Европейська культура епохи Просвітництва

У XYII ст. протистояння нових капіталістичних і традиційних феодальних відносин набрало форм революції та громадянської війни. Майже півстоліття охоплює революційний процес в Англії (1640-1677 р.), завершується національно-визвольна війна проти іспанського абсолютизму в Нідерландах (1566-1609 рр.), антифеодальні повстання супроводжують фронду – суспільний рух у Франції проти абсолютної монархії (1648-1653 рр.).

Виробництво стає більш раціоналізованим, зростає роль механізмів, а разом з ними точних прикладних наук. Уряди держав, що прагнуть до економічної та військово-політичної експансії, надають науковим дослідженням усе більшого значення . В Європі виникають перші природничонаукові товариства.

У XYII ст. відбувається світоглядна революція, руйнується традиційна картина Всесвіту. В 1610 р. великий італійський фізик, механік і астроном Галілео Галілей (1564-1642 рр.) сконструював зорову трубу і за її допомогою побачив новий неосяжний Всесвіт. Він відкрив чотири супутники Юпітера, гори на Місяці, плями на Сонці, фази Венери тощо. Молодий сучасник Галілея німецький астроном Йоганн Кеплер (1571-1630 рр.) узагальнив астрономічні спостереження в математичних формулах, відкрив три закони руху планет, які отримали назву законів Кеплера.

Важливі відкриття, які змушували переглядати традиційні уявлення про будову світу та його природу, були зроблені в хімії, ботаніці, медицині. Так, англійський лікар і природознавець Уіяльм Гарвей (1578-1657 рр.) зосередив увагу на порівняльній анатомії, відкрив систему кровообігу й довів, що серце є його центром.

Принципове значення для з’ясування світоглядних засад культури Нового часу, яка формувалась у XYII ст., мала проблема метолів наукового пізнання. Важливу роль у її вирішені відіграв видатний англійський філософ та державний діяч Френсіс Бекон (1561-1626 рр.), який протистав догматичній дедукції схоластів новий, індуктивний метод наукового пізнання, що ґрунтується на раціональному аналізі дослідних даних.

У розробці наукових підвалин Нового часу важливе місце належить французькому філософу, фізику і математику Рене Декарту (1596-1650 рр.), який відповідно до вчення Бекона розглядав науку як найважливіше знаряддя панування людини над силами природи. Корисними можуть бути лише вірогідні знання. Декартові належить славетне гасло: “Cogito ergo sum” (“мислю, отже, існую”). Підсумком у науковій революції XYII ст. є відкриття великого англійського фізика, астронома і математика Ісаака Ньютона. Йому належать видатні відкриття законів всесвітнього тяжіння, дисперсії світла, він розробив метод диференціального та інтегрального числення.

Проте, мабуть, найголовнішим загальнокультурним наслідком наукової революції XYII ст. було перетворення схоластичного природознавства на дослідне і математичне.

Водночас поглибилось розмежування між наукою і релігією. Предметом науки стала природа, під якою тепер розумілося все існуюче разом з людиною, все що можна вивчати емпіричним методом і пояснювати, керуючись аргументами розуму.

Природничонаукові відкриття впливали на уми людей, спрямовували їх до критичного переосмислення засад релігійного світогляду. Це знаходить відображення у боротьбі за віротерпимість, свободу совісті, за право людини на вибір релігії.

Здобутки науки, техніки, торгівлі, мореплавства свідчили про великі можливості розкріпаченого людського розуму.

У XYII ст. настає піднесення й розвиток художньої культури. Поглиблене осмислення дійсності, вироблення та розповсюдження нових жанрових форм характерні для літератури того часу. Століття представлене іменами таких славетних письменників, поетів драматургів, як Лопе де Вега (1562-1635 рр.) та Педро Кальдерон де ла Барка (1600-1681 рр.) в Іспанії, Джон Мільтон (1608-1674 рр.) в Англії, П’єр Корнель (1606-1684) рр.), Жан Расін (1639-1699 рр.) та Мольєр (справж. прізв. –Жан Батист Поклен (1622-1673 рр.) у Франції. Твори тієї доби, неперевершені зі своєю художньою цінністю, можна знайти в усіх літературних жанрах – високій трагедії та романі, побутовій комедії та новелі, епічній поемі та ліричному сонеті, оді та сатирі.

Важливу віху залишило XYII ст. в історії музики. Це був період зародження та оформлення нових жанрів – опери, ораторії, інструментальної музики.

