Концепції відродженого природного права XX століття.

У XX ст. у всій світовій філософії права, як протест проти засилля позитивізму в філософії та юриспруденції, відроджується природне право. Кожний з численних на­прямів антипозитивістської правової думки розвиває своє уявлення про природне право, його витоки і сенс, форми його прояву і дії, форми й методи його обґрунтування, йо­го завдання і функції, його принципи і норми, формальні та ціннісно-змістовні властивості, його онтологічні, гно­сеологічні та аксіологічні характеристики.

Основною формою розрізнення права і закону в сучасній філософії права є природно-правова думка з її оцінюючими і пояснювальними підходами до правових явищ. Сучасні прихильники природно-правового європейського мислен­ня, майже всі без винятку, сутність права розкривають як невстановлену, неконвенційну, безумовну, втілену в "при­роді" справедливість, як ідеальну, трансцендентальну, екзистенційну тощо істинність людських відносин.

До другої групи концепцій належать такі, що вклю­чають у себе, по-перше, природне право в екзистенціаль­ному тлумаченні. Останнє відкидає дійсність абстрактних норм позапозитивного, абсолютного у своїй значимості права, виступає проти класичної природно-правової докт­рини ("метафізики права").

Неокантіанське праворозуміння.

Для концепцій природного права, що виникли на осно­ві вчення І. Канта про право, основоположним є принцип даності "істинного" права лише через суб'єктивне мислен­ня. Вихідний пункт неокантіанства — не право як соціаль­на реальність, а апріорні поняття права й ідея права, які потім додаються до дійсності, але як незалежні від неї (Р. Штаммлер, Г. Радбрух та ін.).

Серед філософів права неокантіанського напряму значне місце належить Рудольфу Штаммлеру (1856— 1938). На неокантіанській основі він розробив ідею "при­родного права з мінливим змістом", яка відіграла велику роль у розвитку природно-правової думки XX ст. "Природне право з мінливим змістом" за Р. Штаммлером є не системою норм, дійсних у відповідній історичній ситуації, а формальним метафізичним началом, що уособлює справедливість як критерій оцінки і виправлення права в законі.

Теорія Р. Штаммлера заснована на припущенні, що іс­нують чисто формальні категорії. Він намагається вивести конкретні правові положення з чисто формальних принци­пів. За допомогою поняття права та деяких інших апріор­них категорій соціальна реальність сприймається як орга­нізована цілісність, і в ній виділяється саме право.

Самому праву за його суттю властиве внутрішнє ба­жання досягти об'єктивно справедливої цінності соціаль­ного життя, йому внутрішньо властивий рух до соціально­го ідеалу. Ідеал суспільства — це суспільство людей, які вільно бажають.

На думку іншого неокантіанця — Густава Радбруха — право може бути зрозумілим тільки з апріорної ідеї права, що визначає його цілі. Водночас ця ідея у своєму внутріш­ньому змісті має три основні компоненти ціннісного ха­рактеру: справедливість, визначеність цілі та правову ста­більність, вивчення яких і є метою філософії права, на відміну від теорії права, що виконує практичні завдання із систематизації та інтерпретації норм чинного права. Тлу­мачення справедливості здійснюється під кутом її розу­міння як змістовного елементу ідеї права і сутності понят­тя права. При цьому йдеться не про матеріальний, а про формальний принцип справедливості, зміст якого розкри­вається через принцип рівності.

Філософсько-правові концепції неокантіанців істотно сприяли розвиткові правової думки XX ст. Їхня заслуга полягає насамперед у тому, що вони відстояли ідею самостійної реальності права в полеміці як з позитивізмом, так і соціологізмом.

Філософія права неогегельянства.

Цей напрям, головним чином, виходив із визначення ідеї права як свободи. Обумовлене історичним саморозвитком свободи право прагне формувати вільне спільне людське існування, зако­нодавство і суспільний лад у цілому. Неогегельянство тлумачить ідею права в дусі панлогіз­му і стверджує, що коли немає розумного права, то є пра­вовий розум, який повинен бути втілений у позитивному праві.

Досить плідно й ретельно опрацювали правові ідеї Г. Гегеля італійські неогегельянці Б. Кроче і Ф. Джентіле. Свою концепцію Б. Кроче назвав "релігією свободи". За його твердженням, свобода — найвищий закон людської історії і буття. Але якщо у Г. Гегеля йдеться про розумні форми об'єктивізації свободи в ході історичного процесу, то Б. Кроче акцентував увагу на принциповій неможливос­ті визначити характер свободи.

Ідею необумовленості свободи ніякими фактичними умовами Б. Кроче використав для обґрунтування фор­мальної, юридичної свободи і неможливості фактичної свободи. На думку Б. Кроче, лише "меншість, яка править" ("політичний клас"), знає, чого вона хоче. Захищаючи формальні, юридичні права особистості, Б. Кроче вважав, що свобода без суб'єкта — це пусте сло­во і абстракція, якщо не визнається свобода особистості. Таку саму спрямованість мало положення про те, що не держава вище моралі, а, навпаки, мораль підноситься над державою.

