки епідейктичне красномовство – безконечні похвали богам, владі, містам, особам, речам. Віртуози слова жартували, складаючи похвали навіть горшкам, мишам, мухам.

Короткий злет ораторського мистецтва після Цицерона був пов'язаний з іменем Марка Фабія Квінтіліана, який вважався найвизначнішим оратором останньої чверті I століття н.е. Хоч Квінтіліан і був великим прихильником Цицерона, але в своїй риториці він орієнтувався не стільки на народ та широку демократичну публікую, а на обране коло цінителів стилю та краси мовлення. Тому він хотів бачити в ораторі не стільки мислителя, скільки стиліста. Характерно, що він визначає і риторику як мистецтво говорити добре.

Відхід від античної традиції у риториці визначився у пізнішій римській риториці. Тому цей етап розвитку риторики можна охарактеризувати як перехідний від античності до середньовіччя, коли на місце переконання прийшла віра, яка, на думку священно-служителів, повинна була замінити і всі раніше створені засоби переконання.

Вітчизняна риторика. У Київській державі грецька міфологія й антична риторика стали відомими в XI ст.. Сучасник князя Ярослава чернець Георгій Амартол уклав хроніку на основі грецької міфології, скориставшись хронікою свого попередника, грекомовного письменника, історика Малали, що жив у Сирії у VI ст. З XI-XII ст. у Київській Русі стає відомим «Еллінський літописець». Він увійшов складовою частиною в давньоруський літопис. Відтоді грецька міфологія і риторика широко входили у культуру наших предків, зокрема в поетику, художню прозу, прикладне мистецтво.

Першим великим християнським проповідником у Київській Русі був митрополит Іларіон. Виявляючи традиційну в Київській державі любов до гарного Слова, Іларіон свою урочисту проповідь, виголошену у 1049 р. в храмі Святої Софії у Києві в присутності княжого роду і киян, називає «Словом про закон і благодать». У цьому творі виявився високий духовний талант Іларіона.

З того, як побудоване «Слово про закон і благодать», можна судити про те, що вже були відомі київським авторам секрети античної риторики, очевидно, через переклади грецької богослужебної літератури. Одночасно можна стверджувати й те, що наші предки вже мали самобутній розвинений поетичний фольклор. «Слово…» Іларіона читалося по церквах в день пам’яті Святого Володимира.

До найдавніших пам’яток періоду Київської Русі належать «Ізборники Святослава» 1073 р. і 1076 р. Хоч основна частина «Ізборників» є перекладною, проте вони відзначаються високою художністю.

До проповідників та письменників давньоруської доби належав і сам князь Володимир Мономах (1053-1125 рр.) Його «Повчання», звернені до власних дітей і молоді, а також молитви та лист до князя Олега Святославича не втратили актуальності й нині, тому що в них сформульовані основні засади не стільки княжої, скільки народної моралі, про що свідчать поради з «Повчання».

До найвизначніших проповідників-ораторів належить і єпископ із Турова, Кирило Туровський (1130-1182 рр.) Він є автором численних слів, повчань, послань, молитов, володів надзвичайним ораторським і поетичним талантом, за що у народі був прозваний другим Златоустом. У проповідях використовував яскраві образні засоби: епітети, метафори, паралельні порівняння, антитези, які, звичайно, збагачували давню українську книжну мову.

Кирило Туровський був не тільки оратором та письменником, а й учителем риторики, радив бути уважним до слова, шукати відповідні слова у рідній мові для прикрашання достойних діянь.

Риторика в Києво-Могилянській академії. XVI ст. – початок XVII ст. – це період поширення книгодрукування, науки й освіти в Україні. Масово відкривалися братські школи, вищі навчальні заклади – колегіуми й академії. Митрополитом Петром Могилою у 1615 р. у Києві була заснована вища школа при Києво-Братському монастирі на Подолі. У 1631 р. відкрита Лаврська школа. У 1632 році обидві школи об’єдналися і започаткували Києво-Могилянську колегію (пізніше – академію). Вона стала осередком освіти та культури не тільки в Україні, вплив її поширювався на всі слов’янські землі ціле наступне століття. Випускники її ставали відомими церковними та політичними діячами, вченими, письменниками: Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Григорій Сковорода та інші.