Подібні процеси утвердження нових тенденцій характерні також для еволюції пластичних мистецтв – малярства, скульптури, графіки, архітектури, декоративно-прикладного. Велике значення на цьому етапі належить видатному італійському живописцю Караваджо (власне Мікеланджело Мерізі, (1573-1610 рр.), який вважається одним із засновників реалістичного напряму в європейському малярстві.

Перша половина XYII ст. являє собою час видатних досягнень в європейському образотворчому мистецтві. У Фландрії в цей час працюють Пітер-Пауел Рубенс (1577-1640 рр.), Антоніс ван-Дейк (1599-1641 рр.), Якоб Йорданс (1593-1678 рр.), в Іспанії – Хусепе Рібера (1591-1652 рр.), Франсіско Сурбаран (1598-1664 рр.), Дієго Веласкес (1599-1660 рр.), в Голландії - Франс Гальс(1581-1666 рр.), Рембрандт Гарменс Ван Рейн (1606-1669 рр.), Якоб Рейсдал (1629-1682 рр.), у Франції – Нікола Пуссен (1594-1665 рр.), Клод Лоррен (1600-1682 рр.).

В тогочасній Італії бурхливо розвиваються скульптура та архітектура, найвищі досягнення яких пов’язані з творчістю Джованні Лоренцо Бернілі (1598-1680 рр.) та Франческо Борроміні (1599-1667 рр.). Перший – автор колонади площі Св. Петра в Римі, відомих скульптурних композицій “Аполлон і Дафна”, “Екстаз св. Терези” тощо. Другий брав участь в будівництві палаццо Барберіні в Римі, римських церков Сант Іво, Сан Карло та ін.

Своєрідність мистецтва XYII ст. виразно виявляється у порівнянні з попередньою культурною добою – Ренесансом, притаманним йому пафосом, коли митці прагнули втілити образ гормональної людини, знайти принцип “чистої”, абсолютної краси, ідеалізувати навколишній світ. Митцям XYII ст. притаманний більш тверезий погляд на речі, дійсність повстає перед ними в усій гостроті невирішених конфліктів. Біблійні та міфологічні сюжети ще утримують свої позиції в мистецтві, але вже набувають рис великої життєвої конкретності. З’являється і нова художня тематика – зображення повсякденного життя приватної людини, світу оточуючих її речей. Якщо в творах майстрів Відродження реальному оточенню людини відводилась підпорядкована роль, то в мистецтві XYII ст. значення середовища, в якому перебуває людина, надзвичайно зростає. Образи стають більш конкретними, динамічними, рухливими, для багатьох з них вже притаманне соціальне забарвлення. Ускладнюється система жанрів. До традиційних біблейно-міфологічних сюжетів, парадних портретів та класичних пейзажів додаються побутові картини з життя бюргерів та селян, різні типи натюрмортів тощо.

Нові пошуки в малярстві XYII століття яскраво втілили в своїй творчості такі великі майстри живопису, як фламандець Пітер Пауел Рубенс та голландець Рембрандт Гарменс ван Рейн.

В творчості Рубенса злилися в одне ціле художні традиції півдня та півночі Європи, італійського та фламандського живопису. Широко відомими є його твори “Союз Землі і Води”, “Персей і Андромеда”, “Алегорія миру”, “Викрадення дочок Левкіппа”, “Сусанна та старці”. “Суд Париса” та багато інших. Він використав міфологічні сюжети для зображення сильних і прекрасних людей, яким була властива духовна могутність.

Видатним і своєрідним явищем культури була творчість геніального голландського художника Рембрандта Гарменса ван Рейна. Новизна картин Рембрандта полягала в реалістичному зображенні людей з різних верств суспільства, в глибокому відображенні їх внутрішнього духовного світу. він сміливо увів у живопис нові прийоми – сполучення яскравих світлових відблисків та широких глибинних тіней. Загальновідомими є його шедеври “Повернення блудного сина”, “Даная”, численні портрети.

Світоглядні та моральні суперечності епохи, загострення політичної та ідеологічної боротьби – все це дістало відображення в розповсюдженні та протиборстві двох пануючих у XYII ст. художньо-естетичних течій –бароко та класицизму. Терміном “бароко” (від італ. barocco – дивний, химерний). Для бароко притаманний художній стиль, який характеризується афектованою динамічністю, патетикою, йому властива театральність. ілюзіонізм, зіткнення фантазії та реальності, широке використання антитез, гіпербол, складних метафор, прагнення до екзотики, нечуваного і незвичайного. Бароко увійшло в архітектуру й музику, малярство й літературу, декоративне мистецтво тощо.

