Особливості розвитку світової культури у часи первісного суспільства та античності.

Кафедра соціальних та правових дисциплін

Історія української культури

Блок змістовних модулів 1

Основи теорії культури. Генезис української культури у контексті надбань світової цивілізації

Змістовний модуль 2.Історія розвитку української культури на тлі світового культурного простору

Заняття 1. Культура в умовах первіснообщинного ладу та ранньокласового суспільства

1. Особливості розвитку світової культури у часи первісного суспільства та античності.

2. Витоки української культури: первісність і античність.

Харків 201

Особливості розвитку світової культури у часи первісного суспільства та античності.

Культура первісного суспільств – початковий етап в історії культури, який охоплює період від появи перших людей до виникнення давніх цивілізацій. Її становлення пов’язують з епохою палеоліту, а завершення відносять до часів неоліту й енеоліту.

Кам’яний вік (1,5 млн. рр.. до н.е. – ІV тис. до н.е.) поділяється на: давній кам’яний (палеоліт); середній кам’яний (мезоліт); новий кам’яний (неоліт). Палеоліт поділяється на ранній (1,5 – 1 млн. років тому) і пізній (40 – 12 тис. років тому) мезоліт датують приблизно Х – VІІ тис. до н.е ., неоліт–VІ – ІVтис. до н.е.; енеоліт (мідно - кам’яний) – ІV – ІІІ тис. до н.е.

Приблизні хронологічні межі бронзового віку – кінець ІІІ – початок І тис. до н.е. На початку І тис. до н.е. настав залізний вік.

Ранній палеоліт - найпримітивніша стадія кам’яного віку. Ранній людський колектив - “первісне стадо”, або праобщина становив групу, зв'язок якої ґрунтувався на спільному добуванні їжі і взаємному захисті від зовнішніх небезпек.

Це був дуже довгий період існування людства, коли людина поволі почала виділятися з тваринного світу, поступово накопичуючи навички виготовлення та застосування примітивних знарядь праці: ручні рубила з кременю або іншого загостреного каменю, різноманітні скребла, палки-копачки, гостроконечники та ін. Їх використовували під час полювання та ловлі риби, для розтину туш забитих тварин, видобування їстівних коренів тощо. Людина тієї доби вже володіла вогнем, який виконував дуже важливі функції в її житті.

Господарювання мало привласнювальний характер. Люди займалися збиранням та мисливством (загінним полюванням) і в усьому залежали від примх природи.

Первісні стада проводили життя під небом або селилися в природних схованках, якими найчастіше слугували печери.

У ранньому палеоліті виникає початковий розвиток перших форм духовної культури: мислення й мови. Поява і розвиток мови сприяли не лише обміну інформацією, а й її збереженню й накопиченню, що неминуче прискорювало інтелектуальний розвиток суспільства. Саме культура й стає носієм такої інформації, своєрідною колективною пам’яттю первісного суспільства.

Первісне суспільствовиникло приблизно 40 тисяч років тому й існувало до IV тисячоріччя до н.е. Воно охоплює кілька періодів кам'яного віку:

• пізній палеоліт(40 — 10 тис. до н.е.);

• мезоліт(10 — 6 тис. до н.е.);

• неоліт(6 — 4 тис. до н.е.).

Хоча деякі елементи культури виникають ще у ранньому палеоліті до встановлення первісного суспільства (примітивні знаряддя праці, релігійні представлення, зачатки мови й мислення), розвиток власне людської культури починається одночасно з завершенням процесу формування людини, якимсь став homo sapiens, або "людина розумна".

У період пізнього палеолітув первісному суспільстві складаються багато важливих компонентів матеріальної культури:

• знаряддя стають усе більш складними і закінченими за формою. Людина переходить до складеного знаряддя і зброї: кам’яні і кісткові робочі частини знарядь насаджувались на дерев’яні рукоятки. Поширюється і стає різноманітнішим виробництво : ніж, спис, дротик, різноманітні різці, шило, кістяні голки, рибальські гачки, гарпуни;

• організується полювання на великих стадних звірів;

• будуються штучні житла, що нагадували землянки або напівземлянки, для зведення яких використовувалися різні матеріали, наприклад, кістки мамонтів, дерево, камінь.

• носиться одяг, для чого обробляють шкіри. Наявність голок дала можливість людині навчитися шити. Зшиті шкури звірів вживалися як одяг, т і як покриття житла.

