Серед вчених ХІХ — ХХІ ст. побутують два основні погляди на походження народів: автохтонізм та міграціонізм.

Автохтоністи вважають, що народ має органічний, спадкоємний зв’язок з найдавнішими мешканцями своєї землі, незважаючи на різні міграції, злиття чи змішування племен. Міграціоністи ж твердять, що головну роль в етногенезі народу відіграють постійні рухи, пересування (міграції) народів. Міграціоністи стверджували, що українці — народ порівняно молодий і є наслідком міграцій слов’янських племен, які нібито прийшли невідомо звідки на українські землі. Думку про автохтонність українців відстоював видатний український вчений, археолог Вікентій Хвойка, який на початку ХХ ст. зробив ряд унікальних археологічних відкриттів, а також дослідник етногенезу українців Віктор Петров. Серед сучасних істориків автохтонність українців відстоюють Михайло Брайчевський, Григорій Василенко, Борис Рибаков, Микола Чмихов та ін.

Предки українців проживали на досить обширній території, яка має давню історію. Стародавні слов'яни мали тісні зв'язки з різними народами стародавнього світу та їх культурами.

В етногенетичних і етнокультурних процесах, що відбувалися в Україні, можна виділити кілька етапів:

- мізинський (пізній палеоліт);

- трипільський (V –ІІІ тис. до н.е.);

- скіфський (VІ – ІІ тис. до н е.);

- черняхівський ( ІІ - V ст. н е)

Деякі вчені висловлюють думку про те, що вже епоха пізнього палеоліту (близько 25 тис. років до н. є.) засвідчує існування на те­риторії України певного рівня культури. Так, розкопки біля сіл Мізинь (Чернігівська область), Добраничівка (Київська область) та Гінці (Полтавська область) виявили житла стародавніх мисливців. Ці житла були споруджені з дерева і кісток мамонта, вони мали ви­гляд наметів. Було знайдено крем'яні знаряддя праці, невеликі ста­туетки, що відображали образ матері і прикраси з слонової кістки з геометричним орнаментом.

У той період люди навчилися добувати вогонь, вміли користуватися ним. Вони не лише виготовляли, але й вдосконалю­вали знаряддя праці. Людина з печери вийшла жити в наземні будівлі, навчилася споруджувати житло. Головним заняттям було полюван­ня. З'являються примітивні релігійні вірування, зокрема магія, фети­шизм, анімізм. Разом з ними формуються елементи первісного мис­тецтва.

Знахідки культурних пам'яток старокам'яної доби (або так зва­ної мізинської культури) зустрічаються і в інших районах України, зокрема на Київщині, Полтавщині й Тернопільщині. Це засвідчує, що людина епохи палеоліту вже мала певний рівень культури.

У період мезоліту (близько 15 тис. років до н. є.) тодішня людина здатна була вдосконалювати знаряддя праці, появились кам'яні со­кири, молоти, долота, ножі, було виготовлено лук і стріли, приручено собаку. Розвивається рибальство, житлові споруди з'являються на берегах річок і озер. У ті часи вдосконалюються форми організації первісної племінної спільноти людей, формується матріархат, який стає основою суспільного розвитку. Виникають більщ досконалі релі­гійні вірування, зокрема тотемізм і землеробські культи.

У добу неоліту на території України розквітає трипільська культура

(V –ІІІ тис. до н.е.). Початок трипільської доби в Україні сучасна історична наука датує першими сторіччями V, або навіть кінцем VI тисячоліття до н.е. Тривала ця доба понад два тисячоліття. Крім України, трипільці займали величезні простори Східної Європи: їхні поселення знайдені в Словаччині, Румунії, на Балканському півострові .

Характерними особливостями трипільської культури можна назвати те, що трипільці, наприклад, використовували колективне ведення господарства, основними видами якого були хліборобство, скотарство та мисливство.

Колективні поселення зводились на відкритих місцях у формі кола, для будівлі використовувались глина та дерево. Припускають, що майдан всередині кола поселення служив як загін для великої рогатої худоби або місце для народних зборів, віча тощо.

Житла трипільців були часом більші, ніж хати сучасних селян, вони мали 4—5 м в ширину і 15—20 м в довжину. Іноді будинки були дво- і триповерховими площею 200 м.кв. Це вже справжні протоміста, де могли проживати до 50 тисяч чоловік.

Трипільські хати мали кілька кімнат, відгороджених одна від одної дерев’яними перегородками. Кожна з кімнат мала лежанку (місце для спання, яке нагрівалося від печі або грубки), а також жертовник та місце для роботи. Способи будівництва хат залежали від місцевих умов: це переважно плетені з лози і обмазані з обох боків стіни. У безлісних районах хати будували з вальків глини. Зовні трипільські житла білили та фарбували в жовтий або червоний кольори. Іноді вони розписувалися дивовижними червоно-чорними візерунками. Таке декоративне мистецтво створювало неповторний колорит кожного селища. Традиції житлобудівництва трипільців дожили до наших днів.

Найбільшими трипільськими поселеннями (т.зв. суперцентрами) були протоміста в межиріччі Дніпра та Південного Бугу: Майданецьке, Доброводи, Талянки та ін. Площа цих поселень іноді сягає 400 г., кількість жител — до одної тисячі й більше. Отже, можна говорити про певні урбанізаційні процеси в трипільській культурі, які, однак, ще мало досліджені. Трипільці жили великими родами, які очолювала жінка. Тобто в них був розповсюджений матріархат.