У цьому плані показовим є і твердження Ф. Джентіле, згідно з яким у юридичному досвіді поєднані логічна фор­ма, економічний інтерес та етичні ціннісні позиції, вони змішуються одне з одним настільки, що неможливо замис­литись над питанням про взаємозв'язок між тим, що є, і тим, що має бути.

У цілому в концепції права Ф. Джентіле провідне місце належить ірраціоналізму і містицизму, критиці розуму з позицій волюнтаристського "актуалізму", "чистого акту", співзвучному фашистському "активізму". Він стверджував, що істинний індивід має універсальні характеристики і за­вершує Бога в своїй сутності. Свою інтерпретацію духу як "чистого акту" Ф. Джентіле використав для атаки на ідею правопорядку і режиму законності, для виправдання фа­шистського "активізму" і беззаконня.

Англо-американська філософія права.

Л.-Л. Фуллер (1902—1978) насамперед орієнтується на концептуальне поєднання права і моралі. Право, на думку Л. Фуллера, засноване на співпраці й чітко виражає загальнозначимі цілі. Тому воно є одним із видів цільової ді­яльності. У ньому факти і цінності поєднуються. Право містить внутрішнє моральне ядро, що випливає із самої природи правової системи. Для Л. Фуллера природне право — внутрішнє моральне ядро закону.

Л. Фуллер деталізує принципи внутрішньої моралі пра­ва. Таких принципів є вісім: 1) всезагальність, 2) відкри­тість (доступність законів для тих, кого вони стосуються), 3) передбачуваність юридичної дії, 4) ясність: зрозумілість закону, 5) відсутність суперечностей, 6) відсутність вимог, яких не можна виконати, 7) постійність у часі (відсутність частих змін) і, нарешті, 8) відповідність між офіційними діями і проголошеним правилом.

Значною мірою ці якості в англо-американській філо­софії права пов'язані з ідеєю лібералізму. Заслуга повер­нення ліберальних ідей у філософсько-правовий дискурс належіть Джону Роулсу, який у 1971 р. надрукував працю "Теорія справедливості".

Основний зміст теорії справедливості Дж. Роулса по­лягає в обґрунтуванні того, що люди у вихідній позиції оберуть два принципи справедливості. Згідно з першим принципом (принцип рівних свобод) кожна людина має рівне право на максимально широку систему рівних основ­них свобод, узгоджену з аналогічною системою свобод для всіх. Другий принцип справедливості формується так:

1) соціальні й економічні нерівності мають бути врегульо­вані таким чином, щоб забезпечити найбільшу вигоду для тих, хто менше досягає успіху (принцип диференціації) і

2) щоб пов'язані з ними посади в суспільстві були відкри­тими для всіх за умови чесного додержання рівності мож­ливостей (принцип рівних можливостей).

Теорія Дж. Роулса є варіантом дистрибутивної теорії справедливості: справедливість розглядається лише в кон­тексті розподілу "первинних благ", які Дж. Роулс визначає як клас речей, необхідних для реалізації будь-якого жит­тєвого плану, в складі якого основні права і свободи, при­буток, благополуччя і можливість самореалізації людини. Проте питання справедливості виникають і в іншому кон­тексті, наприклад, коли треба нагородити людину за здійс­нене нею, визначити міру винагороди чи покарання. Якщо справедливість у першому, дистрибутивному значенні пов'язана з поняттям права (права на певну частку при розподілі), то в другому— з поняттям заслуги.

Захисту й оновленню ліберальних ідей, але в іншому, ніж у Дж. Роулса, плані, присвячена діяльність і Рональда Дворкіна. Він насамперед наголошує на можливості й не­обхідності дати змістовне етичне обґрунтування права. Орієнтуючись на І. Канта, Р. Дворкін підкреслює особливе значення деонтологічного обґрунтування, тобто такого, що спирається на концепцію обов'язку і належного. При цьому, як підкреслює Р. Дворкін, моральне обґрунтування права значно полегшується тим, що позитивне право вби­рає в себе і моральний зміст. Це твердження також пере­гукується з ідеєю Канта про "взаємодоповненість моралі та права". Стосовно філософії права й етики Р. Дворкін розрізняє "правила" і "принципи". Правила — це конкрет­ні норми, а принципи вбирають у себе всезагальні, які ще треба обґрунтувати, — гідність людини, справедливість і рівність. І правила, і принципи, як визначає Р. Дворкін, пов'язані з цілями, але по-різному. Правила завжди вклю­чають релятивізуючий компонент "якщо" і мають варіації відповідно умов їх застосування; конфлікт між правилами означає виключення чи відміну одного з конкуруючих пра­вил. У разі конфлікту принципів один із них висувається на передній план, проте й інші не втрачають свого значен­ня. За Р. Дворкіним, позитивне право утворює єдність пра­вил і принципів, їх цілісне обґрунтування забезпечується завдяки дискурсивному обговоренню права. В ньому бе­руть участь і громадяни держави, і особи, безпосередньо зайняті виконанням чи тлумаченням закону.

У цілому представники англо-американської філософії права посилюють спроби розвитку гуманістичної природи права, його концептуального поєднання з мораллю.