Одноступенева класифікація цивільно-правових договорів.

Існуючі концепції класифікації цивільно-правових договорів за універсальними критеріями можна поділити на дві великі групи: одноступеневі і багатоступеневі класифікації цивільно-правових дого­ворів, які відповідно передбачають їх одноразовий і багаторазовий поділ. Класифікації договорів, що передбачають багаторазовий поділ, будуються за економічним чи юридичним критерієм або у поєднан­ні того й іншого (комбінований економічно-юридичний критерій класифікації тощо).

Класифікацію договорів за їх юридичними наслідками (правовою метою) було використано в одному з варіантів при підготовці проекту нового ЦК України, в якому зазначалися найважливіші види договорів, що на­лежали до тієї чи іншої групи залежно від їх юридичної мети (causae). Зокрема, договірні зобов'язання були розподілені на такі групи: 1) зобов'язання з оплатної реалізації майна (купівля-продаж, по­ставка, контрактація, міна-бартер); 2) зобов'язання з оплатної пере­дачі майна в користування (майновий найм, оренда, лізинг, побуто­вий прокат, житлові зобов'язання); 3) зобов'язання щодо виконання робіт (підряд, будівельний підряд, підряд на виробництво проектних і розвідувальних робіт, побутовий підряд); 4) зобов'язання з надан­ня послуг (перевезення, експедиція, доручення, зберігання, комісія, довічне утримання); 5) зобов'язання з безоплатної передачі майна у власність або користування (дарування, безоплатне користування майном). Окремо виділялися зобов'язання зі страхування, розрахун­кові та кредитні відносини, зобов'язання про сумісну діяльність.

Позитивна сторона зазначеного підходу при класифікації дого­ворів полягає в тому, що вона дає можливість розташувати договірні конструкції в порядку, визначеному ЦК України. Водночас недоліком цієї класифікації є її незавершений харак­тер, оскільки за окремою рубрикацією залишилися договори у сфе­рах страхування, розрахунково-кредитних відносин, спільної діяль­ності та деякі інші.Необхідно звернути увагу й на інші вади такого підходу щодо поділу договорів. Зокрема, договори зі спільною правовою метою — перехід права власності на майно, а саме договори купівлі-продажу і дарування — виявилися за ознакою оплатності в різних класифіка­ційних групах.

У літературі справедливо зазначається, що труднощі у класифі­кації договорів та віднесенні їх до тієї чи іншої групи обумовлені ще й наявністю в них елементів різних договорів (змішані дого­вори). До таких, наприклад, належать договори транспортної екс­педиції, оренди майна з його викупом, на виконання аудиторських робіт тощо. В остаточному варіанті ЦК України таке групування договорів не проводиться, хоч і зберігається науково обґрунтована і перевірена практикою застосування система розташування окремих договорів залежно від основного правового результату.

У цьому відношенні вигідно виділяється запропонована В. В. Луцем класифікація договорів, яка грунтується в цілому на єдиному класифікаційному критерії і складається з наступних шести груп цивільно-правових договірних зобов'язань залежно від їх право­вих наслідків (правової мети): 1) договори про передачу майна у власність, повне господарське відання або оперативне управління (купівля-продаж, поставка, контрактація, позика, міна, дарування, постачання енергетичних ресурсів тощо); 2) договори про передачу майна у тимчасове користування (майновий найм, оренда, житло­вий найм, побутовий найм, безоплатне користування майна, лізинг тощо); 3) договори про виконання робіт (побутовий підряд, підряд на капітальне будівництво, на виконання проектних і розвідуваль­них робіт, на виконання аудиторських робіт тощо); 4) договори про передачу результатів творчої діяльності (авторські, ліцензійні дого­вори, договори про передачу науково-технічної продукції тощо); 5) договори про надання послуг (перевезення, страхування, доручен­ня, комісія, схов, про посередницькі послуги, довірче управління, кредитний договір тощо); 6) договори про спільну діяльність (уста­новчий договір, угоди про науково-технічне співробітництво тощо).

З метою формування системної класифікації договорів за єдиним універсальним юридичним критерієм О. О. Красавчиков запропонував як такий критерій спрямованість цивільно-правового зобов'язання. Згідно з цим він виділяв чотири групи зобов'язань: 1) спрямовані на передачу майна; 2) спрямовані на виконання робіт; 3) спрямо­вані на надання послуг; 4) спрямовані на передачу грошей.

Певною мірою зазначений підхід знайшов своє підтвердження в обгрунтованій доктриною класифікації, в якій виділяються три види господарських договорів: 1) договори оплатної передачі майна у власність — поставка, контрактація, банківська позика, постачан­ня теплової та електричної енергії; 2) договори оплатної переда­чі майна у тимчасове користування — найом жилого приміщення; 3) договори про надання послуг — договори про виконання робіт (підряд на капітальне будівництво, договір на виконання проектних, науково-дослідних, конструкторських робіт); господарські договори про надання послуг (схов, експедиція, перевезення).

Аналіз наведеної класифікації свідчить, що в її основу покладе­но критерій мети договору. Однак результати такої класифікації не можна визнати вдалими, оскільки в рамках окремих груп зібрано різні за своєю сутністю договори. Зокрема, важко знайти спільну видову ознаку між договорами поставки і банківської позики, які віднесено до договорів про оплатну передачу майна у власність. У даному разі зазначений автор обґрунтовує свою позицію тим, що для цієї групи договорів характерна наявність грошового зобов'язання. З одного боку, це так, однак зобов'язання поставки має зустрічний характер, на відміну від виключно грошового характеру зобов'язання банківської позики. Наведене свідчить, що цьому автору також не вдалося повною мірою створити однорідні групи договірних типів залежно від єдиного критерію класифікації.

Невдалі спроби класифікації договорів за юридичним критерієм стали поштовхом для пошуку «комбінованого критерію», який би містив у собі як юридичні, так й економічні ознаки (О. С. Іоффе).

Комбінований економіко-юридичний критерій системи дого­ворів ґрунтується на ідеї поєднання при поділі договорів як юридич­ної мети (перехід права власності, користування, надання послуг, виконання робіт), так і економічних чинників, зокрема у вигляді сфери поширення певних договорів (перевезення, кредити і розра­хунки, страхування тощо).

Одним із перших у цивілістичній доктрині колишнього Радянсь­кого Союзу класифікацію договорів за економіко-юридичним кри­терієм запропонував О. С. Іоффе, який виділяв одинадцять видів зобов'язань, зокрема дев'ять груп договірних зобов'язань: 1) зобов'я­зання з оплатної реалізації майна (купівля-продаж, поставка, міна); 2) зобов'язання з оплатної передачі майна у користування (майно­вий найом); 3) зобов'язання з безоплатної передачі майна у влас­ність або користування (дарування, позичка); 4) зобов'язання з ви­конання робіт (підряд); 5) зобов'язання з надання послуг (доручен­ня, комісія, схов); 6) зобов'язання з перевезення; 7) зобов'язання щодо кредитів і розрахунків (позика тощо); 8) зобов'язання зі стра­хування; 9) зобов'язання із сумісної діяльності. Наведені вище гру­пи договорів автор доповнює двома видами зобов'язань, пов'язаних з договорами: 10) зобов'язання, що виникають з односторонніх пра­вомірних дій (публічна обіцянка винагороди, ведення чужих справ без доручення); 11) охоронні зобов'язання (зобов'язання, які вини­кають внаслідок заподіяння шкоди).