Не менш складної стає духовна культура. Насамперед, первісна людина вже повною мірою володіє головними людськими якостями: мисленням, волею, мовою.

Корінного перетворення набуває і суспільний лад. Колектив стає більш міцним і стійким, об’єднує кровно споріднених людей. Таку групу називають родом, або родовою общиною. Родове суспільство спочатку будувалось за материнською лінією, тобто, спершу виникає матріархат. Це визначається не тільки тим, що батько був невідомий (існував груповий шлюб), а й тим, що жінка відігравала досить важливу господарську роль. Основою виробничих відносин була общинна, групова власність, що ґрунтувалась на об’єднанні зусиль колективу людей при добуванні засобів для життя. За цих умов праця окремої людини виступала як суспільна.

Головною особливістю світогляду членів роду було те, що вони ще не виділяли себе з навколишньої природи. Люди були тотожні з природою. Природі приписувались людські властивості, людям – властивості природи. Ця специфіка первісної релігії позначилася на всіх ранніх її формах.

Ранні форми релігії:

Тотемізм – віра в надприродний зв’язок людини або групи людей з якою-небудь твариною або рослиною (тотемом), що розглядається, як предок, “прабатько” всієї спільноти. Дуже часто рід або людина носили ім’я свого тотема, покладалися на його допомогу в важких справах, шанобливо ставилися до представників тотемних видів тварин, що не виключало й полювання на них. Тотемізм виник у ті часи, коли здатність людини до самопізнання й самоідентифікації була ще не досить розвиненою, коли зв’язок зі світом оточуючої природи був найбільш щільним і органічним. Людина ще не бачила принципової різниці між собою та іншими живими істотами, а, можливо, внаслідок стихійного матеріалізму пов’язувала себе з тими тваринами, м’ясом яких харчувалася (“я є тим, що я їм).

Тотемізм відіграв важливу функцію в об’єднанні первісних людських колективів, які визнавали спільність своїх членів не за фізіологічним спорідненням, бо не усвідомлювали його, а посилаючись на спільного предка, від якого беруть початок і в якого перевтілюються після смерті. Тотемічні уявлення були широко поширені серед мешканців Північної Америки, де були вперше зафіксовані та описані європейцями. В сучасній культурі тотемізм знаходить вияв у вшануванні священних тварин, а також (у дещо видозміненому вигляді) у забороні вживати в їжу деякі види тварин або принаймні їх крові), які вважаються не чистими, що зберігається в релігійній обрядовості іудеїв, мусульман, християн тощо.

Анімізм –віра в існування душі як надприродної субстанції, властивої кожному тілу. Аніма – “душа” або “дух” – може існувати й разом з тілом, і окремо від нього, покидаючи на певний час (сон, хвороба) чи назавжди (смерть, переселення). В уявленнях різних народів душа пов’язана або з диханням як ознакою життя, або з тінню, що є постійним супутником усіх предметів. У різних випадках душею наділяються або живі істоти та рослини, або навіть неживі (камені, скелі, гори, знаряддя праці тощо).

Анімістичні уявлення живлять віру в потойбічний світ духів, у сновидіння, в життя після смерті. З анімізмом пов’язані обряди поховання небіжчиків, різні в різних народів, але єдині у вірі в їх надприродну доцільність: врятувати душу померлого й влаштувати її в “тому” світі, або ж запобігти помсти чи зазіхань на “цей” світ тих, хто його покинув. Поховання, з одного боку, повинно було “влаштувати” померлого, тому останній притулок людини обладнувати відповідно до уявлень про зручну домівку. Із собою небіжчику клали і “необхідні” речі, їжу, а пізніше – рабів, дружину, тварин. У деяких випадках мертве тіло ховали у вертикальному або сидячому положенні, що мало б відповідати його звичному за життя розташуванню.

Щоб запобігти будь-яким спробам померлого покинути домовину, крім “здобрення” небіжчика вживали й інших засобів. Дуже часто тіло зв’язувалося або пеленалося. Інколи стародавні поховання лишають археологам сліди ритуального “повторного вбивства”: пробиті черепи, проткнуті списами тулуби. В деяких випадках тіло величезними цвяхами пришпилювали до дошок або колод дерева, що нагадує осинові кілки з народних казок і оповідей про чаклунів та вурдалаків.