Григорій Сковорода (1722-1794) займає надзвичайно унікальне місце в історії української культури. Він, у повному розумінні слова, - учитель життя, особистим прикладом показав сучасникам її гідний зразок. Григорій Сковорода з великою відповідальністю ставився до вибору людиною заняття в житті, пізніше сформулювавши концепцію «сродної праці».

На думку філософа, близькому у цьому відношенні до протестантського вчення, праця є життєво важливим покликанням і обов’язком будь-якої людини. Однак кожна людина має власне покликання, яке вона повинна усвідомити, а потім жити у відповідності з нею. А нещасне життя – у того, хто призначений був для одного, але не знайшов себе або зрадив своєму покликанню, і все життя займається не своєю справою.

При цьому матеріальні блага (хоча в межах розумного мінімуму вони необхідні кожному), як високі титули та звання, щастя принести не можуть. Григорій Сковорода неодноразово дякував Богові, який створив потрібне не важким, а важке не потрібним…

Після написання «Байок Харківських» Г.Сковорода остаточно обирає шлях філософа-мандрівника. В дорозі він вів повчальні розмови з людьми всяких прошарків та звань, відвідував друзів, а взимку поселявся у когось із своїх близьких йому людей. Український мудрець не заперечував позитивної ролі науково-технічних відкриттів та винаходів або удосконалення суспільно-політичного ладу, але вважав, що поки людина сама не візьметься за самовдосконалення, всі блага світу цього принципово не змінять його долі. Щастя людини у його руках, а люди нещасні тому, що у гонитві за фальшивими цінностями нехтують справжнім.

Г.С. Сковорода належав до того типу мудреців, яким вдалося у повсякденному житті втілити своє розуміння блага, істини та краси. Життєвим ідеалом для філософа-мандрівника були Сократ та апостоли. Особистості такого плану ми знаємо і в інших культурах. Їх життєвим завданням було не відкриття якогось нового принципу або побудова оригінальної філософської системи, а прилучення до вищих істин буття для практичного втілення їх у своєму повсякденному житті. І це своє життєве покликання Г.Сковорода у повній мірі та з честю виконав.

В академії культивувалися усі типи давньої української літературної мови - слов’яноруська, слов’яноукраїнська і проста українська мова. Гуманітарну освіту тут здобували, вивчаючи поетику, риторику, діалектику (полеміку), грецьку і латинську мови. У риториці розвивався бароковий стиль з пошуками вибагливих пишномовних форм, символів, незвичних уподібнень, урочистих протиставлень.

Про ідеал поетичної краси й ораторство як стилістичну ознаку літературного мовлення XVII-XVIII ст. можна судити з того, озаглавлювали латиною свої навчальні посібники з поетики. Наприклад:

М.Довгалевський. «Сад поетичний, вирощений задля збирання квітів і плодів віршованого і прозового слова в Київській Могильно-Зборовській академії для більшої користі українському садівникові і його православній батьківщині біля Йорданського і Марійського морів у 1736 році».

Будучи все ще гомілетикою (церковною), вітчизняна риторика все більше збагачувалася соціальними мотивами і мусила шукати простіші, доступніші форми вираження змісту проповідей. Найвидатнішими проповідниками і риторами-педагогами цього періоду були Інокентій Гізель, Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський та інші.

Інокентій Гізель – архімандрит Києво-Печерської лаври, історик, ректор колегії, автор оригінального публіцистично-проповідницького підручника для духовенства «Мир з Богом чоловіку» (1669 р.). Праця сповнена алегоріями, які, розкриваючи церковну мораль, виражали ідеї гуманізму. Соціальне зло (несправедливий суд, знущання над беззахисними) – це гріх.