Багатоступенева класифікація цивільно-правових договорів.Без­успішність спроб класифікувати договори за єдиною підставою пояснюється різноманітністю особливостей договірних видів, що викликає значні труднощі їх об'єднання в окремі групи за єдиною підставою. У зв'язку з цим у літературі обґрунтовується доцільність проведення багатоступеневої класифікації договорів шляхом багато­разового поділу. При цьому на кожному новому рівні повинен бути обраний інший критерій, і договори мають відображати особливості попередніх. Така класифікація отримала назву «дихотомія».

Дихотомія являє собою «поділ навпіл» всієї сукупності договорів шляхом послідовного використання певної підстави (критерію). При цьому відбувається «...поділ поняття на дві групи, з яких одну характеризує наявність цієї підстави, а іншу — його відсутність. Подібний поділ може бути багаторазово застосовано щодо одного й того самого поняття за умови, що кожного разу застосовується інша підстава».

Дихотомія при класифікації договорів використовується досить тривалий час, що дало можливість вітчизняній доктрині сформулю­вати за її допомогою ще на початку XX ст. використовувану до цього часу класифікацію з дев'яти основних пар договорів.

По-перше, традиційною парою договорів вважається їх поділ на договори речові та консенсуальні (тобто договори, які вчиняються простою угодою). Д. І. Мейєр визнавав речовими такі договори, які «...вчиняються за допомогою віддачі речі одним контрагентом ін­шому... . Всі ці договори вважаються існуючими, якщо одна особа дійсно передала іншій річ, доставка якої становить предмет догово­ру. Консенсуальні — це такі договори, які існують на підставі однієї угоди».Варто зазначити, що наведене розуміння речових договорів у су­часній літературі збігається із поняттям реальних договорів.

По-друге, залежно від форми укладення традиційно виділяли до­говори словесні, які вчиняються на словах (за сучасною термінологією йдеться про усні договори), і письмові, які вчиняються шляхом написання акта.

По-третє, залежно від ступеня нормативного регулювання дого­вори могли бути самостійними і несамостійними. Самостійні — це зазначені в законодавстві і визначені ним; несамостійні — решта. Сам Д. І. Мейєр пропонував називати їх інакше: «Краще було б, однак називати перші договори іменними, а другі безіменними, тому що несамостійними договорами можна назвати лише такі, які не існують самі по собі, а становлять лише доповнення до інших договорів або які не становлять самостійних видів договору, а підхо­дять під поняття інших самостійних договорів. Але ні тієї, ні іншої ознаки не містять так звані несамостійні договори, а вони лише згадані в законодавстві й не визначені. Тому і краще, видається, на­зивати їх безіменними, а інші — іменними, подібно тому як у рим­ському праві існує поділ договорів на contractus nominati і contractus innominati».

По-четверте, залежно від змісту предмета традиційно ділили до­говори майнові та особисті, залежно від того, чи становить предмет доставка майна чи інша дія, виконання того, що називається осо­бистою послугою.

Наведені вище чотири пари договорів, обґрунтовані одним із пер­ших Д. І. Мейєром, було доповнено іншими дихотомічними парами, виявленими в роботах вчених-цивілістів наступних поколінь (йдеть­ся, перше за все, про Г. Ф. Шершеневича і К. П. Победоносцева).

Зокрема, Г. Ф. Шершеневич виділяв договори: односторонні та двосторонні; обгрунтовані та абстрактні; головні й додаткові. Одно­сторонніми він вважав такі договори, які «створюють одне лише від­ношення, з якого виявляється для одного контрагента лише право, для іншого — лише обов'язок... . В двосторонніх договорах, суворо кажучи, два відношення, з яких кожне має свого активного і пасив­ного суб'єкта, але ці відносини тісно зростаються в одне і не можуть бути довільно роз'єднуваними».

Поділ договорів на обґрунтовані та абстрактні ґрунтувався на тезі щодо характеру залежності обов'язків контрагентів від підстави договору. «Із смислу всіх подібних (обґрунтованих) договорів вияв­ляється, що обов'язки контрагентів стоять в залежності від підстави договору. На противагу таким обґрунтованим договорам можливі договори, які безпосередньо не пов'язані зі своєю підставою, коли контрагенти зобов'язуються, не вказуючи взагалі на підставу».

Поділ договорів на головні та додаткові Г. Ф. Шершеневич про­водив за критерієм ступеня їх впливу на правовідносини, тобто за­лежно від того, «... чи становлять вони сутність відношення, чи тільки ускладнення його, яке може бути усунено без порушення самого відношення».

Зазначений автор виділяв ще два самостійних види договорів, які, однак виходили за межі принципу дихотомії, — попередній до­говір і договір на користь третіх осіб.

У цьому зв'язку привертає увагу класифікація, запропонована К. П. Побєдоносцевим, який виділяв договори: 1) які встановлю­ють взаємне зобов'язання, і такі, що встановлюють одностороннє зобов'язання (за термінологією Г. Ф. Шершеневича, це відповідно двосторонні та односторонні договори); 2) взаємно інтересні й без­оплатні або дарчі; 3) засновані виключно на ризику і договори, в яких ризик не входить до юридичного змісту договору.

Не можна оминути блискуче сформульовані К. П. Побєдоносце­вим основні положення практичної значимості зазначеного поділу договорів.

У взаємних зобов'язаннях завжди є взаємність дії, взаємність ви­конання. Якщо ці взаємні дії тісно пов'язані одна з одною, то одна знаходиться в залежності від іншої, і якщо одна сторона порушить зобов'язання, то й інша може адекватно вчинити — відмовити у ви­конанні свого обов'язку. Наприклад, якщо при запродажі будинку (за сучасною термінологією, йдеться про попередній договір купівлі-продажу) продавець ще не отримав гроші, він може відмовитися від вчинення договору продажу.

В односторонньому зобов'язанні немає такого тісного зв'язку між позитивними діями обох сторін. Наприклад, за договором по­клажі зберігач, який прийняв річ на зберігання, зобов'язаний повернути її, навіть якщо поніс витрати на її утримання та очікував на ви­нагороду від іншої сторони. Зберігач не може утримувати річ, тому що не може вказати на невиконання з іншої сторони зобов'язання, прийнятого за договором. Проте він може утримати річ у своїх ру­ках, однак не в силу договору, а у вигляді забезпечення за позов про винагороду, яку зобов'язаний пред'явити окремо.

Поділ договорів на інтересні й безоплатні ґрунтується на видимій меті договора, яка передбачається сторонами. Якщо в договорі вид­но, що при укладенні кожна сторона мала свою вигоду, матеріальну чи грошову, договір буде взаємно інтересним; якщо видима вигода на одній стороні, а з іншої сторони не видно вигоди чи винагороди або видно лише намір доставити вигоду лише протилежній стороні, такий договір буде безоплатним, або дарчим. Безоплатними є дару­вання, безоплатна довіреність, поклажа, позика без відсотків, у яких видима вигода вся знаходиться на одній стороні.