Для бароко притаманна внутрішня суперечливість у сприйнятті та відображенні світу, здатність “поєднувати непоєднуване” – умовність та натуралістичну конкретність, наївну простоту та ускладненість. Найяскравіше бароковий стиль виявився в архітектурі. просторові рішення барокових споруд надзвичайно складні, в планах переважають криволійні обриси. Стіни будівель вигинаються, з них ніби виростають карнизи, фронтони, пілястри, вікна облямовані лиштвами різноманітних форм, ніші прикрашені статуями. Загальне враження пишності та багатства доповнюється скульптурою, розписами, мармуровою та бронзовою оздобою тощо.

Багато зразків барокової архітектури збереглося у Львові. Це костьол єзуїтів, споруджений у 1610-1630 рр. архітектором Якобо Бріано. Домініканський костьол, збудований за проектом архітектора Яна де Вітте у XYIII ст., королівський арсенал, спорудження якого розпочалося у 1634 р. під наглядом інженера-фортифікатора Павла Гродзицького тощо.

Синтез архітектури, скульптури, живопису в барокових культових спорудах створює чуттєву та емоційну напругу, сприяє піднесенню релігійного почуття.

Теорії і практиці бароко у XYII ст. протистояла доктрина класицизму. Термін “класицизм” походить від латинського слова “classicus” – зразковий. Однією з його визначальних рис було звернення до зразків і форм античного мистецтва як до ідеального естетичного еталона. Естетика класицизму почала складатися ще в добу Пізнього Відродження в Італії, але як цілісна художня система класицизм сформувався і найповніше виявився у Франції XYII ст. в період зміцнення і розквіту абсолютизму. Новий політичний період дав потужний поштовх до пожвавлення громадського життя та розквіту мистецтв. Поширення класицизму у Франції у XYII ст. було пов’язане із літературно-драматичною творчістю П’єра Корнеля (1606-1684 рр.), Жана Расіна (1639-1699 рр.), Мольєра (1622-1673 рр.). Цей стиль знайшов втілення в поемах і сатирах Нікола Буало (1636-1695 рр.), прозі Франсуа де Ларошфуко (1613-1680 рр.) та Жана де Лабрюйєра (1645-1696 рр.), архітектурні версальських палаців Жуля Ардуен-Мансара (1646-1708 рр.), малярстві Нікола Пуссена (1594-1665 рр.), Лоррена (Клода Желе; 1600-1682 рр.) тощо. Теоретичне обґрунтування естетичні принципи класицизму знайшли в працях Нікола Буало, передусім у трактаті “Поетичне мистецтво (1674 р.). неодмінною умовою високої поетики є, на його думку, дотримання непорушних правил античної естетики (Аристотель, Горацій). Саме вони визначають закони художньої форми, що перетворює життєвий матеріал у логічно злагоджений твір мистецтва. Для класицизму загалом притаманні раціоналізм, нормативність творчості, прагнення до завершених гармонійних форм, монументальності та зрівноваженості композиції. Класичний образ тяжіє до зразка, він є торжеством розуму і порядку над хаосом. Принцип раціоналізму виконував водночас і суспільно-виховну функцію, якій класицизм надавав велике значення.

Великою ознакою класицизму була строга ієрархія жанрів. Вони розподілялися на “високі” – трагедія, епопея, ода, сферою яких було державне життя, історичні події, міфологія, а героями – монархи, полководці, міфологічні персонажі, релігійні подвижники, а також “Низькі” –комедія, сатира, байка, які змальовують приватне, буденне життя звичайних людей. На перше місце в системі мистецтва висувались драматургія та театр, центр уваги яких зосереджується на проблемі взаємодії людини та суспільства.

Як архітектурний стиль, класицизм дістав своє найяскравіше втілення у резиденції французьких королів у Версалі – єдиному ансамблі палаців, павільйонів, алей, каналів, ставків, фонтанів, статуй. Основні споруди Версаля нагадували своїми формами давньоримські будівлі з величезними колонами, портиками, скульптурами. Над його спорудженням працювали видатні архітектори Луї Лево (1612-1670 рр.), Жюль Ардуен-Мансар, Жак Анж Габріель (1698-1782 рр.) та ін.

В живописі XYII ст. ідеї класицизму найповніше втілились у творчості Нікола Пуссена та Клода Лоррена.