Інокентія Гізеля називають українським Аристотелем, він відзначився у багатьох галузях знань.

Лазар Баранович – відомий проповідник, ректор Києво-Могилянської колегії. Написав книгу «Меч духовний є глагол Божий» (1666 р.), у якій 55 слів проповідей, написаних за правилами шкільної гомілетики, і «Труби словес проповідних», що містять 80 проповідей на різні свята. Книги написані образно, високим стилем церковної риторики.

Іоаникій Галятовський –учень Лазаря Барановича, ректор Києво-Могилянської колегії, відомий український культурний діяч і письменник, викладач риторики. Розробив теорію новомодного красномовства. У 1659 році він видав книгу проповідей «Ключ розуміння» з теоретичною частиною, яка стала відомою науковою працею далеко за межами України. І. Галятовський пропонує кожному, хто хоче «казання учинити», обрати тему, з якою має повідати своє казання, що має складатись з трьох частин: перша – ексордіум – початок; друга – нарація – оповідь; третя – конклюзія – кінець. Описавши призначення кожної частини і зв'язок між ними, автор називає основні джерела, з яких можна брати матеріал: Біблія, житія святих, праці великих проповідників, а ще історії і хроніки, книги про людей, природу, звірів – все це нотувати й записувати до своєї теми.

Свою теорію красномовства І.Галятовський втілив у книзі розповідей про чудеса Марії Богородиці «Небо новоє» (1665 р.).

Антоній Радивиловський – талановитий український письменник і культурно-освітній діяч. У йогопубліцистично-ораторській прозі найповніше розвинулися барокові тенденції. Він автор двох збірок проповідей: «Огородок Марії Богородиці» (1676 р.), в якому 199 проповідей на релігійні свята, а також проповіді з морально-етичних тем світського життя. Антоній Радивиловський був учнем Галятовського і свої проповіді будував за його теорією казань. Проповідь мала чітко визначену будову. У вступі (ексордіумі) повідомлялася подія з якоїсь релігійної книги, щось принагідно зауважувалося про світські справи. В основній частині (нарації) викладали суть проповіді, у третій частині – висновках (конклюзії) - узагальнювали сказане і повчали паству.

Як теоретик вітчизняної риторики Радивиловський розробляв методику складання і виголошення проповідей, визначав завдання ораторів, склад аудиторії. За його теорією проповідник, оратор є послом Бога, його вустами промовляє сам Бог. Тому проповідник повинен бути всезнаючим, глибоко порядним, чесним. Радивиловський радив (і сам так робив) проповіді будувати логічно, використовувати вставні оповіді з античної і середньовічної літератур, міфології, прикрашати хитромудрими порівняннями, байками.

Радивиловський був великим патріотом України. У його проповідях для воїнів «Слова часу війни» звучали риторичні запитання: «Що може бути ліпшого за Вітчизну? Якщо милі здоров’я, дружина, діти, брати, то Вітчизна має бути в багато разів рідніша, бо вона нас породила, виховала, всім добром збагатила, всіх обняла й приголубила. Запитаймо відважних воїнів, хто примусив їх залишити домівку, дружин, дітей, братів і сестер та піти на смертельну битву з бусурманами. Любов до Вітчизни. Кому ж доведеться вмерти за неї на полі бою, той одержить на небі нагороду і як лицар, і як мученик».Твори Радиволовського завжди мали виразний український колорит. Його вважають типовим представником українського бароко в ораторській прозі.

Степан Яворський – викладач риторики у Києво-Могилянській академії. Написав працю, яку також можна назвати підручником з риторики, «Риторична рука», в якій виклав теоретичні засади риторики стосовно п’яти її розділів (п’яти пальців «риторичної» руки): інвенція, диспозиція, елокуція (елоквенція), меморія, акція. У Яворського – це винахід, розміщення, вітійство (тропи і фігури), пам'ять і виголошення.