Практичне значення цього поділу виявляється при невиконан­ні й виконанні договору. При встановленні підстав нарахування неустойки зобов'язаної особи або неналежності його у виконанні зобов'язання очевидним є те, що особа, яка безоплатно (даром) зобов'язалася, має право на більше вибачення, ніж особа, дія якої винагорджується за договором. Це важливо для вирішення питання про винагороду. Це виявляється на прикладі становища дарувальника, коли він після вчинення дарчого запису маєтку, який залишився ще непереданим, поніс з власної вини певні збитки або зменшення доходу, а з іншого боку, коли йдеться про становище управителя маєтком, коли з його вини маєток неналежно управляється.

З неменшою переконливістю зазначений автор обґрунтовує поділ договорів на ризикові (вони грунтуються виключно на ризику) і неризикові (комутативні), в останніх ризик не входить до юридично­го змісту договору. Варто зазначити, що подібна класифікація збе­реглася і використовується в сучасній доктрині, однак інколи їх по-різному називають: алеаторні та комутативні або ризикові та мінові. У даному разі загалом йдеться про односторонні або двосторонні оплатні договори, мета яких полягає в отриманні вигоди, збагачення обома сторонами чи однією стороною виключно.

Наведені вище способи класифікації договорів, хоч і в доповне­ному вигляді, але в цілому зберегли свій первинний вигляд і сприй­няті сучасною доктриною цивільного права.

Поширена в сучасній цивілістиці багатоступенева класифікація передбачає об'єднання договорів у певні групи і відображення на кожному наступному рівні особливостей попередніх.

На першому рівні, залежно від спрямованості правового результа­ту, всі договори поділені на чотири групи, які спрямовані на: 1) пере­дачу майна; 2) виконання робіт; 3) надання послуг; 4) заснування різноманітних утворень.

Зокрема, під договорами, пов'язаними із заснуванням різноманіт­них утворень переважно розуміють установчі договори. З приводу цієї групи договорів у літературі звертається увага на їх особливу зна­чимість при створенні підприємницьких товариств.

На другому рівні першу групу договорів залежно від підстави пе­редачі майна поділено на договори про оплатну та безоплатну пере­дачу майна. Другу групу договорів залежно від того, на кому лежить ризик випадкового неотримання результату, поділяють на договори, де такий ризик несе підрядник, і договори, де ризик несе замовник. Третю групу договорів другого рівня поділяють на договори оплатні та безоплатні, а до четвертої групи входять договори залежно від цілей об'єднання — договори про створення юридичної особи і до­говори про сумісну діяльність.

Третій рівень поділу має лише перша група договорів: залежно від обсягу переданих прав виділяють договори з оплатної передачі майна у власність, господарське відання або оперативне управлін­ня; оплатної передачі майна у користування; безоплатної передачі майна у власність, господарське відання або оперативне управління; передачі майна в безоплатне користування.

Останню за часом і досить вдалу спробу усунути існуючі не­доліки класифікації зроблено Ю. В. Романцем, який запропонував розрізняти договори, направлені на: 1) передачу майна у власність; 2) в користування; 3) на виконання робіт (надання послуг); 4) на на­дання відстрочки; 5) на заміну осіб у зобов'язанні; 6) на досягнення спільної мети і 7) договори страхової направленості.

Водночас навіть ця класифікація не охоплює всіх видів дого­ворів. При цьому зазначимо, що цього непросто досягнути в силу відкритого переліку реально існуючих видів договорів і постійної ви­дозміни так званих непоіменованих (тобто, прямо не передбачених законом) договорів.

Законодавство і наука цивільного права проводять кілька спе­цифічних класифікацій договорів за різними критеріями, згідно з якими вони поділяються на: 1) договори майнового і немайнового змісту; 2) договори вільні та обов'язкові для укладення; 3) договори, доступні всім учасникам цивільного обороту і доступні лише певній категорії учасників; 4) договори вільні у виробленні змісту і догово­ри приєднання; 5) основні і попередні договори; 6) «чисті», змішані й комплексні договори; 7) договори типові й нетипові; 8) договори поіменовані (у законі) і безіменні (договори особливого роду, sui generis).

Паралельною до ЦК виявилася кодифікація договірного права в рамках Господарського кодексу (ГК) України. Зокрема, в розділі IV ГК поміщено загальні положення про господарські зобов'язання (глава 19) і господарські договори (глава 20). Поняття «госпо­дарський договір» вживається й у статтях 10 та 11 Господарського процесуального кодексу (ГПК) України, де йдеться про врегулю­вання розбіжностей (спорів), що виникають при укладанні, зміні або розірванні господарських договорів. У зв'язку з цим у літературі цілком слушно звертається увага на те, що «ні в ГК, ні в ГПК не дається визначення господарського договору, як і немає одностай­ності у визначенні цього поняття в літературі з господарського пра­ва», виданій в Україні за останні роки.

Автори першого науково-практичного коментаря Господарсько­го кодексу України господарський договір визначають як «засно­ване на угоді сторін і зафіксоване у встановленій законом формі зобов'язальне правовідношення між суб'єктами господарювання та негосподарюючими суб'єктами — юридичними особами, змістом якого є взаємні права і обов'язки сторін у сфері господарювання».

При цьому звертається увага на можливість регулювання подіб­ним договором як відносин юридично рівних сторін, так і відносин субординації між сторонами, які знаходяться в юридично нерівному становищі. В останньому випадку йдеться, зокрема про господарські зв'язки, які формуються між юридичними особами та органами уп­равління щодо руху товару.

Аналіз наведених положень свідчить, що в останньому випадку поняття «господарський договір» позначає адміністративний акт, на­званий терміном «договір». Зазначений висновок обумовлений тим, що подібна «домовленість» виникла за відсутності вільного розсуду сторін, які перебувають в юридично нерівному становищі, предмет яких не охоплюється поняттям договірного зобов'язання.

Варто зазначити, що в літературі та деяких актах уніфікації пра­вил про міжнародні договори використовується поняття «комерційний договір», що не завжди співпадає з поняттям «господарський договір». Зокрема, у коментарях до Принципів міжнародних комер­ційних договорів, розроблених у рамках Міжнародного інституту уніфікації приватного права (УНІДРУА), зазначається, що концеп­ція «комерційні договори» (на відміну від «споживчого договору») повинна розумітися якомога ширше з тим, щоб включати в себе не лише підприємницькі угоди на поставку або обмін товарами чи пос­лугами, а й інші типи економічних угод, таких як інвестиційні або концесійні угоди, договори про надання професійних послуг тощо.

Крім понять «господарський» і «комерційний» договори, в нав­чальній літературі з цивільного та підприємницького права вжи­вається поняття «підприємницький» договір.

У зв'язку з цим В. В. Луць справедливо вважає, що цією кате­горією об'єднується вужче, порівняно з господарським або комер­ційним, коло договорів, бо суб'єктами підприємницьких договорів є фізичні або юридичні особи—підприємці, а підприємницькою вва­жається лише така господарська діяльність, яка має за мету одер­жання прибутку.