Під Просвітництвом прийнято розуміти прогресивну ідейну течію епохи становлення капіталізму, пов’язану з боротьбою проти феодальних порядків. Вона мала такий величезний вплив на всі сфери духовного життя суспільства, що й саму епоху називають епохою Просвітництва. За часом – це приблизно друга половина XYII-XYIII ст.

Характерною рисою Просвітництва було прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, рівності та інших принципів, що, на їх думку, випливають з самої природи, з невід’ємних “природних прав” людини. Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просвітителі вважали розповсюдження передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства. Вони прагнули розкріпачити розум людей і тим самим сприяли їх політичному розкріпаченню. Просвітителі вірили в людину, її розум і високе покликання. В цьому вони продовжували гуманістичні традиції доби Відродження.

Панівною філософською ідеєю культури XYIII ст. став Розум. Філософи-раціоналісти були переконані, що природа упорядкована “розумно”, тому може бути пізнана раціоналістичними засобами.

Визначним представником англійського Просвітництва був філософ Дж. Локк (1632-1704 рр.). У своїй філософській праці “Дослід про людський розум” він доводив, що весь духовний світ людини є продуктом її досвіду, основу якого становить чуттєве споглядання об’єктивної дійсності. До досвіду (“від народження”) людська душа, на думку Дж. Локка, схожа на “чисту дошку” і лише у процесі чуттєвого споглядання та роботи мислення людина набуває певних знань про зовнішній світ.

У XYIII ст. особливо поширилася філософська та суспільно-політична думка французьких просвітителів. До найвидатніших діячів французького Просвітництва відносяться філософи, письменники, суспільні діячі Ж.Мельє (1664-1729 рр.), Вольтер (справжнє прізвище та ім’я Аруе Марі-Франсуа, 1694-1778 рр.),Ш.-Л. Монтеск’є (1689-1755 рр.), Д.Дідро (1713-1784 рр.), Ж.-Ж. Руссо (1712-1778 рр.), К.-А. Гельвецій (1715-1771 рр.).

Важливу роль у формуванні нових уявлень і розповсюдженні ідей французького Просвітництва відіграло видання багатотомної “Енциклопедії або тлумачного словника, наук, мистецтв і ремесел”, яка виходила у 1751-1776 рр. Засновниками цього видання були Д.Дідро, Ж.-Л. д’Аламбер (1717-1783 р.). Мета, яку прагнули досягти автори “Енциклопедії” – науковці, митці, військовослужбовці, церковні служителі – полягала в тому, щоб не просто зв’язати у єдине ціле існуючі знання, але й спрямувати їх до розуміння того, якими повинні бути нові суспільні відносини.

Для свого часу “Енциклопедія…”, що охопила у двох десятках томів увесь наявний фонд знань у галузі природничих, соціальних та технічних дисциплін, стала справжньою академією науки. Видання сприяло тому, що усі французи і навіть всі європейці, за словами Вольтера, зробилися енциклопедистами.

Енциклопедистів називали також просвітителями, бо вони ставили за мету дати народу освіту і “просвітити” монархів відносно смислу “істинного” людського суспільства. На їх думку, необхідно допомогти людям зрозуміти істину і перебудувати суспільство відповідно з людською природою.

Рух Просвітництва був поширений і в Німеччині. Німецьке просвітництво вело боротьбу за права людини і філософію, що спирається на розум, прагнуло вирішити конфлікт між вірою і розумом на користь розуму. Характерна риса Просвітництва – компроміс між знанням і вірою, між наукою і релігією.

Важливу роль у розвитку німецького Просвітництва відіграли видатний поет і мислитель Й.-В. Гете (1749-1832 рр.), великий поет Й.-Ф. Шіллер (1759-1805 рр.), філософ і письменник Й.-Г. Гердер (1744-1803 рр.), революційні демократи Г.Форстер (1754-1794 рр.) та К.Шубарт (1739-1791 рр.). Всі вони утверджували тенденцію до реабілітації людської чуттєвості, поєднуючи з цим поняттям ідеал громадської пристрасті Й.-Г. Гердер, зокрема, зробив установку на емоційне начало в мистецтві наріжним каменем естетичної теорії. Німецькі просвітителі вперше протиставили літературу, театр, музику традиційно панівному образотворчому мистецтву, розглядаючи їх як жанри мистецтва динамічного. Це положення увійшло в європейську естетичну думку.

Соціально-економічні перетворення доби Просвітництва вплинули на духовний світ людей, змінили їх духовні запити та ідеали. Велике значення мало втілення нових суспільних ідей в літературі.