Душі померлих поділяли на декілька груп. Найбільшу небезпеку становили душі небіжчиків, які вмерли щойно: їх гніву можна було запобігти, лише задобривши дарунками або обрядами. Згодом небіжчики “звикали до свого нового “життя” й оточення і вже не так прагнули повернутися назад. Але їх теж час від часу належало вгамовувати певними церемоніями й дарунками. Були й інші форми піклування про небіжчиків. Так, у папуасів і до наших часів зберігся звичай з’їдати мозок померлої близької людини, щоб після смерті обидві душі могли зустрітися.

Поступово в людей почало виникати бажання ще за життя попіклуватися про подальшу долю душі. З’явилися спроби накопичити коштовності або магічні предмети, наприклад, висушені голови власноручно вбитих людей. Почала формуватися й певна система моральних норм, певний список “добрих справ”, виконуючи які можна заробити своїй душі прощення.

Фетишизм – віра в надприродні властивості певних предметів, які можуть впливати на перебіг подій у житті людини. Фетишизм є подальшим розвитком анімістичних уявлень. Кожний предмет, маючи власну душу, або виступаючи як посередник сил, що з ним пов’язані, сприяє або шкодить людині. Таким предметом може бути невеличка частка якогось тіла (кістка), природний предмет або щось, вироблене руками самої людини. Не випадково латинське слово “fetico” перекладається як “штучно зроблений”. Фетишизація речі мала на меті привласнити і використати приховане в ній духовне начало. Частіш за все це вимагало носіння фетиша із собою у вигляді амулета. В деяких випадках фетишизм набував анатомічного або фізіологічного характеру, коли сподівання покладалися на певні частки тіла людини або звіра, які треба було з’їсти, щоб отримати додаткову силу. В культурі сучасного суспільства фетишизм досі дається взнаки в багатьох релігіях, де практикується звертання до ікон, книг, амулетів, археологічних споруд тощо, де має місце сподівання на їх надприродну силу. Фетишизуються й соціальні, моральні. Культурні цінності, які дуже часто видаються людям найвищим сенсом життя

Магія – віра в надприродні можливості людини впливати на оточуючий світ і перебіг подій у ньому. Відповідно до призначення магія поділяється на військову, мисливську, охоронну, любовну, лікувальну, виробничу, шкідливу тощо. В її основу покладено чаклунство, за допомогою якого можна позбавитися всього випадкового й небажаного у світі. До певної міри магія нагадує науку. Вона теж намагається знайти зв’язок між причиною й наслідком у природних процесах. Робить спроби пристосувати потреби людини до конкретних обставин життя, виробляє велику кількість правил і знань, від яких не можна відступати і в залежності від дотримання яких очікується й відповідний результат магічних дій.

В первісному суспільстві, як і зараз, віра дуже часто перетворювалась на справжню, матеріально відчутну рушійну силу. Вона мобілізували психічні та фізіологічні можливості людини, виконувала суспільно - об’єднуючу та організаційну функції, створювала моральне й психологічне підґрунтя для закладення найважливіших засад таких соціокультурних явищ, як мораль і право, що почали спиратися не на страх перед фізичною розправою з боку сильного члена первісної общини, а на внутрішні переконання людини

Важливе місце у побуті первісного людства посідало мистецтво. Воно дозволяло втілити ті знання, які тогочасна мова здатна була передати.

Успішно розвивається образотворче мистецтво, котре представлене практично усіма видами: малюнок фарбою, рельєф і кругла скульптура, гравірування. Як матеріал використовуються різні породи каменю, глина, дерево, роги і кістка, як фарбу — сажа, різнобарвна вохра, Більшість сюжетів присвячено тваринам, на яких полювала людина: кінь, бізон, олень. Живопис пізнього палеоліту відзначається великим реалізмом, виявляючи чудове знання натури.

Зразки мистецтва - малюнки в печерах Ласко (Франція), Альтамира (Іспанія), Капова (Росія).

Скульптура представлена майже виключно фігурками жінки. «Палеолітичні венери» -так археологи назвали численні жіночі зображення у вигляді невеликих скульптурок з каменю, кісток або глини, які знайдено під час розкопок у різних кінцях Європи й Азії.