Норми про окремі види господарських договорів кодифіковані у главах ЗО—38 розділу VI ГК «Особливості правового регулювання в окремих галузях господарювання». В них йдеться про договори у сфері торгово-комерційної діяльності, поставку, контрактацію, енергопостачання, оренду і продаж цілісних майнових комплексів (підприємств), агентські відносини у господарському обороті, буді­вельний підряд, перевезення вантажів, страхування, аудит, факто­ринг, комерційну концесію та деякі інші договори, що застосову­ються в господарській діяльності.

У літературі неодноразово звертається увага на існуючі су­перечності норм ЦК і ГК у регулюванні системи та умов договорів.

Існуючі в ЦК і ГК відмінності норм щодо укладення та виконан­ня окремих видів договорів не втратили актуальності в правозастосовчій практиці і не завжди можуть бути вирішені шляхом визнання норм ГК спеціальними щодо відповідних норм як загальних.

За предметом регулювання однорідну групу становлять догово­ри у сфері сімейних правовідносин, які умовно можна назвати «сі­мейні» договори. За цим критерієм «сімейні» договори можуть бути поділені на особисті немайнові та майнові договори.

Відповідно до ч. 1 ст. 64 СК України подружжя можуть уклада­ти між собою будь-які договори, які не заборонені законом щодо спільного і роздільного майна.

У літературі поділ цих договорів зазвичай проводять на дві гру­пи. По-перше, це можуть бути звичайні цивільно-правові договори (купівля-продаж, міна, дарування тощо), для укладення яких подруж­ній статус їх учасників значення не має. У даному разі на подружжя поширюються загальні правила, які рівною мірою діють і щодо будь-яких інших осіб, які вчиняють угоду. Другу групу становлять догово­ри, для яких наявність подружнього статусу учасників є необхідним. Зазвичай ці договори передбачені сімейним законодавством, але до цієї групи можуть бути включені й угоди, передбачені нормами ЦК (наприклад, договір довічного утримання за участі подружжя).

І. В. Жилінкова поділяє майнові договори подружжя на три гру­пи: 1) договори подружжя щодо їх майна; 2) договори подружжя про надання взаємного утримання; 3) договори про утримання дітей.

Усі ці договори мають приватноправовий характер і можуть виз­наватися цивільними договорами sui generis, незважаючи на те, що значна частина їх знаходиться за межами безпосереднього регулю­вання нормами ЦК України.

Перспективи розвитку класифікації цивільно-правових договорів. Незважаючи на значну кількість наукових класифікацій цивільно-правових договорів, проблема їх систематизації залишається невирішеною з двох підстав.

Прийнятною насамперед може вважатися класифікація дого­ворів, елементи якої були б максимально дрібними, які співпадають із конкретними договірними видами або хоча б наближені до них. Крім того, класифікація не повинна перетворюватися на простий перелік договірних типів, згрупованих між собою за тими чи інши­ми різними ознаками.

Найближчими до виконання поставлених вище завдань можна вважати класифікації, виконані за критерієм мети або направленості договору. Саме така класифікація договорів знайшла відображення в ЦК України, в актах цивільної кодифікації багатьох інших правопорядків сучасності (Росія, Нідерланди тощо).

Водночас і згадані вище кодифікації не повною мірою відпові­дають існуючій у правозастосовній практиці системі цивільно-пра­вових договорів.

Зазвичай існуючі в доктрині та законі класифікації без належних підстав залишають поза увагою питання щодо тенденцій формуван­ня дрібніших класифікацій у рамках окремих типів договорів.

Договори про надання фінансових послуг. Серед дрібних (неунівер­сальних) класифікацій слід виділити групу договорів про надання фінансових послуг як найбільш динамічного підтипу договорів про надання послуг.

Договір про надання фінансових послуг знайшов своє відобра­ження в нормах цілої низки законодавчих актів, у яких закріплено також особливості окремих видів із зазначеної групи (підтипу) до­говорів про надання послуг. У вітчизняній доктрині договір про надання фінансових послуг розглядається як «довірчий (фідуціарний) правочин, згідно з яким послугонадавач (фінансова установа або у випадках, встановлених законом, інший суб'єкт господарювання) надає за попереднім за­мовленням замовника (клієнта) фінансову послугу на оплатних і професійних засадах. Послуга, що надається систематично або з наміром її постійного вчинення з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів, вважається вчи­неною на професійних засадах».

Специфіка договору про надання послуг визначається переваж­но предметом та об'єктом зазначеного договору.Предмет договору про надання фінансових послуг становить здійснення відповідних фінансових операцій, а об'єкт — фінансові активи, з якими особи здійснюють фінансові операції (грошові кош­ти, цінні папери тощо).Суб'єктами договору про надання фінансових послуг можуть бути особи (юридичні й фізичні), які вступають у договірні взає­мовідносини з приводу надання зазначеної послуги.

Класифікація договорів про надання фінансових послуг у літера­турі проводиться за різними критеріями, серед яких виділяють поділ зазначених зобов'язань за їх характером, суб'єктами і предметом, а також за моментом придбання фінансових активів.

Залежно від характеру послуг окремі види договорів про надання фінансових послуг поділяють на три групи: 1) договори про надан­ня фінансових послуг юридичного характеру (факторинг, банківська гарантія, комісія щодо фінансових активів тощо); 2) договори про надання фактичних фінансових послуг (зберігання фінансових ак­тивів); 3) договори про надання юридичних і фактичних фінансових послуг (довірче управління фінансовими активами, агентські послу­ги щодо фінансових активів тощо).

За суб'єктами надання фінансові послуги поділяють на банків­ські та небанківські (парабанківські) фінансові послуги. В свою чер­гу, видами небанківських фінансових послуг виступають страхові послуги, фінансові послуги кредитних спілок, лізингових компаній, установ недержавного пенсійного забезпечення, довірчих товариств, інших суб'єктів господарювання.

Підсумовуючи аналіз наведених вище класифікацій, слід зазна­чити, що поділ послуг за суб'єктним складом, предметом фінансових послуг тощо не повною мірою відображає визначальні особливості й родові спільні риси фінансових та інших послуг. На нашу думку, існуючу в дійсності систему фінансових послуг і всіх послуг у ціло­му, найбільш адекватно здатна відобразити класифікація за характе­ром послуг та юридичними наслідками діяльності, яку і покладено в основу при проведенні характеристики окремих видів фінансових послуг за цим дисертаційним дослідженням.

Наведене є підґрунтям для висновку про те, що залежно від ха­рактеру послуг система договорів про надання фінансових послуг складається з чотирьох таких груп: 1) зобов'язання з надання юри­дичних послуг (факторинг, банківська гарантія, комісія щодо фінан­сових активів тощо); 2) зобов'язання з надання фактичних послуг (зберігання фінансових активів); 3) зобов'язання з надання юридич­них і фактичних послуг (довірче управління фінансовими активами, агентські послуги щодо фінансових активів тощо); 4) зобов'язання з надання фінансових та інших грошово-кредитних послуг.

За юридичними наслідками діяльності різновидами договорів про надання фінансових послуг виступають такі три групи: 1) договори про надання основних (базових) банківських послуг; 2) договори про надання фондових та інших інвестиційних послуг; 3) договори про надання страхових послуг.