Гончарство - найповніше представлене мистецтво трипільців. Це різної форми розписний посуд: глечики, миски, макітри, жертовні посудини у вигляді тварин (бика, вепра тощо), модельки житла, біноклевидні (спарені) посудини, які нагадують українські горщики-близнята, а також керамічні писанки, жіночі скульптурки та ін. У сучасному гончарстві, вишивках, килимах, різьбленні, розписах зберігається чимало типових елементів трипільського орнаментально-декоративного мистецтва.

Посуд вкривали поліхромними розписами. Ці розписи складалися з рослинного або геометричного орнаменту. Орнаментальний живопис трипільців вказує на їх приналежність до єдиної індоєвропейської культури, яка в ті часи широко розповсюдилася по всьому материку від Індостану до Балкан. На уламках глиняного посуду лишилися сліди сонячних символів, серед яких кола, христи, різновиди свастики. Ці символи характерні для культури раннього землеробства, коли люди, що усвідомлювали свою залежність від сил природи, намагалися вплинути на неї за допомогою магічних дій і знаків.

Відомо, що в їх господарстві тварини мали важливе значення. Люди розводили велику рогату худобу, кіз, свиней, овець, використовували тварин як тяглову силу при зорюванні землі, перевозі врожаю, будівельних матеріалів тощо. З овечої шерсті навчилися виробляти одяг. Отже, тварини мали використовуватися в трипільській культурі неабиякою шаною.

Подібно до багатьох народів, що вірили в духів предків, трипільці робили поховання померлих родичів під підлогою власних будинків. Вважалося, що таким чином можна забезпечити присутність духів та їх поміч у повсякденних справах родини. Також в межах помешкань зустрічаються і поховані кістки та черепа домашніх тварин: бика, собаки, свині.

Таким чином, у релігії трипільців панував культ сонця, як верховного божества, від якого залежало життя, набули поширення культи родючості (фігурки тварин), культ предків (поховання померлих родичів під підлогами будинків), культ жінки (глиняні фігурки жінок).

Антропологічного матеріалу з трипільської доби дуже мало, оскільки в похованнях того часу переважало трупоспалення. Рідкісні знахідки трипільських черепів (біля е. Халеп’е, Ігрень поблизу Дніпропетровська) свідчать про їхню подібність до скульптурних зображень. Дослідники стверджують, що трипільці антропологічне найбільш схожі з давніми мешканцями Малої Азії: мають скошене чоло, вигнутий (т. зв. орлиний) ніс, довгасте витягнуте обличчя. Вони належать до передньоазійського або вірменоїдного (баскоїдного) типу, як і вся людність Європи й Середземномор’я доби неоліту. Отже, успадкувавши певну суму елементів матеріальної культури трипільців, українці лише змінили свій антропологічний тип, що аж ніяк не заперечує їхньої автохтонності на нашій землі, адже автохтонність — це не лише наслідок біологічної зміни поколінь. Такі явища відомі й серед інших народів, наприклад, турки зберегли свою мову, але втратили антропологічний тип (з монголоїдів перетворилися в європеоїдів).

Найближчим часом мають з’явитися серйозні наукові докази генетичного зв’язку трипільської культури з людністю сучасної України — адже є безліч археологічних, лінгвістичних, етнографічних, міфологічних доказів цього. Цілий ряд елементів трипільської культури стали органічною належністю культури українського народу : система господарювання, топографія поселень, декоративний розпис будинків, побутове господарство, приготування страв, одяг, характер орнаментальних розписів кераміки, весільна і поховальна обрядовість, вірування.

На межі ІІІ — ІІ тисячоліття до н.е. трипільська культура занепадає, припиняється життя на багатьох трипільських поселеннях. На зміну землеробським племенам такої самобутньої культури прийшли племена з примітивнішою, грубішою керамікою — культура, яка в археології отримала назву шнурової кераміки за способом орнаментації посуду за допомогою скрученого шнура (мотузки). Аналіз цієї кераміки показав, що мотузка прялася з волокон тваринного походження. До племен так званих «шнуровиків» відносяться прибульці, які прийшли з півночі, тобто з країн Прибалтики і Центральної Європи.

У цей період, що дістав назву «пізне Трипілля» провідною галуззю господарства у ІІ тисячолітті до н.е. стає скотарство, поширюється конярство, що поширює швидкість пересування і військову мобільність, з’являється зброя. Ці войовничі племена не оселилися на місцях трипільських селищ. Отже, чорноземи не цікавили пришельців. Зате свої поселення вони розташовували в добре захищених, недоступних для нападів місцях: на берегових кручах, горбах, обгороджуючи їх захисними валами, ровами тощо. Переорієнтація господарства призвела до зростання ролі чоловіка — скотаря, вершника, воїна. Матріархальні відносини поступово переростають у патріархальні, але роль жінки ще довго залишається значною і в післятрипільський час.

Таким чином, епоха бронзи принесла в Україну деякі етнічні зміни, переорієнтацію господарства на скотарство (конярство) як провідну галузь, виникнення поливного землеробства, вдосконалення знарядь праці. Зросла потреба в охороні суспільного багатства. Основною фігурою тоді стає воїн на коні, головною зброєю лук і стріли. Відбувається мілітаризація суспільства. Деградує мистецтво, зокрема керамічне виробництво, втрачається його художня досконалість, розписна кераміка зникає, орнамент спрощується.