Ці скульптурки вражають, у першу чергу, своєю масовістю й широким розповсюдженням, через що їх можна вважати явищем вельми значним і далеко не випадковим. Невеличкі фігурки створено за єдиним принципом: їх обличчя пророблялося вкрай рідко. Частіше за все, дуже короткими й непропорційними були кінцівки, натомість підкреслювалися ознаки жіночості й материнства. Підкреслюючи характерні особливості жіночої анатомії – живіт і груди, - свідомо змінюючи пропорції, первісні скульптори від реалістичних, відповідних дійсності засад творчості рухалися до художнього узагальнення, сповненого абстрактним, символічним змістом. Такі фігури були пов’язані з культом Матері й близьким до нього культом родючості.

За часів палеоліту з’явилось примітивне письмо – піктографія. У цьому виді письма користувалися схематичними малюнками, які позначали предмети і явища дійсності, для запам’ятовування або передавання думки.

Мезоліт – наступний етап розвитку культури. Початок мезоліту збігається з кінцем льодовикового періоду на землі, встановленням клімату, близького до сучасного. Важливим досягненням мезоліту було винайдення луку і стріл з кремінними вкладишами. В цей час починають користуватися човном. Росте виробництво дерев'яних і плетених виробів,зокрема виготовляються всілякі кошики і сумки з лика й очерету. Людина приручає собаку.

Продовжує розвиватися культура, значно ускладнюються релігійні представлення, культи, і ритуали. Зокрема, підсилюється віра в загробне життя і культ предків.

У мистецтві також спостерігаються помітні зміни. Поряд із тваринами широко зображується і людина, вона навіть починає переважати. У його зображенні з'являється якийсь схематизм. У той же час художники вміло передають експресію рухів, внутрішній стан і зміст подій. Значне місце займають багатофігурні сцени полювання, збору меду, військової боротьби і боїв. Про це, зокрема, свідчать картини на скелях Валлторта (Іспанія).

Найбільшого розвитку первісна культура досягає в добу неоліту, коли відчувається так звана “неолітична революція”. Цим терміном прийнято позначати перехід людства від привласнювальних форм господарювання до продуктивнихабо відтворювальних.

Для неолітухарактерні глибокі і якісні зміни, що відбуваються в культурі в цілому і у всіх її областях:

• культура перестає бути єдину й однорідної: вона розпадається на безліч етнічних культур, кожна з яких здобуває неповторні особливості, стає самобутньою;

• аграрна, або неолітична революція в економіці призводить до появи нових областей матеріальної культури. Крім цього виникають нові ремесла — прядіння, ткацтво, гончарна справа, а разом з ним — використання глиняного посуду. При обробці кам'яних знарядь застосовуються свердління і шліфування. Значний підйом переживає будівельна справа;

• перехід від матріархату до патріархату. Це подія іноді визначається як історична поразка жінок. Цей перехід спричинив глибоку перебудову всього укладу життя, появу нових традицій, норм, стереотипів, цінностей і ціннісних орієнтації.

· швидке збільшення населення. Землеробські й скотарські племена почали швидко зростати і активно заселювати сусідні території. За цих умов родовий устрій зазнає кризи. Йому на зміну приходить сусідська община, основою соціальних зв’язків у якій були не кровні зв’язки, а економічні стосунки. Економічні та військові інтереси вимагали збереження дружніх стосунків між сусідніми общинами. Так виникли племена, які за певних умов могли перетворюватися і на ще більші об’єднання – союзи племен.

У результаті у всій духовній культурі відбуваються глибокі зміни:

• поряд з подальшим ускладненням релігії з'являється міфологія.Перші міфи являли собою ритуальні обряди з танцями, у яких розігрувалися сцени з життя далеких тотемістичних предків даного племені або роду. Описи і пояснення цих обрядів передавалися з покоління в покоління, поступово відокремлювалися від самих обрядів і перетворювалися в міфи у власному змісті слова - сказання про життя тотемістичних предків. Пізніше зміст міфів складають не тільки діяння тотемістичних предків, але і вчинки реальних героїв, що зробили щось виняткове — заснували новий звичай, застерегли від лиха, знайшли вихід з утруднення, принесли яке-небудь інше благо;

• разом з виникненням віри в демонів і духів, прикладами яких виступали домовики, водяники, лісовики, русалки, ельфи, наяди і т.п., починають створюватися релігійні міфи, щорозповідають про пригоди і діяння цих божеств;