Одним з найбільш відомих англійських письменників цієї доби був Д.Дефо (1660-1731 рр.), автор памфлетів, у яких засуджувалися переслідування передових людей, висміювалися передсуди та пихатість англійської аристократії. Небачену славу приніс йому роман “Робінзон Крузо”. Неперехідна цінність цього твору полягає у прославленні сміливого пошуку і відкритті нових земель, возвеличенні мужності, наполегливості, людської праці та винахідливості, відважної боротьби з небезпекою.

Чимало передових, близьких народові ідей висловив у своїх творах великий англійський письменник-сатирик Дж. Свіфт (1667-1745 рр.). Його широковідомим романом є “Мандри Гуллівера”. Під виглядом казкових подорожей свого героя він висміяв вади сучасного йому суспільства: чванливість, жадібність, підозрілість, свавілля, несправедливість, інтриги. Дж.Свіфт висловив свою думку про нікчемність тогочасного життя, алегорично переніс втілення людського благородства на коней. Його роман – глибокий і складний філософсько-сатиричний твір.

Розглядаючи історію англійської літератури XYIII ст., не можна не згадати шотландського поета Р.Бернса (1759-1796 рр.). У своїх поезіях він змальовував образи селян (“Був бідний фермер батько мій”), виступав проти соціального і національного гніту (“Веселі жебраки”). Революційними настроями пройняті його твори періоду французької буржуазної революції 1789 р. – “Дерево свободи”, “Чесна бідність”.

Глибоким соціальним змістом сповнені твори французького драматурга і публіциста П.-О. К.Бомарше (1732-1799 рр.).Найбільш відомі серед них – комедії “Севільський цирульник” та “Весілля Фігаро”, де автор висміяв нікчемність і розпусту аристократів, створив образ кмітливого і розумного слуги Фігаро. Він не лише весела людина і майстер хитрої інтриги, але й людина величезного розуму та енергії. П’єси містили чимало гострих випадів проти зловживання владою, спадкових привілеїв, якими так хизувалися аристократи. Сюжети комедій Бомарше використали великі композитори Моцарт і Россіні для створення опер.

Демократичні настрої знайшли відображення і в творчості німецьких письменників. У 70-х роках XYIII ст. в Німеччині виник літературний та суспільний рух “Буря й натиск”. Представники цього напряму Й.-В. Гете, Й.-Ф. Шіллер, Г.Бюргер, Я.Ленц а ін. виступали проти деспотизму, за справедливість і свободу, оспівували сильних, сміливих людей, яким притаманні яскраві глибокі почуття. Саме такі риси характеру властиві героям творів великого поета і драматурга Й.Ф.Шіллера (1759-1805 рр.). У драмі “Вільгельм Телль” звеличено швейцарського народного героя, борця за незалежність і свободу країни з-під австрійського гніту; драма “Орлеанська діва” присвячена героїні визвольної боротьби французького народу Жанні д’Арк.

Найвидатнішим представником німецької літератури кінця XYIII – початку XIX ст. був поет і мислитель Й.-В. Гете (1749-1832 рр.), що став одним з найбільш освічених людей свого часу. Гете як великий гуманіст вірив у геніальні творчі можливості людини, що знайшло яскраве відображення у всесвітньо відомій драматичній поемі “Фауст”. Над цим твором він працював майже усе життя. У середньовічну легенду про доктора Фауста, який продав душу дияволу і за це отримав можливість реалізувати усі свої бажання, Гете вклав новий філософсько-моральний зміст. Його героя мучать питання: у чому полягає сенс життя? Що таке щастя? І тільки в кінці трагедії, вже гинучи, Фауст доходить висновку: сенс життя полягає в праці, діяльності та боротьбі. На сюжет гетевського “Фауста” французький композитор Ш.Гуно (1818-1893 рр.) створив однойменну оперу, яка користується величезною популярністю.

Для XYIII ст. характерна наявність ряду художніх напрямів, які нерідко взаємоперетиналися: зберігаються бароко і класицизм, виникають рококо і романтизм. Вони позначилися на різних жанрах мистецтва і, насамперед, знайшли своє втілення в архітектурі та образотворчому мистецтві.

Слід зауважити, що характерною особливістю розвитку архітектури в XYIII ст. було спорудження великих будівель державного і громадського значення. Розповсюджується витончений “галантний” стиль у зовнішньому і внутрішньому оздобленні палаців, замків, церков, застосовуються багато дрібних, примхливих ліпних та різьблених прикрас з багатьма завитками, делікатних, однак вигадливих та манірних. Цей стиль увійшов в історію під назвою “рококо” (від франц. “rococo” – подібний на черепашку).