Проведеним аналізом не вичерпуються проблеми класифіка­ції договорів у цілому. Значне коло пов'язаних із цим питань зна­ходиться за межами традиційних типів договорів. У зв'язку з цим особливої актуальності набувають проблеми припустимості й міс­ця цілої низки нетипових або нетрадиційних груп договорів, серед яких необхідно виділити ризикові (алеаторні) договори, фідуціарні договори, непоіменовані (sui generis) договори, підготовчі договори (попередні, протоколи про наміри), немайнові (зокрема організа­ційного змісту) договори, змішані та комплексні договори тощо.

Ризикові (алеаторні) договори. З прийняттям ЦК України істотно розширено коло як врегульованих ним договорів, так і непоіменованих правочинів, які залишилися поза межами прямого регулюван­ня ЦК та належать до певної, поіменованої ЦК групи договорів. У зв'язку з цим виникла необхідність проведення дихотомічного поді­лу в рамках одної певної групи. Йдеться про поділ оплатних дого­ворів на «мінові» (комутативні) та «ризикові» (алеаторні).

Комутативними, або міновими, договорами називаються зазви­чай оплатні договори, в момент укладення яких відомі обсяг, рівень і характер взаємних зобов'язань, конкретно визначено, що саме і яка із сторін «віддає» та «отримує» взамін, тобто відомі взаємні на­дання. Оплатний договір є міновим, якщо вже в момент його укла­дення кожна із сторін має можливість оцінити свій інтерес (вигоду), заради якого вона вступає в угоду... .

Ризиковими (алеаторними) договорами зазвичай називають пра-вочини, на момент укладення яких неможливо визначити загальний обсяг або можливість існування зустрічного надання.

Специфіка ризикового договору полягає в тому, що «за метою і наміром сторони кінцевий результат договору, матеріальна цін­ність його поставлені в залежність від події зовсім невідомої, або випадкової, або лише ймовірної, так що при укладенні його пов­ністю невідомо, яка сторона в кінцевому результаті виграє, отримає вигоду».

Іншими словами, в алеаторному договорі невідомі точний рі­вень, обсяг та характер взаємних зобов'язань або невідомо, яка зі сторін матиме право, а яка — обов'язок, оскільки це поставлено в залежність від події або іншої обставини, про настання яких сторо­нам при укладенні угоди нічого невідомо. Отже, на відміну від суто еквівалентного характеру оплатних, «мінових» договорів, мета «ризикових» договорів поставлена в за­лежність від випадку, що робить їх кінцевий результат чи загальний розмір імовірним для обох чи однієї зі сторін подібних правочинів.

Аномальний характер ризикових (алеаторних) договорів обумов­лює доцільність визначення їх поняття та місця в системі цивільно-правових договорів.

До цієї групи договорів зазвичай відносять договори страхуван­ня, рентного типу (рента і довічне утримання), гри та парі, про створення науково-технічного результату, окремі види біржових правочинів.

Специфіка алеаторних ігрових правочинів полягає в тому, що і при іграх, і при парі залежно від настання або ненастання встанов­леної обставини виграє одна сторона, а програє інша. При цьому невідомо, яка із сторін виявиться в тій чи іншій позиції.

Подібні договори мали місце й раніше, частину з них стано­вили договори страхування і лотерея, яка проводилася за участю держави. В новому ЦК України лише окремі із зазначених право­чинів знайшли своє закріплення у відповідних главах ЦК. Ціла низ­ка традиційних договорів ігрового ризику (гра та парі, розіграш) не знайшла свого відображення в ЦК, що, ймовірно, можна розглядати як наслідок традиційно негативного ставлення держави до подіб­них правочинів, проведення яких вважається припустимим за умови спеціального дозволу з боку держави (за участю ліцензованого ор­ганізатора гри).

Зазначений підхід законодавця видається невиправданим і та­ким, що ускладнює розуміння правового режиму зазначених право­чинів. Адже загальне правило полягає в тому, що правочини з гри та парі визнаються обставинами, з якими не може бути пов'язане ви­никнення прав та обов'язків у сторін. Виняток становлять лотереї, тоталізатори та інші ігри, які проводяться державою та комунальни­ми утвореннями або за їх дозволом. Для таких випадків встановлено досить ефективний захист інтересів учасників гри — тих, хто про­тистоїть організаторам гри.

Інше важливе питання стосовно гри та парі пов'язане з припус­тимістю інших видів подібних аномальних зобов'язань, які зазвичай не можуть бути укладені, якщо інше не випливає з правових звичаїв. Водночас подібний підхід створює істотні проблеми при кваліфіка­ції й застосуванні окремих непоіменованих алеаторних зобов'язань. У цьому контексті актуальним є питання щодо правової природи і виконання зобов'язань азартного ризику (договори гри та парі, ло­тереї, грошового розіграшу, правочини «на різницю»).

Наведене свідчить про доцільність нормативного врегулювання правочинів з гри та парі на рівні ЦК України шляхом внесення до нього норм, які закріплять поняття, види та особливості правового режиму зобов'язань із гри та парі.

Фідуціарні договори. В доктрині виділяють в особливу групу довірчі, або фідуціарні, правочини (лат. fiducia — «довіра»), зокрема фідуціарні договори (договір про довірчу власність, інші договірні форми управління майном тощо). У зв'язку з цим у дихотомічній класифікації фідуціарним правочинам протиставляють нефідуціарні правочини.

Фідуціарні правочини ґрунтуються на особливих, особисто-довірчих відносинах сторін. Фідуціарність цих правочинів нерідко вбачають у тому, що втрата такого характеру взаємовідносин сторін дає можливість будь-якій з них в односторонньому порядку відмо­витися від виконання правочину (наприклад, у договорі доручення як повірений, так і довіритель вправі в будь-який час відмовитися від його виконання без зазначення мотивів).

З приводу сутності фідуціарних правочинів у літературі обгрунто­вано й інший підхід (І. Венедіктова, Р. Майданик. — С. Сліпченко), який ґрунтується на розумінні фідуціарності як діяльності фідуціарія (тобто довіреної особи) виключно або переважно в чужому інтересі, що полягає не стільки в особисто-довірливому характері відносин, як «...в специфічному способі здійснення права власності та ...особ­ливому обов'язку діяти таким чином, як діяв би сам довіритель».

У зв'язку з цим Р. А. Майданик небезпідставно розглядає фі-дуціарниий правочин (на прикладі договору управління майном) «...особливим правочином, якому притаманні: висока ступінь дові­ри та особливе значення особистості його учасників, що знайшло відображення у предметі договору, наданні управителеві надмірних повноважень, встановленні з метою недопущення безпідставного збагачення обов'язку здійснення необхідних дій виключно у чужому інтересі — вигодонабувача та (або) установника, а також у підвище­них вимогах до відповідальності управителя та підставах припинен­ня договору у зв'язку з втратою довіри».