• були накопичені визначені астрономічні знання, що допомагало їм орієнтуватися по небу, виділяючи в ньому зірки і сузір'я. Астрономічні знання дозволяли їм складати перші календарі, вести відлік часу;

• мали також медичні знання й уміння, знали цілющі властивості рослин, уміли лікувати рані, виправляти вивихи і переломи;

Глибокі зміни у епоху неоліту відбуваються й у мистецтві:

• крім тварин у ньому зображується небо, земля, вогонь, сонце;

• виникає узагальненістьінавіть схематизм, що виявляється і при зображенні людини;

• дійсний розквіт переживає пластику з каменю, кістки і глини;

• існували музика, пісні, танці, пантоміма. Спочатку вони були тісно зв'язані з ритуалами, однак з часом усе більше здобували самостійний характер;

• поряд з міфами словесне мистецтво приймало й інші форми: казки, розповіді, прислів'я і приказки;

•широкий розвиток мало прикладне мистецтво, особливо виготовлення різного роду прикрас і одягу.

Головними ознаками культури первісного суспільства є: синкретизм (злитість, не розчленованість, яка характеризує первинний нерозвинутий стан), однорідність, уповільнений характер еволюції, символізм та умовність.

***

У культурі первісного суспільства були закладені основи і передумови для наступного розвитку всієї людської культури, одним з найважливіших етапів якої є антична культура, яка вважається «колискою європейської цивілізації».

Саме античний світ заклав основи пізніх європейських філософських, правових, політичних, етичних, художніх, наукових систем. Античність є історичним фундаментом сучасної Європи.

З античної філософії виростає і сучасна наука. Греки активно запозичували наукові і технічні досягнення інших народів, і в цьому головний секрет їхньої величі. Зокрема, в єгиптян і вавілонян вони запозичили багато математичних відкриттів, у фінікійців – алфавіт, у єгиптян – сонячний календар. Греки освоїли ці запозичення, критично переробили і внесли в них щось нове, своє. Давня Греція відкрила людину як прекрасне і досконале творіння природи, як «мірило всіх речей» (Пртагор). Ідеалом еллінського суспільства стає вільна і політично активна людина. Саме вона виступає об’єктом і змістом культури.

На основі античної традиції в європейській практиці утверджується гуманістичний світогляд, цінності земного буття, ідеал досконалої гармонійної людини.

В цілому для античної культури є характерним раціональним підхід до розуміння світу і в той же час емоційно-естетичне його сприйняття, стійка логіка та індивідуальна своєрідність в рішенні соціально-практичних і теоретичних проблем.

Географічні рамки античності – територія Давньої Греції та Риму, хронологічні – від витоків Крито-мікенської культури (ІІІ-ІІ тис. до н.е.) до кризи Римської Імперії (ІІІ- Y ст. до н.е.).

Термін “античний” (від латинського antiguus – давній ) було введено італійськими гуманістами епохи Відродження для означення греко-римської культури. Стародавня Еллада та Рим – дві взаємопов’язані частини одного цілого, але не тотожні.

Історію та культуру античного світу традиційно розподіляють на періоди:

1. Крито-Мікенський (кін. ІІІ тис. до н.е. – ХI ст.. до н.е.)

2. Архаїчний (VIII – ІV ст.. до н.е.)

3. Класичний (V – IV ст.. до н.е.)

4. Елліністичний (кін. IV – кін. І ст.. до н.е.)

5. Давньоримська культура (VІІІ - II ст.. до н.е. – V ст. н. е. (476 р.)

Деякі дослідники між крито-мікенським і архаїчним періодам виділяють гомерівський період (ХІ – ІХ ст.. до н.е.).

Найвищого підйому і розквіту давньогрецька культура досягла в V — IV століттях до н.е., що дотепер викликає глибоке замилування і дає підставу говорити про дійсну загадку "грецького чуда". Суть цього чудаскладається насамперед у тім, що грецькому народові майже одночасно і практично у всіх областях культури удалося досягти небачених висот. Ніякий інший народ — ні до, ні після — не зміг зробити нічого подібного.

Греція стала батьківщиною всіх сучаснихформ держави і керування,і насамперед — республіки і демократії, найвищий розквіт яких довівся на роки правління Перикла (443 - 429 р. до н.е.).