Степан Яворський був автором панегірика «Echo» гетьману Івану Мазепі (1689 р.), а через 20 років він же за наказом царя Петра I написав (уже як блюститель патріаршого престолу в Москві) і проголосив анафему Івану Мазепі. Він називає Івана Мазепу ядовитою, лукавою змією, «бывша вождя Івашки Мазепи».

Особливою увагою в Україні користувалася грецька міфологія й антична риторика у бароковий період розвитку української культури, коли найхарактернішими її ознаками були пишномовність, урочистість, яскравість образів і прикрас. Герої й сюжети грецьких міфів часто використовувалися як символи й емблеми, алегорії у величальних та компліментарних віршах на честь державців, вельмож, воїнів, праведників…

Поширенню античної міфології та риторики грецького й римського класицизму сприяла і система освіти, яка склалася на той час в Україні. У школах усіх типів вивчалися грецька і латинська мови (грека і латина), риторика, поетика, драма. Поети працювали вчителями, а вчителі мали самі вміти віршувати, складати драми і потребували цього від учнів. Тому давня українська книжна мова насичена грецькими та латинськими словами й виразами, що несли античну образність.

І в період українського бароко, а потім класицизму і за ним романтизму в античному мистецтві вбачали зразок довершеності, а його образи сприймали як алегорії, які можна використати, трансформуючи до духовних потреб сучасного суспільства.

Грецька міфологія та антична риторика живили творчість багатьох визначних діячів української культури XVII – XVIII ст., особливо тих, хто одержав освіту у Києво-Могилянській академії, де риторика читалася досить широко і видавалися підручники.

Дослідник історії освіти в Україні Степан Сірополко писав, що «Риторика була також улюбленим предметом учнів, бо вона подавала різні готові зразки високомовних речень, порівнянь, сентенцій, прикладів з історії і т.ін. Користуючись тим матеріалом, ритор міг без великих зусиль скласти промову на будь-яку визначену тему».

Риторичні надбання Києво-Могилянської академії XVIII ст. були значними ще до Феофана Прокоповича. Риторика була живою наукою, яка готувала до життя, давала «хліб». Кожний ритор читав свій навчальний курс, що складався з теоретичної частини (лекцій, трактатів) і практичної (диспутацій, діалогів).

Сильний вплив барокової культури помітний і в назвах риторик, переповнених тропами і фігурами: «Раковина, що містить нові і доповнені генієм нашого віку перлини ораторського мистецтва, біля берегів Борисфену народжена для прикрашання голів талановитих» Інокентія Попівського.

Праця найповажнішого ритора Києво-Могилянської академії Феофана Прокоповича називалася значно скромніше: «Про риторичне мистецтво». Це свідчило про появу нового напряму в культурі і риториці – класицизму, хоча барокових красивостей у ній ще чимало. Структура цієї праці була така:

- загальна риторика (вступ і теоретична частина);

- часткова, або прикладна, риторика;

- теоретична риторика (інвенція, диспозиція, елокуція, меморія, акція);

- часткова риторика – технологія і методика та різноманітні поради і рекомендації підготовки і виголошення промов усіх родів, видів і жанрів залежно від сфер суспільного життя, для яких ці промови і призначалися. Зміст часткової риторики і її конкретний матеріал суттєво залежав від наукових поглядів, художньо-естетичних уподобань, риторичної підготовки й ораторської практики самих авторів. Вони могли називати (за бароковою традицією) розділи риторики назвами квітів (тюльпани, троянди), пір року (весна, літо), частин тіла («риторична» рука).

Завдання та запитання.

1. Прокоментуйте і доведіть слушність вислову великого сицилійського оратора Горгія: «Слово – великий владика: на вид мале й непомітне, а творить чудесні справи».

2. Що ви знаєте про останні дні великого філософа і ритора Сократа, про які риси характеру свідчить його поведінка у цей час?