Зазначений автор обґрунтовує висновок про те, що «...тривалий, пролонгований характер зазначених фідуціарних відносин (тобто з управління майном) зумовив специфіку предмета цього правочину, яка полягає у здійсненні управителем від свого імені не однієї або кількох юридичних чи фактичних дій, а невизначеної їх кількості. Управління майном є специфічним способом здійснення права власності у чужому інтересі, що полягає у зобов'язанні управителя діяти в інтересах вигодонабувача та (або) установника. Під діями в інтересах вигодонабувача або установника слід розуміти вчинені з належною дбайливістю дії, що не суперечать закону і мають своєю метою зберігання та примноження вартості переданого в управління майна, здійснені без невиправданого ризику можливих втрат так, як вчинив би на місці управителя сам установник за аналогічних обставин».

Розуміння фідуціарності як діяльності в чужому інтересі найадекватніше відображає реальні оснуючі моделі фідуціарних правочинів, що знаходить підтвердження в доктринах більшості європей­ських країн (зокрема, Німеччини, Франції, Швейцарії, Нідерландів тощо).

У літературі висловлюються думки про те, що подібні правочини є досить рідкісними і тому не характерними для майнового обо­роту. З наведеним твердженням можна погодитися лише в частині незначної сфери поширення фідуціарних правочинів у вітчизняно­му праві за сучасних умов. Однак це не свідчить про недоцільність подібної класифікації в силу наявності в них значного потенціалу. Фідуціарні правочини у вітчизняному праві перебувають на етапі удосконалення існуючих і створення нових правових форм подібних правочинів; зазначені тенденції однозначно виявляються як у нор-мотворчій діяльності, так і в правозастосовній практиці.

Додаткові договори. Інший поділ договорів Грунтується на виді­ленні договорів основних і додаткових. Додаткові договори є право-чинами, які виникають із приводу заснованих на угоді сторін спо­собів забезпечення зобов'язань.

У власному розумінні способами забезпечення виконання зобов'язання в літературі називають лише спеціальні забезпечуваль­ні засоби, визначаючи їх як заходи, що мають не всеохоплюючий, а спеціальний, додатковий характер і застосовуються не до всіх, а лише до тих зобов'язань, для яких вони спеціально встановлюються законом або угодою сторін.

Забезпечення виконання зобов'язання, яке здійснюється шляхом встановлення спеціальних способів, стимулює боржника до належ­ної поведінки, гарантує виконання ним основного зобов'язання з урахуванням інтересів кредитора. Ці способи спрямовані на уперед­ження або зменшення обсягу негативних наслідків, які можуть на­стати у разі порушення зобов'язання. Вони полягають у покладенні на боржника додаткових майнових обтяжень (неустойка, завдаток) у резервуванні майна, за рахунок якого можливо забезпечити майнові інтереси кредитора (застава), у залученні до виконання зобов'язання поряд із боржником третіх осіб (порука, гарантія). Деякі з них мають характер санкцій.

У літературі звертається також увага на те, що в усіх наведених випадках йдеться про правові засоби, що надають кредиторові до­датковий кредит — особистий або реальний.

Забезпечувальний характер всіх способів забезпечення виконан­ня зобов'язань та їх взаємозв'язок з основним зобов'язаням означає, що угоди про їх встановлення повинні мати місце до факту невико­нання (неналежного виконання) основного зобов'язання. В іншому випадку вони або трансформуються в угоди про відступне, про но­вацію зобов'язання, про покладання виконання на третю особу, або набувають характеру прихованих угод з усіма пов'язаними з цим на­слідками. Наприклад, договір застави, укладений після факту неви­конання основного зобов'язання, буде нічим іншим, як відступним, а договір поруки, укладений після факту невиконання основного зобов'язання, — покладанням виконання даного зобов'язання на третю особу.

Деякі науковці небезпідставно звертають увагу на сутність забез­печення виконання зобов'язання, яка полягає в можливості вста­новлювати окрему загальну санкцію за невиконання або неналежне виконання зобов'язання — відшкодування збитків — також і додат­кову санкцію за ці самі порушення — неустойку. В цих випадках відсутній додатковий кредит (як особистий, так і реальний), а має місце передбачення, що боржник, пов'язаний із загрозою певної майнової невигоди, буде намагатися виконати зобов'язання на­лежним чином.

Отже, способи забезпечення виконання можна визначити як спеціальні заходи майнового характеру, які спонукають (примушу­ють) сторони до належного виконання зобов'язань, застосовуються до порушення (неналежного виконання) забезпечуваних зобов'язань (лише до зобов'язань, для яких вони прямо передбачені в законі або встановлені угодою сторін).

Особливість відмежування зазначених договорів полягає в тому, що доля кожного з договорів, віднесених до другої групи, похід­на від долі одного з тих, які віднесені до першої групи. З іншого боку, основні договори незалежні, визнання додаткового договору недійсним жодним чином не впливає на юридичну силу основного договору. Найпоширенішим різновидом додаткових договорів є ті, які виникають із приводу наведених у ЦК чотирьох заснованих на угоді сторін способів забезпечення зобов'язань — неустойки, по­руки, застави і завдатку. Інші два поіменованих у ЦК способи за-безпеченя зобов'язань залишаються за межами наведеного поділу. Зобов'язання, що становлять банківську гарантію, породжуються одностороннім правочином. З приводу такого способу, як утримання, небезпідставно вважається, що він взагалі виникає не з право-чину, а із спеціального передбаченого законом юридичного складу, який включає наявність боргу і знаходження в кредитора речі, яка підлягає передачі боржнику або за його вказівкою — третій особі.

Незважаючи на похідність від основного договору, додатково­му договору притаманна відносна самостійність, яка, зокрема, ви­являється в тому, що він визнається укладеним із моменту, коли сторони досягнуть згоди з істотних його умов. З відносної само­стійності додаткового договору випливає відсутність необхідності надати йому особливої форми. У цьому зв'язку М. І. Брагінський справедливо зазначає, що істотні умови додаткового договору мо­жуть бути включені до тексту основного. Проте навіть і при такому варіанті йдеться про два договори.

Попередні (підготовчі) договори не знайшли належного доктри-нального вирішення і нормативного закріплення питання стосовно поняття, правової природи і системи попередніх договорів та інших подібних правочинів (протоколи про наміри тощо).

Протилежністю попереднього договору виступає основний до­говір, який в літературі інколи називають остаточним (В. В. Мер­кулов). Подібна пара договорів виділяється за критерієм юридичної спрямованості породжуваних цими правочинами зобов'язаннями.

Основний договір безпосередньо породжує права та обов'язки сторін, повязані з переміщенням матеріальних благ: передачею май­на, виконанням робіт, наданням послуг тощо. Попередній договір — це угода сторін про укладення основного договору в майбутньому.

Наприклад, договір купівлі-продажу квартири є основним дого­вором. Цей договір містить обов'язки щодо вчинення у визначені строки зустрічних надань — квартири в обмін на її грошовий еквіва­лент. Договір про купівлю-продаж квартири в майбутньому є попе­реднім договором, оскільки його зміст становлять не безпосередньо перехід права власності на квартиру та отримання за неї грошей, а обов'язок укласти в майбутньому договір купівлі-продажу цієї квар­тири згідно з погодженими сторонами умовами.

Іншим прикладом попереднього договору є договір про органі­зацію перевезень. Зміст цього договору становить не безпосереднє переміщення вантажу в просторі та отримання за це грошей, а ук­ладення в майбутньому окремих договорів на перевезення згідно з погодженим сторонами графіком.