Саме у греків такий тип організації суспільства як місто, що прийняло форму поліса (міста-держави), з найбільшою силою виявив усі свої переваги. В політичному відношенні Греція поділялась на багато самостійних полісів, але саме в архаїчну епоху активна взаємодія з іншими народами призвела до усвідомлення греками себе як єдиного народу, з’являється поняття „еллін” та „Еллада”. Важливими центрами економічних, політичних та культурних зв’язків між полісами стають загальногрецькі святилища, виникненню яких сприяло остаточне створення єдиного пантеону богів в результаті об’єднання давніх місцевих культів, головним серед яких став культ олімпійських богів. Основною рисою релігії та міфології греків стає антропоморфізм.

Греки вдало з'єднали державну і приватну форму власності, колективний і індивідуальний інтерес. Точно так само вони з'єднали аристократію з республікою, поширивши цінності аристократичної етики — принцип змагальності– агоністика( грец. agon - боротьба, тобто прагнення до успіху у спорті, музиці, поезії)., прагнення бути першій і кращим, домагаючись цього у відкритій і чесній боротьбі — на всіх громадян поліса. Змагальність складала основу всього укладу життя еллінів, воно пронизувала всі її сфери. Полісна демократіядозволила грекам повною мірою насолоджуватися духом волі, що для них була вищою цінністю.

Спосіб життядревніх греківхарактеризувався такими атрибутами як:

• гра, що пронизувала усі види діяльності, включаючи самі серйозні. Ігри які влаштовували на честь богів. Найвідомішими з них були Олімпійські ігри - спортивні змагання присвячені Зевсу , які проводились раз на чотири роки на горі Олімп, Піфійські ігри – спортивні та музичні змагання на честь Аполлона в Дельфах. В іграх на честь богів проявляється одна з характерних рис давньогрецької культури – агоністика;

• істина, краса і добро, що знаходилися в тісній єдності;

• міра,що нерозривно зв'язувалася з домірністю, помірністю, гармонією і порядком.

Ідеалом греківбула гармонічно розвита, вільна людина, прекрасний душею і тілом. Формування такої людини забезпечувала продумана система утворення і виховання, що включала в себе два напрямки:

• "гімнастичний". Ціль — фізична досконалість. Його вершиною ставала участь в Олімпійських іграх, переможці яких оточувалися славою і пошаною;

• "мусичний" — навчання усім видам мистецтв, засвоєння наукових дисциплін і філософії, включаючи риторику, тобто уміння красиво говорити, вести діалог і суперечку.

Практично у всіх галузях духовної культуригреки висунули "батьків-засновників", які поклали початок їх сучасним формам. Насамперед це стосується філософії.Греки першими створили сучасну форму філософії, відокремивши її від релігії і міфології. Першим грецьким філософом став Фалес. Вершинами грецької філософії стали Сократ, Платон і Аристотель.

Те ж саме можна сказати і про інші науки й в першу чергу про математику. Пифагор, Евклид і Архімед є засновниками як самої математики, так і основних математичних дисциплін - геометрії, механіки, оптики, гідростатики. В астрономіїАристарх Самосский першим висловив ідею геліоцентризму, відповідно до якої Земля рухається навколо нерухомого Сонця. Гіппократ став засновником сучасної клінічної медицини, Геродот поправу вважається батьком історіїяк науки. "Поетика" Аристотеля є першою фундаментальною працею, що не може обійти жоден сучасний теоретик мистецтва.

Практично усі види і жанри сучасного мистецтванародилися в Древній Елладі, а багато які з них — скульптура, архітектура, література, театр й інші — досягли класичних форм і найвищого рівня.

У Греції народилася ордерна архітектура (ордер – від. франц. ordre . – порядок – особлива система будови, що підкреслювала архітектоніку споруди). Склалися доричний, іонічний, коринфський ордери. Дорійський відрізнявся тяжінням до монументальності, досконалістю пропорцій. В іонійському ордері цінувалася легкість, вишуканість, примхливість ліній. Храми будувалися на акрополях, як будівельний матеріал використовувалися витесані квадри (із вапна чи мармуру) без застосування зв’язного розчину, за допомогою підгонки, з’єднанню таким чином, що створювалося враження, нібито колони збудовані із цільного, одного каменя. Розмальовані, з підсвіченими скульптурами, храми були величними, яскравими, святковими. Їх будували на честь богів-покровителів міст-полісів.

