Виникнення та розвиток педагогічної науки

Педагогіка — сукупність теоретичних і прикладних наук, що вивчають процеси виховання, навчання і розвитку особистості.

Термін походить від грецьких слів «pais» («paidos») — дитя і «ago» — веду, виховую, тобто «дітоводіння», «дітоводство». У Давньому Вавилоні, Єгипті, Сирії «пайдагогос» найчастіше були жерці, а в Давній Греції — найрозумніші, найталановитіші вільнонаймані громадяни: педономи, педотриби, дидаскали, педагоги. У Давньому Римі цю роботу доручали державним чиновникам, які добре оволоділи науками, багато мандрували, знали мови, культуру і звичаї різних народів.

У середні віки педагогічною діяльністю займалися переважно священики, ченці, однак у міських школах та університетах — дедалі частіше люди зі спеціальною освітою.

У Давньоруській державі педагогів називали «майстрами». Упродовж багатьох століть тут не існувало спеціальних навчальних закладів для підготовки вчителів. Ними були і дяки з піддячими, і священнослужителі, і мандрівні дидаскали — «школярі-книжники». Відомості про те, як ставилися до них, містить «Слово о том, яко не забиваті учителей своих» Кирила Туровського.

Стадії розвитку педагогіки:

а) народна педагогіка (створена народом): емпіричні (з народного досвіду) знання про навчання, виховання, розвиток дітей;

б) духовна педагогіка: галузь педагогічних знань про навчання і виховання дітей засобами релігії;

в) світська педагогіка: пройшла тривалий час розвитку і досить довго розвивалась в рамках філософії.

У 1632 році філософ Ф.Бекон написав трактат "Про розвиток і збільшення наук", в якому виділив педагогіку як окрему науку. Її статус закріпив чеський педагог Ян Амос Коменський. Його "Велика дидактика" вийшла в світ у 1632 і обґрунтовувала класно-урочну систему навчання.