Змішані та комплексні договори. В літературі досить тривалий час чиертається увага на існування складних за своїм змістом та характе­ром договорів, серед яких важливу роль відіграють змішані та комп-нексні договори. Раніше зазначалося, що «змішаним вважається договір, в яко­му поєднуються елементи різних договорів, який слугує підставою виникнення єдиного зобов'язання, поєднує риси договорів різного виду».

Прикладом змішаного договору є агентський договір стосовно вчинення двох видів юридичних дій — придбання агентом в інте­ресах довірителя пакету акцій від власного імені, а також управлін­ня цими цінними паперами (здійснення прав акціонера) від імені довірителя. В першому випадку йдеться про комісійні відносини, в другому — довірена особа виступає представником.

Іншим прикладом змішаного договору можна вважати договір купівлі-продажу, в якому покупець замість сплати купівельної ціни приймає на себе обов'язок виконати певну роботу.

У зв'язку з цим А. О. Собчак слушно зазначав, що в останньому випадку «виникле відношення можна розділити на два самостійні зобов'язання (купівлі-продажу і підряду) лише чисто теоретично. В дійсності ж виникає єдине зобов'язання змішаного характеру».

Поряд із «чисто» цивільно-правовими існують договори, які пев­ною мірою застосовуються за межами галузі цивільного права і «міс­тять набір прав і обов'язків, що в сукупності становлять породжене правочином правовідношення» комплексного характеру.

А. О. Собчак комплексними договорами визнавав «договори, які породжують два або більше різних зобов'язань, які мають єдину господарську мету і групуються навколо одного з них, яке є основ­ним».

Комплексність цих договорів автор пов'язував із поєднанням у них організаційних та майнових відносин. Необхідність координа­ції цих зобов'язань, їх пристосування до досягнення єдиної госпо­дарської мети викликає до життя організаційні відносини. Поєд­нання організаційних та майнових відносин А. О. Собчак вважав відмітною рисою комплексного договору, яка зумовлювала багато­галузевий характер регулювання зазначених відносин.

До комплексних договорів зазначений автор відносив договір під­ряду на капітальне будівництво, в рамках якого, крім зобов'язання з виконання підрядних робіт, виникає низка суміжних зобов'язань (із надання замовником різних послуг підряднику, з оренди будівель, зберігання будівельних матеріалів і конструкцій, надання транспор­ту для перевезення працівників тощо).

Наведене вище розуміння сутності комплексного договору, як і приклад такого договору (на капітальне будівництво) видається недостатньо вдалим. Зазначений договір не створює різногалузевих елементів, крім цивільно-правових. Згадані А. О. Собчаком організаційні відносини охоплюються цивільно-правовими зобов'язаннями з надання послуг (охорона, зберігання тощо) і не підпадають під сферу регулювання, власне, адміністративно-правових відносин, пов'язаних з організацією процесу капітального будівництва (надан­ня ліцензій, інших дозволів на ведення такої діяльності чи володін­ня земельною ділянкою під будівництво об'єкту тощо).

Водночас заслуговує на увагу аналіз міжгалузевого та міжвидо­вого характеру комплексного договору. Міжгалузевий характер ви­являється в необхідності поєднання адміністративно-правового та цивільно-правового регулювання відносин, які виникають, міжви­довий —- в одночасному виникненні комплексу зобов'язань, що ви­магає застосування законодавства про відповідні види зобов'язань.

Комплексні договори взаємно пов'язані зі змішаними догово­рами. Змішаний договір може розглядатися як необхідна проміжна стадія в процесі виникнення нових видів договорів, не має якос­тей самостійного цивільно-правового інституту і спеціальних норм, присвячених його регламентації.

Комплексний договір є продуктом (результатом) розвитку змі­шаного договору в новий інститут цивільного права, а тому має спе­ціальні норми (як цивільно-правові, так і адміністративно-правові), присвячені його регламентації.

Припустимість зазначених договорів зумовлена закріпленим су­часним законодавством принципом субсидіарного застосування цивільно-правових норм до відносин, які побудовані на рівності їх учасників і знаходяться за межами цивільного права як галузі права.

ЦК України (ст. 9) передбачає, що до сімейних, трудових від­носин і відносин з використання природних ресурсів та охорони навколишнього середовища, що представляють товарно-грошові та інші, побудовані на рівності учасників майнові відносини, а також пов'язані з майновими немайнові відносини, цивільне законодав­ство застосовується у випадках, коли ці відносини не регулюються нідповідними галузями права (сімейного, трудового тощо).

Крім того, ЦК України (ч. 2 ст. 1) містить положення, згідно з яким до майнових відносин, що ґрунтуються на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї стороні іншій, у тому числі до податкових та інших бюджетних відносин, цивільне зако­нодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.

При цьому необхідно звернути увагу на неприпустимість вклю­чення до системи цивільно-правових договорів так званих різногалузевих договорів. У силу нецивільно-правового характеру регу­льованих ними відносин зазначені договори не входять до сфери цивільного права, незважаючи на те, що подібні договори можуть регулюватися окремими положеннями цивільного законодавства у прямо визначених законом випадках за умови, що вони прямо не регулюються іншими, ніж цивільне право, галузями.

У цьому контексті заслуговує на увагу і вимагає детального аналі­зу обгрунтована представниками фінансового права двочленна кла­сифікація договорів між суб'єктами фінансово-правових відносин. Договірні відносини у фінансовому праві пропонується поділяти на дві групи. Перша група договорів — це фінансово-правові договори, які поєднують у собі елементи цивільно-правових принципів побу­дови відносин і одночасно досить детально врегульовані фінансо­вими нормами. До таких договірних відносин, зокрема належать: відносини із зворотного повернення бюджетного фінансування з інвестиційного податкового кредиту і надання цільових податко­вих пільг. Сторони цих правовідносин юридично нерівні, що вияв­ляється в їх різній правоздатності. Одна сторона реалізує компетен­цію, а інша — правоздатність юридичної особи. У результаті цього договірним відносинам завжди передує управлінське рішення про надання відповідному суб'єкту бюджетного або податкового кре­диту. І, нарешті, подібний «договір» фактично є роз'ясненням до закону або управлінського рішення, де свобода розсуду суб'єктів дуже мала.

ГТо-суті, в цьому випадку термін «договір» перетворюється на юридичну фікцію, оскільки від, власне, договору залишається лише його назва; характер правовідносин і зміст договору віддзеркалює відносини юридичної нерівності, для яких нехарактерне і непотріб­не узгодження воль сторін, що робить недоцільним говорити про договір у зазначених вище фінансово-правових відносинах.

Друга група договорів розглядається як «безпосередньо цивільно-правові договори, «вплетені» в тканину фінансових правовідносин». До такого роду договірних відносин відносять договори поруки і застави, які використовуються як спосіб забезпечення виконання зобов'язання платником податку зі сплати податку. Зокрема, до­говори поруки, про розстрочення і відстрочення суми податкового зобов'язання передбачені Законом України «Про порядок погашен­ня зобов'язань платників податків перед бюджетними та державни­ми цільовими фондами» від 2001 року.