У грецькому мистецтві склалися два типи скульптури: курос (юнак), кора(дівчина). Куроси присвячувались богам та атлетам, які приймали участь у олімпійських змаганнях. В фігурі куросів підкреслено атлетичну статуру: широкі плечі, вузькі стегна. Матеріалом для них слугували камінь, дерево, мармур, бронза. Статуї кор зустрічаються рідше. Оскільки жінки того часу не брали участі у спортивних змаганнях, то їх зображали одягнутими у хітони та пеплоси. Звичайно кор розфарбовували. В чоловічих фігурах підкреслено статистичною позою стриманість, мужність, силу. Стриманість, благородство припідкресленій жіночості, ніжності можна бачити в образі кор. Все це відбивало моральний ідеал греків.

Провідними жанрами театрального мистецтва були трагедія (“пісня цапів”) і комедія (“пісня веселих селян”). Театральні вистави йшли під час великих державних свят протягом трьох днів. Кожного ранку до театру збиралися глядачі. Щоб своєю реакцією надихати виконавців і співчувати їм. Амфітеатри будувалися на схилах пагорбів. Жіночі ролі виконувались чоловіками. Герої вистав виступали у пишному одязі, у взутті на високих підборах (котурнах), обличчя було закрите маскою, вираз якої відповідав характеру персонажа.

Розвиток давньогрецької трагедії пов’язаний з іменами Есхіла, Софокла, Еврипіда, комедії – Аристофана. Есхіла називають “батьком трагедії”. Багато грецьких трагедій і сьогодні йдуть на сцені.

Грецька міфологіямає особливу своєрідність. Поряд з богами значне місце в міфах займають діяння та подвиги "богорівних героїв", які часто є головними діючими особами у подіях, про які йдеться. У грецькій міфології практично відсутня містика, не занадто велике значення мають таємничі, надприродні сили. Головним у ній виступає художня образність і поетичність, ігровий початок. Грецька міфологія набагато ближче до мистецтва, чим до релігії. Саме тому вона склала фундамент великого грецького мистецтва. По цій же причині Гегель назвав грецьку релігію "релігією краси".

Спадкоємцем еллінської цивілізації стає Рим.

Культура Древнього Римаформувалася в VIII столітті до н.е. — 476 р. н.е.

Її відмінною рисою було те, що римляни:

• створили свою систему ідеалів і цінностей, головними серед яких були патріотизм, честь і достоїнство, вірність громадянському обов'язкові, шанування богів, ідея про особливу богообраність римського народу, про Рим як вищу цінність ;

• усіляко піднімали роль і цінність закону, непохитності його дотримання. Для них суспільні інтереси були вище інтересів індивіда;

• підсилили антагонізм між вільно народженим громадянином і рабом. Римляни більш чітко визначали права вільної людини. Рим досяг найвищого рівня розвитку рабства.

На відміну від еллінів, римляни були набагато більш войовничими. Військова доблесть, ратні подвиги і заслуги були головним засобом і підставою для успіху в політиці, для одержання високих посад і заняття високого положення в суспільстві. Завдяки завойовницьким війнам Рим з невеликого містечка перетворився у світову імперію.

Говорячи про найбільш загальні риси й особливості римської культури, слід зазначити, що на відміну від грецької вона є набагато більш раціональну і заземленої, спрямована на практичну користь і доцільність. Цю особливість добре показав Цицерон на прикладі математики: "греки вивчали геометрію, щоб пізнати світ, римляни ж - щоб вимірювати земельні ділянки".

Практицизм римлян проявився як у релігії ( правильність виконання, з врахуванням всіх формальностей, обряду було обов’язковою умовою успіху), так і в любові до прикладних наук ( особлива роль відводилась юриспруденції). З ІІІ по І ст. до н.е. було написано багато юридичної літератури і юридичних досліджень, існували професійні юристи.

Найвідомішими з авторів були Муций Сцевола і Сервій Руф.

Практичну мету мала і римська освіта. Математичні науки відходять на другий план, поступаючись місцем юриспруденції, мовам, літературі, які розвиваються в тісному зв’язку з історією (приклади достойної поведінки предків). Уроки музики і гімнастики замінюються більш практичними верховою їздою та фехтуванням. На вищій стадії навчання особливу увагу приділяють не філософії а риториці на відміну від Греції. Найбільш відомими ораторами Риму був Цицерон (106-43 рр. до н.е.).