3. Прокоментуйте і доведіть слушність вислову Платона: «Риторика – найбільше для людей добро, риторика – джерело влади». У чому актуальність цього вислову. Крім філософських та риторичних праць, яку мрію на всі часи і віки подарував людству Платон?

4. Які особисті риси характеру Демосфена гідні нашого наслідування? Дайте розгорнуту відповідь.

5. Вчителем якого великого полководця був Аристотель? У чому привілеї і одночасно трагедія цього його становища? У чому «родзинка» теорії риторики Аристотеля?

6. Які два види промов були поширені у виступах Цицерона? Назвіть і розкрийте їх зміст.

7. Розкажіть про започаткування епістолярного стилю Юлієм Цезарем. Чому вважають, що він фактично заснував пресу і журналістику?

8. Що ви знаєте про педагогічну риторику Квінтіліана?

9. Яке місце мали мораль і пристрасті у творчому доробку Івана Вишенського?

10. Розкажіть про афоризми у творчості філософа-мандрівника Григорія Сковороди. Прокоментуйте один-два з них. Як ви гадаєте, чому на своїй могилі він заповів написати такі слова: «Світ ловив мене, та не спіймав»?

11. Який «неблагонадійний» вчинок здійснив Ф.Прокопович, щоб по-справжньому боротися за православ’я? Ваше ставлення до цього кроку видатного вітчизняного оратора?

12. Як зображувалась богиня риторики в античні часи? Прокоментуйте свою відповідь.

13. Розкажіть про філософські школи софістів. Значення піфагорійців у розвитку граматики, риторики й етики.

14. Що ви знаєте про Олімпійські ігри та що пов’язувало їх з риторикою, поетикою та музикою?

15. Розкажіть про суд, створений Солоном. Чому у цей час виростає гостра потреба у розвитку красномовства?

16. У чому полягало покарання (остракізм) у Давній Греції?

17. Що таке віче і рада п’ятисот, створені у Давній Греції? Зародження демократичного інституту у Давній Греції.

18. Мистецтво красномовства як запорука довготривалої влади Перікла в Афінах.

19. Інші яскраві представники красномовства Давньої Греції.

20. Три різновиди красномовства. Який вид отримує подальший розвиток? Прокоментуйте відповідь. Шкільна риторика як основа античної освіти.

21. Гай Гракх – захисник плебеїв. Цицерон про ораторство Гракха.

22. Особливості давньоримської риторики. У чому відмінність між давньоримською і давньогрецькою риторикою?

23. Розкажіть про методику розвитку риторики у школах античного періоду. Які види навчальних посібників використовувались у підготовці ораторів?

24. Розкажіть про нові течії у риториці Римської імперії. Що спільного і відмінного у грецькій і римській античній риториці?

25. Який новий зміст вніс у римську риторику відомий оратор Фабій Квінтіліан?

26. Що ви знаєте про вплив античної риторики на вітчизняну риторику? Яку роль відіграв у цьому Георгій Амартол?

27. Яку роль відігравало «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона у вихованні високих моральних якостей русичів?

28. Чому «Повчання» Володимира Мономаха не втратили своєї актуальності у наш час?

29. Розкажіть про діяльність проповідника-оратора єпископа Кирила Туровського?

30. Розкажіть про створення і розвиток Києво-Могилянської академії в XVI ст. – на початку XVII ст.

31. Чому Інокентія Гізеля, архімандрита Києво-Печерської Лаври, називали українським Аристотелем?

32. У чому теорія новомодного красномовства ректора Києво-Могилянськї академії Іоаникія Галятовського?

33. Що ви знаєте про діяльність талановитого українського письменника і культурно-освітнього діяча Антонія Радивиловського.

34. Розкажіть про теоретичні засади риторики Степана Яворського – викладача риторики у Києво-Могилянській академії.

35. Грецька міфологія й антична риторика у бароковий період розвитку української культури.