Напередодні на під час французької революції XYIII ст. архітектура у Франції знов повертається до класицизму – наслідуванню архітектури стародавніх Греції і Риму. Цей стиль особливо утвердився в роки імперії Наполеона 1. Будівлі, портики, меморіальні колони і тріумфальні арки споруджувалися в чітких, величних пропорціях, як в часи імператорського Риму. Всюди можна було бачити військову атрибутику: гармати, щити, римських орлів, бойові колісниці. У такому ж дусі оформлювалися й численні площі, парки, фасади та інтер’єри багатьох великих громадських будівель. все це підкреслювало військову та політичну могутність наполеонівської імперії. Стиль французької архітектури, пов’язаний з часом імперії Наполеона 1, прийнято називати ампіром (імперія).

При дворах абсолютних монархів XYIII ст. розквітав пишний офіційний придворний живопис. Особливо модним став так званий “галантний живопис”, який змальовував світських дам і кавалерів, пікніки на лоні природі. Картини на міфологічні сюжети також набували “галантного” характеру.

На останню чверть XYIII ст. припадає виникнення складного, внутрішньо суперечливого духовного руху, який отримав назву романтизм. Найбільш яскраве вираження романтизм, звернений до внутрішнього духовного світу людини, знайшов у філософії та в мистецтві. Для романтизму властивий духовний порив, піднесення над реальністю. що зумовлено небажанням змиритися з суперечностями дійсності. Культ особистості і культ мистецтва як сфери свободи творчості пояснюють особливості мистецтва романтизму.

Романтизм, показ героїки національно-визвольної боротьби є характерними для творчості великого іспанського художника Ф.Гойї (1746-1828 рр.).

На розвиток музичного мистецтва доби Просвітництва справили вплив пануючі у той час художні стилі – бароко і класицизм. Слід вказати на таку особливість, як збільшення потреби у світській музиці, посилення її значення. Велика кількість музичних п’єс створювалася для виконання в будинках і палацах знатних і багатих людей. Важливе значення мало створення спочатку при дворах знаті, а пізніше й у великих містах оперних театрів і концертних залів.

Зростання техніки сприяло удосконаленню музичних інструментів, передусім органу, скрипки, клавесину. Орган був обов’язковою приналежністю всіх великих католицьких та протестантських церков. ноти музичних творів стали друкуватись у друкарнях.

Основоположником класицизму у французькій музиці був композитор Ж.-Б. Люллі (1632-1687 рр.), автор 15 опер, серед яких “Альцеста”, “Тесей”, “Арміда”.

У цей час бурхливо розвивалися народна пісенні творчість, а також музичний комедійний театр. Його вистави можна було чути й бачити на вулицях і площах, особливо в дні свят. В роки революцій складалися революційні пісні, особливо багато їх було створено в роки французької революції, зокрема, знаменита “Марсельєза” Р. де Лілля та антимонархічна пісня “Карманьола”.

Прикладом нового підходу до музичного мистецтва слід назвати творчість великого німецького композитора і органіста Й.-С.Баха (1685-1750 рр.). Він створив сотні музичних творів для церковного хору та індивідуального співу, концертів для оркестрів, п’єс для органа, скрипки, флейти, клавесину.

Видатним музикантом доби просвітництва був великий австрійський композитор, представник віденської класичної школи В.-А. Моцарт (1756-1791 рр.). Його твори життєрадісні, прозорість і ясність у них поєднується з невичерпним багатством і різноманітністю змісту, досконалістю форми. Опери В.-А. Моцарта “Дон Жуан”. “Чарівна флейта”, “Весілля Фігаро” й досі виконуються на кращих сценах багатьох країн, як і концерти, сонати, симфонії та інші твори.

Говорити про музичне мистецтво доби Просвітництва неможливо, не згадавши ім’я геніального композитора, новатора в музиці Й.Гайдна (1732-1809 рр.). Його справедливо вважають “Батьком” симфоній і квартетів, засновником класичної інструментальної музики, родоначальником сучасного оркестру. Найбільш знаменитими творами Й.Гайдна є опера “Несподівана зустріч”, симфонії “Ранок”, “Полудень”, “Вечір”, “Ля пасіона”, “Паризькі та “Лондонські симфонії”, ораторії “Створення світу” та “Пори року” тощо.