У філософії і науціримлян цікавили не стільки теоретичні дослідження і пошук нового знання, скільки узагальнення і систематизація вже накопичених знань, створення багатотомних енциклопедій, що служили справі утворення й освіти.

Вже за часів республіки вони створили свою архітектуру, скульптуру, юриспруденцію та літературу.

У архітектурі римляни намагались підкреслити силу, міць та велич, для них характерною є монументальність, пишність декору , прагнення до суворої симетрії, зацікавленість утилітарними сторонами архітектури, більше уваги приділяється будівлям для практичних потреб. Римськими архітекторами були розроблені нові конструктивні прийоми: арки, своди, купола, поряд з колонами використовували пілястри та стовпи. З ІІ-І ст. до н.е. широко почали використовувати бетон. З’являються нові типи будівель:

· базіліки (прямокутна будівля, з поділом внутрішньої частини низками колон на продольні частини, в них в них вирішували торгівельні справи);

· амфітеатри та цирки (тут влаштовувалися гладіаторські бої та змагання колісниць);

· терми (складний, оточений парком комплекс, в який входять бані, бібліотеки, міста для ігор та прогулянок,

· тріумфальна арка;

· акведуки ( мости).

Ще за часів республіки забудовується римський Форум – міська площа. Тут розташовується храм Юпітера, Юнони і Мінерви, Табуларій – державний архів, Курія – місце для засідань сенату та інші громадські будови, тут же встановлювалися почесні статуї видатних римських громадян, військові трофеї полководців.

Найвідомішими архітектурними пам’ятками римської епохи є Колізей, який був самим великим амфітеатром Античного світу, він міг вмістити 50 тис. глядачів. Пантеон – величезна,43 м заввишки купольна споруда. Часто стіни будівель прикрашали мозаїками і розписом.

У римській скульптуріз’являються неповторні індивідуальні риси, які втілюються у скульптурному портреті.На відміну від грецького портрету, який показував ідеально прекрасну людину, римський портрет тяжів до реалізму. Витоки його походять від давньоримського звичаю знімати воскову маску з обличчя небіжчика і зберігати її в домі нащадків.

У галузі духовної культуридосягнення Рима виглядають більш скромними. У порівнянні з грецькими римські релігійно-міфологічні уявленняє більш складними і менш однорідними. Багато грецьких богів перейшли до римлянам, прийнявши при цьому нові імена: Зевс став Юпітером, Кронос — Сатурном, Посейдон — Нептуном, Афродіта — Венерою, Артеміда — Діаною тощо. Але римська релігія, а відтак і художня фантазія, були більш прозаїчні і раціональні, аніж у греків. Римляни були тверезими практиками.

Поряд з народною італійською творчістю (обрядові, культові та весільні пісні )на становлення та розвиток римської літератури вплинула грецька література. Найвідомішими римськими письменниками були

· Лівій Андронік ІІІ ст. до н.е. (перекладав з грецької комедії, трагедії, твори Гомера );

· Плавт 250-184 рр. до н.е. (писав комедії про римські реалії, але герої були з грецькими іменами і дії відбувалися в грецьких полісах);

· Теренцій 190-159 рр. до н.е. (обмежувався перекладом грецьких комедій особливо Менандра);

· Каттул 87-54 рр. до н.е. (лірична поезія, пристрасні та виразні вірши);

· Каттон Старший 234-149 рр. до н.е.(перші прозаїчні твори на латині „Про сільське господарство”;

· Вергілій 70-19 рр. до н.е. (поема „Енеїда”);

· Горацій 65-8 рр. до н.е. (його поезія стала зразком для європейської лірики);

· Апулей ІІ ст. до н.е. ( автор авантюрно-алегоричного роману, „Метаморфози”, „Віслюк”);

· Плутарх 46- 119 рр. („Порівняльні життеописання”).

Римські письменникистворили новий жанр — жанр роману.

Культура Риму склалась і сформувалась під впливом культур багатьох народів, передусім етрусків і греків, з’єднавши кращі їх досягнення. У більшості випадків римляни перевершили своїх учителів. У свою чергу, у період найвищого розквіту римська культура справила величезний вплив на подальший розвиток Європи.