Основні кроки, виміри та форми європейської інтеграції

Освітня інтеграція європейських країн є лише одним з вимірів загальних інтеграційних процесів, що відбуваються в Європі. Ідея об’єднаної Європи має давню історію і ґрунтується на спільності культурно-історичних традицій, що були закладені принаймні з часів античності, особливо - Римської імперії. Ідея «Сполучених Штатів Європи» - за аналогією зі Сполученими Штатами Америки – активно обговорювалась вже на початку ХХ століття, але її реалізація була загальмована двома світовими війнами, великою економічною депресією 1930-х років та наступом фашизму та нацизму. Лише після Другої світової війни (1939-1945) ця ідея набула реальних форм.

У витоків програми і реальної практики об’єднаної Європи були відомі політики та громадські діячі: Р. Куденгове-Калерґі, Ж. Монне, Р. Шуман, В. Черчилль, О. фон Габсбурґ та інші. Так, австрієць Рихард Куденгове-Калерґі заснував у 1922 році Пан’європейський союз (PanEuropean Union) – першу організацію, що прагнула об’єднання Європи. У своєму маніфесті «Пан-Європа» (1923) він закладає основи сучасної європейської ідеї, європейської самосвідомості та ідентичності, називаючи в якості принципів єдиної Європи свободу, мир, економічний розквіт та культуру. Необхідність розбудови об’єднаної Європи обґрунтовувалася зростаючими економічними і політичними загрозами з боку США, радянської Росії, а також країн Східної Азії, які стрімко розвивалися.

По закінченні Другої світової війни ідеї Р. Куденгове-Калерґі перевів у політичну площину Вінстон Черчилль. 19 вересня 1946 року він виступив з доповіддю в Цюріхському університеті, в якій декларувалась необхідність створення «Сполучених Штатів Європи» на ґрунті пан’європейської ідеї. Практичним втіленням цих ідей стало створення в 1949 р. Ради Європи, яка опікується переважно питаннями правового і культурного співробітництва європейських країн, захистом прав і свобод громадян [1].

Зокрема, слід згадати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, прийняту Радою Європи в 1950 р. Виконання конвенції контролює Європейський суд з прав людини у Страсбурзі. Парламентська асамблея Ради Європи є найстарішим в Європі органом міжпарламентської співпраці і відіграє важливу роль у процесах євроінтеграції. Також важливу роль, зокрема й у питаннях освітньої інтеграції, відіграє Європейська культурна конвенція, прийнята у 1954 р.[2] Конвенція зобов’язує учасників вживати відповідних заходів для збереження свого національного внеску до загальної культурної спадщини Європи і сприяння його збільшенню. Також вона передбачає, що країни-учасники заохочують вивчення своїми громадянами мов, історії і культури інших Договірних Сторін і надає цим Сторонам можливості для сприяння такому вивченню на її території, і докладає зусиль для сприяння вивченню своєї мови або своїх мов, історії і культури на території інших Договірних Сторін і надає громадянам цих Сторін можливості для такого вивчення на її території.

Проекти економічної інтеграції Європи активно розвивалися в той час французами Жаном Моне і Робером Шуманом. Саме міністр закордонних справ Франції Р. Шуман озвучив 9 травня 1950 р. декларацію щодо об’єднання вугільної, залізорудної та металургійної промисловості низки західноєвропейських країн, яка стала відома як «план Шумана». Європейська спільнота з вугілля та сталі, створена у 1951 році (її першим головою був Ж. Моне), стала першим прообразом майбутнього Європейського Союзу. Сьогодні день проголошення «плану Шумана» - 9 травня - відзначається як День Європи. А ім’я Жана Моне носить одна з європейських програм студентських та викладацьких обмінів (Jean Monnet Programme).

У 1957 році за Римським договором шістьма європейськими державами (Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Федеративна Республіка Німеччина та Франція) була утворена Європейська економічна спільнота, яка розвивала спільний ринок товарів та послуг. Поглиблення економічної та політичної інтеграції країн ЄЕС призвело до підписання у 1992 році Маастрихтського договору про утворення Європейського Союзу (European Union), що фактично означало перехід від суто економічної до політичної інтеграції Європи. На той час до ЄС входило 12 країн-членів. Подальші інтеграційні кроки були зроблені Амстердамським договором (1996 р.), Договором Ніцци (2000 р.) і Лісабонським «Договором про реформи» (2007 р.).

Після кількох "хвиль" розширення, у 2014 році Європейський Союз об’єднує вже 28 країн: Австрія, Бельгія, Болгарія, Велика Британія, Греція, Данія, Естонія, Ірландія, Іспанія, Італія, Кіпр, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Німеччина, Польща, Португалія, Румунія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чехія, Швеція. У 2002 році була введена єдина європейська валюта – євро [3]. Підписана у 1985 р. Шенгенська угода започаткувала відкритість кордонів у межах ЄС, тобто відміну паспортного та митного контролю [4].

Таким чином, сьогодні Європейський Союз – це міжнародне утворення, яке поєднує в собі ознаки міжнародної організації та єдиної держави (фактично його можна вважати конфедерацією). Національне громадянство доповнюється громадянством Європейського Союзу, яке ґрунтується на інституті чотирьох свобод: свободи переміщення людей, свободи руху капіталу, свободи пересування товарів та свободи надання послуг у цих країнах. Гасло Європейського Союзу «In varietate concordia» («Єдність у різноманітті») реалізується, зокрема, тим, що в межах об’єднання дії 24 офіційних мови. Основними політичними інститутами Євросоюзу є: Європейський парламент – законодавчий орган, що безпосередньо обирається раз на п’ять років громадянами держав – членів ЄС [5]; Європейська рада – вищий політичний орган ЄС, до якого входять голови держав та урядів, і роботу якого очолює голова (президент), що обирається на 2,5 роки [6]; Рада Європейського Союзу (Рада або Рада міністрів) – головний орган ухвалювання рішень в Європейському Союзі, до її складу входять по одному міністрові від кожної країни Союзу, при цьому залежно від порядку денного збираються міністри з окремих напрямків – загалом існує 9 конфігурацій Ради; Європейська комісія – вищий виконавчий орган, до якої входять представники всіх країн – членів ЄС [7].

Слід також згадати важливу роль, яку відіграє в інтеграційних процесах, а також у розвитку освіти та науки не тільки Європи, а усього світу, така організація, як ЮНЕСКО – Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки та культури (спеціалізована установа ООН). ЮНЕСКО розпочала свою діяльність у 1946 році, Україна є її членом з 1954 р. Саме в рамках ЮНЕСКО був підписаний перший інтеграційний документ у сфері освіти, в якому брали участь країни як Західної, так і Східної Європи – це була Конвенція про визнання навчальних курсів, дипломів про вищу освіту та навчальних ступенів у державах регіону Європа (1979 р. – продовжує діяти, ратифікувало 46 країн, ратифіковано Українською РСР в 1982 р.).