У зв'язку з цим К. Тотьєв небезпідставно вважає, що між плат­ником податку і поручителем створюються приватноправові відно­сини, які відрізняються лише предметом поруки (виконання подат­кового обов'язку). Цивільно-правовий характер зазначених відносин дозволяє без будь-яких застережень застосовувати до них норми ЦК України, зокрема щодо поруки.

При цьому вважається, що в разі прямої відсилки норм фінан­сового законодавства до цивільного правового регулювання за­значені відносини мають вважатися цивільно-правовими за участі уповноважених державних органів. І тому договори, які укладають­ся суб'єктами фінансових правовідносин, регулювання яких здійс­нюється нормами цивільного законодавства, повною мірою нале­жать до предмета цивільного права.

Іншими словами, в цьому випадку йдеться про своєрідну анало­гію застосування цивільного права до фінансових відносин. Подібна тенденція видається неприпустимою і такою, що «розмиває» предмет і метод цивільного права в силу відсутності в арсеналі фінансового права адекватних конструкцій, подібних до розробленої приватним правом конструкції договору.

Наведене свідчить про припустимість застосування конструкції договору за умови збереження між учасниками правовідносин юри­дичної рівності з питань його укладення і виконання, що, однак, не виключає можливості одночасної присутності публічно-право­вих елементів, які певною мірою обтяжують здійснення приватного права та не допускають перетворення цих відносин на відносини юридичної нерівності.

Прикладами подібного проникнення публічного права в цивіль­но-правові відносини є договори концесії, угоди про розподіл про­дукції, специфіка яких полягає в участі державних органів або ор­ганів місцевого самоврядування як суб'єктів приватного права з обмеженнями публічно-правового характеру, встановленими від­повідними нормативно-правовими актами.

Водночас не є договорами передбачені законодавством різного роду «публічно-приватні угоди між державним органом і суб'єктом господа­рювання з приводу здійснення першим ...публічно-правової функції».

Інший приклад подібних «угод» міститься в Законі України «Про нафту і газ», яким передбачено можливість укладання угоди між спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої вла­ди (з одного боку) та заявником на отримання спеціального дозволу на користування нафтогазоносними надрами (з іншого) про зобов'язання сторін і порядок регулювання відносин між ними в процесі користування конкретною ділянкою надр (статті 1, 10, 11, 5, 7, 20, 22, 23, 26-28 тощо).

До подібного роду «угод» необхідно віднести також «...переддоговірні домовленості між потенційним концесієдавцем з потен­ційним концесіонером щодо з'ясування волевиявлення кожного з них..., які стосуються умов отримання різного роду відомостей про об'єкт концесії та про потенційних партнерів».

Зазначені попередні угоди потенційних сторін відносин концесії не можна вважати, власне, угодою, оскільки остання «не створює договірне правовідношення, а лише має на меті його встановлення для реалізації стратегії економічного розвитку, окресленої в угоді». За своєю юридичною природою подібні «угоди» мають визнавати­ся суто публічно-правовим актом адміністративно-процесуального характеру, і тому застосування в подібних випадках терміна «угода» є зайвим, що не сприяє адекватному відображенню публічно-пра­вового характеру відносин, які регулюються подібними немов би договірними конструкціями.

Договори немайнового змісту. Актуальним є питання щодо пра­вової природи договорів немайнового змісту, у тому числі право-чинів з організаційним змістом. Цивільні кодифікації більшості країн цивільного права прямо не передбачають, однак і не заборо­няють можливості укладення подібного роду договорів немайново­го змісту.

Питання щодо припустимості немайнового характеру дій як предмета договірного зобов'язання є предметом наукових дискусій.

Переважна більшість вчених обґрунтовує виключно майновий характер зобов'язань, оскільки останні оформлюють процес товаро­обігу і тому мають належати до групи майнових правовідносин.

Інша позиція передбачає визнання припустимими існування зобов'язань немайнового характеру в силу відсутності заборон і можливість існування подібних зобов'язань. Подібні зобов'язання доцільно вважати припустимими, оскшьки їх предмет становлять правомірні дії, і тому вони відповідають всім вимогам щодо умов дійсності зобов'язання.

Непоіменовані договори (sui generis). Однозначного вирішення не має питання щодо договорів, прямо не передбачених законом (не­поіменовані договори). Зазвичай закон обмежується зазначенням можливості для сторін зобов'язання укладати договори, хоч і не пе­редбачені законом, але які не суперечать загальним засадам (тобто принципам) цивільного законодавства.

Непоіменовані договори протистоять поіменованим договорам, тобто таким, які прямо передбачені законом. Зазначена класифіка­ція існує з часів Стародавнього Риму, законодавство якого перед­бачало поділ договорів на contractus nominati і contractus innominati. При цьому непоіменовані договори існують у вигляді різного роду нетипових договірних конструкцій, які отримали в літературі назву змішаних, комплексних, інтегрованих тощо договорів.

Зокрема, змішані договори не відносяться до жодної з визначе­них законом груп договорів, оскільки такі угоди містять елементи кількох визначених у законі видів договорів (наприклад, агентський договір містить елементи двох договорів — доручення та комісії).

Підсумовуючи проведений аналіз класифікації договорів, можна констатувати, що систему цивільно-правових договорів становлять їх типи, види та підвиди.

Під типом цивільно-правового договору слід розуміти класифі­кацію договорів за такою сукупністю ознак, які виражають найбільш загальні та істотні риси цього типу. Такими ознаками необхідно вва­жати направленість результату цивільно-правового договору та його юридичну мету.

Види договорів являють собою певні групи договорів, які поряд із загальними рисами, притаманними тому чи іншому типу, одно­часно мають й власні (видові) риси, які не суперечать віднесенню певного виду договору до однорідного типу. Так, видами договорів, направлених на передачу майна у власність, виступають договори купівлі-продажу, дарування, ренти тощо.

Підвидом договорів виступають договори, які відрізняються особливостями, що не мають істотного значення для визначення правової природи договору в цілому. Наприклад, підвидами купівлі-продажу є роздрібна купівля-продаж, поставка тощо.

Існуючу систему цивільно-правових договорів найадекватніше відображає класифікація за направленістю правової мети, яка може мати характер майнового або немайнового інтересу.

За цим критерієм систему цивільно-правових договорів ста­новлять чотирнадцять груп договорів: 1) договори, направлені на передачу майна у власність; 2) договори, направлені на передачу майна в користування; 3) договори, направлені на виконання робіт (надання послуг); 4) договори, направлені на надання відстрочки (розстрочки); 5) договори, направлені на заміну осіб у зобов'язанні; 6) договори, направлені на досягнення спільної мети; 7) ризикові (алеаторні) договори (у тому числі рентного, страхового та ігрово­го ризику); 8) фідуціарні договори; 9) договори немайнового змісту (організаційні договори тощо); 10) підготовчі договори (попередні договори, протоколи намірів тощо); 11) додаткові договори (зок­рема, з приводу заснованих на угоді сторін способів забезпечення зобов'язань); 12) «сімейні» договори; 13) непоіменовані договори (договори особливого роду, sui generis); 14) змішані (нетипові), ком­плексні, інтегровані договори.